Юридичні аспекти запровадження ринку української землі як основного національного багатства

Размещено на http://www.allbest.ru

Юридичні аспекти запровадження ринку української землі як основного національного багатства

Крисько Михайло Олексійович, доктор філософії з спеціальності 081 -- «Право», провідний фахівець закладу вищої освіти «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», м. Київ,

Анотація

Базовий для земельної реформи Закон України № 552-IX пропонує поетапне запровадження ринку землі з певними обмеженнями. Спочатку право набувати землі сільськогосподарського призначення в обсягах до 100 га надано тільки громадянам України, юридичним особам, учасниками яких є комунальним підприємствам.

Після 1 січня 2024 р. обмеження в 100 га скасовуються, але максимальне обмеження в 10 тисяч гектарів зберігається. Крім того, передбачалося проведення референдуму з питання щодо прав іноземців на землю в Україні. Але цього, на жаль, не сталося.

Тому конституційність наведеного закону поставлена під сумнів: дві групи народних обранців подавали в КСУ конституційні подання -- одне за підписом 48 народних депутатів від 4 травня 2020 р., а інше направляли 53 народних депутати 14 травня того ж року, які були об'єднані в одне провадження. Автори подань вважають, що норми Закону № 552-ІХ є неконституційними. Крім цього, йде війна, 7 млн громадян України виїхали з країни і не зможуть взяти участь у реалізації своїх прав набувати землі сільськогосподарського призначення.

Виходячи з ідей конституціоналізму, слід виходити з того, що Основний Закон має універсальне значення для правового регулювання земельних відносин, відтак проголошені в ньому права людини не можуть скасовуватися або обмежуватися у зв'язку з відсутністю належного законодавства. Але розумним було б рішення керівництва держави призупинити процес розбазарювання (ринку) святої української землі.

Автор статті переконаний, що земельна реформа має здійснюватися відповідно до Конституції України, а сумніви щодо конституційності базового для земельної реформи закону мали б бути усунуті до вступу його в дію. Та цього знову не сталося. Тому вкрай важливим у вирішенні порушеної проблеми є обізнаність та увага суспільства для формування усвідомленої громадської думки щодо цього архіважливого для українців питання.

Ключові слова: ринок землі, ринок землі в Україні, право набувати землю сільськогосподарського призначення, права іноземців на землю в Україні, земельна реформа, право власності народу України.

земельна реформа закон

Українська влада з 1 січня 2024 року планує відкрити ринок (ПРОТИЗАКОННИЙ, НЕСПРАВЕДЛИВИЙ РОЗПРОДАЖ) землі в Україні. Оскільки усі закони ВРУ щодо земельного врегулювання суперечать інтересам українців, окремі законопроєкти були підтримані депутатами в жовтні 2020 року на «таємному» засіданні комітету ВРУ з питань аграрної та земельної політики, на який не змогли потрапити представники громадськості, профільні асоціації та аграрії, аби висловити свою позицію.

Прийняті закони вигідні лише агрохолдингам, тобто олігархам, оскільки дозволяють концентрувати в одних руках великі масиви землі -- до 200 тис. га. Українське козацтво пропонує вкотре провести суспільне обговорення, референдум і лише після цього, внести законопроекти, які будуть підтримані українським суспільством, і тоді за нього можна голосувати.

У розпал війни торгувати українською землею -- ВЕЛИКИЙ ГРІХ!

Це суперечить здоровому глузду, це ЗЛОЧИН! Це чиста крадіжка українського багатства, яке не можна допустити. У кого Земля, у того і влада.

Відповідно до статті 13 Конституції України «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу».

Положення Конституції України що «Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією» -- це пастка, щоб виправдати незаконні, несправедливі дії влади.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. А саме, сьогодні це шкодить українському суспільству, більшості громадян України. (Посилання:Ы^://kodeksy.com.ua/konstitutsiya_ukraini/statja-13 .htm)

Відкриття з 01.07.2021 р. ринку землі сільськогосподарського призначення -- основного засобу виробництва в ключовому секторі української економіки -- є одним з численних чутливих політико-правових питань, що стали предметом широкої дискусії при прийнятті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» і тривають до цього часу, є допуск іноземних юридичних та фізичних осіб до ринку землі.

У зв'язку з цим заслуговує на тлумачення положення першого речення

ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 14 Конституції України в системному зв'язку із Преамбулою, статтею 1, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 5, ч. 4 ст. 13 Конституції України.

