Термінологічна визначеність як складова державно-правового розвитку: питання уніфікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Термінологічна визначеність як складова державно-правового розвитку: питання уніфікації

Оніщенко Наталія Миколаївна

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України,

академік НАПрН України,

Заступник директора з наукової роботи

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Україна

Сунєгін Сергій Олександрович

кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник відділу теорії держави і права

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Україна

Анотація

Стаття присвячена дослідженню проблематики забезпечення термінологічної визначеності в умовах сучасного державно-правового розвитку. Наголошується, що плюралізм термінів, понять та їх дефініцій матиме позитивну якість у практичній площині лише за умови визначення його розумних меж. Визначаються шляхи покращення національної системи юридичної термінології, серед яких: періодична підготовка і видання словників юридичних термінів, а також здійснення уніфікації наявного термінологічного масиву, зокрема у контексті уніфікації законодавства. Робиться висновок, що без наявності чіткого, узгодженого між собою термінологічного та дефінітивного апарату нормативно-правових актів неможливо забезпечити якісну уніфікацію та гармонізацію законодавства різних правових систем, а отже, виробити єдині прогресивні підходи регулювання важливих суспільних відносин.

Ключові слова: термін, термінологічна визначеність, законодавство, уніфікація, анексія, плюралізм, суспільні відносини.

Однією з визначальних характеристик сучасного дискурсу незалежно від сфери його конкретного використання (наприклад, наука, політика, економіка тощо), є змістовна багатоманітність термінів або понять, якими позначаються різноманітні явища оточуючої дійсності. Справді, на теперішній час вже навряд чи можливо когось здивувати відповідними «окремими думками», «власними акцентами», «особливими ракурсами» тощо, які стосуються як питань визначення чи розуміння змісту того чи іншого явища або процесу, так і його термінологічного, понятійного, категоріального позначення.

У вказаному контексті необхідно наголосити на тому, що подібна плюралізація сучасних дискурсивних практик є цілком закономірним наслідком все більшого утвердження принципів постмодерну в суспільному житті (наприклад, безумовний пріоритет сингулярного над універсальним; заперечення об'єктивності пізнання, наукової раціональності та логоцентризму; тотальна деконструкція тощо), завдяки яким в суспільстві поступово утверджується по суті радикальний плюралізм або, іншими словами, соліпсичний підхід до конструювання та розуміння оточуючої дійсності у всій багатоманітності її прояву. При цьому слід відзначити, що подібна апологія суб'єктивізму в межах постмодерну, який вже давно вийшов за межі мистецтва, набувши по суті домінантної характеристики сучасного суспільного поступу в цілому, безпосередньо взаємопов'язана з надшвидкими темпами і закономірностями розвитку інформаційно-комунікативних технологій, які справляють значний вплив на характер функціонування громадянського суспільства та держави, формуючи відповідні концепти та тенденції їх подальшого розвитку в нових технологічних реаліях.

В умовах сьогодення вже очевидним слід визнати, що функціонування глобального інформаційного суспільства та відповідної йому віртуальної реальності у значній мірі перерозподіляє соціальні ролі між суб'єктами суспільних відносин, що проявляється, зокрема, у можливості практично кожної особи, яка повинна мати лише доступ до інтернету та може не володіти при цьому жодними особливими організаційними та матеріальними ресурсами, виконувати певні соціальні функції, забезпечивши за собою роль експерта з відповідних важливих або соціально значущих питань.

У цьому сенсі глобальне інформаційне суспільство, різноманітність можливостей створення в ньому безлічі форм особистісного самовираження, об'єктивації індивідуальної свідомості у віртуальному середовищі, а також інші його характеристики, стали відповідними передумовами для забезпечення більш широкої понятійно-термінологічної плюралізації, розширення громадянської активності, посилення участі індивідів та їх груп у будь-яких соціальних проектах тощо.

Водночас, плюралізм термінів, понять та їх дефініцій, тобто по суті множинність поглядів на одні й ті самі явища та процеси оточуючої дійсності, зокрема, державно-правової, матимуть позитивну якість у практичній площині лише за умови визначення їх розумних меж, порушення яких призводитиме до посилення ірраціональних, деструктивних проявів суб'єктивізму в людській поведінці та діяльності, в основу якої, з-поміж іншого, завжди закладається певна понятійна-категоріальна, термінологічна система.

