Чи можливо дозволити правоохоронним органам провокувати особу на вчинення злочину під час здійснення контролю за вчиненням злочину?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чи можливо дозволити правоохоронним органам провокувати особу на вчинення злочину під час здійснення контролю за вчиненням злочину?

Абламська Вікторія Вікторівна, науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем наукового забезпечення правоохоронної діяльності та якості підготовки кадрів Харківського національного університету внутрішніх справ

Останнім часом серед науковців та законотворців обговорюється питання щодо можливості надання правоохоронним органам дозволу на провокацію (підбурювання) особи на вчинення злочину з метою його подальшого викриття при здійсненні контролю за вчиненням злочину у кримінальному провадженні, розпочатому на підставі статей 368, 369, 369-2 Кримінального кодексу України. Тобто, це стосується злочинів, які віднесені до корупційних кримінальних правопорушень. Тож, спираючись на національне та міжнародне законодавство, а також судову практику спробуємо віднайти відповідь на це питання.

У чинній редакції ст. 271 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) містяться приписи, що «забороняють під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, як би слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні. Прокурор у своєму рішенні про проведення контролю за вчиненням злочину зобов'язаний викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої (розшукової) дії провокування особи на вчинення злочину» [1].

На наш погляд, встановивши на законодавчому рівні вказану заборону, законодавець керувався та врахував практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у рішеннях якого неодноразово наголошувалося на недопустимості здійснення провокації під час документування злочинів корупційного спрямування. На сьогодні така практика має бути врахована під час застосування відповідних положень КПК України, і особливо тих, що стосуються обмеження прав і свобод людини. Таке твердження наочно підтверджується приписами ч. 5 ст. 9 КПК України, де передбачено, що «кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини». Як бачимо, законодавцем не передбачено жодних виключень з наведеного положення.

Необхідно наголосити на тому, що відповідно змісту до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV «судді у національному судочинстві мають застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних та практику ЄСПЛ як джерело права» [2].

Додаткової актуалізації це питання набуває у зв'язку із внесенням відповідних змін до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору (Закон України «Про внесення змін до Конституції України від 07.02.2019 р. № 2680-VIQ). Відтак в Основному Законі нашої держави підтверджено європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України.

Таким чином, ініціюючи внесення відповідних зміни і доповнення до національного законодавства, зокрема й до КПК України, законотворцям необхідно брати до уваги існуючу на сьогодні практику ЄСПЛ. Звісно, це також стосується заборони провокації (підбурювання) особи на вчинення злочину з метою його подальшого викриття. Щодо цього питання приведемо наступні рішення ЄСПЛ.

У рішенні «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) [3] від 05.02.2008 року № 74420/01 ЄСПЛ сформував концепцію та завдання для судів, що стосується забезпечення для підсудних права на справедливий суд у розрізі питання про провокацію. Суд зазначив наступне:

1. Використання доказів отриманих внаслідок провокації - є порушенням права на справедливий суд. Докази, здобуті внаслідок провокації, мають бути виключені та не враховані при прийнятті рішення (п. 60 рішення).

2. Провокація полягає у діях поліцейських чи осіб, які їм підпорядковані, не у переважно пасивній манері, а шляхом впливу (підбурювання) особи до вчинення злочину, який би не був вчинений за інших обставин (п. 55 рішення).

3. Суд констатував, що з'ясування обставин, чи мала місце провокація правоохоронних органів, є обов'язком суду, що розглядає справу, а доведення факту відсутності провокації є обов'язком обвинувачення (п. 70 рішення).

У рішенні «Чохонелідзе проти Грузії» (Tchokhonelidze v. Georgia) [4] від 28.06.2018 року № 31536/07 ЄСПЛ хоча і послідовно погоджується з використанням агентів під прикриттям як законного методу розслідування для боротьби з тяжкими злочинами, але при цьому наголосив, що цей метод все ще вимагає чітких, адекватних та достатніх процедурних гарантій, які відмежовують допустиму поведінку поліції від провокації, оскільки суспільні інтереси не можуть виправдати використання доказів, отриманих у результаті провокації поліції (п. 44 рішення).

Отже, слід резюмувати, що ЄСПЛ не забороняє використовувати у кримінальному провадженні докази, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад, операцій під прикриттям, проте категорично забороняє судам використовувати докази, отримані в результаті провокації правоохоронців.

Національні суди у своїх рішеннях також враховують практика ЄСПЛ. Наприклад, у справа № 1622/16159/2012 [5] колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального Верховного Суду залишила в силі виправдувальний вирок суду першої та апеляційної інстанції (у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України) та погодилася з тим, що мала місце провокація. Зокрема, судді констатували наступне:

«Проаналізувавши та дослідивши надані стороною обвинувачення докази, Суд вирішив, що з боку працівників міліції мав факт підбурювання ОСОБА_2 до вчинення злочину, оскільки ініціатива з проведення відповідних дій виходила саме від заявника та правоохоронних органів. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини, отримані шляхом провокації докази не можуть бути використані в судочинстві, оскільки це є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод у зв'язку з порушенням принципу справедливості».

Аналогічний висновок прослідковується у справі № 323/669/19 [6], в якій колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла такого висновку:

«За усталеною практикою Європейський суд з прав людини усі докази, отримані внаслідок провокації правоохоронних органів, слід визнавати недопустимими, оскільки їх отримано внаслідок істотного порушення права людини на справедливий судовий розгляд, що закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд, ухвалюючи судове рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини.

Рішення місцевого суду щодо визнання ряду доказів недопустимими апеляційний суд визнав правильним, оскільки докази були отримані внаслідок провокації злочину».

Беручи до уваги наведене, можна зазначити, що Верховний Суд у повній мірі врахував практику ЄСПЛ з питань, що стосуються провокації злочину. Як і приписи численних рішень ЄСПЛ («Ramanauskas v. Lithuania» п. 60, «Tchokhonelidze v. Georgia» п. 60 тощо), так і норми ст.ст. 87, 271 КПК України містять положення, які забороняють використовувати докази, отримані внаслідок провокації. Такі докази є недопустимими, оскільки здобуті з порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, яка гарантує кожній особі право на справедливий суд.

Резюмуючи викладене, можна констатувати, що, незважаючи на нагальну необхідність підсилення протидії вчинення корупційних кримінальних правопорушень, категорично неприйнятним є надання правоохоронним органам дозволу на провокацію (підбурювання) особи на вчинення злочину з метою його подальшого викриття при здійсненні контролю за вчиненням злочину. Таке твердження підтверджується усталеною практикою як ЄСПЛ, так і національних судів України. В іншому разі, це неодмінно призведе до збільшення скарг до ЄСПЛ, остаточні рішеннях по яких будуть прийняті не на користь України. Тобто ми будемо мати ситуації, коли особа вчиняє спровокований правоохоронцями корупційний злочин, останні документують такий злочин, а національні суди виноситимуть обвинувачуваний вирок щодо цієї особи. При цьому, в подальшому дана особа матиме законне право на подання скарги до ЄСПЛ і внаслідок констатації ЄСПЛ факту порушення конвенційних норм національні суди будуть вимушені виправдати таку особу з виплатою відшкодування з Державного бюджету України.

провокація доказ правоохоронний злочин

Список використаних джерел

1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI.

2. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV.

3. Case of «Ramanauskas v. Lithuania» (Application No. 74420/01). Judgment 5 February2008.

4. Case of «Tchokhonelidze v. Georgia» (Application No. 31536/07). Judgment 28 June 2018

5. Ухвала колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального Верховного Суду від 7 червня 2018 року у справі № 1622/16159/2012 (провадження № 51-2694км18). Єдиний державний реєстр судових рішень

6. Постанова колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 323/669/19 (провадження № 51- 4134км20). Єдиний державний реєстр судових рішень.

Размещено на Allbest.ru