І. Розділ І «Загальні засади» є провідним у структурі Конституції України і має особливе значення як для Конституції, так і для всієї системи законодавства України, оскільки закріплює основи конституційного ладу в Україні. Відповідно закріплені в Розділі І Конституції статті 13 та 14 містять норми, які нарівні з іншими нормами цього Розділу мають фундаментальне значення для конституційно-правової системи держави і перебувають в нерозривному системно-логічному зв'язку між собою та з Преамбулою Конституції.

Преамбула містить сформульоване конституцієдавцем з необхідною чіткістю визначення поняття Українського народу як основоположної категорії конституційного права України. Зміст Преамбули Конституції, яка займає чільне місце в Конституції України, бере витоки у багатовіковій, складній і тяжкій боротьбі українського народу за свою незалежність. Завдяки цьому Преамбула закріплює в найбільш узагальненому вигляді єдність Українського народу в прагненні до національної свободи і політичної демократії, з іншого -- доповнює основні розділи Конституції істотно важливими елементами.

Визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде про громадянство, правовий зв'язок людини з державою, її належність до України незалежно від етнічного походження [1, с. 23, 24]. Закріплене в Преамбулі Конституції поняття Українського народу як громадян України всіх національностей є конкретним і не може піддаватися розширеному тлумаченню (шляхом включення до нього інших осіб) норм Конституції та інших законодавчих актів. Відповідно, поняття Український народ як смислоутворююче є основою тлумачення всього тексту Конституції, в тому числі норм про право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси.

ІІ. Норма ч. 1 ст. 13 Конституції про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, є одним з ключових елементів конституційно-правової охорони землі та інших природних ресурсів.

Земля як об'єкт права власності Українського народу є національним багатством (ч. 1 ст. 14 Конституції) та матеріальною основою життєдіяльності Українського народу і не може бездумно продаватись.

Конституція, прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу, визначає Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України). Цільове тлумачення зазначених норм статей 13 та 14 Конституції у зв'язку із нормою ст. 1 Конституції в їх взаємозв'язку дає підстави для висновку про те, що здійснення від імені Українського народу права власника на землю як національне багатство спрямовується саме на реалізацію норм-цінностей, визначених в ст. 1 Конституції.

Конституція України базується на системі соціальних цінностей, щодо яких в суспільстві вже склався консенсус на демократичних засадах [2, с. 165]. Сама Конституція є соціальною цінністю, оскільки забезпечує легітимацію правопорядку певного типу і є Основним Законом України (Преамбула Конституції), тобто основним джерелом національного права.

З цього випливає необхідність правової охорони Конституції України через забезпечення стабільності Конституції, конституційного ладу в країні, суспільних відносин, на що неодноразово в своїх рішеннях звертав увагу Конституційний Суд України.

Норми Конституції як виключного нормативно-правового акту держави і суспільства мають підвищену стабільність, перебувають під особ-

Юридичні аспекти запровадження ринку української землі як основного національного багатства

ливою правовою охороною держави, здійснюють вирішальний вплив на суспільні відносини, закріплюють найбільш важливі політико-правові цінності, внутрішньо узгоджені та утворюють цілісну єдину систему [3, c. 134]. Як норми прямої дії, вони визначають відповідний напрям розвитку суспільства і держави.

Конституційні цінності мають надпозитивний, мегаюридичний характер і зумовлюють правове оформлення та зміст принципів, норм і приписів Конституції як правового акту [2, c.161]. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Отже, в статті 3 Конституції визначено найвищу (фундаментальну) в Україні соціальну цінність -- людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність. Гідність людини конкретизується у відповідних правах і свободах, які перебувають під правовою охороною та захистом з боку держави. Права людини є певними можливостями, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [4, с. 5].

ІІІ. Конституційно-правовий механізм реалізації права власності Українського народу утворюють норми щодо сутності Українського народу як суб'єкта права власності,визнання певних об'єктів (природних ресурсів) власністю Українського народу, особливостей реалізації права власності Українського народу.

Український народ, як суб'єкт конституційного права є самостійним і водночас особливим суб'єктом права власності, що має виключно публічний характер, його повноваження мають встановлюватися виключно Конституцією та законами України. За зовнішньою відокремленістю Український народ як суб'єкт не може розглядатися як юридична особа. Водночас право власності Українського народу повинно відмежовуватися від права державної та комунальної власності як за суб'єктною ознакою, так і об'єктами.

Сучасною теорією прав людини право власності народу відносяться до прав третього покоління, які отримали назву солідарних (колективних) як таких, що пов'язані не з особистим статусом людини, а диктуються її належністю до певної спільноти [5, с. 169-171]. Право власності Українського народу може бути охарактеризоване як суб'єктивне право, конституційно-правовий інститут, конституційно-правовий принцип, спрямований на захист прав людини на природні ресурси і забезпечення реалізації інших конституційних прав [6, с. 23].

За визначенням Преамбули Конституції Український народ -- це громадяни України всіх національностей. Громадянство України -- правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках (ст. 1 Закону України «Про громадянство»). Отже, саме наявністю постійного персоніфікованого правового зв'язку між фізичною особою та державою Україна зумовлюється належність цієї особи до Українського народу як суб'єкта права. Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства та держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, що покладені на неї цією країною, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності в особи статусу громадянина даної країни [7, с. 114].

Як зазначалося вище, поняття Українського народу не піддається розширеному тлумаченню і до нього не можуть бути включені інші суб'єкти права, окрім громадян України (юридичні особи приватного та публічного права, іноземні громадяни, особи без громадянства тощо). Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Особливості конституційно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства (правосуб'єктність, конституційні принципи, права, свободи й обов'язки та їх гарантії, деякі додаткові спеціальні права й обов'язки для окремих категорій іноземців та осіб без громадянства) зумовлені тимчасовістю правового зв'язку з державою їх перебування.

Отже, з огляду на зміст Преамбули Конституції України та вищезазначених норм виключається можливість віднесення іноземців та осіб без громадянства до Українського народу як суб'єкта права власності за об'єктивною ознакою -- відсутністю постійного правового зв'язку із державою Україна.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Конституції кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

У системному зв'язку із нормою частини 1 цієї статті під правом користування може розумітися гарантована державою можливість особи, яка перебуває у правовому зв'язку із державою (є її громадянином) реалізовувати свої природні права, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком, задовольняти власні матеріальні і духовні потреби шляхом вільного доступу до природних об'єктів права власності народу відповідно до закону.

Зважаючи на те, що норма ч. 2 ст. 13 Конституції належить до основних засад, що визначають основи конституційного ладу в країні, вона перебуває у системному зв'язку із положеннями статті 3 Конституції: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

У контексті ст. 22 Конституції України право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу, гаран-

Юридичні аспекти запровадження ринку української землі як основного національного багатства товане ч. 2 ст. 13 Конституції, не може бути скасоване або звужене будь- яким нормативно-правовим актом.

Основи правового механізму реалізації права виключної власності народу України було закладено в статтях 9, 10 Закону України від 07.02.1991 р. «Про власність», який (режим) істотно відрізнявся від засад реалізації права приватної власності, права колективної власності та права державної власності і не визначався через традиційну цивілістичну тріаду повноважень власника (володіння, користування, розпорядження.

Стаття 86 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. визначала такі форми власності в Україні, як приватна, колективна, державна, тобто інститут виключної власності народу України ЦК 1963 р. не був відомий. Відсильною нормою ч. 6 ст. 86 ЦК 1963 р. було передбачено, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Тому Закон України «Про власність» був, по суті, основним і єдиним законодавчим актом цивільного законодавства, який регулював відносини права виключної власності народу України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 р. Закон України «Про власність» втратив чинність. Із втратою чинності Закону України «Про власність» було втрачено важливий змістовний контекст регулювання відносин власності Українського народу.

У вітчизняній науці конституційного права зверталася увага на те, що проблематика права людини та громадянина користуватися об'єктами публічної власності практично повністю випадає з поля зору дослідників і було висловлено загалом вірну думку про те, що під правом користування об'єктами публічної власності розуміється природна можливість членів суспільства безпосередньо або опосередковано через суб'єктів публічної влади набувати, володіти, розпоряджатися та захищати певні майнові блага [8, с. 13].

Таким чином, гарантоване ч. 2 ст. 13 Конституції України право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону можна розуміти як природну можливість громадян України, яка ґрунтується на постійному правовому зв'язку особи із державою (громадянстві), безпосередньо або опосередковано через суб'єктів публічної влади набувати, володіти, розпоряджатися та захищати певні майнові блага. Конституційний правовий режим об'єктів власності Українського народу, визначених в ч. 1 ст. 13 Конституції України, не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж внесенням змін до Конституції.

Враховуючи конституційний статус права власності Українського народу на землю, за наявності прогалин у законодавстві України в частині регулювання відносин публічної власності, охорона цього права ґрунтується на засадах верховенства права, дотриманні основоположних прав людини та застосуванні норм Конституції України як норм прямої дії.

В статті 14 Конституції розрізняються право власності Українського народу на землю як основне національне багатство та право власності на земельні ділянки як об'єкт цивільного обороту, які є різними правовими інститутами. Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У зазначеній нормі міститься гарантія права власності на земельні ділянки як суб'єктивного цивільного права.

Зміст суб'єктивного права власності на землю визначений в ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу України: право власності на землю -- це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Отже, кон- ституцієдавець з метою забезпечення балансу інтересів Українського народу -- власника землі як національного багатства, з одного боку, та інтересів громадян, з іншого, закріпив в ч. 2 ст. 14 Конституції норму про те, що суб'єктивне право власності на землю гарантується. Це право на- бувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначена норма-гарантія випливає із належності особи до Українського народу і наявності у особи громадянства, тобто із постійного правового зв'язку із державою, тому поширюється лише на визначене коло суб'єктів.

Що стосується юридичних осіб в контексті норми ч. 2 ст. 14 Конституції, слід зазначити наступне. Частина 1 ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Економічна багатоманітність можлива за умови плюралізму форм власності, гарантованому захисті прав усіх суб'єктів права власності і господарювання законом, рівності усіх суб'єктів права власності перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України), свободи підприємницької діяльності та конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42 Конституції України).

Забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, непорушність права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності, економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва є одними з конституційних основ правового господарського порядку в Україні (ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу України).

Особа може реалізувати конституційне право на підприємницьку діяльність безпосередньо як фізична особа-підприємець, так і шляхом заснування юридичної особи. Юридичні особи приватного права є організаційною формою реалізації громадянами України своїх соціальних, економічних та культурних прав, в тому числі права на підприємницьку діяльність, як прав природних другого покоління (так званих позитивних прав), для реалізації яких необхідна організаційна, законотворча та інші форми діяльності держави.

Отже, норму ч. 2 ст. 14 Конституції в її системному зв'язку із Преамбулою Конституції та ч. 1 ст. 14 Конституції слід розуміти таким чином: конституційна гарантія права власності на землю як основне національне багатство, що належить народу України, поширюється лише на громадян України та створені громадянами України юридичні особи приватного права (за умови, що учасником, акціонером, кінцевим бенефіці- арним власником, контролером яких можуть бути тільки громадяни України) та держави Україна в особі створених нею юридичних осіб публічного права.

Норма про те, що «право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону», прямо не заперечує того, що законом в порядку реалізації ст. 41 Конституції України можуть встановлюватися правові режими для окремих категорій земель. Земельним кодексом України теж імперативно визначено межі, в яких може набуватися право власності на земельні ділянки іноземцями та особами без громадянства.

Тобто, терміново необхідно вносити кардинальні зміни до статей Конституції України щодо основного національного багатства українців -- святої української Землі.

А сьогодні необхідно звернутись до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Генеральної прокуратури, Конституційного Суду з вимогою:

призупинити дію усіх законодавчих актів України щодо розпродажу української святої землі до закінчення війни;

зараз, у період війни, українську землю крадуть російські загарбники, вивозять зібраний українцями врожай, розпродаж землі рівнозначний злочину, скоєному внутрішніми ворогами в період воєнного стану.

Використана література

Коментар до Конституції України (за ред В. Ф. Опришка та ін.) -- К., Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. -- 376 с.

Савчин М. В. Конституціоналізм і природа Конституції: теорія і практика реалізації. 12.00.02 -- конституційне право; муніципальне право. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. -- Ужгород, 2013. -- 564 с.

Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. -- Х.: Факт, 2001. -- 328 с.

Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень) / П. М. Рабінович. -- Харків: Право, 1997. -- 64 с.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права. - Харків: «Консум», 2001. -- 656 с.

Козловська Л. В. Матеріальне та процесуальне значення норм Конституції України в судовому захисті права власності Українського народу// Захист права власності Українського народу: вітчизняні реалії та зарубіжний досвід України: матеріали І Щорічної міжнародної науково-практичної конференції (22 вересня 2016 р.). -- К.: Національна академія прокуратури України, 2016. -- С. 23--27.

Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред В. Ф. Погорілка. -- К.: Прецедент, 2009. -- 344 с.

Фролов Ю. М. Економічні права та свобода людини і громадянина в Україні. Автореф... к. ю. н.: 12.00.02. -- Одеса, 2005. -- 20 с.

Президенту України, Голові Верховної Ради України Прем'єр-міністру України

Вимога

громадських, політичних, релігійних, етнонаціональних організацій,

представників науково-освітянської спільноти і громадян України у зв'язку з неконституційним рішенням щодо розпродажу землі сільськогосподарського призначення

Дотримуючись науково-обґрунтованих рекомендацій Всеукраїнської науково-практичної конференції (грудень 2023 р.) щодо продажу української землі, усвідомлюючи свою відповідальність перед нинішніми і майбутніми поколіннями, будучи переконаними і впевненими, що висловлюємо волю абсолютної більшості українського народу -- громадян України усіх національностей, заявляємо наступне.

З 1 січня 2024 року вступають в дію положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», які всупереч Конституції України були прийняті Верховною Радою в період пандемії COVID-19, і які відкривають вільний розпродаж української землі, не тільки як основного ресурсу аграрної сфери, а і середовища проживання українського народу - території України.

Відповідно до статей 13 і 14 Конституції України «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу» і «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави».

Ці конституційні норми є ключовими елементами конституційно-правового використання і охорони землі та її природних ресурсів, оскільки закріплюють основи конституційного ладу в Україні.

Правова аргументація недопустимості розпродажу землі України значною мірою викладена, в прийнятому за основу, попередньому Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2020 року у справі № 1294/2019 (6992/19), за поданням 46 народних депутатів, щодо офіційного тлумачення положень першого речення частини першої статті 13 КУ, частини першої статті 14 КУ Проте на перешкоді Конституційному Суду України стала нинішня влада, і в результаті він не зміг прийняти рішення щодо неконституційності Закону України про продаж української землі.

Розпродаж землі сільськогосподарського призначення (території) України суперечить духовності і моралі переважної більшості населення України.

Продаж української землі, особливо в період повномасштабної війни - це посягання на конституційний лад в Україні. Земля, як об'єкт права власності українського народу (ч.1 ст.13 КУ), є національним багатством (ч.1 ст.14 КУ) та матеріальною основою життєдіяльності українського народу, і не може продаватись всупереч Конституції України.

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3 КУ).

Звертаємось до Президента України з вимогою здійснити свої повноваження гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 КУ) щодо прийнятих Верховною Радою України всупереч Конституції законодавчих актів про продаж української землі, і в термін до 31 грудня 2023 року призупинити дію усіх законодавчих актів України щодо антиконституційної купівлі-продажу української землі в будь-який спосіб.

Водночас просимо дати доручення уряду України для підготовки звернень до ООН та Європейського парламенту щодо ліквідації неконституційного викрадення землі (landgrabbing) -- політико-правовими методами.

Ми віримо у право попередніх поколіннь українців, які боролися і борються сьогодні проти нашестя так званого «братнього народу» вирішувати долю української землі як критично важливого ресурсу для забезпечення продовольчої безпеки та безпечного середовища проживання українського народу.

Підписи:

*** 26 листопада 1938 р. на виконання спільної постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства, яка констатувала наявність «величезних недоліків і спотворень» у роботі НКВС й прокуратури з'явився досить розлогий наказ НКВС СРСР № 00762, підписаний уже новим наркомом внутрішніх справ СРСР Л. Берією, в якому всі попередні масові репресії подавалися як такі, що начебто здійснювалися якимсь іншим відомством. Спочатку бадьоро підтримувалися всі положення, викладені у спільній компартійно-радянській постанові, а далі одна за одною викладалися вказівки, які мали на меті дистанціюватися від страшної вакханалії, що розгорталася перед тим в СРСР (ГДА СБУ, ф. 9, спр. 8, арк. 155). На тлі таких декларативних заяв промовистими виглядають результати роботи Особливої наради. Упродовж 1937 р. вона розглянути справи на 17 911 осіб, 1938 р. -- на

Размещено на Allbest.ru