Легітимні очікування: практика Європейського суду з прав людини

Размещено на http://allbest.ru

Національний науковий центр «Інститут судових експертиз

ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса»

Легітимні очікування: практика Європейського суду з прав людини

Стовба Олексій Вячеславович доктор юридичних наук,

головний науковий співробітник

м. Харків

Анотація

Майбутній вступ України до ЄС вимагає масштабної реформи національного законодавства, публічного адміністрування. Метою такої реформи є приведення законів та інших нормативно-правових актів України у відповідність до європейських норм та стандартів. Зазначена мета передбачає посилення захисту прав і свобод людини, трансформацію їх адміністративно-правового статусу.

Як відомо, стандарти захисту прав і свобод людини у межах Європейського співтовариства встановлені, насамперед, Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини від 04.11.1950 р., яка ратифікована Україною 17.07.1997 р. Згідно доктрини «живого організму» положення ЄКПЛ конкретизуються у практиці Європейського суду з прав людини. Норми ЄКПЛ і судова практика ЄСПЛ становлять собою цілісну і динамічну нормативну систему.

Осторонь зазначених змін, трансформацій і процесів не може залишатися і адміністративне право. Адже саме на нього покладається надзвичайно важлива функція розв'язання спорів за участі суб'єктів владних повноважень, встановлення осіб, винних у порушенні прав і свобод людини, притягнення їх до відповідальності. При цьому відповідність зазначеної діяльності нормам і стандартам ЄС передбачає активне застосування норм ЄКПЛ та судової практики ЄСПЛ, зокрема принципу легітимних (законних) очікувань. Адже тільки логічність, послідовність і передбачуваність норм адміністративного права здатна забезпечити належний рівень захисту прав і свобод людини та їх відповідність нормам ЄКПЛ, конкретизованим у практиці ЄСПЛ.

Важливі аспекти охорони прав і свобод людини в контексті принципу легітимних (законних) очікувань, в тому числі в розрізі адміністративно-правових відносин, висвітлюються у працях багатьох українських вчених. Однак цілісного осмислення проблеми захисту прав і свобод людини у контексті принципу легітимних (законних) очікувань при розгляді публічно-правових спорів дотепер не проведено, тому вказане питання поки що не систематизоване і розроблене у в повному обсязі.

Відтак слід констатувати наявність потреби у визначенні змісту принципу легітимних (законних) очікувань при розгляді адміністративно-правових спорів у контексті норм ЄКПЛ. Це, в свою чергу, обумовлює розкриття особливостей співвідношення приватного і публічного інтересів зокрема у розрізі судової практики ЄСПЛ по захисту права людини на мирне володіння майном.

Ключові слова: публічне адміністрування, адміністративно-правовий статус, професійна діяльність, відповідальність, легітимні очікування, права і свободи людини.

Abstract

Legal expectations: case law of the European court of human rights

Stovba Oleksiy Vyacheslavovich Doctor of Legal Science, Chief Scientific Officer, National Scientific Center «Hon. Prof. M. S. Bokarius Forensic Science Institute», Kharkiv

Ukraine's upcoming accession to the EU requires a large-scale reform of national legislation and public administration. The aim of this reform is to bring Ukraine's laws and other regulatory acts into line with European norms and standards. This goal involves strengthening the protection of human rights and freedoms and transforming their administrative and legal status.

As is well known, the standards for the protection of human rights and freedoms within the European Community are established primarily by the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms of 04.11.1950, which was ratified by Ukraine on 17.07.1997. The ECHR and the ECtHR case law constitute an integral and dynamic regulatory system.

Administrative law cannot stay away from these changes, transformations and processes. After all, it is the law that has the extremely important function of resolving disputes involving public authorities, identifying those responsible for violating human rights and freedoms, and bringing them to justice. At the same time, the compliance of these activities with EU norms and standards requires active application of the ECHR and ECHR case law, in particular the principle of legitimate (lawful) expectations. After all, only logical, consistent and predictable administrative law provisions can ensure an adequate level of protection of human rights and freedoms and their compliance with the ECHR as specified in the ECtHR case law.

Important aspects of the protection of human rights and freedoms in the context of the principle of legitimate (lawful) expectations, including in the context of administrative and legal relations, are covered in the works of many Ukrainian scholars. However, a comprehensive understanding of the problem of protection of human rights and freedoms in the context of the principle of legitimate (lawful) expectations in public law disputes has not yet been carried out, so this issue has not yet been systematised and developed in full.