У зв'язку із цим виникає справедливе питання, пов'язане із забезпеченням адекватності юридичної термінології, її формальних та функціональних характеристик. Адже кожен юридичний термін або поняття повинно точно, достовірно відображати зміст відповідних державно-правових чи інших явищ, не допускаючи при цьому можливості їх багатозначного тлумачення. Зрозуміло, що термінологічна визначеність юридично значущих явищ сприяє відповідному змістовному розумінню предмета дослідження, а також його практичному освоєнню.

У даному випадку мова йде насамперед про правову визначеність юридичної термінології, особливо тієї, яка використовується в законодавстві.

При цьому потрібно також чітко усвідомлювати, що юридичному терміну об'єктивно не може бути притаманна абсолютна визначеність, оскільки суспільні відносини, які підпадають під правове регулювання та в яких використовується відповідний термін, мають динамічний характер, перебувають у постійному розвитку, який неможливо однозначно і точно передбачити. У повній мірі це стосується і законодавчих термінів, зміст яких повинен характеризуватися більшою консервативністю та стабільністю у порівнянні зі змістом наукових термінів.

Так, у сучасній науковій літературі справедливо відзначається, що в Україні має місце низка проблем у застосуванні законодавчої термінології, серед яких: відсутність однозначності (єдності) у використанні нормативно-правових термінів; неузгоджене застосування термінів в нормативно-правових актах; позначення одного правового явища різними термінами; неточність термінів, застосування лінгвістично і стилістично неправильних термінів тощо [1].

Розглянемо вказану проблематику на рівні окремих прикладних ілюстрацій, актуальних для Української держави насамперед в умовах сьогодення.

Мабуть, стільки колізій серед термінів, понять, категорій, які визначаються в площині тих процесів, що відбуваються стосовно тимчасово окупованого Криму, важко знайти в будь-якому іншому сегменті. Вирішення питання Автономної Республіки Крим включає низку складових системного характеру, серед яких умови і фактори захисту національних інтересів, ревізія сучасного міжнародного права, у тому числі міжнародного гуманітарного права, національних правових порядків, правових систем; відповідного значення набувають також процеси використання ресурсів і можливостей суспільства задля їх збереження і ефективного використання в процесах миробудівництва. Отже, важливими у цьому сенсі є не тільки процеси ретроспективного ґатунку, але й питання подальшого миробудівництва, зокрема в Криму. Як зазначає В. Горбулін, «в Україні на рубежі 2020-2025 є тільки два шляхи: або стати сильною державою, або зіштовхнутися з реальною небезпекою поглинання» [2]. Саме тому потрібно пам'ятати що національна безпека України залежить від належного вирішення питання Донбасу і Криму.

У вказаному контексті в межах сучасного вітчизняного соціогуманітарного дискурсу для вивчення пропонуються, зокрема, такі терміни як «анексія», «замах на анексію», «спроба анексії», «часткова анексія», «анексія із застосуванням сили», «анексія із застосуванням сили, але проти третьої країни», «протиправна анексія», «спроба легалізації анексії Криму». Відразу зазначимо, що своєрідним «спільним знаменником» для всіх наведених понять є термін «анексія», який походить від латинського терміну «приєднання» («ad» - означає «до чогось», «nexus» - «входження», «включення»), а в англомовній традиції термін «annex» означає «додаток». Саме тому спробуємо «відпрацювати» цей термін на рівні словниково-довідкових видань, а також національних нормативно-правових актів, а саме:

1. Анексія - протиправне насильницьке приєднання (захоплення) однією державою території іншої держави. У минулому мала значне поширення у міжнародній практиці як вияв експансіоністської політики агресивних держав [3];

2. Анексія - насильне приєднання, загарбання якоюсь державою іншої країни або частини її території [4; 5];

3. Анексія - протиправне насильницьке приєднання однією державою території або частини території іншої держави або будь-якого простору, що перебуває під контролем чи у спільному користуванні міжнародного співтовариства [6].

Окрім даної термінологічної розвідки, хочемо звернути також увагу на офіційну заяву Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, згідно із якою термін «анексія» є хибним і таким, що суперечить українському законодавству, яке оперує поняттям «тимчасово окупована російською федерацією територія України» [7].

Як бачимо, навіть цей невеликий огляд щонайменше свідчить про змістовно-термінологічну плутанину, яка має місце в сучасному українському дискурсі і стосується важливих питань забезпечення національної безпеки України. При цьому слід зауважити, що в означеному контексті мова йде не про, власне, терміни як такі та «війну» з ними, яка була б дуже спрощеною справою, а про їх використання відповідними суб'єктами, зокрема, науковцями, журналістами, політиками тощо. Іншими словами, у цьому сенсі насамперед слід встановлювати, чи ховаються за певними термінами подвійні «наративи» щодо сучасного державно-правового розвитку?

Досліджуючи дискурсивний контекст використання терміну «анексія» в політико-правовій реальності сучасної України, вбачаємо за доцільне насамперед зазначити, що анексія як така не перериває режим окупації, тобто протиправно анексований рф Кримський півострів залишається окупованим. Адже в Україні цілком природно фундаментальною є позиція про невизнання суверенітету рф над Кримом. Більше того, термін «протиправна анексія», який нерідко теж вживається у вітчизняному дискурсі, також не є помилковим і не шкодить Україні, оскільки лише додатково акцентує увагу на апріорі протиправному характері анексії як явища. Саме тому, принаймні для науковців і журналістів, згадка про анексію, а тим більше про протиправну анексію, є цілком прийнятним варіантом.

Водночас, якщо мова йде, наприклад, про посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, то цілком логічним та обґрунтованим виглядає оперування ними офіційною термінологією українського законодавства, норми якого визначають АР Крим як «тимчасово окуповану російською федерацією територію України».

Ще однією прикладною ілюстрацією, яка заслуговує на нашу увагу в контексті даного викладу, є термін «спроба анексії Криму». Втім, пропонуючи цей термін, при всій схвальній риториці щодо нього, все ж потрібно наголосити на тому, що більш змістовним, а також таким, що відповідає загальній політико- правовій ситуації в Україні, є термін «спроба легалізації анексії Криму», оскільки в його змісті прослідковуються наміри прив'язати неправомірні посягання на територіальну цілісність суверенної, незалежної держави до певної правової матерії.

Ці та багато інших прикладних ілюстрацій засвідчують складність та масштабність заявленої проблематики, причому не тільки для науковців, але й для урядовців та інших публічних службовців, не кажучи вже про представників пересічної спільноти. Саме тому слід підтримати думку, що «значним внеском у процес покращення національної юридичної термінології є періодична підготовка і видання словників юридичних термінів. При цьому, якщо термін має декілька дефініцій у різних нормативно-правових актах, доцільним видається представлення їх при тлумаченні терміна у словнику із вказівкою на нормативні акти, в яких саме містяться такі дефініції. Такі словники є дуже зручними для розуміння та застосування нормативно-правових актів, вони допомагають зробити юридичну термінологію стрункою, стимулюють до уточнення традиційних термінів, відмови від невдалих та розробки нових» [1; 8].

Підсумовуючі наведені констатації, хочемо зазначити, що, з нашої точки зору, термін «анексія» є не єдиним терміном серед досить складних словосполучень для вивчення та узагальнення, у тому числі політичної та правової думки щодо окупованого Криму. Серед термінів, на які слід звернути особливу увагу, є, зокрема, «окупація», «тимчасова окупація», «агресія» тощо. В такий спосіб, розуміючи, що «за лаштунками термінологічних колізій» може приховуватися дійсно необхідний зміст оцінки певних політичних та правових ситуацій, пропонуємо представникам юридичного практичного загалу і наукової спільноти якнайшвидше звернути свою увагу на необхідність здійснення певної уніфікації наявного термінологічного масиву, тобто запровадження єдиної системи термінів і понять, у тому числі щодо відповідних аспектів національної безпеки сучасних держав, формування якої, на нашу думку, повинно відбуватися під контролем відповідного органу або групи органів однієї чи декількох держав. При цьому наголошуємо, що така уніфікація повинна мати як міжнародний, так і внутрішній складовики.

Крім цього, уніфікація юридично значущого термінологічного масиву обумовлюється також тим, що «в умовах сьогодення актуальним є використання політико-юридичної термінології на різних мовах, насамперед на українській та англійській мовах, з метою подолання воєнного конфлікту, оскільки фіксуються воєнні злочини окупанта, готуються проти держави - агресора обвинувачення і відповідні судові справи, перекладаються на англійську мову та направляються звернення до Європейського Суду з прав людини, направляються оформлені належним чином та перекладені англійською справи до міжнародних судів, звертається увага міжнародних ЗМІ, дипломатів та урядів інших країн стосовно військової агресії на території України. Мова правників займає найважливіші позиції суспільного життя і є складовою сучасної цивілізації, яка обслуговує не лише вузькоспеціалізовану аудиторію юристів, а є прийнятною для державних чиновників, політиків, дипломатів та представників ЗМІ, а також здатна активізувати міжнародну співпрацю щодо гуманітарної, фінансової та військово-технічної допомоги, чим і викликає найбільшу зацікавленість населення» [9].

