Процес доказування в адміністративному судочинстві: генеза судової практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПВНЗ "Київський міжнародний університет"

Процес доказування в адміністративному судочинстві: генеза судової практики

Каштан О.В.

Вступ

судовий влада доказування право

Носієм обов'язків щодо прав людини традиційно вважається держава. Первісно це було пов'язано з тим, що саме держава розглядалася як головна загроза правам людини, а тому саме вона виступила адресатом, якому спрямовується вимога поважати права людини. Цей аспект взаємовідносин людини і держави, який зберігає свою актуальність і сьогодні, поступово було доповнено вимогами захищати (у тому числі від порушень з боку третіх осіб) і забезпечувати реалізацією.

Протягом другої половини ХХ ст. під впливом різних процесів, у першу чергу глобалізаційних, усе більш помітним ставав вплив недержавних суб'єктів на права людини. Особливо гостро питання такого впливу поставало в ті моменти, коли держави виявлялися неспроможними виконувати свою роль інструменту захисту прав людини.

Соціальна роль судової влади в демократичному суспільстві вбачається в тому, щоб у різного роду юридичних конфліктах забезпечувати панування права, вираженого насамперед у конституціях та інших законах, міжнародних договорах, а також у прирівняних до закону або підзаконних актах - указах, декретах, внутрішньодержавних публічно-правових договорах тощо. Разом з тим конституційно-правові умови організації судової влади в Україні дозволяють визначити орієнтири організації здійснення адміністративного судочинства в межах судової влади, враховуючи, що державна влада в Україні здійснюється згідно з принципом поділу влади та принципом законності.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Яким чином та до якого державного органу слід звернутися для захисту порушеного права? Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод. До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, установлені державою.

Так, ч. 4 ст. 125 Конституції України визначено, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди. За умов відсутності в Україні єдиного законодавчого акта про загальну адміністративну процедуру, розпорошеності норм процедурного характеру у численних нормативно-правових актах різної юридичної сили, а тому і фрагментарності адміністративно-процедурного регулювання судова практика формує базові ідеї та висновки, що можуть бути закладені в концепцію адміністративної процедур. Тим самим фактично суди заповнюють прогалини в правовому регулюванні порядку прийняття адміністративних актів.

Громадяни, будучи суб'єктами правовідносин, які виникають у різних сферах діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, завдяки адміністративному судочинству реалізують своє публічне право на захист у судовому порядку шляхом оскарження неправомірних дій (бездіяльності) органів, які є носіями управлінських повноважень. Із цієї позиції можна говорити про адміністративне судочинство як одну з форм судового захисту, різновид правосуддя, яке в літературі набуло статусу «вищої юридичної гарантії прав і свобод громадян» [6]. Авторське визначення доказування в адміністративному судочинстві, під яким пропонується розуміти врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність суб'єктів доказування, спрямовану на збирання, подання, оцінку, огляд, забезпечення, дослідження, витребування або тимчасове вилучення доказів з метою з'ясування об'єктивної істини та справедливого вирішення публічно-правового спору.

Саме адміністративна юстиція має певну особливість у розподілі обов'язків доказування. Зазвичай доказування покладалося на представника державного органу, проте законодавець змінив цю норму й тепер частково тягар доказування покладається на іншу сторону процесу, унаслідок чого підвищилася змагальність процесу адміністративного судочинства [5].

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Суд уживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи [1].

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими й електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків[1].

Також Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС) України встановлює вимоги, яким повинні відповідати докази: належність, допустимість, достовірність, достатність.

Особливе значення серед засобів захисту своїх прав відведено саме доказам і процесу доказування.

Статтею 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Водночас, незважаючи на те що обов'язок доказування покладено на відповідача, докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи. Суд не може витребовувати докази в позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів [1].

Верховний Суд у постанові від 27.11.2019 у справі № 750/6330/17 зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.

Законодавець установив обов'язок саме суб'єкта владних повноважень подавати до суду всі наявні в нього документи й матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи й матеріали, а якщо такі приписи відповідач без поважних причин не виконує, то суд вирішує справу на основі наявних доказів. Отже, адміністративні суди під час вирішення публічно-правових спорів наділені правом покласти виконання обов'язку на сторону під час вирішення справи та дослідження доказів [1].

Так, ухвалою Рокитнянським районним судом Київської області від 09.05.2022 у справі № 375/1579/21 задоволено клопотання позивача про витребування доказів та витребувано у відповідача - Департаменту патрульної поліції, належним чином завірену копію відеозапису з місця події та нагрудної камери інспектора, зроблені при складанні оскаржуваної постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Враховуючи, що обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, позивач також має свої переваги. Так, Постановою Київського районного суду міста Харкова матеріали справи було повернено назад, оскільки даних про те, що під час складання протоколу про адміністративне правопорушення були роз'яснені процесуальні права, передбачені статтею 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення, матеріали справи не містять. Суд зазначив, що відсутня інформація про одержання позивачем протоколу про адміністративне правопорушення. Належних даних щодо відмови позивача від отримання копії протоколу матеріали справи не містять. Даних, що позивач взагалі повідомлений про складання такого протоколу, що йому роз'яснювалися його права та обов'язки, до справи не залучено» (Київський районний суд м. Харкова, 12 квітня 2018 р.). Іншою постановою того ж суду в аналогічній справі адміністративний матеріал повернено до Головного управління Державної фіскальної служби України «для належного оформлення». Суддя пояснив це таким чином: «У протоколі, що надійшов до суду, відсутній підпис особи, щодо якої складено протокол про адміністративне правопорушення, відсутній запис про відмову від підписання зазначеного протоколу та відомості про свідків, які цей факт засвідчили» (Київський районний суд м. Харкова, 31 січня 2018 р.). У Порядку оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затвердженому Наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 16 лютого 2015 р., зазначається: «У разі відмови особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу в ньому робиться запис про це» (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 2015). До того ж навіть цієї вимоги не було дотримано. Тому така позиція суду цілком зрозуміла.

Варто зазначити, що процесуальні помилки можуть охоплювати ширше значення. Окрім нероз'яснення особі процесуальних прав, трапляється порушення інших змістовних вимог під час оформлення протоколу.

Тому, суд не може витребовувати докази в позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо ж учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів або в разі необхідності приймає рішення про витребування останніх [5].

Так, ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 13.08.2021 позовну заяву залишено без руху та надано час для усунення недоліків. Відповідно до ухвали суду, за правилами п. 8 ч. 5 ст. 160 КАС України передбачено, що в позовній заяві зазначається зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності), зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви. В порушення зазначених вимог, позовна заява не містить зазначення щодо наявності у позивачки або іншої особи оригіналів письмових доказів, копії яких додано до заяви.

Українські науковці Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О., Александрова Н.В. щодо питання ролі судді в захисті прав особи й забезпечення доказів в адміністративному судочинстві, які відзначають, що суд повинен відіграти активну роль у судовому процесі, щоб сприяти особі в захисті її прав. Тому суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені владою права були захищені [3; 4].

Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи й підлягають установленню під час ухвалення судового рішення, то до обставин, що не підлягають доказуванню, зараховано преюдиційні обставини; обставини, які визнаються сторонами процесу; загальновідомі факти й безспірні обставини (обставини, установлені рішенням суду в інших видах судочинства та категоріях справ).

Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин має самостійно кваліфікувати поведінку особи й дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм [2].

Відповідач на стадії доказування цілеспрямовано протидіє як доказам, які надав позивач, так і предмету спору, природі його виникнення, обґрунтовуючи свою позицію як правову, навіть і за відсутності у нього доказів. У цьому полягає суть позовного провадження, у якому доказування є центром судового процесу в усіх процесуальних галузях права, коли спір ведеться як за наявності доказів, так і за їх відсутності [67].

Однією з підстав звільнення від доказування може стати вирок чи ухвала суду про звільнення особи від відповідальності. Так, наприклад, у рішенні Ржищівського міського суду Київської області від 28.01.2021 суд дійшов висновку, що згідно з клопотанням представника відповідача, останнім не заперечувався факт скасування судом апеляційної інстанції постанови Ржищівського міського суду Київської області від 23 грудня 2016 року, тому в силу ч. 1 ст. 78 КАС України дана обставина не підлягає доказуванню.

