Захист цивільних прав та інтересів: європейський досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет внутрішніх справ

Захист цивільних прав та інтересів: європейський досвід

Сидор М.Я.,

к.ю.н., доцент

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави згідно з ст.1 ЦПК України. цивільний юридичний судовий ревізія

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України та Закону України «Про міжнародне приватне право».

Міжнародний цивільний процес є формою реалізації цивільних прав та інтересів і одночасно може здійснюватись лише як публічні правовідносини.

Найбільш авторитетні в континентальній правовій системі цивільні процесуальні кодекси Німеччини та Франції.

Цивільне процесуальне право Німеччини - це право, що регулює відносини між особистістю і державою, а обмеження впливу сторін і суду на процес - одне із завдань процесуального права [4, с.51].

Відповідно до ЦПК Німеччини, цивільний процес поділяється на позовне (позовний процес - діяльність суду по встановленню вимог позивача. Теорія позову бере свій початок в римському праві, що була удосконалена німецькими юристами у сфері процесуального права, і в залежності від предмету позову чи від його змісту у німецькій процесуальній теорії розрізняють: позови про виконання зобов'язань чи позови про присудження; установлюючі позови та позови про визнання, перетворюючі позови, що направлені на зміну правовідносин через встановлення рішення суду) та особливе провадження (спрощений процес на основі письмових доказів та вексельний процес; провадження у сімейних справах: по справах про встановлення батьківства та аліментні правовідносини; провадження по спрощеному порядку розгляду справ про стягнення заборгованості без виклику відповідача в суд на підставі судового наказу провадження про арешт та тимчасове розпорядження (судова заборона).

У французькій цивільній процесуальній теорії під цивільним процесом розуміють як цивільне процесуальне право, так і цивільне судочинство. Цивільне процесуальне право в процесуальній теорії Франції визначається як сукупність норм позитивного права, що представляють організацію та юрисдикцію цивільних судів, що регулюють порядок звернення за судовим захистом, розгляду і вирішення цивільних справ.

Відповідно до ЦПК Франції (до 5 грудня 1975 року, коли був прийнятий нині діючий кодекс, існував ЦПК Франції 1806 року, як один із кодексів Наполеона, проте не самий вдалий оскільки містив у собі 1042 статті - із яких реально діяли лише 326, та ґрунтувався на Орданансі 1667 року) цивільний процес включає три види цивільного судочинства: позовне провадження (складається з трьох етапів: порушення цивільної справи, судове розслідування та винесення рішення); судовий розгляд у відсутності когось із сторін та особливе провадження.

Оскарження судових постанов здійснюється в порядку апеляції та ревізії, а для Французького ЦПК - поряд з ревізією (виправлення фактичної не правової помилки) та апеляцією, є опозиція зі сторони осіб, що не приймали участі у справі, але їм заподіяна шкода (мета - перегляд та зміна судової постанови на їх користь) та касація (перевірка судового рішення на предмет відповідності правовим нормам).

Отже, на основі вищезазначених положень, можна зробити висновок, що термін «міжнародний цивільний процес» має умовний характер, оскільки не існує міжнародної універсальної організації, яка повинна розглядати спори між суб'єктами різних держав. Міжнародний цивільний процес не є сукупністю норм міжнародного цивільного процесу, а являє собою низку процесуальних проблем, специфіка яких полягає у зв'язку з міжнародним цивільним та торгівельним оборотом.

Проте, останнім часом мова йде про європейське цивільне процесуальне право як новий комплекс правил судового провадження. Причому мова йде не про єдиний цивільний процесуальний кодекс, а про загальноєвропейські інститути, серед яких - підсудність та виконання судових рішень, вручення судових документів, дослідження доказів, обмін правовою інформацією. До нормативно-правових актів такого роду можна віднести Конвенцію про юрисдикцію та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах, 1988 р., Регламент Ради ЄС «Стосовно юрисдикції, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах і справах щодо батьківської відповідальності» від 27 листопада 2003 року.

У різних країнах діє різний порядок приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, але всі вони можуть бути зведені, згідно із класифікацією Е. Брунцевої, до чотирьох основних моделей:

депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому компетентному органі, після чого воно може бути виконане, як рішення місцевого суду;

виконання арбітражного рішення безпосередньо, без його депонування чи реєстрації (але для цього може бути потрібен дозвіл суду на виконання);

звернення до суду із проханням про визнання та виконання рішення (екзекватура);

пред'явлення в суд позову на підставі арбітражного рішення, як свідчення наявності боргового зобов'язання, що підлягає судовому захисту. До цього способу вдаються тільки за відсутності можливості застосувати жоден інший спосіб [5, с. 535-536].

Найчастіше на практиці застосовується третя модель. У широкому значенні термін «екзекватурування» - це процедура, здебільшого судова, що полягає у наданні арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним у виконання із застосуванням, у разі потреби, примусових заходів із боку державних органів стосовно зобов'язаної особи чи її майна. За системи екзекватурування компетентна інстанція після розгляду в спрощеному провадженні дійсності рішення і без судового розгляду за участю сторін, як правило, видає виконавчий документ - наказ про виконання рішення на прохання заінтересованої сторони [5, с. 535-536].

Зокрема, ст. 84 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює, що порядок виконання рішень іноземних судів і арбітражів в Україні визначається відповідними міжнародними договорами та законами України. Згідно зі ст. 3 цього Закону, виконання рішень Європейського суду з прав людини має відбуватись із урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини». Разом з тим, відповідно до ст. 17. Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суду) як джерело права, а до виконання рішень Суду відноситься, по-перше, виплата стягувану відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; а по-друге, - вжиття заходів загального характеру [6,c. 54].

Виконання рішень Суду є специфічним правовим інститутом, відмінним від процедур, передбачених для виконання рішень національних судів, а також для визнання й виконання на території України рішень іноземних судів та іноземних недержаних установ. Тому з огляду на міжнародні зобов'язання, передбачені Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, і наддержавний статус Суду установлено й особливі механізми реалізації його рішень [7, с. 87].

Виконанню підлягають ухвали палат Суду, які відповідно до ст. 43 та п. 2 ст. 44 Конвенції набули статусу остаточних, тобто якщо сторони заявлять про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передачу справи на розгляд до Великої палати з моменту, коли сплине тримісячний термін від дати винесення рішення; якщо не було подано клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати; або якщо комітет у складі п'яти суддів відхилить клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати [8, с. 87].

До повноважень Суду не входить виконання винесених ним рішень: вони направляються до Комітету міністрів Ради Європи, що покликаний контролювати їхню реалізацію та забезпечувати виплату грошових компенсацій. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виплата відшкодування повинна бути здійснена протягом трьох місяців із моменту набуття рішенням остаточного статусу. Виконання рішень Європейського суду з прав людини в частині виплати відшкодування покладено на органи Державної виконавчої служби. Наразі відповідно до п. 10 ч. ІІ ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення Суду підлягають виконанню Державною виконавчою службою України [9, с. 54].

Проте однозначного схвалення такого механізму виконання рішень Суду в вітчизняній юридичній науці немає. Є позиція про доцільність створення окремого органу, що реалізовував би відповідні рішення [10, с. 2]. На нашу думку, створення нового інституту, що спеціалізувався б на виконанні рішень Європейського суду з прав людини окремо від державної виконавчої служби є недоцільним, оскільки налагодження його організаційної діяльності, матеріальної та нормативної бази триватиме не один рік.

Враховуючи спеціальну процедуру виконання рішень Суду, а саме положення ст. 7 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та безпосередньо те, що неподання стягувачем заяви про виплату відшкодування не є перешкодою для виконання рішення Суду та той факт, що відшкодування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (за даними Міністерства юстиції України, загальна сума коштів, що її сплатив уряд України у 2012 році на виконання рішень Суду, становить майже 39 мільйонів гривень (близько 3,9 мільйона євро), необхідно виокремити у структурі Державної виконавчої служби окреме управління з питань виконання рішень Європейського суду з прав людини з відповідними відділами на обласному рівні.

Підсумовуючи, слід зазначити, що прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» стало надзвичайно позитивним кроком на шляху до забезпечення захисту прав і свобод людини та побудови громадянської демократичної держави, проте у законодавстві України, яке стосується виконання рішень Суду, відкритими залишаються питання: відповідальності за невиконання або неналежне виконання таких рішень; нормативного обґрунтування цієї відповідальності; чіткого окреслення повноважень органів, що мають здійснювати перевірку виконання рішень Суду й реагувати на порушення в сфері застосування Європейської конвенції. Також, необхідно удосконалювати роботу Державної виконавчої служби України та проводити роботу над поліпшенням виконання не лише заходів індивідуального характеру, а й особливо заходів загального характеру, що дасть змогу попередити та зменшити звернення українців до Суду.

Література

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356.

2. Цивільне право України: Підручник За ред. Є.О. Харитонова, Н.О. Саніахметової. Київ. 2015.774 с.

3. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України: дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право»/ Р. О. Стефанчук. К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2007.

4. Навальнєва Н. Санкція як правовий засіб у механізмі правового регулювання цивільних відносин. Підприємництво, госп-во і право : наук.-практ. госп.-прав. журн. 2019. N 3. С. 40-45.

5. Кодинець А. О. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у цивільному праві України : дис. канд. ... юрид. Наук. Київ, 2016. 219 с.

6. Стефанчук М. О. До питання про динаміку суб'єктивного цивільного права. Університетські наукові записки. 2019. JNs 4 (32). С. 44-52.

7. Рішення Європейського суду з прав людини в цивільних справах. Захист власності, приватного і сімейного життя та свободи поглядів / уклад. О. В. Ковальський ; за ред. О. С. Захарової. К. : Юрінком Інтер, 2019. 328 с.

8. Ромащенко І. О. Порушення права як підстава для захисту цивільного права шляхом зміни чи припинення правовідношення. Харківський національний університет внутрішніх справ. Європейські перспективи = Еигореап pеrspеctіvеs. 2016. N 4. С. 177-182.

9. Юридична енциклопедія: в 6 т. редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К. : Укр. енцикл. імені М. П. Бажана, 2015. Т. 5 : П-С. С. 50.

10. Карташов М. Проблеми реалізації права на звернення до суду. Підприємництво, госп-во і право : наук.-практ. госп.-прав. журн. 2019. N 5.

Размещено на Allbest.ru