Право спільної власності подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право спільної власності подружжя

А. Солдатенко, курсант ННІ права та підготовки фахівців для підрозділів Національної поліції; Марина Юніна, к.ю.н., доц. Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Розглядаючи загально правові проблеми різноманітного характеру, особливе значення має з'ясування сутності “права спільної сумісної власності подружжя”. Це обумовлює необхідність його аналізу, виявлення розбіжностей між спільною та частковою сумісною власністю, адже все це має велике значення для точного й однозначного застосування норм Цивільного та Сімейного Кодексу України. Правозастосовна практика виявляє безліч проблем, які потребують вирішення. Наприклад, суперечки, пов'язані з поділом спільного майна колишнього подружжя, становлять значну частину справ, що розглядаються судами. Тому, даний напрям є актуальним у сучасному житті.

Право спільної сумісної власності подружжя посідає одне з основних місць в системі майнових відносин між ними. Найважливішим в даному випадку є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Згідно ст. 70 СКУ, під час вирішення суперечок щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, суд може віддалитися від засади рівності часток подружжя, якщо один із них не приділяв уваги матеріальному забезпеченню сім'ї, приховував, знищував або якоюсь мірою пошкоджував спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Отже, загальні риси щодо право власності, його виникнення і припинення більшою мірою мають відношення й до спільної власності подружжя. Проте, це у свою чергу не усуває існування цілого ряду спеціальних правил, що виражають індивідуальний характер та спрямованість відносин спільної власності[1, с. 325]. Найбільш поширеною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно є його поділ, у результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні [2, с. 320].

Найпоширенішим випадком виникнення спільної сумісної власності є виникнення між подружжям спільних цивільних правових відносин. Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного Кодексу, що відповідає ст. 60 Сімейного Кодексу України, майно, набуте подружжям підчас шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Правовий режим такого майна регулюється положеннями сімейного законодавства. Подружжя не можуть змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд, але вони можуть вчиняти дії стосовно придбаного майна в період шлюбу. Фундаментом цієї норми є погляди розробників Сімейного Кодексу, на думку яких, спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою міцності шлюбу, здійснення подружжям різних соціальних функцій, зокрема народження і виховання дитини. Основна ідея поділу майна полягає у скасуванні режиму спільності та виникненні на його основі режиму поділу майна. Кожен з подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі чи сукупності речей і не пов'язує своїх дій з другим з подружжя щодо володіння, користування та розпорядження майном. Межа між спільною та приватною власністю одного з подружжя дуже вузька, а правова практика в цьому відношенні досить нечітка[3].

Визначальним у праві спільної сумісної власності подружжя є те, що майно, нажите під час шлюбу, є спільним, і щодо цього майна вживаються спеціальні домовленості володіння, користування та розпорядження. Режим спільної власності подружжя означає, що: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо сторони не домовилися про інше; 2) подружжя має рівні права внаслідок спільної власності на майно; 3) майно належать подружжю без визначених часток кожного в праві власності[3, с.108]. Проте, один із подружжя може заперечити презумпцію спільної власності та звернутися до суду з позовом про визнання особистого права власності на ту чи іншу річ, але в цьому випадку тягар доказування покладається на нього. Презумпцію спільної власності можуть спростувати такі ознаки: 1) набуття майна до шлюбу; 2) придбання речі (подарунок від батьків, моральна шкода тощо) за кошти, які є особистою власністю заявника; 3) придбати щось за рахунок коштів від продажу особистого майна; 4) придбання за власний рахунок у період окремого проживання [3, с. 183].

Цивільний кодекс України містить положення про те, що у разі смерті, подружжя може заздалегідь визначити долю свого спільного майна. Це стало можливим завдяки існуванню таких спадкових інститутів, як заповіт подружжя та договір про спадкування. Шлюбні договори та договори наслідування дуже схожі, але мають деякі відмінності. По- перше, подружній заповіт може бути скоєно лише щодо спільного майна подружжя, а предметом спадкового договору може бути як майно подружжя, так і особисте майно одного з подружжя. По-друге, будь-хто з подружжя(як чоловік так і жінка) має право відмовитися від спільного заповіту, і така відмова має бути нотаріально посвідченою. Цивільний кодекс України не містить норми про те, що подружжя може відмовитись від спадкового договору. Розірвання в судовому порядку можливе лише на вимогу відчужувача або набувача, якщо набувач не дотримується розпорядження відчужувача. По-третє, у разі смерті одного з подружжя нотаріус забороняє передачу майна, зазначеного у заповіті подружжя. При нотаріальному посвідченні такого акту, нотаріус забороняє продаж майна, що є предметом спадкового договору, навіть якщо жоден із подружжя не помер [4, с. 124].

Майно подружжя за правом спільної власності може бути розділене між сторонами. Розлучення скасовує право спільності щодо майна, придбаного подружжям, і зазвичай є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий як під час шлюбу, так і після його розірвання. Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у разі виникнення між подружжям спорів щодо майна необхідно визначити обсяг спільно нажитого майна, наявного на момент припинення спільного ведення господарства, а також з'ясувати джерело і час його набуття . Слід зазначити, що закон не зобов'язує подружжя ділити майно у разі добровільного або судового розірвання шлюбу. Це означає, що подружжя також може спільно розпоряджатися спільним майном після розірвання шлюбу.

Отже, право спільної сумісної власності подружжя посідає одне з основних місць у системі майнових відносин між ними. Завдяки йому для подружжя створюються стабільні умови для доцільного використання сімейного бюджету, та рівномірного матеріального становища.

Література

1. Гриняк А. Спірні питання спільної власності подружжя за новим цивільним та сімейним законодавством України. А. Гриняк, Право України, 2007, № 6. 358 с.

2. Сімейне право: підручник Л.М. Баранова та ін.; за заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Жилінкової; Нац. унт "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". 4-те вид., переробл. і допов. Х.: Право, 2012. 348 с.

3. Міністерство Юсиції. Поділ спільного майна подружжя: спірні питання та шляхи вирішення.

4. Ромовська Зорислава Василівна. Українське сімейне право: підручник: академічний курс. З. В. Ромовська. К.: Правова єдність, 2009. 500 с.

5. Бермічева О.В. Спільна сумісна власність подружжя як об'єкт зовнішніх майнових правовідносин (особливості спадкових відносин). Міжнародне право і національне законодавством: Зб. наук. пр. проф.-викл. складу каф. правових дисциплін. Вип. 4. К.: Київський міжнародний університет, 2005. 115 - 126 с.

Размещено на Allbest.ru