Therefore, it should be noted that there is a need to define the content of the principle of legitimate (legitimate) expectations in administrative law disputes in the context of the ECHR. This, in turn, requires disclosure of the specifics of the relationship between private and public interests, in particular, in the context of the ECHR case law on the protection of the human right to peaceful enjoyment of property.

Keywords: public administration, administrative and legal status, professional activity, liability, legal expectations, human rights and freedoms.

Вступ

Постановка проблеми. Майбутній вступ України до ЄС вимагає масштабної реформи національного законодавства, публічного адміністрування. Метою такої реформи є приведення законів та інших нормативно-правових актів України у відповідність до європейських норм та стандартів. Зазначена мета передбачає посилення захисту прав і свобод людини, трансформацію їх адміністративно-правового статусу.

Як відомо, стандарти захисту прав і свобод людини у межах Європейського співтовариства встановлені, насамперед, Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини від 04.11.1950 р., яка ратифікована Україною 17.07.1997 р. (далі - ЄКПЛ) [1]. Згідно доктрини «живого організму» положення ЄКПЛ конкретизуються у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Норми ЄКПЛ і судова практика ЄСПЛ становлять собою цілісну і динамічну нормативну систему.

Осторонь зазначених змін, трансформацій і процесів не може залишатися і адміністративне право. Адже саме на нього покладається надзвичайно важлива функція розв'язання спорів за участі суб'єктів владних повноважень, встановлення осіб, винних у порушенні прав і свобод людини, притягнення їх до відповідальності. При цьому відповідність зазначеної діяльності нормам і стандартам ЄС передбачає активне застосування норм ЄКПЛ та судової практики ЄСПЛ, зокрема принципу легітимних (законних) очікувань. Адже тільки логічність, послідовність і передбачуваність норм адміністративного права здатна забезпечити належний рівень захисту прав і свобод людини та їх відповідність нормам ЄКПЛ, конкретизованим у практиці ЄСПЛ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі аспекти охорони прав і свобод людини в контексті принципу легітимних (законних) очікувань, в тому числі в розрізі адміністративно-правових відносин, висвітлюються у працях українських вчених Беляневича О. А., Бесаги І. В., Богачової Л. Л., Кисіль В. Є., Ліщини І. Ю., Майданика Р. А., Слободіна М. М. Однак цілісного осмислення проблеми захисту прав і свобод людини у контексті принципу легітимних (законних) очікувань при розгляді публічно-правових спорів дотепер не проведено, тому вказане питання поки що не систематизоване і розроблене у в повному обсязі.

Мета статті - визначення змісту принципу легітимних (законних) очікувань при розгляді адміністративно-правових спорів у контексті норм ЄКПЛ. Це, в свою чергу, обумовлює розкриття особливостей співвідношення приватного і публічного інтересів зокрема у розрізі судової практики ЄСПЛ по захисту права людини на мирне володіння майном.

Виклад основного матеріалу

Реформа адміністративного законодавства нерозривно пов'язана із приведенням національних стандартів захисту прав і свобод людини до європейських. Фундаментальним кроком на цьому шляху стала ратифікація українським парламентом Європейської конвенції з прав людини Законом України від 17.07.1997 р. [1], а також прийняття у 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) [2]. Процесуальній кореляції зазначених норм прислужилося також ухвалення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. [3].

Необхідно підкреслити, що усі зазначені нормативно-правові акти, а також рішення Європейського суду з прав людини становлять цілісну динамічну нормативну систему. Відтак відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. українські суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права [3].

Відтак слід зробити категоричний і недвозначний висновок стосовно того, що норми ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ є для вітчизняних судів тим джерелом права, яке має пріоритет навіть над нормами національного законодавства. Адже відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» [4] якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Тому, зокрема, і суддя, виконуючи свої процесуальні повноваження, має брати до уваги не тільки норми КАС України, а, насамперед, норми ЄКПЛ і судову практику ЄСПЛ.