Більше того, в умовах євроінтеграції особливої актуальності набули питання взаємодії терміносистем права України та Європейського Союзу, запозичень юридичних термінів з інших мов, а також теоретичні та прикладні аспекти перекладу юридичних термінів [10]. При цьому мова йде насамперед про терміни та їх дефініції, які використовуються в законодавстві відповідних держав та їх об'єднань, у зв'язку із чим їхня уніфікація є складовою частиною уніфікації законодавства як більш загального процесу.

Розглянемо це питання детальніше.

Різноманітний характер національних законодавств, що здійснюють співробітництво в економічній та інших сферах, потребує звернення до спеціальних способів їх увідповіднення. При цьому серед найбільш ефективних способів є уніфікація національних законодавств, за допомогою якої створюються однотипні, стандартні правові норми, що одноманітно регулюють суспільні відносини або створюють основу для знаходження їх спільності. Одноманітне правове регулювання відносин певного кола підвищує їх ефективність та попереджає юридичні колізії. Досить важливою складовою цього процесу є уніфікація термінів, понять та їх дефініцій, які використовуються у законодавстві.

У науковій літературі є різні визначення уніфікації законодавства: як «процес регулювання в межах одного правового інституту і поширення дії норм, що раніше призначалися для регулювання визначеного кола відносин» [11]; як тенденція, що виражається «в об'єднанні, укрупненні нормативних актів» [12]. Під уніфікацією розуміють також «усунення розбіжностей в регулюванні визначених відносин» [13]. Деякі вчені акцентують увагу на тому, що уніфікація це «процес вироблення єдиних (уніфікованих) правових норм для подібних відносин, незалежно від того, в яких правових формах такий процес здійснюється» [14].

Наведені визначення точно характеризують суть розглянутого явища. Водночас, на нашу думку, вони не позбавлені недоліків. Зокрема, не слід зводити поняття уніфікації до вироблення однакових норм, розрахованих на подібні відносини. Процес уніфікації значно ширший, складніший, тому слід говорити про нього як про своєрідну науку узагальнення і єднання структур механізму правової регламентації. Його змістовні витоки формуються у свідомості законодавця як потреба вироблення уніфікованих правових моделей у визначених галузях законодавства. В процесі уніфікації здійснюються порівняння найбільш оптимальних шляхів регулювання однотипних відносин з урахуванням їх спільних властивостей і якостей як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному праві. І лише потім розробляються правоположення з конкретних проблем. У цьому полягає суть процесу уніфікації. Але нерідко своє завершення вона одержує у формі технічного оформлення або у вигляді окремого нормативного акта чи структурного змісту визначених розділів кодексів, положень, статутів тощо.

Отже, уніфікація має двоєдину спрямованість. Вона не тільки виробляє загальні правоположення з тих чи інших подібних проблем соціального розвитку, а й забезпечує грамотну техніко-формалізовану обробку вже прийнятих уніфікаційних положень, тобто їх систематизацію. Формулювання загальних норм - це лише частина цього процесу, що є юридичною основою уніфікації. Такі норми можуть бути дефініціями, деклараціями, нормами- принципами, загальними дозволами, загальними заборонами тощо. Основна їх властивість - загальність, яку слід розуміти так, що «відповідне нормативне положення є вихідним і спрямовуючим правовим началом на певному етапі суспільних відносин» [15]. Підтвердженням цьому можуть бути численні норми, декларації прав і свобод людини і громадянина. Останні, наприклад, містять загальну посилку, дозвіл на тимчасове обмеження прав і свобод людини та громадянина у разі введення надзвичайного стану на підставі та в межах, передбачених законом.

Уніфікація - це сукупність способів однакового врегулювання тих чи інших сторін соціальних відносин, а у контексті юридичної термінології, у тому числі законодавчої, це сукупність прийомів та засобів, спрямованих на досягнення її єдності, однозначності, на подолання надмірної синонімії та колізій в їх змістовному значенні та написанні. Уніфікація сприяє синхронній дії всіх структурних елементів системи законодавства, у тому числі його термінології, зміцнює їх взаємозумовленість.

