Поняття і юридичне закріплення інформаційних прав людини

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Поняття і юридичне закріплення інформаційних прав людини

Право на інформацію та інформаційні права людини

Термін «інформаційні права людини» сьогодні дедалі частіше вживається в науковому і практичному професійному дискурсі, що пов'язано передусім із певним етапом розвитку правової системи, на якому акценти актуальності правового регулювання інформаційних відносин зміщуються від законодавчого декларування певних концепцій і стратегій до практичних проблем реалізації.

Наразі, не зважаючи на численність актів інформаційного законодавства та динаміку інформаційних трансформацій суспільства, проблема нормативної інтерпретації категорії «інформаційні права людини» та відповідної гармонізації законодавства залишається не вирішеною.

Водночас, основний інформаційний нормативно-правовий акт України - Закон України «Про інформацію» з 1992 року ввів у юридичну практику поняття «право на інформацію», нормативний зміст якого залишається незмінним протягом більш ніж трьох десятиліть стрімкого розвитку ІТ. У науковому сенсі це зумовлює завдання оцінки теоретичного і практичного значення законодавчої ідеї права на інформацію в контексті реалій і перспектив становлення інформаційних прав людини.

Сьогодні певна несистемність і подекуди фрагментарність українського законодавства щодо інформаційних прав, з огляду на їх новизну, варіативність, нестандартність і швидке набуття невідомих раніше форм, є логічною. При цьому, варто відзначити, що фундаментальні інформаційні можливості людини (визнані інформаційні права людини) завжди були предметом уваги провідних зарубіжних і вітчизняних учених, експертів - конституціоналістів, теоретиків і філософів права, передусім як елементи системи прав людини. Однак сучасні потреби реалізації людиною своїх інформаційних прав та відповідні їм невирішені правові проблеми свідчать про те, що назріла необхідність інтеграції усіх напрямів їх розуміння для формування відповідної доктринальної концепції та подальшого удосконалення інформаційного законодавства України. Це, зокрема, вимагає належного осмислення, формування відповідних правових наукових і практичних позицій щодо розуміння інформаційних прав та шляхів їх ефективної реалізації, а також виваженого, узгодженого понятійно-термінологічного апарату.

Тому одним із важливих напрямів формування теоретичної конструкції інформаційних прав людини є з'ясування співвідношення того змісту, що вкладається в це поняття з розумінням вже відомих, подекуди усталених і юридично оформлених понять, основним з яких є право на інформацію. Це може бути здійснено шляхом зіставлення процесів їх виникнення і розвитку юридичного закріплення.

На міжнародному рівні визнання значущості ідеї права на інформацію в максимально широкому сенсі пов'язано з прийняттям у 1946 році Резолюції 59(I) Генеральної Асамблеї ООН, якою проголошено: «свобода інформації є основним правом людини і являє собою критерій усіх видів свободи» ¹. Далі ідея права на інформацію втілилася в положеннях міжнародних стандартів прав людини - Загальної декларації прав людини 1948 року (ст. 19) United Nations General Assembly: Resolution A/RES/59 (I) (14.12.1946) Calling of an International Conference on Freedom of Information. URL: https://undocs.org/en/A/RES/59(I) (дата звернення: 02.02.2023). Загальна декларація прав людини : міжнародний документ від 10.12.1948. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення: 14.02.2023)., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ст. 10) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейська конвенція з прав людини) : міжнародний документ. Протокол від 04.11.1950. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 12.02.2023)., проте не як «самостійне» право, а в контексті права на свободу вираження поглядів і переконань, що вже необхідно називати правом людини на інформацію. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інформацію» у редакції 2011 року «кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів» Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення: 12.02.2023).. «Кожен» в цьому разі означає, що право на інформацію може належати будь-яким особам.

Саме так перелік суб'єктів права на інформацію презентувала перша редакція Закону України «Про інформацію» - «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи...»Там само.

¹ Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення: 12.02.2023).

¹ Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/435-15 (дата звернення: 14.02.2023).. Тож наявність суб'єктивного права на інформацію є первинною юридичною підставою для здійснення законної інформаційної діяльності - задоволення інформаційних потреб, ініціювання та контролю відповідних інформаційних процесів будь-якими суб'єктами інформаційних відносин.