Коли справа стосується спору між підприємством і державним органом про правомірність донарахування податкових зобов'язань, незаконного звільнення з держаного органу внаслідок "люстрації" тощо, обов'язок доведення порушення покладається на податковий орган, проте на підприємство також покладається обов'язок доведення в суді сумлінного виконання податкових зобов'язань і вимог Податкового кодексу України в частині належного ведення бухгалтерського обліку.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення.

Низка судових рішень, ухвалених Верховним Судом (справи № 21-425а14, 804/12558/14), стосували оскарження актів органів податкової служби про застосування штрафних санкцій, прийнятих за результатами документальної невиїзної перевірки, проведеної стосовно позивача. Обставини справи полягали в такому: орган фіскальної служби провів невиїзну документальну перевірку платника податків і під час цієї перевірки встановив порушення податкового законодавства. За наслідками перевірки було прийнято рішення про нарахування пені за несплату єдиного соціального внеску. Позивач, оскаржуючи прийняті щодо нього рішення, наголошував на тому, що орган фіскальної служби порушив порядок повідомлення платника податку про проведення перевірки, який передбачений Податковим кодексом України. Зокрема, наказ про перевірку, повідомлення про дату її початку та місце проведення були отримані платником податків поштою на декілька днів пізніше, ніж відбулася сама перевірка.

У таких випадках суд змушений ухвалювати рішення на користь особи, оскільки представник державного органу не навів докази. Варто відзначити, що саме в таких випадках представники державних органів часто ігнорують обов'язок доказування з об'єктивних причин (велика завантаженість, постійні реорганізації тощо).

Верховний Суд у справі № 520/8836/18 сформував висновок щодо допустимості доказів в адміністративній процедурі. У постанові зазначено, що невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної позапланової перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки; акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом. А отже, податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акта перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Під час судового спору недостатньо заперечити докази представника державного органу, потрібно ще й навести докази того, що вони зібрані з порушенням норм законодавства або не відповідають фактичним обставинам справи.

Висновок

Однією з основоположних аспектів та складовою частиною верховенства права є правова визначеність, яка передбачає дотримання принципу res judicata (вирішена справа), тобто остаточності судового рішення. Принцип res judicata визнано на міжнародному рівні та зафіксовано, в тому числі, у пункті 1 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Завданням адміністративного судочинства, в розумінні норм КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Отже, серед проблемних питань процесу доказування в адміністративному судочинстві, можливо виокремити наступні особливості:

процедура витребування доказів судом від учасників адміністративного процесу;

забезпечення доказів;

визначення предмета доказування.

Дотримання встановленої правової процедури, як складника принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Список використаних джерел

1. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 6 липня 2005 року № 2747-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 35-36, 37. Ст. 446.

2. Кравцов І., Новаковський П. Актуальні проблеми адміністративного судочинства. URL: https://гайако.сош.иа/пе№8/аktualni-problemadministrati vnogosudochinstva.

3. Колушко І.Б., Куйбіда Р.О. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України. Київ: Факт, 2003.

4. Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні :монографія. Київ : Факт, 2002. 260 с.

5. Про тягар доказування в адміністративному спорі. URL: https://lhs.net.ua/ru/ua-dokaz-v-administratyvnomu-sporitema-lektsii-vitaliia-shchavinskoho-ru-protiahar-dokazuvannia-v-administratyvnomuspori-rozpoviv-slukhacham-legal-highschoolzastupnyk-holovy-kyivskoho-okruzhnoho/.

6. Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты / Д.М. Чечот. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1968. - 72 с.

7. Корецький І.О. Принцип змагальності сторін в адміністративному судочинстві./ Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук/2017 р.

8. Курило М.П. Процедури доказування в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві: порівняльно-правоведослідження. Судова апеляція. 2016. № 2(43).

Размещено на Allbest.ru