Обов'язок учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Обов'язок учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи в цивільному судочинстві

Олена Дем'янова

кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, Рада адвокатів Хмельницької області

Анотація

У статті проаналізовано засади запровадження обов'язку учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи в цивільному судочинстві. Аргументується, що вплив верховенства права на цивільні процесуальні відносини здійснюється з урахуванням природи відповідних відносин. Повнота та достовірність відомостей про обставини справи є запорукою правильного вирішення цивільної справи судом. Тому приховування інформації від суду має ознаки своєрідного способу обману.

У статті доводиться, що активізація інформаційного обміну між сторонами і судом, підвищення достовірності його результатів безпосередньо залежить від мотивів процесуальної поведінки суб'єктів. Розглядаються аргументи щодо посилення активних повноважень суду. Доводиться, що вельми перспективним є підвищення відповідності між певною поведінкою сторони та результатом вирішення справи. У той же час практичні аспекти доказової діяльності можуть бути з успіхом кореговані за рахунок активних повноважень суду. суд цивільний право

Розглядаються аргументи щодо визначального значення володіння сторонами і судом усією повнотою можливої інформації про обставини правового спору для забезпечення відповідності правозастосовних актів дійсних відносинам сторін. Приділяється увага пошуку ефективних процесуальних механізмів забезпечення справедливості судових рішень в умовах дії принципу змагальності. У статті доводиться, що формування повної і достовірної інформаційної картини про обставини справи можливе в разі, коли сторони будуть щирі та повідомлять суду усе, що їм відомо. Однак практика доводить, що цілком можливою є ситуація, коли сторони посилаються не на весь комплекс обставин справи, який необхідний для правильного її вирішення, та згадують не всі наявні в них докази.

Тому з урахуванням дії імперативу верховенства права в цивільному судочинстві в статті пропонується запровадження регламентації в законодавстві обов'язку учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи. Приділяється увага застосуванню комплексного системного підходу до впорядкування процесуальної поведінки сторін. Робиться висновок про те, що елементами такої системи можуть стати поширення на свідоме приховування відомих сторонам обставин, що мають значення для справи, норм про відповідальність за надання суду завідомо неправдивих показів; диференціація відповідальності залежно від способу обману; можливість визнання судом доведеною обставини, що була свідомо прихована стороною; встановлення завідомо та умисної поведінки сторони як умови застосування судом санкцій; можливість застосування альтернативної санкції у вигляді штрафу тощо.

Ключові слова: цивільне судочинство; верховенство права; доказування; змагальність; права та обов'язки учасників справи; повноваження суду; збирання доказів.

Demyanova Elena. The obligation of the participants in the case to inform the court all the circumstances of the case known to them in civil proceedings

The article analyzes the principles of the introduction of the obli- gation of the participants in the case to inform the court all the circumstances of the case known to them in civil proceedings. It is argued that the influence of the rule of law on civil procedural relations is carried out taking into account the nature of the relevant relations. The completeness and reliability of the information about the circumstances of the case is the key to the correct resolution of the civil case by the court. Therefore, hiding information from has signs of a kind of deception.

The article proves that the activation of information exchange between the parties and the court, increasing the reliability of its results directly depends on the motives of the procedural behavior of the subjects. Arguments are being considered to strengthen the active powers of the court. It is proved that it is very promising to increase the correspondence between a certain behavior of the party and the result of the decision of the case. At the same time, the practical aspects of evidentiary activity can be successfully corrected at the expense of the active powers of the court. Arguments are considered regarding the determining importance of the ownership of the parties and the court with the fullness of possible information about the circumstances of the legal dispute to ensure compliance of enforcement acts with the actual relations of the parties. Attention is paid to the search for effective procedural mechanisms for ensuring the fairness of court decisions in the context of the principle of competitiveness. The article proves that the formation of a complete and reliable information picture about the circumstances of the case is possible in the case when the parties will be sincere and tell the court everything they know. However, practice proves that it is possible that the parties do not refer to the whole set of circumstances of the case, which is necessary for its correct solution, and do not mention all the evidence in them.

Therefore, taking into account the imperative of the rule of law in civil proceedings, the article proposes the introduction of regulation in the legislation of the obligation of the participants in the case to inform the court of all the circumstances of the case known to them. Attention is paid to the use of an integrated system approach to the ordering of procedural behavior of parties.

It is concluded that the elements of such a system may be the extension to the conscious concealment of the circumstances known to the parties that matter to the case, the norms of responsibility for providing the court with knowingly false testimony; differentiation of responsibility depending on the method of deception; the possibility of the court recognizing a proven circumstance that was deliberately hidden by the party; establishment of the knowa- bility and willful behavior of the party as a condition for the court to apply sanctions; possibility of applying an alternative sanction in the form of a fine, etc.

Keywords: civil proceedings; rule of law; evidence; competitiveness; rights and obligations of the participants in the case; powers of the court; collection of evidence.

Постановка проблеми. Цивільне судочинство як частина правової системи України підкоряється дії імперативу верховенства права. Утім, вплив верховенства права на цивільні процесуальні відносини здійснюється не одноманітно, а з урахуванням природи відповідних відносин. Тому складові право- застосовної діяльності - установлення фактичних обставин справи, правової кваліфікації, винесення правозастосовних актів правозастосування - відчувають різний за характером вплив дії засади верховенства права.

Реалізація верховенства права в доказовій діяльності в цивільному судочинстві будується на сприйнятті пізнавального характеру діяльності щодо встановлення фактичних обставин справи. Складність реалізації верховенства права в доказовій діяльності, серед іншого, пов'язана з тим, що в ній через дію принципу змагальності центральну роль відіграє діяльність сторін, натомість суд вельми обмежений в процесуальних засобах повного і всебічного встановлення фактичних обставин справи. Тому якість таких процесуальних засобів як і ефективність процесуальних норм, що регламентують права та обов'язки сторін в доказовій діяльності, є тими моментами, через які втілюються вимоги верховенства права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню верховенства права присвячено праці таких авторів, як:

С.П. Головатий, М. І. Козюбра, Н.М. Онищенко, О.В. Петри- шен, С.П. Погребняк, П.М. Рабінович, Г.П. Тимченко, Т.А. Цу- віна, Ю.С. Шемшученко та багатьох інших. Однак питання реалізації приписів верховенства права в доказовій діяльності в цивільному судочинстві залишаються не повністю розкритими та вимагають подальшого аналізу. Тому метою цієї статті є з'ясування підстав запровадження обов'язку учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи в цивільному судочинстві.

Основний зміст статті. Зауважимо, що повнота та достовірність відомостей про обставини справи є різними характеристиками процесу доказування, які, тим не менше, перебувають у тісному зв'язку. Правова кваліфікація спору є сферою застосування повноважень суду, але неповнота фактичного матеріалу або недостатність дослідження фактичних обставин справи стає досить поширеною підставою судових помилок. Неповнота наявних у суду відомостей у більшості випадків обумовлює недостовірність знання про обставини справи. Замовчування, неповідомлення суду істотних обставин справи робить загальну інформаційну картину недостовірною. Тому приховування інформації від суду є, на нашу думку, своєрідним способом обману, так би мовити "пасивним обманом".

Забезпечення як повноти, так і достовірності судового доказування безпосередньо залежить від стадійності процесу доказування. Доказування - послідовний процес, в якому змінюється низка етапів (елементів). Специфіка доказування обумовлює якісну своєрідність діяльності, пов'язаної з окремими його елементами (етапами). У літературі триває дискусія з приводу використання термінів "стадія", "етап" чи "елемент"¹. Не вдаючись до її деталей, зауважимо, що різниця між запропонованими термінами не є кардинальною, однак в цілому ми віддаємо перевагу поняттю "елемент". Основне ж значення елементів процесу доказування вбачається в тому, що вони відображають поступовість руху від незнання до знання.

Науковці єдині в тому, що поділ процесу доказування на елементи (етапи, стадії) є вельми умовним та схематичним. Утім, виокремлення тих чи інших елементів пов'язано перш за все із функціональною специфікою відповідної діяльності, що становить зміст відповідного елементу процесу доказування. Не ставлячи під сумнів запропоновані в науковій літературі варіанти структури процесу доказування та не обговорюючи їх вади і переваги, ми, зі свого боку, акцентуємо на тому, що доказування є синтезом інформаційного обміну та практичної діяльності, втіленням у процесуальну форму.

Беручи за основу співвідношення інформаційно-комунікативної та практичної складових процесуальної діяльності, вважаємо, що існують підстави для виділення таких якісно специфічних елементів процесу доказування:

вказівка на обставини, що мають значення для справи, та докази на їх підтвердження (спростування). Цей елемент охоплює переважно інформаційний обмін між судом та учасниками справи з приводу обставин, що мають значення для справи, та доказів на їх підтвердження. Результатом цього елементу є те, що обставини і докази стають відомі суду і учасникам справи;

залучення доказів у процес. Це переважно практична діяльність з надання доказів учасниками справи та витребування доказів судом (за клопотанням учасників справи). Результатом цього елементу є долучення доказів до справи;

дослідження доказів. Дослідження являє собою практично-інформаційний етап, спрямований на те, щоб відомості про обставини справи були отримані з джерела доказів та стали відомі суду;

оцінка доказів. Інформаційно-практична діяльність, наслідком якої є втілений у форму судового акта (як правило, рішення суду) висновок щодо результатів доказування: предмета доказування, повноти, достовірності і належності доказів, переваги одних доказів над іншими, достатності доказів для доказування тих чи інших обставин, виконання тягаря доказування, відповідності встановленої за допомогою доказів інформаційної картини тій чи іншій правовій моделі обставин тощо.

Активізація інформаційного обміну між сторонами і судом, підвищення достовірності його результатів безпосередньо залежить від мотивів процесуальної поведінки суб'єктів. Тому посилення активних повноважень суду може використовуватись для вирішення зазначеної проблеми тільки як другорядний механізм. Однак досить перспективним є підвищення відповідності між певною поведінкою сторони та результатом вирішення справи.

Із урахуванням запропонованої структури доказування не викличе зауважень твердження про те, що перший етап доказування - вказівка на обставини, що мають значення для справи, та докази, що їх підтверджують (спростовують), - надзвичайно важливий для усього процесу доказування. Адже з нього розпочинається доказування. Неповнота чи хибність вихідної інформації здатна суттєво ускладнити встановлення істини у справі або взагалі зробити це неможливим.

Досліджуючи початковий елемент структури доказування, не можна не згадати про формування предмета доказування, оскільки саме так значна кількість науковців визначає початковий етап (елемент, стадію) процесу доказування. У літературі багато говориться про формування предмета доказування Грабовська О.О. Особливості формування предмета доказування на різних стадіях (етапах) цивільного судочинства. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 3. С. 145-151.. Не відтворюючи загальновизнані та спірні положення, з приводу яких наявна дискусія, зауважимо що формування предмета доказування є тривалим процесом, що без упину і перерви пронизує собою весь шлях розгляду і вирішення цивільної справи судом, розпочинаючи із формулюванням позову і закінчуючи тільки з прийняттям остаточного рішення у справі. Для кожної сторони формується своє суб'єктивне бачення предмета доказування, залежне від її вимог та заперечень. Суд створює власне бачення, синтезуючи позиції сторін та враховуючи норми права. Єдиним та однозначним поняттям предмет доказування не існує протягом усього розгляду. Лише в остаточному рішенні по справі суд викладає своє бачення предмета доказування у вигляді обставин, які суд встановив (а також тих, які не знайшли свого підтвердження). Також цілком можлива ситуація, в якій суд першої інстанції кваліфікує певні обставини як такі, що не мають значення для справи, а суд апеляційної інстанції змінить цей висновок. Так, предмет доказування - дискретна категорія інформаційного характеру, яка проходить шлях від вказівки на обставини до визнаних судом обставин.

Для істинності результату судового доказування визначальне значення має володіння сторонами і судом усією повнотою можливої інформації про обставини правового спору. Суд розпочинає розгляд в ситуації повного незнання, однак і кожна із сторін може не володіти усієї повнотою інформації. За таких умов формування повної і достовірної інформаційної картини про обставини справи можливе лише в разі, коли сторони будуть щирі та повідомлять суду усе, що їм відомо. Доповнюючи одна одну, сторони в сукупності здатні створити повну інформаційну модель обставин спору.