Монолітність системи, у свою чергу, виступає юридичною основою уніфікації законодавства, потреба в якій має періодичний характер, залежно від інтенсивності та нагромадження нормативного матеріалу. Уніфікація не повинна «бентежити» специфікою суспільних відносин, диференційованим підходом до їх регламентації. Наявність у цих відносинах спільних властивостей і граней, їх системна єдність одночасно припускає цілісне, уніфіковане регулювання. Ефективність такого підходу вбачається у тому, що уніфікація, по - перше, створює ряд переваг законодавчого характеру (зменшує обсяг нормативного матеріалу, виключає елементи його дублювання, що в повній мірі стосується його термінології); по-друге, полегшує застосування правових приписів та термінів на практиці, у тому числі в міжнародній.

Процес уніфікації відбувається в межах усієї правової системи, а не окремих її складових частин чи структур. Його життєздатність залежить від рівня систематизації. Хоча, як уже зазначалося, ці категорії взаємозалежні, проте систематизація постійно виступає як провідний елемент. Відповідна активність породжує диференціацію правової матерії, а отже, і потенційну потребу в уніфікації. Іншими словами, систематизація законодавства - це такий складовий елемент, який породжує об'єктивну потребу в уніфікації. Разом із тим, не слід думати, що послаблення процесу диференціації зупиняє уніфікаційний цикл. Уніфікації можуть піддаватися і соціально-правові відносини, яких не торкнулася диференціація.

До того ж, уніфікація здатна «проникати» у внутрішні прошарки законодавства і набувати розвитку всередині окремих структурних елементів, тобто змінювати рівень і сферу впливу. Звідси і деяка своєрідність шляхів здійснення уніфікації. Найпростіший з них передбачає вироблення генеральних розпоряджень, які враховують специфіку кількох різнорідних суспільних відносин. Такі положення, як правило, мають міжгалузевий характер і акумулюють у собі загальні принципи регламентації подібних явищ у різних галузях законодавства. Інший шлях уніфікації перебуває у площині інституціональних перетворень. Він охоплює сферу дії одного чи кількох правових інститутів певної галузі, які прагнуть усунути розбіжності законодавчого врегулювання подібних відносин і, врешті-решт, виробити загальні правила такого врегулювання при збереженні самостійності кожного з них.

Уніфікація може також здійснюватися на рівні субінститутів або підгалузей права, а отже, і відповідної їм термінології. В окремих випадках цей процес має змішаний характер, коли його впливу піддаються правові положення різних галузей законодавства, в результаті чого приймаються єдині правові акти спеціалізованого універсального змісту.

Отже, процес уніфікації охоплює всі структурні ланки системи законодавства і є безперервним. Його застосування в різних частинах законодавчого масиву, зокрема в межах термінологічної системи, багато в чому визначається наявністю попередніх умов уніфікації і технікою її здійснення. До таких умов слід віднести високий рівень систематизації законодавства, потребу в уніфікації правового матеріалу в певній галузі соціальних відносин, підвищену «щільність» функціональних взаємозв'язків між різними структурними елементами системи законодавства, їх суперечливість, уніфікабельність законодавства тієї чи іншої галузі.

У прагненні законодавця до уніфікації є, принаймні, дві причини: потреба в однаковому врегулюванні однотипних суспільних відносин та бажання сконцентрувати вже існуючу множинність правового матеріалу в однойменній сфері, що створює деякі труднощі застосування його на практиці. Звідси й необхідність однаково упорядкованого врегулювання подібних суспільних процесів. Без мети матеріал не уніфікується, обов'язково повинна існувати потреба в уніфікації або уніфікація, принаймні, повинна бути бажаною. Зокрема, мова може йти про конкретні важелі уніфікації термінів, понять та їх дефініцій при зближенні національних правових систем. Отже, поряд з об'єктивними чинниками уніфікації, вона містить також і відповідні суб'єктивні передумови, в основу яких закладається бажання законодавця здійснити уніфікацію певного правового матеріалу з визначеною метою. Якщо об'єктивні та суб'єктивні чинники уніфікації є чітко визначеними, то уніфікаційний процес, як правило, є своєчасним та ефективним.

Зважаючи на функціональну розмаїтість законодавства, виділяють загальну, локальну та відомчу уніфікації.