Звертаючись до принципу легітимних (законних) очікувань слід зауважити, що вони захищені у статті 1 першого додаткового Протоколу до

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який було підписано у Парижі 20.03.1952 р. Як відомо, згідно змісту цього протоколу:

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Слід зауважити, що зазначені положення надзвичайно широко тлумачаться у судовій практиці ЄСПЛ. Як зазначає О. А. Беляневич, поняття легітимних очікувань пов'язується із застосуванням в практиці ЄСПЛ концепції автономного тлумачення. Ця концепція є одним із інструментів (способів тлумачення) захисту прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, незалежно від того, який зміст цим правам надається державами-учасницями. Результатом застосування автономного тлумачення, яке наближене до телеологічного тлумачення, традиційного для українського правознавства та правозастосовної практики, є сформульовані ЄСПЛ так звані автономні поняття. Одними з таких автономних понять є пов'язані між собою поняття «майно» (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) та поняття «легітимні (законні) очікування» [5, с.10]. Так, у практиці ЄСПЛ майном визнаються, зокрема, права на речі та майно (права in rem та права in personam); існуючі володіння або фактично існуючі права власності; вимоги, борги та звернення на певне майно; економічні, комерційні, підприємницькі та професійні інтереси; дозволи та ліцензії; пенсії та соціальні виплати (за певних умов); спадкові права та правонаступництво; майно - власність юридичних осіб, асоціацій, компаній, власників акцій; права та інтереси акціонерів; інші права власників. Автономність понять не дозволяє державам давати в національних законодавствах такі визначення, які б порушували баланс приватних та публічних інтересів.

Автономність понять не повинна сприйматися як вимога уніфікації, а лише як вимога застосовувати єдині правила та принципи тлумачення, іншими словами, вона сприяє уніфікації стандартів правозастосування. Нарешті, ЄСПЛ сприймає гнучкість в інтерпретації термінів правозастосовними органами держав-учасниць, головне, щоб вона була достатньо розумною і відповідала цілям Конвенції. Практикою ЄСПЛ легітимні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності і саме у зв'язку із автономними поняттями майна та власності [5, с. 11].

Однак, всупереч усталеній думці у судовій практиці ЄСПЛ поняття «майно» не має виключно цивільно-правового значення, але й здійснює «доктринальну інтервенцію» на терени адміністративного права, зокрема при вирішенні податкових спорів. Іншими словами, під поняттям «майна» ЄСПЛ розуміє, зокрема, і ті грошові кошти, які належать особі але мають бути сплачені у вигляді податків, зборів, інших обов'язкових платежів на користь держави. У цьому разі принцип легітимних (легальних) очікувань у контексті норм ст.1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ означає, що людина має право очікувати, що втручання у її право власності (зокрема, шляхом прийняття норм, які встановлюють нові або додаткові податкові зобов'язання) держава буде здійснювати законним і передбачуваним шляхом, який виключає свавільність. Так, розглядаючи справу «Щокін проти України» ЄСПЛ у своєму рішенні від 14.10.2010 р. (заяви № 23759/03 та 37943/06) зокрема зазначив [6]:

49. Сторони не оспорюють той факт, що накладання органами державної влади на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку становило втручання в його майнові права у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, Суд має встановити, чи таке втручання було виправданим відповідно до вимог цього положення.

50. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). європейський легітимний очікування право

51. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек st^.» проти Чеської Республіки» (<...>), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І).

52. Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти hmn»(Scordmo v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).

53. З огляду на факти справи Суд зазначає, що Декрет, який мав силу закону України, чітко встановлював фіксовану 20 % ставку податку з доходу, одержуваного не за місцем основної роботи. Однак податкові органи та суди проігнорували цю норму та застосували ставку прогресивного оподаткування до цього виду доходу, тим самим наклавши на заявника додаткові зобов'язання зі сплати загального прибуткового податку. Податкові органи посилалися на Інструкцію Головної державної податкової інспекції як на підставу таких дій. Пізніше податкові органи також посилалися на Декрет та Указ Президента.

54. Оскільки національні суди посилалися на Декрет для того, щоб виправдати накладання на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку, Суд не може зрозуміти, за яких підстав частина 3 статті 7 цього правового акту не була взята до уваги. Національні суди не висловились з цього питання, незважаючи на той факт, що заявник порушував його під час кожного національного провадження. Посилання судами на Інструкцію не є доцільним, оскільки, відповідно до статті 23 Декрету, Інструкція може регулювати лише питання застосування Декрету і не може встановлювати жодні норми, які б суперечили цьому правовому акту.

55. Далі Суд зазначає, що національні суди також посилалися на Указ Президента, який запроваджував нову таблицю прогресивного оподаткування та стосувався будь-якого доходу, одержаного громадянином. Однак жоден із пунктів статті 7 Декрету не був скасований. Відповідно залишалось питання, яким чином ці правові акти співвідносилися один з одним. У зв'язку з цим Суд зазначає, що Декрет мав силу закону України та передбачав спеціальні норми для оподаткування певних видів доходів громадян. Цікаво, що замість застосування фіксованих ставок згідно з Указом Президента, податкові органи продовжували застосовувати, наприклад, спеціальну норму частини 2 статті 7 Декрету (див. вище пункт 40). За цих обставин не зрозуміло, чому Указ Президента мав вважатися таким, що має перевагу перед частиною 3 статті 7 Декрету.