Відмітним для нормативного визначення права на інформацію є й те, що його характер формується, виходячи із спрямованості винятково на свободу інформаційної діяльності. Усі компоненти цього права, перелічені в дефініції (ст. 5 Закону України «Про інформацію»), зокрема й захист інформації, віднесені до видів інформаційної діяльності (ст. 9). В такому ж контексті представлена охорона права на інформацію (ст. 7): «держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації», «ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом» 1. Тобто як право, що має діяльнісну сутність, право на інформацію є активним. Нормативна ідея забезпечення цього права базована передусім на балансі презумпції відкритості й свободи інформаційних відносин та захищеності людини від втручання в її особисте життя. Утім встановити конкретні межі права на інформацію для усіх можливих ситуацій, які будуть індивідуальні в різних відносинах (з різними суб'єктами, щодо різних видів інформації, у різних формах інформаційної діяльності тощо) неможливо через їх необмежене розмаїття.

Тому, право на інформацію, визначене ст. 5 Закону України «Про інформацію», в українському законодавстві є правом концептуальним, що безвідносно суб'єктів (коло яких не обмежується) засвідчує сам факт юридичної можливості здійснення необхідної їм інформаційної діяльності. У наявній нормативній інтерпретації це право передусім підтверджує визнання законодавством особливої важливості задоволення інформаційних потреб та необхідності регулювання і охорони інформаційних відносин, які в процесі цього виникають. Щодо власне права людини на інформацію, то його основи, у продовження міжнародних домовленостей з прав людини, визначені ст. 34 Конституції України.

Цивільно-правова деталізація права на інформацію здійснена у ст. 302 Цивільного кодексу України, згідно з якою фізична особа (а відповідно до засад цивільного права і юридична особа) має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Виняток становить інформація про особисте життя фізичної особи (персональні дані), збирання, зберігання, використання і поширення якої допускається лише за її згодою або на інших підставах, визначених законом.

Цивільно-правовий зміст права на інформацію вже не є таким абстрактним і, зокрема, містить певні гарантії якості поширюваної інформації: «особа, що поширює інформацію, зобов'язана переконатися у її достовірності, а в разі поширення інформації, отриманої з офіційних джерел, - зробити посилання на таке джерело» 1.

Разом із визначенням права на інформацію як своєрідного права суб'єктів інформаційних відносин законодавство України, регулюючи різні сфери суспільних відносини, закріплює низку прав, що виступають його конкретизованими складовими, наприклад: право на достовірну інформацію про стан довкілля та вільний доступ до неї; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на інформацію про товар, роботу, послугу; право на комерційну таємницю, право на ознайомлення з інформацією в судових провадженнях тощо. Отже, в умовах інформаційного суспільства право на інформацію становить комплекс гарантованих можливостей щодо інформації, притаманних усім суб'єктам права, які мають об'єктивні потреби у здійсненні певної інформаційної діяльності задля реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

У контексті інформаційних взаємозв'язків суб'єктів права на інформацію серед його найбільш загальних структурних складових, виходячи з положень Закону України «Про інформацію», можна виділяти:

- право на поширення інформації;

- право на доступ до інформації;

- право на обмеження доступу до інформації;

- право на зміну, знищення інформації;

- право на спростування недостовірної інформації.

Усі вони як вже зазначалося мають активний характер.

Баланс між названими складовими забезпечується комплексом спеціально-юридичних заходів, до яких належать:

1) встановлення правових режимів різних видів інформації: відкритої інформації, публічної інформації, інформації з обмеженим доступом (конфіденційної інформації, службової інформації, таємної інформації), персональних даних, правової інформації, науково-технічної інформації, статистичної інформації, тощо;

2) запровадження механізмів охорони й захисту прав і законних інтересів осіб у царині інформаційної діяльності (наприклад: право на відповідь і спростування інформації; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації; судова заборона поширення певної інформації; відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері). Межі, а також засади обмеження права інформацію Закон України «Про інформацію» визначає з абстрактністю, притаманною концептуальним актам, зокрема декларативним документам з прав людини, а також дублює відповідні положення Конституції України: «реалізація цього права не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб»; «право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам.» ¹. Розвиток уявлень про інформаційні права людини та їх нормативне закріплення відбувається дещо по-іншому. На відміну від права на інформацію законодавство України не містить дефініції, тлумачення поняття «інформаційні прав людини», а також їх переліку чи узагальнення. Однак, у відповідності до міжнародних стандартів прав людини, законодавством визначено низку прав інформаційного характеру, які з впевненістю можуть бути віднесені до інформаційних прав людини. Їх деталізація буде продемонстрована у наступних розділах Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення: 12.02.2023). Див.: Підрозділ 2.2.2. Інформаційні права в міжнародних стандартах прав людини, підрозділ 2.2.3. Інформаційні права людини в законодавстві України..

Першим історичним фактом міжнародного визнання базових інформаційних прав людини стала Загальна декларація прав людини 1948 року, у ст. 19 якої виокремлено «свободу пошуку, отримання і поширення інформації та ідей будь-якими способами незалежно від державних кордонів» ¹. Це положення заклало концептуальний правовий фундамент нової постіндустріальної епохи існування людської цивілізації - глобального інформаційного суспільства. Із підписанням Окінавської хартії воно вважається таким, що «дає змогу людям ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої намагання» шляхом рівного і вільного обміну інформацією та знаннями Загальна декларація прав людини : міжнародний документ від 10.12.1948. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення: 14.02.2023). Okinawa Charter on Global Information Societ URL: https://www.mofa.go.jp/policy/ economy/summit/2000/documents/charter.html (дата звернення: 13.02.2023).. Проте, інформаційні права людини виникли значно раніше безпосереднього визнання права на інформацію. Інформаційна сфера завжди посідала чільне місце в житті суспільства, а тому певні інформаційні можливості притаманні багатьом правам людини. Для окремих з них, як показало дослідження ґенези концепту інформаційних прав, «інформаційність» є іманентною ознакою. Це означає, що характер окремих інформаційних прав (або їх компонентів) може бути різним, зокрема, на противагу нормативному праву на інформацію, - і активним, і пасивним, та визначатиметься тими правами людини, в межах яких інформаційні права розглядаються як компоненти.

Загальне визнання і юридичне закріплення права на інформацію дали поштовх розвитку інформаційних компонентів усіх прав людини, що створило передумови для наукового компонування їх у відносно самостійну групу - інформаційні права людини.

У загальному ракурсі інформаційні права людини пропонується визначати як гарантовані можливості людини задовольняти потреби в отриманні, збиранні, зберіганні, використанні, поширенні, знищенні й захисті інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, а також у збереженні власного простору інформаційної приватності. Для частини інформаційних права людини властива певна самостійність, але здебільшого вони є тими компонентами фундаментальних прав людини, які забезпечують їхню реалізацію в нових умовах інформаційного суспільства. В Україні конституційні засади комплексу таких прав становлять взаємопов'язані положення ст. 32 і ст. 34 Конституції України, що фактично окреслюють дві базисні складові, баланс між якими повинен дотримуватися в процесі реалізації інформаційних прав людини:

1) кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір;

2) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (персональних даних) без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Очевидно, що введення в обіг терміна «інформаційні права людини» зумовлює необхідність його коректного позиціонування в термінологічній системі, зокрема у взаємозв'язку із близьким за змістом, загальновживаним терміном «право на інформацію».

Інформаційні права в міжнародних стандартах прав людини

Аналіз змісту міжнародних домовленостей з прав людини, а також основних документів, які визначають зміни уявлень про фундаментальні правові й демократичні цінності в умовах інформаційного суспільства, свідчить про їх невпинне масштабування щодо загального обговорення, а також поступового юридичного оформлення, деталізації, конкретизації, різних за характером інформаційних компонентів - засад, принципів, вимог, застережень, гарантій, окремих прав тощо. У результаті, в системі прав людини простежуються тенденції до формування комплексу інформаційних прав як відображення певного етапу еволюції прав людини в умовах стрімкого зростання соціальної інформатизації.

Про перспективи «інформатизації» прав людини сьогодні можна говорити безпосередньо ґрунтуючись на конкретних положеннях міжнародних актів, серед яких, з метою виявлення і аналізу елементів інформаційних прав людини, доцільно виділити такі групи.

1. Фундаментальні міжнародні акти з прав людини:

а) загальні:

- Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 рік);

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966 рік);

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966 рік).

б) регіональні:

- Американська декларація про права і обов'язки людини (Організація американських держав, 1948 рік);

- Американська конвенція з прав людини (Організація американських держав, 1969 рік), Сан-Сальвадорський протокол (1988 рік);

- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РЄ, 1950 рік);

- Африканська хартія прав людини і народів (Банджульська хартія) (Африканські держави - члени Організації африканської єдності, 1981 рік);

- Хартія основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 рік);

- Арабська хартія прав людини (Ліга арабських держав, 2004 рік);

- Декларація прав людини АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії, 2012 рік).

2. Основні профільні міжнародні акти з проблем прав людини в умовах інформатизації, зростаючої ролі ІТ, розвитку інформаційного суспільства:

- Декларація про права людини та верховенство права в інформаційному суспільстві (РЄ, 2005 рік);

- Резолюція щодо заохочення, захисту та реалізації прав людини в Інтернеті (ООН, 2012 рік);

- Резолюція про право на доступ до Інтернету (РЄ, 2014 рік);Португальська хартія прав людини в цифрову епоху (Португалія, 2021 рік);

- Лісабонська декларація - Цифрова демократія з метою (ЄС, 2021 рік);

- Європейська декларація про цифрові права та принципи цифрового десятиліття (ЄС, 2022 рік).

Результати дослідження змістового наповнення цих актів на предмет уміщення компонентного складу інформаційних прав людини Див.: Додаток А. Інформаційні права в міжнародних домовленостях з прав людини., дає змогу виділити три домінуючі траєкторії їх юридичного просування, які визначають логіку формування структури інформаційних прав людини як комплексу.

1. Утворення базису інформаційних права людини - виявляється в притаманності окремим визнаним правам людини іманентного інформаційного характеру. Такі права пропонується називати природно інформаційними. В цьому контексті йдеться про:

- право людини на вільне вираження поглядів і переконань;

- право на приватність;

- право на освіту.

2. Похідний шлях - розвиток інформаційних прав в площині розширення змісту визнаних прав людини, як результат їх еволюції на нових етапах інформатизації. Такими зокрема є:

а) в контексті свободи інформації і комунікації:

- право на свободу контенту (мережевий нейтралітет);

- право на спілкування (свобода комунікації);

- право на підключення;

- право на свободу вибору он-лайн-сервісів і інформації;

- право на багатоманітність інформації і контенту;

б) в контексті приватності:

- право на захист персональних даних (в цілому);

- право бути забутим;

- право на захист від зловживання геолокацією;

в) щодо індивідуальності і самовизначення:

- право на цифрову ідентичність, ідентифікацію;

- право на цифрову волю спадщину (на розпорядження власним контентом, даними);

г) щодо розвитку - право на набуття цифрових навичок.

3. Самостійний розвиток - формування новітніх елементів комплексу інформаційних прав людини, що претендують на їх розгляд як своєрідних утворень, подекуди власне як нових прав людини. У цьому ракурсі виділяються:

а) права, пов'язані з доступом до технологій:

- право на доступ до Інтернету;

- право на доступність і надійність цифрових технологій;

- право на доступ до ключових державних послуг он-лайн;

б) права, зумовлені новими вимогами безпеки й захисту:

- право на кібербезпеки;

- право на використання і безпеку технологій ШІ;

- право на безпечне цифрове середовище;

- право на захист від дезінформації і маніпулювань тощо.

Ідентифікація більшості з наведених інформаційних прав саме як прав людини наразі є дискусійною. Але система вже істотною мірою юридизованих ідей, які вони презентують, складає уявлення про інформаційні права людини як цілісний комплекс не тільки власне прав, а й принципів, гарантій, вимог, умов існування людини в інформаційному суспільстві. юридичний інформаційний право україна

Размещено на Allbest.ru