Загальна уніфікація - центр всього інтеграційного процесу. Вона характеризується високим рівнем нормативних узагальнень, покликаних із максимальною повнотою врегулювати визначене коло суспільних відносин. При такій уніфікації законодавець прагне не просто механічно об'єднати діючі в межах країни окремі нормативні приписи, а й переробити їх зміст, узагальнити їх і в одному зведеному акті дати стрункий, внутрішньо узгоджений виклад єдиних правових приписів, які з максимальною повнотою регулюють визначену сферу суспільних відносин. Кодифікаційна уніфікація застосовується у багатьох галузях законодавства країни: трудовому, цивільному шлюбно-сімейному, кримінальному, адміністративному тощо. Основою розглянутого виду уніфікації є єдиний правовий акт загального призначення, в якому сформульовані загальні положення з питань державного, господарського, соціально-культурного будівництва, на яких базується все законодавство.

Локальна уніфікація враховує місцеву специфіку утворень районного, міського, обласного масштабів і знаходить своє вираження в єдиних рішеннях, постановах, правилах. Іноді така уніфікація має змішаний локально-відомчий характер.

У результаті відомчої уніфікації створюються єдині положення, інструкції, правила і рекомендації, які можуть бути загальними, локальними або адресуватися підприємствам окремих галузей виробництва. Різновидом документів відомчої уніфікації є ті, що виходять із конкретної установи чи організації (документи місцевого значення) і мають цільове призначення.

Видова гама процесу уніфікації виявляється у трьох формах: універсалізації, інтеграції і систематизації.

Правова універсалізація стосується внутрішніх первинних компонентів системи законодавства і полягає у виробленні таких загальних норм, які формують структурну основу однієї чи декількох галузей або інститутів та їх функціональну єдність. Ці норми притаманні, наприклад, інституту відповідальності, захисту честі й гідності громадян, інституту заробітної плати тощо. Універсальність тут розуміється не як всеосяжна властивість, а як типове різнорівневе родове явище. Від нього залежить ступінь ефективності, якості інтеграції та систематизації законодавства.

Інтеграція - вищий ступінь уніфікації законодавства в міждержавних відносинах. Вона виявляє себе, як правило, у різних міжурядових угодах із багатьох соціальних і господарських проблем та у прямих договорах між підприємствами в межах їх безпосередньої компетенції. Таке співробітництво, насамперед, передбачає вироблення загального політико-правового режиму регулювання відносин різних галузей економіки України із зарубіжними партнерами, а також забезпечує безперебійну роботу внутрішньодержавного господарського механізму. Інтегроване законодавство може мати і міжгалузевий характер внутрішньодержавного значення, але в обох випадках ми маємо справу не з загальними приписами, а з єдиними нормативно - правовими актами.

Систематизаційна форма уніфікації допускає два напрями: технічне узагальнення нормативного матеріалу (інтеграція) і переробку діючих правових актів, власне кажучи, усунення неузгодженостей і протиріч правового регулювання (кодифікація). У процесі кодифікації законодавства нормативні акти об'єднуються за галузями і зводяться у струнку, внутрішньо узгоджену систему.

Особливістю уніфікації є також і те, що вона має фазовий характер, а кожна з фаз має свої особливості і впливає на структурне формування системи законодавства конкретної галузі. Кожна фаза уніфікаційного розвитку характеризує, насамперед, правову політику держави на певному етапі, а також закріплює єдині форми та методи регулювання найважливіших суспільних відносин. їх актуальність позначається на інтенсивності утворення уніфікованих приписів і, врешті-решт, на створенні єдиного галузевого законодавства, що характеризує основні параметри кожної окремої фази (ступінь усуспільнення, його рівень, тимчасові межі тощо). Фазовий розвиток пройшли практично всі галузі законодавства. Кількість фаз залежить від складності суспільних відносин, що регулюються, їх важливості для інших соціальних явищ.

З огляду на все вищенаведене, можемо зробити наступні висновки:

1. Сучасний термінологічний дискурс характеризується посиленням тенденцій плюралізації як форми, так і змісту відповідних термінів, понять і категорій, що проявляє себе у множині їх суб'єктивних інтерпретацій. Констатуючи в цілому позитивний характер творчого застосування відповідних смислових відтінків тих чи інших юридичних термінів, а також форми їх вираження, все ж вважаємо, що подібна плюралізація повинна мати розумні межі, обумовлені об'єктивними параметрами багатоманітності державно - правової дійсності та суспільного життя в цілому, які надають можливість враховувати різноманітність функціонуючих у ньому комунікативних практик.

2. Уніфікація термінології є ключовим елементом уніфікації законодавства і полягає у здійсненні професійної, компетентної діяльності уповноважених суб'єктів, в результаті якої терміни та дефініції нормативно-правових актів є внутрішньо узгодженими між собою на логічному, змістовному та лінгвістичному рівнях. Без наявності чіткого, узгодженого між собою термінологічного та дефінітивного апарату нормативно-правових актів неможливо забезпечити уніфікацію та гармонізацію законодавства різних правових систем, а отже, виробити єдині прогресивні підходи регулювання важливих суспільних відносин.

3. Уніфікація юридичної термінології спрямовується не лише на вироблення єдиного розуміння і використання термінів у ієрархічній, багаторівневій системі законодавства відповідної держави, але й на забезпечення однакового тлумачення термінів з метою уникнення термінологічних протиріч у юридичній практиці, а також створення необхідних передумов для належної систематизації законодавства.

Список використаних джерел

юридична термінологія державний правовий

[1] Любченко, М. І. (2015). Юридична термінологія: поняття, особливості, види. Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ».

[2] Горбулін, В. П., Власюк, О. С., Лібанова, Е. М. & Ляшенко, О. М. (ред.). (2015). Донбас і Крим: ціна повернення. Київ: НІСД.

[3] Шемшученко, Ю. С. (ред.). (2012). Великий енциклопедичний юридичний словник (с. 34-35). (2-ге вид.). Київ: Вид-во «Юридична думка».

[4] Куньч, З. Й. (2005). Універсальний словник Української мови (с. 29). Тернопіль: Навчальна книга - Богдан.

[5] Бусел, В. Т. (2005). Великий тлумачний словник сучасної української мови (с. 30). Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун».

[6] Про затвердження Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України (Наказ Міністерства оборони України). № 164. (2017). Вилучено з: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0704-17/ed20170323#n31.

[7] Бабін, Б. В. (2021). Замах на анексію Криму у вимірі сучасного міжнародного права. Правова наука і державотворення в Україні у світлі сучасних глобалізаційних викликів: історія, теорія, практика (до 25-ї річниці Конституції України): матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (с. 25). 11 червня, 2021, м. Маріуполь - м. Кривий Ріг. Маріуполь: ДонДУВС.

[8] Вербенєц, М. Б. (2004). Юридична термінологія української мови: історія становлення і функціонування (дис. ... канд. філол. наук). Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Київ, Україна.

[9] Дихта, Н. М. (2022). Сучасний стан юридичної термінології та її використання в

умовах військової агресії. Європейський вибір України, розвиток науки та національна безпека в реаліях масштабної' військової агресії' та глобальних викликів ХХІ століття» (до 25-річчя Національного університету «Одеська юридична

академія» та 175-річчя Одеської школи права): матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Т. 1, с. 832-833). 17 червня, 2022, м. Одеса. С. В. Ківалов (ред.). Одеса: Видавничий дім «Гельветика».

[10] Артикуца, Н. В. (2019). Юридичне термінознавство в Україні: сучасний стан, основні напрями та перспективи розвитку. Термінологічний вісник, (5), 6-17.

[11] Волошин, Ю. О. & Гоша, І. О. (2013). Гармонізація правових систем в сучасній доктрині конституційного права в умовах європейської інтеграції. М. О. Баймуратов (ред.). Одеса: Фенікс.

[12] Шемшученко, Ю. С. (2004). Теоретичні проблеми гармонізації законодавства України з європейським правом. Вісник Академії правових наук, (3 (38), 106-112.

[13] Зайчук, В. О. (ред.) (2014). Європейські стандарти законотворчої діяльності. Київ: Парламентське вид-во.

[14] Клещенко, Н. О. (2022). Уніфікація та гармонізація законодавства: порівняльно-правовий аспект. Юридичний науковий електронний журнал, (4), 29-31.https://doi.Org/10.32782/2524-0374/2022-4/5 Вилучено з:http://lsej.org.Ua/4_2022/5.pdf

[15] Оніщенко, Н. М. (2015). Уніфікація як спосіб співвідношення і узгодженості внутрішньодержавного і міжнародного права. Бюлетень Міністерства юстиції України, (6 (164), 48-54.

Размещено на Allbest.ru