56. Навіть якщо припустити, що тлумачення цих норм національними органами влади було правильним, Суд не задоволений загальним станом національного законодавства, яке існувало на той час з питання, що розглядається у цій справі. Суд зазначає, що відповідні правові акти явно суперечили один одному. У результаті цього національні органи на свій власний розсуд застосували протилежні підходи щодо співвідношення цих правових актів. На думку Суду, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

57. У зв'язку з цим Суд не може не помітити вимогу підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року, який передбачав, що в разі, коли національне законодавство припускало неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків платників податків національні органи були зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для платника податків. Однак у справі, що розглядається, органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.

58. Вищевикладених міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника було незаконним для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, Суд постановляє, що у цій справі мало місце порушення цього положення.

Як можна припустити, зазначене рішення ЄСПЛ наочно демонструє недопустимість механічного застосування норм національного законодавства у відриві від положень ЄКПЛ та судової практики ЄСПЛ. ЄСПЛ наголошує на неприпустимості формального підходу для вирішення питання про обмеження права людини на мирне володіння майном, передбаченого ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ, яке включає у себе, зокрема, легітимне (законне) очікування людини на сталість та передбачуваність відповідного правового регулювання.

Висновки

На підставі викладеного можливо дійти до експліцитного визначення змісту принципу легітимних (законних) очікувань при розгляді адміністративно-правових спорів у контексті норм ЄКПЛ. На нашу думку, зміст згаданого принципу можна сформулювати як наявність у людини обґрунтованих (легітимних, правомірних) сподівань на те, що втручання держави у її право власності (зокрема, шляхом прийняття норм, які встановлюють нові або додаткові податкові зобов'язання) буде здійснюватися законним і передбачуваним шляхом, який виключає свавільність.

Література

1. Європейська конвенція з прав людини від 04.11.1950 р. Ратифікована : Закон України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР (зі змінами та доповненнями). URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_004?find=1&text=юрисдикц#w1_3(дата звернення 05.01.2024).

2. Кодекс адміністративного судочинства : Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV (зі змінами та доповненнями). URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2747-15#Text (дата звернення 05.01.2024).

3. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23.02.2006 р. № 3477-1V (зі змінами та доповненнями). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15#Text (дата звернення 05.01.2024).

4. Про міжнародні договори : Закон України від 29.06.2004 р. № 1906-TV (зі змінами та доповненнями). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1906-15#Text (дата звернення 05.01.2024).

5. Беляневич О. Автономне поняття очікування в практиці ЄСПЛ: питання застосування в світлі національної правової традиції. Правомірні очікування : зб. ст. / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків : ЕКУС, 2020. С.8-20.

6. Рішення Європейського суду з прав людини від 14.10. 2010 року по справі «Щокін проти України» (заяви № № 23759/03 та 37943/06). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/974_858#Text (дата звернення 05.01.2024).

References

1. Ievropeiska konventsiia z prav liudyny [European Convention on Human Rights] (4 November, 1950). Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004?find=1&text= iurysdykts#w1_3 [in Ukrainian].

2. Kodeks administratyvnoho sudochynstva [Code of administrative proceedings]. (2005, July 6). Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text [in Ukrainian].

3. Pro vykonannia rishen ta zastosuvannia praktyky Yevropeiskoho sudu z prav liudyny [On the implementation of decisions and application of the practice of the European Court of Human Rights]. (2006, February 23). Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477- 15#Text [in Ukrainian].

4. Pro mizhnarodni dohovory [About international agreements]. (2004, June 29). Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1906-15#Text [in Ukrainian].

5. Belianevych, O. (2020). Avtonomne poniattia ochikuvannia v praktytsi YeSPL: pytannia zastosuvannia v svitli natsionalnoi pravovoi tradytsii [The autonomous concept of expectation in the practice of the ECtHR: the question of application in the light of the national legal tradition]. Pravomirni ochikuvannia. Kharkiv : EKUS, 2020, 8-20 [in Ukrainian].

6. Rishennia Yevropeiskoho sudu z prav liudyny po spravi «Shchokin proty Ukrainy» [Decision of the European Court of Human Rights in the case "Shchokin v. Ukraine"] Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_858#Text [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru