Нормативні основи стратегічної спрямованості протидії наявним безпековим загрозам у контексті оптимізації позиціонування суб’єктів сектору безпеки і оборони

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нормативні основи стратегічної спрямованості протидії наявним безпековим загрозам у контексті оптимізації позиціонування суб'єктів сектору безпеки і оборони

Аленічев Сергій Володимирович

курсант

Київського інституту

Національної гвардії України

Розгляд проблем розбудови системи управління сектором безпеки і оборони в історичному ракурсі свідчить, що така розбудова має певною мірою циклічний характер: залежно від домінування певних тенденцій, окремі складові елементи або набувають певної автономії, або знову поглинаються іншими складовими. Такі закономірності розвитку притаманні багатьом соціальним системам, і нічого негативного, на нашу думку, в них немає.

Питання організаційно-правових проблем функціонування спектору безпеки і оборони (воєнної організації держави) в різні часи розглядали у своїх роботах такі вчені, як: Р. Алієв, В. Доненко, М. Карпенко, С. Карпюк, К. Колесникова, В. Колпаков, О. Кривенко, О. Кузьменко, В. Нагаєв, М. Прохоренко, Т. Семенчук, А. Синьків, Є. Чернецький, О. Чорна, Л. Шевченко та інші.

На сьогодні, згідно з основними галузевими актами законодавства з питань функціонувння сектору безпеки і оборони, структура означеного сектору містить чотири складові компоненти, які розмежовуються відповідно до свого функціонального призначення та юридичної природи. Зокрема, сектор безпеки й оборони України складається з:

сил безпеки;

сил оборони;

оборонно-промислового комплексу;

громадських об'єднань, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки.

Варто звернути увагу й на те, що інституційно складові сектору безпеки і оборони України належать як до державного апарату, так і до інститутів громадянського суспільства.

Як відомо, під силами безпеки розуміються правоохоронні та розвідувальні органи, державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, сили цивільного захисту, а також інші органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України. У свою чергу, до сил оборони належать Збройні Сили України, а також інші, утворені відповідно до законів України військові формування, правоохоронні органи і розвідувальні органи, а також органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, на які Конституцією і законами України покладено функції із забезпечення оборони держави.

Отже, можна стверджувати, що головними складовими механізму держави, що спрямовані на реалізацію оборонної функції, є Збройні Сили України та інші утворені відповідно до законів України військові формування. Саме на них згідно з ч. 2 та ч. 3 ст. 17 Основного Закону України покладається оборона України, захист її суверенітету та територіальної цілісності, а також недоторканність державних кордонів, тобто, всі ключові питання, пов'язані з реалізацією оборонної функції. Безперечно, інші складові сектору безпеки і оборони України у системі реалізації оборонної функції теж відіграють відповідну роль, проте Збройні Сили України та інші військові формування виступають провідними структурами стосовно цього [1, с. 79].

24 лютого 2022 р., після початку повномасштабного вторгнення, було введено в дію План оборони України та Зведений план територіальної оборони України. Зазначається, що план буде реалізовуватися за перший сценарієм - «Ескалація йосійською аедерацією збройної агресії проти України». Даний сценарій зазначається і у Стратегії воєнної безпеки. Таким чином, цілком очевидно, що комплекс дій у випадку реалізації даного сценарію, було відображено і у Плані оборони України.

Вірогідність повномасштабного вторгнення, дійсно, була відображена у стратегічних документах. РНБО розробила план реагування у випадку настання даного сценарію, проте не було розроблено документів, спрямованих на протидію визначеним загрозам до їхнього загострення. Лише 1 лютого 2022 року було ухвалено План реалізації Стратегії кібербезпеки України, проте даний документ не містить достатньої конкретики щодо заходів, які необхідно реалізувати (Указ Президента України № 37/2022, 2021).

Наприклад, йдеться про запровадження «ефективних механізмів взаємодії основних суб'єктів національної системи кібербезпеки та сил оборони в частині спільного виконання завдань кібероборони». При цьому, неможливо визначити, що саме належить до ефективних механізмів, а, отже, дане завдання може виконуватися у будь-якій формі та відповідно оцінюватися.

Відсутність також стратегії глобального політико-правового розвитку України призводить до неузгодженості різних стратегічних документів - у визначеннях понять, запропонованих планах дій та у термінах виконання стратегій. Усі стратегічні документи в Україні повинні розроблюватися у відповідності до єдиної методології, містити не лише концептуальні засади, але і конкретні плани дій, індикатори, систему моніторингу та оцінки, визначене коло відповідальних установ/осіб [2, с. 25].

Стратегічна спрямованість у протидії наявним безпековим загрозам дозволила б ґрунтовніше підготуватися до їхнього настання. Україна демонструє не лише гідний, але справді потужний супротив ворогу, відбиваючи атаки на різних напрямах. Проте держава повинна використати даний урок для подальшого і невідкладного вдосконалення процесів стратегічного планування не лише у секторі безпеки і оборони, а в межах усього політико-правового розвитку України.

Затверджена Указом Президента України від 25 березня 2021 року № 121/2021 Стратегія воєнної безпеки України передбачає досягнення таких цілей реалізації державної політики у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва:

достатні оборонні спроможності держави, які в поєднанні з консолідованим міжнародним тиском на Російську Федерацію можуть забезпечити стримування подальшої ескалації збройної агресії проти України та відновлення її територіальної цілісності в межах державного кордону України;

потужна територіальна оборона, яка у взаємодії з рухом опору сприятиме підвищенню рівня обороноздатності держави, згуртуванню суспільства, патріотичному вихованню громадян, наданню обороні України всенародного характеру та готовності населення до оборони держави;

ефективний менеджмент у сфері оборони, що ґрунтується на засадах демократичного цивільного контролю, інших євроатлантичних принципах і стандартах, інноваційних рішеннях та сучасних бізнес-практиках, програмно-проєктному управлінні оборонними ресурсами, удосконалених процесах визначення та задоволення потреб оборони України;

професійний особовий склад Збройних Сил України та інших складових сил оборони, який перебуває в центрі уваги держави, підтримується вдосконаленими системами кадрового менеджменту, підготовки до військової служби та військово-патріотичного виховання молоді, може бути в стислі строки посилений підготовленим і вмотивованим військовим резервом;

сучасне високотехнологічне озброєння, військова та спеціальна техніка Збройних Сил України, інших складових сил оборони, яка забезпечує виконання ними покладених завдань, зокрема в операціях НАТО;

розвинута військова інфраструктура, об'єднана логістика та достатні запаси матеріальних засобів, дієва система медичного забезпечення, що відповідають потребам сил оборони;

побудовані на національних і євроатлантичних цінностях сили оборони, які відповідають критеріям набуття повноправного членства України в НАТО, взаємосумісні з відповідними компетентними органами держав-членів НАТО та спроможні робити гідний внесок у проведення операції НАТО.

Вказане дає змогу сформулювати таке положення - цілі публічного адміністрування в секторі безпеки і оборони охоплюють:

а) забезпечення, захист і поновлення у разі порушення національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України;

б) забезпечення, захист і поновлення у разі порушення прав і свобод фізичних і юридичних осіб у їх відносинах із суб'єктами сектора безпеки і оборони;

в) удосконалення системи військового управління [3, с. 136].

У контексті вищезазначеного, доцільно акцентувати увагу на окремих субєктах сектору безпеки і оборони в контексті законодавчого визначеня їх статусу. Так, визначаючи Національну поліцію як суб'єкт забезпечення національної безпеки та складовий елемент сектору безпеки та оборони, в Законі України «Про національну безпеку» фактично продубльовано визначення правового статусу поліції, який наведено в законі України «Про Національну поліцію», а саме: «Національна поліція України є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує громадську безпеку і порядок, охорону прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидію злочинності, а також надає визначені законом послуги з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги».

Разом з тим, визначаючи Національну поліцію як суб'єкт забезпечення національної безпеки, в Законі «Про національну безпеку» не прописані завдання поліції як суб'єкта вказаного сектору.

Враховуючи вище наведене, нормативно-правові акти не конкретизують завдання поліції як суб'єкта забезпечення національної безпеки. Але, Закон України «Про Національну поліцію» не визначає її суб'єктом сектору безпеки і оборони, тому і не закріплює конкретних завдань в зазначеній сфері. Серед завдань поліції надання поліцейських послуг щодо:

забезпечення публічної безпеки і порядку;

охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

протидії злочинності;

надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги [4, с. 166].

Отже, серед головних пріоритетних та ключових завдань для системного захисту України від загроз національній безпеці на етапі збройної боротьби з агресором є належне правове забезпечення розвитку сектору безпеки і оборони.

Список використаних джерел

управління безпека оборона

1. Александров В.М. Сектор безпеки і оборони україни в механізмі реалізації оборонної функції держави. Часопис Київського університету права. 2020. № 4. URL: https:/^hаsprаvа.cоm.uа/mdеx.php/jоumаl/аrtіdе/dоwnlоаd/545/517/.

2. Мовчан У.В. Проблеми стратегічного планування в Україні в контексті повномасштабної війни. Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2022. Вип. 2 (54). URL: http://sоcіо-jоumаl.kpі.kіеv.uа/аrchіvе/2022/2/4.pdf.

3. Шопіна І.М. Поняття та цілі публічного адміністрування в секторі безпеки і оборони. Електронне наукове видання «Аналітично-порівняльне правознавство». URL: http://аpp-jоumаl.іn.uа/wp-cоntеnt/uplоаds/2022/01/27.pdf.

4. Загуменна Ю.О. Національна поліція України як суб'єкт забезпечення національної безпеки. Проблеми сучасної поліцеїстики. Харків, 2022. URL: https://urnvd.еdu.uа/scіеncе-іssuе/іssuе/5230.

Размещено на Allbest.ru