Проте повідомлення усього обсягу відомої інформації часто не відповідає інтересам сторони. Адже, як правило, обставини, шкідливі для правової позиції сторони, їй достеменно відомі, однак вони можуть бути невідомі протилежній стороні. У такому разі наявний конфлікт між приватним інтересом сторони, який полягає в бажанні приховати певні обставини від суду та протилежної сторони, і публічним інтересом, який пов'язаний із забезпеченням істинності майбутнього судового рішення.

Наразі законодавство виходить з того, що отримання повної інформації про обставини справи та докази, якими вони можуть бути підтверджені, входить до сфери турботи кожної із сторін. Суд може надати допомогу в отриманні доказів, однак не допоможе здобути інформацію. Проблема забезпечення повноти обізнаності про обставини справи винесена за межі цивільного процесуального регулювання та вирішується на підставі законодавства про інформацію. При цьому згідно з вітчизняним законодавством наявні певні механізми отримання інформації від органів влади та юридичних осіб. Однак повнота та достовірність отриманих відомостей не забезпечуються достатніми правовими механізмами, а отримання інформації від фізичних осіб взагалі є неможливим.

Чинне процесуальне законодавство досить обмежено регулює обов'язки учасників справи щодо повідомлення суду інформації про обставини справи. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява має містити виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги та зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. У свою чергу відповідач у відзиві на позов зазначає заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.

Наразі спробуємо встановити структуру мотивів, пов'язаних із повнотою повідомлення суду інформації про обставини, що мають значення для справи та докази на їх підтвердження. До початку розгляду істинні обставини справи відомі сторонам процесу та не відомі суду. Інтересу кожної із сторін відповідає формування в суду сприятливої, на її думку, інформаційної картини. Тобто кожна сторона заінтересована в тому, щоб суду стали відомі ті обставини і докази, які підтверджують її вимоги чи заперечення. І навпаки, кожна сторона заінтересована, щоб обставини, які є корисними для протилежної сторони, та докази на їх підтвердження залишилися поза увагою суду.

Окрім суб'єктивного бачення та інтересів сторін, має значення модель фактичних обставин, установлена в нормі права. Правові наслідки пов'язані саме з тими обставинами, котрі відповідають передбаченій моделі. Модель є абстрактною та безсторонньою, байдужою до інтересів позивача і відповідача. Тому вказані суду сторонами обставини можуть містити пробіли в тій частині, що невигідна жодній із сторін, або на її підтвердження у відповідної сторони немає доказів. Аналогічно сторони можуть не вказувати суду на докази, які не свідчать на їх користь. Отже, цілком можливою є ситуація, коли сторони посилаються не на весь комплекс обставин справи, який необхідний для правильного її вирішення, та згадують не всі наявні в них докази.

Слід припустити, що законодавець виходив із того, що кожна із сторін, діючи відповідно до своїх інтересів, буде намагатися надати суду максимум інформації, котра б була спрямована на підтвердження її вимог та спростування вимог протилежної сторони, і в такий спосіб в результаті взаємної боротьби сторін суд встановить повну і достовірну інформаційну картину обставин справи. Утім, таке припущення не завжди є виправданим. Тому слід визнати, що на початковому етапі доказування наявна проблема недостатності процесуальних засобів забезпечення повноти отриманої судом інформації про обставини, що мають значення для справи, та докази на їх підтвердження.

Вирішення зазначеної проблеми безпосередньо пов'язане із тим, що в учасників справи відсутній мотив для повідомлення суду тієї інформації, яка, на їх думку, не відповідає їх інтересам. У вітчизняному законодавстві послідовно реалізована позиція стосовно того, що сторона цивільного судочинства не має обов'язків по вчиненню дій, які суперечать її інтересам. Такий підхід, як правило, пояснюється змагальністю сторін та безстороннім становищем суду, який є арбітром, що лише вирішує справу, не втручаючись у збирання доказів. Не оспорюючи наразі цієї позиції, зауважимо, що зворотнім боком такого підходу є не тільки несправедливість того чи іншого судового рішення в конкретній справі. Наслідком того, що суду не були відомі усі обставини справи, стає порушення змісту правового регулювання, застосування правової норми не відповідно до її сутності. Суд у такому разі встановлює не істину, не дійсні факти і правовідносини, а спотворену їх модель. Видається, що змагальність у доказуванні вимагає врівноважування певними додатковими гарантіями того, щоб судовий процес не перетворився на фікцію, далеку від дійсних фактів, а поводження з фактами було максимально істинним.

Наразі цивільне процесуальне законодавство як нормальну поведінку сторони передбачає ситуацію, коли сторона повідомляє суду тільки ті обставини та вказує тільки на ті докази, які свідчать на її користь. Відповідач взагалі може ігнорувати процес, не висловлюючи своєї позиції, не вказуючи будь-яких обставин та не надаючи будь-яких доказів. Виходить, що державний орган, покликаний творити правосуддя, можна не просто безкарно обманювати, але і отримати від такого обману вигоду у вигляді судового рішення на свою користь. Вважається, що така ситуація не узгоджується з дією імперативу верховенства права. Припущення про існування самої навіть гіпотетичної можливості безкарної брехні руйнує авторитет суду, дискредитує закон в очах громадян, підриває основи істинного правосуддя.

Звичайно, вірогідність обману з боку сторін цивільного судочинства (тим більше "пасивного обману", вчиненого шляхом замовчування певних обставин та приховування доказів) є високою, адже така поведінка часто відповідає інтересам сторони. Утім, законодавство, судова практика та доктрина цивільного процесу мають враховувати те, що обман - явище негативне та протиправне. На запобігання обману має бути спрямована ефективна система правових засобів.

Чинне законодавство і сьогодні передбачає низку подібних заходів. Зокрема йдеться про відповідальність за завідомо неправдиві покази, завідомо неправдивий висновок експерта, підробку документів тощо. Однак проблема обману, заподіяного шляхом умовчування певних обставин та приховування доказів, не вирішується жодним чином. Відсутність обов'язку повідомити про усі відомі обставини та наявні докази є достатнім підгрунтям для відсутності будь-яких правових претензій до особи, яка умовчала про певні обставини чи докази. На жаль, у чинному законодавстві реалізовано підхід, що повністю ігнорує цю проблему та не вказує на процесуальний шлях її вирішення.

Науковці зазначають про вирішальну роль суду у формуванні предмета доказування ¹. Важливе значення при цьому надається нормі, що міститься у п. 6 ч. 3 ст. 130 ЦПК, яка передбачає, що під час попереднього судового засідання суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Наразі суд наділений можливістю у виключних випадках збирати докази за власною ініціативою (ч. 7 ст. 81 ЦПК). Науковці вказують на такі випадки: "1) право суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (ч. 2 ст. 13 ЦПК); 2) право суду витребувати за власною ініціативою докази, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ч. 7 ст. 81 ЦПК)"¹.

Повноваження суду можуть реалізуватись тільки по відношенню до тих обставин, на які прямо чи опосередковано вказали самі сторони. Право ж суду поставити на обговорення певні обставини чи запропонувати сторонам надати додаткові докази є дискусійним. З цього приводу зауважимо, що наділення суду повноваженням поставити певні обставини на обговорення видається нам доречним. Однак відповідне повноваження є недостатнім для забезпечення повноти інформації про обставини, що мають значення для справи та докази на їх підтвердження, оскільки різноманіття реальних життєвих обставин далеко не завжди може бути передбачене судом. Проблема приховування обставин і доказів, як і неправдивих пояснень сторін, не є безпосередньо обумовленою змагальним типом процесу, вона актуальна для будь-якої моделі судочинства. І вирішення її не перебуває в площини перерозподілу повноважень сторін і суду, воно пов'язане із корегуванням загального статусу сторін як користувачів судової системи. Наявний конфлікт інтересів: з одного боку - свобода у виборі процесуальних засобів захисту приватного інтересу; з іншого - не тільки цінність істини, але і засудження обманного шляху досягнення мети. Представляється, що вирішення цього конфлікту має відбуватися з урахуванням вагомості залучених цінностей.

Тому з урахуванням дії імперативу верховенства права в цивільному судочинстві для забезпечення істинності судового доказування видається доречним встановити в законодавстві обов'язок учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи та вказати про усі відомі їм докази на їх підтвердження.

Обов'язок сторони надати усі докази, що мають відношення до справи, на вимогу іншої сторони або самостійно під страхом процесуальних або публічно-правових санкцій, реалізовано в законодавстві США та Англії).

Доречно також наголосити на наявному у світі різному підходу до цивільних і кримінальних справ. Застосування 5-ї поправки до Конституції США (право не відповідати на запитання) можливе, якщо відповідь може стати підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Встановлюючи баланс цінностей, право віддає пріоритет захисту від кримінального переслідування, дозволяючи в такому разі приховати від суду відомі особі обставини. Однак інтерес виграти спір, запобігти збиткам, зберегти чи отримати майно тощо - не визнаються в США такими, що виправдовують приховування фактів від суду.

Зауважимо, що вказаний обов'язок вимагає комплексного підходу та запровадження в системі інших норм, котрі спрямовані на впорядкування процесуальної поведінки сторін. Зокрема, у науковій літературі вже тривалий час висловлюються пропозиції про встановлення обов'язку відповідача подати заперечення на позов, які видаються цілком обгрунтованими і доречними. Наприклад, Т.В. Руда пропонує встановити у вітчизняному цивільному судочинстві обов'язок, а не право відповідача подавати заперечення проти позову задля забезпечення швидкого вирішення справи, запобігання притримуванню доказів, полегшення визначення предмета доказування, а також з метою забезпечення повної реалізації процесуальної рівності сторін і змагальності у цивільному процесі. У разі неподання відповідачем заперечення на вимоги позивача пропонується вважати, що він їх визнає і не оспорює Руда Т.В. Докази і доказування в цивільному процесі України і США: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2012. С. 4..

Продовженням цієї пропозиції має бути врегулювання механізмів забезпечення виконання встановленого обов'язку. Нам видається найбільш доречним поширення на свідоме приховування відомих сторонам обставин, що мають значення для справи, норм про відповідальність за надання суду за- відомо неправдивих показів. Такий підхід є логічним з огляду на розуміння обману як способу незаконного впливу на судове рішення. Можливо, відповідальність має бути диференційована залежно від способу обману - активний обман шляхом повідомлення завідомо неправдивих відомостей видається більш суспільно небезпечним ніж пасивний обман шляхом приховування відомостей. Однак це питання потребує окремого спеціального дослідження, котре виходить за межі цієї статті.

Також перспективним є запровадження суто процесуальної відповідальності за приховування обставин. Йдеться про те, що обставина, яка була свідомо прихована учасником справи, має бути визнана судом доведеною. Умовою застосування такої санкції має бути встановлення судом завідомо та умисної поведінки учасника справі. Також як вельми ефективний засіб протидії приховуванню обставин справи в зарубіжній практиці розглядається штраф у тому випадку, коли його розмір є відчутним. Крім того, може бути розглянутий світовий досвід встановлення відповідальності професійних представників учасників справи. Наприклад, у США та Англії юристи за свідому допомогу стороні, котра намагається обманути суд, можуть понести відповідальність по професійній лінії, аж до позбавлення статусу. Однак ці санкції не повинні застосовуватись, якщо особа добросовісно помилково оцінила обставину як таку, що не має значення для справи. Відтак суд, що вирішує справу та застосовує санкції, повинен детально з'ясувати мотиви, підстави та обставини прихованого обману. Представляється, що з'ясування відповідних обставин може відбуватися і на підставі власної ініціативи суду. Разом з тим механізм застосування відповідних наслідків потребує детальної розробки на підставі подальших наукових досліджень.

Висновок

Неповнота фактичного матеріалу або недостатність дослідження фактичних обставин справи є однією з підстав виникнення судових помилок, що не відповідає дії верховенства права в цивільному судочинстві. Тому перспективним напрямом реформування процесуальних норм є підвищення відповідності між поведінкою сторони та результатом вирішення справи.

Отримання судом повної і достовірної інформаційної картини про обставини справи можливе лише в разі, коли сторони будуть щирі та повідомлять суду усе, що їм відомо. Утім, на початковому етапі доказування наявна проблема недостатності процесуальних засобів забезпечення повноти отриманої судом інформації про обставини, що мають значення для справи, та докази на їх підтвердження. Відповідно, змагальність у доказуванні вимагає врівноважування певними додатковими гарантіями того, щоб судовий процес не перетворився на фікцію, далеку від дійсних фактів, а поводження з фактами було максимально істинним.

З урахуванням дії імперативу верховенства права в цивільному судочинстві видається доречною регламентація в законодавстві обов'язку учасників справи повідомити суду усі відомі їм обставини справи та вказати про усі відомі їм докази на їх підтвердження. Запровадження цього обов'язку вимагає комплексного підходу та реалізації в системі інших норм, спрямованих на впорядкування процесуальної поведінки сторін. Елементами такої системи, на нашу думку, можуть стати поширення на свідоме приховування відомих сторонам обставин, що мають значення для справи, норм про відповідальність за надання суду завідомо неправдивих показів; диференціація відповідальності залежно від способу обману; можливість визнання судом доведеною обставини, що була свідомо прихована стороною; встановлення завідомо та умисної поведінки сторони як умови застосування судом санкцій; можливість застосування альтернативної санкції у вигляді штрафу тощо.

Список використаних джерел

1. Андрійцьо В.Д. Теоретичні засади доказування в цивільному судочинстві України: дис. ... канд. юр. наук. Київ, 2014. 488 с.

2. Грабовська О.О. Особливості формування предмета доказування на різних стадіях (етапах) цивільного судочинства. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 3. С. 145-151.

3. Луспеник Д. Доказування у цивільному процесі: що нового у ЦПК та чому суд наділений правом витребування доказів. URL: http:// kdkako.com.ua/dokazuvannya-u-civilnomu-procesi-shcho-novogo-u- cpk-ta-chomu-sud-nadileniy-pravom-vitrebuvannya/

4. Руда Т.В. Докази і доказування в цивільному процесі України і США: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2012. 21 с.

5. Цюра Т.В. Суб'єкти доказування та оцінки доказів у цивільному процесі : дис. ... кацд. юр. наук. Київ, 2004. 214 с.

6. REFERENCES

7. Andriitso V. D. (2014). Teoretychni zasady dokazuvannia v tsyvilnomu sudochynstvi Ukrainy [Theoretical principles of proof in civil proceedings of Ukraine : Сandidate's thesis]. Kyiv. 488 р. [in Ukrainian]

8. Luspenyk D. Dokazuvannia u tsyvilnomu protsesi: shcho novoho u TsPK ta chomu sud nadilenyi pravom vytrebuvannia dokaziv [Evidence in civil proceedings: what is new in the CPC and why the court is endowed with the right to demand evidence]. Retrieved from: http://kdkako.com.ua/doka- zuvannya-u-civilnomu-procesi-shcho-novogo-u-cpk-ta-chomu-sud-na- dileniy-pravom-vitrebuvannya. [in Ukrainian]

9. Hrabovska O. O. (2015). Osoblyvosti formuvannia predmeta dokazuvannia na riznykh stadiiakh (etapakh) tsyvilnoho sudochynstva [Features of the formation of the subject of proof at different stages (stages) of civil proceedings. Visnyk kryminalnoho sudochynstva. No 3]. P. 145-151. [in Ukrainian]

10. Ruda T. V. (2012). Dokazy i dokazuvannia v tsyvilnomu protsesi Ukrainy i SShA: porivnialno-pravovyi analiz. [Evidence and evidence in the civil process of Ukraine and the United States: comparative and legal analysis: Extended abstract of candidate's thesis]. Kyiv. 21 p. [in Ukrainian]

11. Tsiura T. V. (2004). Subiekty dokazuvannia ta otsinky dokaziv u tsyvilnomu protsesi [Subjects of Evidence and Evaluation in Civil Process: Extended abstract of candidate's thesis]. Kyiv. 214 p. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru