Фіктивність поділу спільного майна подружжя, здійсненого у зв’язку з виконавчим провадженням

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фіктивність поділу спільного майна подружжя, здійсненого у зв'язку з виконавчим провадженням

Телявський Анатолій Миколайович

приватний виконавець виконавчого округу м. Києва

Голова Наглядової Ради

Всеукраїнської благодійної організації

«Благодійний фонд Асоціації приватних виконавців України»

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін

Інституту права

Львівський державний університет внутрішніх справ

Анотація

фраудаторний правочин недобросовісний боржник

Автором здійсненого аналіз норм чинного законодавства України та практики його застосування, і констатовано, що через зловживання правами зі сторони боржників та недобросовісних учасників правовідносин (поділ майна подружжя як засіб уникнення звернення стягнення на майно) зводяться нанівець гарантії виконуваності рішень суду. Проілюстровано наведене аналізом прикладу з практики, у якому боржник та його дружина, замість добровільного виконання судового рішення, послідовно здійснюють дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, для чого вони подають численні позови, за відсутності спору між сторонами, які мають очевидно штучний характер.

Розглянуто проблему фраудаторних правочинів (це правочини, вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві, зокрема, у виконавчому провадженні (ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження»). Зазначено, що при фіктивному правочині має бути відсутній намір створити правові наслідки на момент його вчинення і, як наслідок, неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати. Дії учасників цівільних правовідносин мають бути добросовісними. На підставі цього цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Боржник та його контрагенти, які укладають договір, спрямований на уникнення сплати боргу, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір, який порушує його майнові інтереси і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Ключові слова: заходи примусового виконання, боржник, стягувач, примусове виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, державний виконавець, приватний виконавець, виконавчі процесуальні правовідносини, виконавче провадження, процесуальний статус виконавця, арешт коштів, суд, ухвала суду, звернення стягнення, правочини у виконавчому провадженні, ускладнення у виконавчому провадженні.

Teliavskyi Anatolii Mykolaiovych private enforcement officer of the Enforcement District of Kyiv; Head of the Supervisory Board of the All-Ukrainian charitable organization "Charitable Fund of the Association of Private Enforcement Officers of Ukraine", graduate student of Civil Law Disciplines Department, Institute of Law, Lviv State University of Internal Affairs

Fictitiousness of the division of the spouses common property in connection with the enforcement proceedings

Abstract

The author carried out an analysis of the the Ukrainian current legislation norms and the practice of its application, and it was established that due to the abuse of rights by debtors and unscrupulous participants in legal relations (spousal property division as a means of avoiding property foreclosure) guarantees of the enforceability of court decisions are nullified. It is illustrated by the analysis of an example from practice, in which the debtor and his wife, instead of voluntarily enforcing the court decision, consistently take actions aimed at preventing the court decision enforcement, for which they file numerous lawsuits, in the absence of a dispute between the parties, which are obviously artificial in nature.

The problem of fraudulent transactions (these are transactions committed by the debtor to the detriment of creditors) in Ukrainian legislation, in particular, in enforcement proceedings (part 4, article 9 of the Law of Ukraine "On Enforcement Proceedings"), is considered. It is noted that with a fictitious deed there must be no intention to create legal consequences at the time of its enforcement and, as a result, the occurrence of any property consequences (property transfer) is impossible, since such a deed cannot generate them. The actions of participants in civil legal relations must be in good faith. Based on this, the civil law contract cannot be used by participants in civil relations to avoid paying a debt or enforcing a court decision on debt collection that has entered into force. The debtor and his counterparties, who enter into an agreement aimed at avoiding payment of the debt, are clearly acting in bad faith and abusing the rights of the creditor, since the agreement is concluded that violates his property interests and is aimed at preventing foreclosure on the debtor's property. Therefore, the legal order cannot leave out of action such actions, which, although they do not violate specific imperative norms, are clearly unscrupulous and amount to an abuse of the law.

Keywords: measures of enforcement, enforcement creditor, debtor, enforcement of court and other jurisdictional bodies decisions, state enforcement officer, private enforcement officer, enforcement procedural legal relations, enforcement proceedings, procedural status of the enforcement officer, seizure of funds, court, ruling of the court, foreclosure, deals in enforcement proceedings, complications in enforcement proceedings.

Постановка проблеми

Суд і на стадії виконання рішення має здійснювати функцію захисту прав усіх суб'єктів виконавчого провадження, а не лише сторін, чи якоїсь із них.

Окресленій проблематиці у різному контексті присвятили свої наукові дослідження такі науковці як: А.М. Авторгов, Ю.В. Білоусов, О.Б. Верба, Д.Є. Забзалюк, М.В. Ковалів, Л.В. Мелех, Ю.Д. Притика, С.Я. Фурса, С.Б. Цебенко та інші.

Мета статті - здійснити аналіз норм чинного законодавства та практики його застосування, а також приклади зловживання правами зі сторони боржників та недобросовісних учасників правовідносин (поділ майна подружжя як засіб уникнення звернення стягнення на майно) і зробити висновок про вплив цих зловживань на рівень виконуваності рішень суду.

Виклад основного матеріалу

Розглянемо та проаналізуємо приклад із власної практики.

На виконанні в органі державної виконавчої служби перебувало виконавче провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості із громадянина К. на користь банківської установи.

Виконавчий лист про стягнення з боржника К. заборгованості в розмірі 5120108,47 грн. (з яких 5116454,47 грн. - сума основного боргу та 3654 грн. - судові витрати) за договором факторингу на користь банку було видано 02.08.2016 та пред'явлено до виконання Київському обласному ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області 23.08.2016 року, яким 29.08.2016 відкрито виконавче провадження та здійснювалися виконавчі дії, зокрема накладення арешту на майно боржника К.

Боржник К. та його дружина роками, зловживаючи правами, ухилялися від виконання рішення суду:

- боржник К. звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, посилаючись на те, що на виконанні перебуває два виконавчих листи в одній справі (ухвалою від 27.10.2016 судом відмовлено в задоволенні скарги);

- боржник К. знову звернувся до суду зі заявою, в якій просив визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, посилаючись на те, що на виконанні перебуває два виконавчих листи в одній справі (27.10.2016 у задоволенні цієї заяви судом відмовлено);

- у 2017 році боржник К. відчужив свою квартиру на користь матері дружини шляхом укладення фіктивного договору дарування, посвідченого Приватним 05.05.2017, однак за позовом банку рішенням суду від 23.10.2018 залишеним без змін постановою апеляційного суду від 24.04.2019 визнано недійсним цей договір дарування квартири;

- боржник К. знехтував вимогою приватного виконавця та приписами п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» [1] та не надав декларацію про доходи та майно, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, таким чином боржник К. самостійно допустив ситуацію зі зверненням стягнення на квартиру, що нібито перебуває у спільній сумісній власності подружжя.

- 31.08.2020 боржник К. знову звернувся до суду зі скаргою, в якій просив визнати дії виконавця у частині винесення постанов про арешт майна, про призначення суб'єкта оціночної діяльності незаконними та скасувати ці постанови; відмінити аукціон, оголошений ДП «СЕТАМ» з продажу арештованої квартири, а також скаржник просив на час розгляду скарги зупинити реалізацію квартири, з аукціону (у задоволенні скарги боржника К. було відмовлено повністю ухвалою суду І інстанції від 16.09.2020, апеляційним судом скаргу залишено без задоволення).

Виконавець звернувся до суду з поданням про примусовий привід боржника К. Судом було встановлено, що боржник К. вимоги державного виконавця не виконав, обізнаний про наявність виконавчого провадження, рішення суду не виконав, на виклик не з'явився, причини неявки не повідомив. Ухвалою суду 02.10.2017 подання було задоволено.

Також до боржника К. виконавцем було застосовано захід примусового впливу - винесено постанову про заборону виїзду за межі України.

Постановою приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження боржника К. було зобов'язано подати виконавцю декларацію про доходи та майно та попереджено боржника К. про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей (п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згодом через тривале невиконання рішення суду банк подав заяву про повернення йому (стягувачу) виконавчого листа, на підставі якої виконавче провадження було закрите 26.11.2019.

У подальшому стягувач передав виконавчий документ для організації примусового виконання до приватного виконавця. Так, 26.11.2019 банком на адресу приватного виконавця надіслано заяву про примусове виконання рішення. В той же день виконавцем винесено постанови про відкриття виконавчого провадження (ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження»), про стягнення з боржника К. основної винагороди приватного виконавця (ст. 3, ч. 3 ст. 40, ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження»), про арешт коштів боржника К. з урахуванням основної винагороди приватного виконавця 5632119,31 грн. (ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з Витягом з ДРРПНМ боржнику К. на праві власності належить квартира, загальною площею 125.8 кв. м, житловою площею 65.4 кв. м.

19.08.2020 приватним виконавцем було винесено постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника К., якою описано та накладено арешт на цю квартиру (ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження»).

20.08.2020 на адресу виконавця надійшло клопотання від стягувача про призначення суб'єкта оціночної діяльності у зв'язку з недосягненням згоди щодо вартості майна з боржником К. Цього ж дня виконавець призначив суб'єкта оціночної діяльності-суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні та зобов'язав надати письмовий звіт з експертної оцінки описаного та арештованого майна, а саме квартири. Відповідно до Звіту вартість майна становила 2518850,00 грн.

На підставі поданого звіту приватний виконавець сформував та подав заявку на реалізацію арештованого майна до Державного підприємства «СЕТАМ». 16.12.2020 було проведено електронні торги та визначено переможця. 05.01.2021 виконавцем було винесено Акт про проведені електронні торги. 16.01.2021 виконавцем було винесено постанову про зняття арешту з майна.

25.01.2021 виконавцем було винесено постанову про арешт коштів боржника К.

27.05.2021 виконавцем було винесено постанову про виправлення помилки у процесуальному документі, відповідно до якої внесено виправлення до документа “Постанова про стягнення з боржника основної винагороди” від 26.11.2019.

Згодом стороною боржника обрано іншу стратегію ухилення від виконання рішення. Так, дружина боржника К. подала позов до свого чоловіка (боржника К. у виконавчому провадженні) та до банку про звільнення майна з під арешту % частини квартири. Дружина боржника К. мотивувала свої вимоги тим, що на 13.08.2005 між нею та боржником К. було зареєстровано шлюб, у період якого 20.08.2014 на підставі Договору купівлі-продажу подружжям було придбано 71/100 частину нежилих приміщень. Укладаючи зазначений договір купівлі-продажу, дружина боржника надала письмову згоду на його укладення з метою придбання нерухомості на праві спільної сумісної власності та в інтересах сім'ї, що посвідчено нотаріально. У 2016 вказані нежитлові приміщення було переведено до житлового фонду. Її чоловік (боржник К.), вирішуючи свої бізнес справи, виступив поручителем за ТОВ в отриманні кредиту та, оскільки це ТОВ не повернуло борг, стягувач - банк пред'явив вимогу про повернення заборгованості до поручителя. За вказаним борговим зобов'язанням приватним виконавцем відкрито виконавче провадження. Оскільки боржник К. поручився за кредитом іншої юридичної особи та кредитні кошти не було використано в інтересах сім'ї, тому і тягар зобов'язання щодо його погашення позивач нести не повинна. Однак, 19.08.2020 року приватний виконавець виніс постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, відповідно до якої наклав арешт на всю квартиру, яка належить на праві спільної сумісної власності їй та її чоловікові, який є титульним власником квартири. Тобто, виконавцем при накладенні арешту на квартиру порушено права позивача як співвласника цієї квартири, однак позивач не є боржником у виконавчому провадженні.

Зазначимо, що рішенням суду від 04.11.2021 у задоволенні цього позову дружині боржника К. відмовлено. Постановою апеляційного суду від 13.09.2022 апеляційну скаргу дружини боржника залишено без задоволення, а рішення суду І інстанції - без змін.

02.09.2020 дружина одночасно ще подала до суду позовну заяву про визнання квартири спільним сумісним майном та визнання права власності на % частину квартири придбаної за час шлюбу. В своєму позові зазначила, що 27.08.2020 позивачу стало відомо, що 27.08.2020 на офіційному майданчику Державного аукціону України «Сетем» вже виставлена квартира на аукціон та на 28.09.2020 призначена дата проведення аукціону. На думку позивачки, приватним виконавцем вчинялися дії для прискорення звернення стягнення у виконавчому провадженні за рахунок майна.

З огляду на наведене, вважаємо, що боржник К. та його дружина, замість добровільного виконання судового рішення у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», послідовно здійснюють дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, саме з цією метою вони подають численні позови, за відсутності спору між ними, які мають очевидно штучний характер, оскільки чоловік та жінка перебувають у шлюбі, проживають за однією адресою, ведуть спільний побут, не мають фактичного спору про поділ майна чи про розірвання шлюбу принаймні. Всі їхні дії мають недобросовісний характер та спрямовані виключно на уникнення стягнення боргу у виконавчому провадженні. Отже «ділить» подружжя виключно нерухоме майно, на яке звернуто стягнення при виконанні рішення суду.

Як слушно зазначає В.І. Крат, фраудаторні правочини (правочини, вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах. Зокрема, у виконавчому провадженні (ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження»). ВСУ здійснив розширювальне тлумачення ст. 234 ЦК України і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний (постанови ВСУ від 15.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц) [2].

Навряд чи такий підхід охоплює всі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочині має бути відсутній намір створити правові наслідки на момент його вчинення і, як наслідок, неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати.

Згідно з ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України). Відтак дії учасників цівільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Боржник, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, та його контрагенти, які укладають договір, направлений на уникнення сплати боргу, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір, який порушує його майнові інтереси і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

ЄСПЛ указав, що право на судовий розгляд, гарантоване ст. 6, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які в країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (Жовнер проти України, № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29.06.2004). Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на марно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) [2].

ВС неодноразово висловлював правову позицію про те, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.

Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 11.11.2019 у справі № 337/474/14-ц у подібних правовідносинах зробив такий правовий висновок:

«Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно зі законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.ч. 1,2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

Наведена правова позиція застосована Верховним судом у Постанові від 10.03.2021 у справі № 274/5623/16-ц.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), яка також стосувалася поділу майна подружжя за подібних фактичних обставин.

Ця правова позиція застосована Верховним судом у Постанові від 10.03.2021 у справі № 209/1392/17, у якій Верховний суд, скасовуючи рішення попередніх інстанцій та відмовляючи у задоволенні позову про поділ спільного майна подружжя, вказав: «подружжя має відповідати за такими зобов'язаннями солідарно усім своїм майном (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня» «Задовольняючи позовні вимоги про поділ майна подружжя, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд, неправильно застосували положення ст. ст. 61, 65 СК України, не звернули увагу на те, що звернення з позовом до суду про поділ майна подружжя є очевидно недобросовісними діями, направленими на ухилення від виконання боргового зобов'язання за договором позики перед заявником.»

10.03.2022 Повертаючись до наведеної фабули, зазначимо, що боржник К. досі не виконав зобов'язання перед кредитором. Єдиним майном, яким офіційно володіє боржник, яке було виявлено при здійсненні виконавчих дій, та на яке звернено стягнення, є квартира і її поділ як спільного майна подружжя використовується учасниками справи для уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу.

У квітні 2021 дружина боржника звернулася з черговою позовною заявою до покупця квартири з електронних торгів, державного підприємства «СЕТАМ» (треті особи: боржник, виконавець, банк) про визнання недійсними електронних торгів та скасування протоколу проведення електронних торгів, акта про проведення електронних торгів, свідоцтва про право власності, рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, запису про реєстрацію права власності.

Важливо, що в період розгляду цієї позовної заяви в судах були наявні декілька судових проваджень за позовними заявами дружини боржника щодо порушення її майнових прав на спірну квартиру, а також те, що станом на сьогодні відсутні судові рішення, які набрали законної сили на підтвердження того, що квартира є спільним майном цього подружжя.

Наголошуємо, що підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів. Таку позицію містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.03.2019 № 522/2717/13-ц.

Відповідно до правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22.02.2017 у справі № 6-2677цс16, підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів.

Однак, у наведеному нами прикладі рішенням суду від 26.01.2022 позовні вимоги дружини боржника задоволено в повному обсязі. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що «відчуження належної позивачу частки квартири на публічних торгах без згоди останньої, порушує її право як співвласника майна на вільне користування і розпорядження ним, що є неприпустимим».

В подальшому ДП «Сетам», приватним виконавцем, банком та покупцем квартири з торгів подано апеляційні скарги. Постановою апеляційного суду від 19.07.2022 апеляційні скарги залишено без задоволення. Названими суб'єктами було подано касаційні скарги. Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційні скарги залишено без задоволення.

Позиція ВС була такою. Відчуження спірного нерухомого майна, частка якого належить дружині боржника К., на електронних торгах без її участі у виконавчому провадженні, в рахунок погашення заборгованості, яка не виникла за спільними зобов'язаннями подружжя, порушує право дружини як співвласника цього майна на вільне володіння, користування і розпорядження ним, що є неприпустимим. Аргументи касаційних скарг приватного виконавця та банку про те, що як кредитний договір, так і договір поруки укладено в інтересах сім'ї, а тому стягнення може бути накладено на усе спірне майно, є помилковими.

Не погоджуючись із такою позицією ВС, зазначимо, що судом не було повно та всебічно досліджено матеріали справи та докази наявні в матеріалах справи, оскільки відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань боржник є власником та керівником ТОВ, яке було створено 14.10.2008. Боржник, набувши право власності на 100% частки у статутному капіталі ТОВ, набув усі права та обов'язки власника товариства, в тому числі корпоративні права, у порядку правонаступництва згідно з ч. 1 ст. 178 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. З аналізу цієї норми, робимо висновок, що внесення грошових внесків засновниками товариства є одним із джерел формування майна цього товариства і включається в його статутний капітал як внесок, а засновник, в свою чергу, з моменту вчинення зазначених дій набуває корпоративні права, які включають в себе права: на управління справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, участь у розподілі прибутку товариства і одержання відповідної його частини, а також на отримання грошових коштів у разі ліквідації товариства у відповідності до чинного законодавства та при виході, зокрема з товариства з обмеженою відповідальністю, право на виплату вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі.

У ч. 1 ст. 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. З ч. 1 ст. 190 ЦК України випливає, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Виходячи з норм чинного законодавства України, майновим правом учасника будь-якого господарського товариства є право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди), а також право на отримання грошових коштів у разі ліквідації товариства та право на виплату вартості частини майна товариства, пропорційної його частці в статутному капіталі, при виході учасника з товариства. У цій частині корпоративні права є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і можуть бути розділені між подружжям.

Наведене відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у п. 28 Постанови від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». У Постанові Пленуму роз'яснено судам, що, виходячи зі змісту ч.ч. 2, 3 ст. 61 СК України, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів.

У резолютивній частині Рішення Конституційного суду України від 19.09.2012, прийнятого у справі № 17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України, зазначено: «В аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 61 Сімейного кодексу України слід розуміти так, що статутний капітал і майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя».

Отже, статутний капітал ТОВ його майно та дивіденди, отримані боржником, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому що корпоративні права були набуті боржником у шлюбі в інтересах подружжя.

Як встановлено рішенням суду І інстанції від 25.12.2015 у справі № 372/2183/15-ц боржник уклав від імені ТОВ з банком договір факторингу від 25.06.2014, згідно з яким банк надав ТОВ, на умовах кредиту, кошти в розмірі 3 782 000,00 грн. В забезпечення виконання договору факторингу між боржником та банком було укладено договір поруки від 25.06.2014, згідно з яким боржник поручився відповідати за зобов'язаннями ТОВ солідарно всім своїм майном. Факти, встановлені рішенням суду у справі № 372/2183/15-ц мають преюдиційне значення для цієї справи.

Як власник та керівник ТОВ боржник отримував дивіденди від господарської діяльності ТОВ, належні йому як власнику ТОВ, а також плату, належну йому як керівнику ТОВ. Вказане свідчить, що зобов'язання, які випливають з договору факторингу та укладеного для його забезпечення договору поруки були взяті на себе боржником в інтересах подружжя, для забезпечення господарської діяльності ТОВ, що приносить дохід (матеріальні блага), які, в свою чергу, є предметом спільної сумісної власності подружжя. Отже, договір поруки був укладений боржником в інтересах подружжя, для отримання доходу (майна) від господарської діяльності ТОВ, власником якого він є.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-486цс16, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

З урахуванням аналізу наведеного, вважаємо, що позиція Верховного Суду в цій справі є хибною, оскільки позивачка - дружина боржника - зловживає своїми правами шляхом подання позовів до суду з метою ухилення від виконання судового рішення.

Вчергове наголошуємо, що жодних порушень проведення електронних торгів не встановлено. Проте, судом скасовано торги у трьох інстанціях. Приватний виконавець повернув власні кошти за реалізовану з торгів квартиру. А майно так і залишилося у боржника, який шляхом різних зловживань правами так і не виконав рішення суду, проголошеного іменем держави Україна.

Висновки

Отже, на підставі здійсненого аналізу норм чинного законодавства та практики його застосування, констатуємо, що через зловживання правами зі сторони боржників та недобросовісних учасників правовідносин (поділ майна подружжя як засіб уникнення звернення стягнення на майно) зводяться нанівець гарантії виконуваності рішень суду. Проілюстровано наведене прикладом з практики, у якому боржник та його дружина, замість добровільного виконання судового рішення у порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», послідовно здійснюють дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, для чого вони подають численні позови, за відсутності спору між сторонами, які мають очевидно штучний характер. Тому, вважаємо, слід запровадити низку інструментів запобігання таким зловживанням.

Література

1. Про виконавче провадження: Закон України від 02.06.2016 р. № 1404-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/1404-19#Text.

2. Крат. В.І. Чи може бути визнаний недійсним договір, який вчинено з метою не допустити звернення стягнення кредитора на майно боржника? // FESTINA LENTE: збірка вибраних статей, публікацій, виступів. Харків: ЕКУС, 2022. 1336 с. C. 279-280.

References

1. Pro vykonavche provadzhennya: Zakon Ukrayiny [The Law of Ukraine “On enforcement proceedings”] 02.06.2016. № 1404-VIII. zakon.rada.gov.ua Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#Text. [in Ukrainian].

2. Krat, V.I. (2022). Can a contract concluded with the purpose of preventing the creditor from foreclosing on the debtor's property be invalidated? // FESTINA LENTE: a collection of selected articles, publications, speeches. Kharkiv: EKUS. 1336 p. P. 279-280.

Размещено на Allbest.ru