Проблеми застосування Збройних Сил України в антитерористичній операції: правовий аспект

Размещено на http://allbest.ru

Національний університет оборони України

Проблеми застосування Збройних Сил України в антитерористичній операції: правовий аспект

Олександр Нашивочніков кандидат історичних наук,

Олександр Печорін кандидат військових наук,

Київ, Україна

Анотація

Застосування Збройних Сил України в антитерористичній операції є складним питанням, яке потребує всебічного вивчення. Дослідники провели значну роботу щодо об'єктивного аналізу нормативно-правових документів, які обґрунтовували необхідність і можливість застосування воєнної сили на сході України у 2014-2018 роках. В статті розглядається сутність таких понять, як «тероризм» й «терористична діяльність» та акцентується увага на недосконалості законодавчої бази із застосування військових частин і підрозділів Збройних Сил України в антитерористичній операції, що заважало повною мірою протидіяти російській збройній агресії.

Ключові слова: антитерористична операція, Збройні Сили України, законодавство, збройний конфлікт, нормативно-правові акти, російська агресія.

Вступ

Постановка проблеми. Російська збройна агресія проти України, що розпочалася на початку 2014 року, та її активізація у лютому 2022 року привернула увагу міжнародної спільноти до готовності України та її Збройних Сил відповідати зовнішнім загрозам та долати проблеми активізації антиукраїнської терористичної діяльності та сепаратистських рухів усередині держави.

Водночас, тривалий негативний вплив проросійських сил на українське законодавство привів його до недосконалостей та низки суперечностей в правовому полі України, що унеможливлювало застосування військової сили в повному обсязі у зв'язку з порушенням суверенітету нашої держави. Саме відсутність стійкої системи державного та військового управління, заснованих на верховенстві права, доцільно вважати головною небезпекою для територіальної цілісності нашої держави.

Отже, наявність суттєвих неузгоджень у законодавчій базі України в умовах російської агресії, зокрема щодо залучення Збройних Сил України, спонукають до ретельного аналізу тогочасних нормативно-правових актів у сфері забезпечення національної безпеки держави. Необхідність з'ясування правової та нормативної бази щодо застосування Збройних Сил України в антитерористичній операції зумовлює актуальність даної статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Інтерес дослідників до застосування військової сили на сході України в період з 2014 по 2018 роки, передусім законних підстав участі військових частин і підрозділів Збройних Сил України в боротьбі з агресором, актуалізується значною кількістю наукових праць. Тематика проведення антитерористичної операції висвітлювалася багатьма вченими, зокрема їй присвятили свої праці Є. Магда (Магда, Є. 2015, 304 с.; Магда, Є. 2017, 268 с.), С. Кульчицький, Л. Якубова (Кульчицький, С. & Якубова, Л. 2019, 496 с.), В. Горбулін, В. Бадрак (Горбулін, В. & Бадрак, В. 2023, 276 с.), В. Попов (Попов, В. 2018, 338 с.; Попов, В. 2020, 240 с.). Безумовно, вони зробили вагомий внесок у висвітлення цієї проблематики, однак зазначені автори досліджували більшою мірою політичні аспекти російсько-українського збройного конфлікту та його передумов.

Дослідження гібридного характеру збройного протистояння висвітлювались у наукових працях військових дослідників, зокрема, С. Сегеди, В. Шевчука (Сегеда, С. & Шевчук, В. 2019, 66 с.), З. Гбур, С. Кошової (Гбур, З. & Кошова, С. 2021, с. 7280), Г Кудрявцева (Кудрявцев, Г. 2019, 218 с.), а також в колективних працях і монографіях, виданих у Національному університеті оборони України (Апполонов, О., Щипан ський, П. та ін. & Руснак, І. (керівник). 2017, с. 162). Проте аналіз антитерористичної операції здійснювався здебільшого в контексті бойового застосування частин та підрозділів Збройних Сил України.

Метою статті є аналіз нормативно-правових засад застосування військових частин і підрозділів Збройних Сил України в антитерористичній операції 2014-2018 років, а також визначення проблем щодо правового підґрунтя застосування військової сили під час ведення бойових дій проти російського агресора.

Виклад основного матеріалу дослідження

Навесні 2014 року російськими диверсантами та озброєними місцевими колаборантами були зайняті українські міста Донецьк, Луганськ, Горлівка, Краматорськ, Лисичанськ та Маріуполь, а 12 квітня під командуванням полковника Російської Федерації Ігоря Гіркіна були захоплені міста Слов'янськ і Дружківка Донецької області (Вісім років тому оголосили про початок Антитерористичної операції на сході України. 2022). Наступного дня у передмісті Слов'янська, потрапивши у засідку бойовиків, загинули офіцери Служби безпеки України «Альфа» (7 років від початку антитерористичної операції на Донбасі. 2021). Незабаром терористами були захоплено ще кілька населених пунктів Донецької області, де почали формуватися групи сепаратистів з місцевих мешканців Галузевий державний архів Міністерства оборони України (далі -- ГДА МОУ). Ф. 516. Оп. 1 П-14. Спр. 43 (донесення). Арк. 33. В окремих містах, зокрема у Харкові, вдалося навести порядок силами українського спецназу. Однак, в середині квітня ситуація стала набувати загрозливого характеру. З огляду на це ввечері 13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Наступного дня виконуючим обов'язки Президента України О. Турчиновим, відповідно до статті 112 Конституції України, був виданий Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”» (Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13квітня 2014 року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”». 2014). Цей Указ набував чинності з дня його опублікування. Тому, саме 14 квітня 2014 року слід вважати офіційним початком антитерористичної операції. Районом проведення антитерористичної операції було охоплено Донецьку і Луганську області (з 14 квітня 2014 року), а також Ізюмський район Харківської області (з 14квітня по 7 вересня 2014 року) та (з 2 грудня 2015 року) (7 років від початку антитерористичної операції на Донбасі. 2021).

Початку проведення антитерористичної операції передувала окупація російською федерацією Кримського півострова та ескалація напруги у південно-східних областях України, що супроводжувалися захопленням адміністративних будівель, приміщень Служби безпеки України, міліції та проголошенням так званих «народних республік» (Вісім років тому оголосили про початок Антитерористичної операції на сході України. 2022). В квітні 2014 року почалося стрімке загострення негативної ситуації: за підтримки російських спецслужб під контролем незаконних збройних формувань («російських козаків» тощо) опинилися, окрім Криму, частина Донецької і Луганської областей (Кульчицький, С. & Якубова, Л. 2019, с. 402-405). Отже, стало зрозуміло, що сил правоохоронних органів для подолання небезпеки буде недостатньо. До того ж мали місце випадки, коли представники правоохоронних органів та інших військових формувань України переходили на бік проросійських незаконних збройних формувань ГДА МОУ Ф. 516. Оп. 1 П-14. Спр. 43 (до-несення). Арк. 45, 52 (Кульчицький, С. & Якубова, Л. 2019, с. 406). Тому керівництвом держави було прийнято рішення щодо залучення Збройних Сил України до боротьби з російськими диверсантами, незаконними збройними формуваннями та іншими терористичними групами.

Однак перш ніж розглядати боротьбу з тероризмом, на наш погляд, слід розглянути етимологічну сутність тероризму як соціально-політичного явища та його історичні витоки. В академічному тлумачному словнику української мови терор визначається як найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства, а також й фізичного знищення. Тероризм -- це практика застосовування терору (Білодід, І. К. (ред.). 1979, с. 93-94). Розвиток масового терору пов'язують з ім'ям Робесп'єра, який під час Великої Французької революції (1789-1795 рр.) оголосив терор внутрішньою політикою цілої держави. Внаслідок такої політики в той час на території Франції виникло безліч кримінальних товариств, головною метою яких були не соціальні перетворення, а насамперед вбивство і грабіж (Белашева, И. В., Ершова, Д. А. & Есаян, М. Л. 2016, с. 38).

Наразі під терористичною діяльністю розуміють підтримку антиурядових і сепаратистських рухів із широким застосуванням тактики повстанської боротьби у поєднанні з методами партизанської війни й диверсійної розвідки. Кінцевою метою діяльності будь-якої терористичної діяльності вважаються внутрішні політичні зміни або перерозподіл сфер впливу та фінансових потоків серед представників бізнес-структур (Попов, В. Ю. 2021, с. 28-30). З огляду на це «терор» і «тероризм» можна визначити як форми політичної боротьби всередині суверенної держави.

У Законі України «Про боротьбу з тероризмом» термін «тероризм» вживається у значенні «суспільно небезпечної діяльності, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей ...» (Про боротьбу з тероризмом ... 2003). Водночас, у цьому законі терористичним формуванням вважається організація, що складається з трьох і більше осіб. Також згідно із законом до району проведення антитерористичної операції належать ділянки місцевості або акваторії, а також будівлі, споруди, приміщення та території (акваторії), що прилягають до них. Звичайно, мова йде про достатньо обмежену ділянку місцевості та кількість осіб, що залучаються до терористичної діяльності. Однак саме таке формулювання давало підстави юридично визначити антитерористичну операцію у якості формату залучення складових сектору оборони із протидії діяльності незаконних збройних формувань.

Згідно з чинним законодавством, антитерористична операція визначається, як «комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності». При цьому, для безпосереднього управління антитерористичною операцією та керівництва силами і засобами, що залучаються до її здійснення, утворювався оперативний штаб, який очолював керівник Антитерористичного центру при Службі безпеки України. Отже, відповідно до статей 1, 12 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», протидію терористичній діяльності мають очолювати та здійснювати насамперед правоохоронні органи із залученням, за необхідністю, Збройних Сил України та інших військових формувань (Про боротьбу з тероризмом . 2003).

Справа в тому, що фактично проти України діяли не терористи, а озброєні російські найманці, які безпосередньо здійснювали наміри воєнно-політичного керівництва російської федерації. При цьому, стратегічною метою російської влади було не проведення окремих терористичних актів на території суверенної сусідньої держави, а безпосередньо повалення державного устрою України з подальшим знищенням її державності.

Однак відповідно до свого статусу, структура Служби безпеки України не містила військових частин та підрозділів, спроможних вести бойові дії на широкому фронті із застосуванням важкого озброєння та авіації (Про Службу безпеки України ... 1992). Станом на 2014 рік у законодавчій сфері взагалі не існувало нормативно-правових документів, що надавали б правові основи для застосування Збройних Сил України з метою протидії російській агресії. Опосередковано це підтверджується Законом України «Про Збройні Сили України», згідно з яким Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України (Про Збройні Сили України ... 2000), та Законом України «Про оборону України», відповідно до якого Збройні Сили України -- це військова державна структура, яка призначена для збройного захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу ззовні (Про оборону України ... 1991). Проте офіційного оголошення війни з боку керівництва російської федерації не було. Навпаки, російське воєнно-політичне керівництво наголошувало на тому, що події на Донбасі -- це боротьба місцевого населення із «режимом київської хунти».

Отже, виникала парадоксальна ситуація: Служба безпеки України не мала можливостей для протидії російській агресії, а Збройні Сили України -- не мали юридичних повноважень для її здійснення. Можна констатувати, що у 2014 році існуюча нормативно-правова база не давали змоги складовим сектору безпеки і оборони України ефективно реагувати на тогочасні виклики. законодавчий антитерористичний воєнний україна

Лише у січні 2018 року, напередодні завершення антитерористичної операції та початку операції Об'єднаних сил, стаття 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» була доповнена абзацом, у якому, зокрема, говорилось, що антитерористична операція може здійснюватися одночасно із відсіччю збройної агресії та/ або в умовах запровадження воєнного чи надзвичайного стану (Про боротьбу з тероризмом . 2003).

Додамо, що умовах загрози суверенітету та територіальної цілісності держави політичне керівництво України було змушене створювати інші моделі сил, спроможних виконувати як правоохоронні функції, так і функції із захисту від воєнних загроз. Зокрема, 13 березня 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Національну гвардію України». На основі з'єднань та військових частин внутрішніх військ МВС України створювалося військове формування, яке мало більш широкі повноваження у сфері забезпечення воєнної та державної безпеки. Зокрема, до основних функцій Національної гвардії України відносилися: участь у відсічі збройної агресії; захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у здійсненні заходів, пов'язаних із припиненням збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні; участь у спеціальних операціях зі знешкодження не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань; участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства; участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану; виконання завдань територіальної оборони та оборона важливих державних об'єктів. Для посилення військової складової Національної гвардії України у її складі почали формуватися військові частини оперативного призначення (Про Національну гвардію України ... 2014). Однак Національна гвардія України на той час ще не була настільки потужним формуванням, щоб протистояти регулярній армії агресора.

Висновки

Результати здійсненого аналізу дають підстави стверджувати, що напередодні збройної агресії проти України російське військово-політичне керівництво було добре обізнане щодо стану справ у правовій сфері нашої держави, зокрема щодо Збройних Сил. Так, станом на 2014 рік не було чітко визначено та юридично закріплено дії особового складу військових частин у випадку спроб їх захоплення в мирний час. Завдяки цьому російськими військами була проведена вдала операція з окупації Кримського півострова. Також згідно з чинним законодавством, не було правових підстав для повномірного залучення Збройних Сил України в антитерористичній операції у період з 2014 по 2018 років.

Де-юре, антитерористичною операцією керував начальник Антитерористичного центру при Службі безпеки України. Але, де-факто, -- його заступник від Збройних Сил України. Безумовно, це негативно впливало на хід проведення антитерористичної операції, оскільки відсутність чіткого розподілу функціональних обов'язків та відповідальності між учасниками антитерористичної операції дуже часто приводило до невдалих управлінських рішень.

Водночас, інші військові формування та правоохоронні органи України фактично не мали можливості застосовувати свої структурні підрозділи з низки причин: по-перше, через відносно невелику кількість особового складу своїх підрозділів та відсутності досвіду ведення бойових дій на широкій ділянці фронту тривалий час; по-друге, через невідповідність між вимогами нормативно-правових документів щодо проведення антитерористичної операції та фактичною ситуацією, яка була в той час на сході держави.

Наприкінці 2017 року через низьку ефективність заходів із забезпечення національної безпеки України військово-політичне керівництво України дійшло висновку про недоцільність застосування Збройних Сил України саме у форматі антитерористичної операції. Незабаром була створена нова модель їх застосування -- операція Об'єднаних сил, яка була запроваджена наказом Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України «Про початок операції Об'єднаних сил із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації на території Донецької і Луганської областей» та почала функціонувати з 30 квітня 2018 року. На відміну від антитерористичної операції в операції Об'єднаних сил повноваження з управління військовими й правоохоронними підрозділами надавалися Генеральному штабу Збройних Сил України, а також розширювалися права військовослужбовців.

Таким чином, з метою створення надійного безпекового середовища в Україні потрібне реформування правової сфери забезпечення національної безпеки України, починаючи від формування цілісної системи дієвих законодавчих актів у сфері національної безпеки і оборони України та створення порядку її функціонування.

Список використаних джерел і літератури

7 років від початку антитерористичної операції на Донбасі. (2021). URL: https://www. armyfm.com.ua/7-rokiv-vid-pochatku-antiteroristichnoi-operacii-na-donbasi/ [дата зверн.: 26.07.2023].

Белашева, И. В., Ершова, Д. А. & Есаян, М. Л. (2016). Психология терроризма: учебное пособие. Ставрополь: Издательство СКФУ, 120 с.

Білодід, І. К. (ред.). (1979). Словник української мови (в 11 т., Т 10). Київ: НВП «Вид-во “Наукова думка”» НАН України, Київ: Наукова думка, 658 с.