Чи існує право народу на повстання?

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Факультет адвокатури

Чи існує право народу на повстання?

Іванюра І.С., студент

Шевченко Д.В., студент

Зінченко А.В., студентка

м. Харків

Анотація

Дана стаття присвячена дослідженню проблеми права народу на повстання. У статті аналізується проблема права народу на повстання крізь призму історії: від зародження і до сьогодення. Автори вважають, що право на повстання існувало постійно, адже для людини - останній засіб захисту людиною своїх прав. Значна увага приділена історії зародження права народу на повстання, його трансформацію та сучасне розуміння.

Автори наводять критерії розмежування права на повстання та бунту. Встановлено шляхом системного тлумачення ст.3, 5, 22, 55 Конституції України та концепції установчої влади народу, що Конституція України закріплює право народу на повстання, принаймні її дух закріплює право народу на повстання. Зроблено припущення, що Конституційний Суд України не висловлювався щодо права народу на повстання через те, що серед самих суддів відсутня єдина позиція щодо цього питання, та й про узурпацію Конституційний Суд України висловлювався лише одного разу у справі від 05 жовтня 2005 р. у справі №6-рп/2005.

Проаналізовано ознаки Революції Гідності та шляхом співставлення їх із ознаками права народу на повстання встановлено, що Революція Гідності - результат реалізації права Українського народу на повстання. Автори дійшли висновку, що Конституційний Суд України має підходити виваженіше і переконливіше до своїх юридичних позицій, адже різка зміна своєї позиції може призвести до неприємних наслідків, особливо в контексті змін Конституції України, як це відбулося в Рішенні від 30 вересня 2010 р. №20-рп/2010 визнав неконституційним Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222-ІУ, яким були внесені зміни до Конституції України щодо зміни форми правління, внаслідок якого тодішній Президент України в неконституційний спосіб отримав ширші повноваження, ніж йому надав народ в результаті виборів. Фактично такі дії призвели до Революції Гідності - реалізації права Українського народу на повстання проти диктатури.

Автори пропонують доповнити ст.5 Конституції України наступним змістом: «У випадку узурпації державної влади, порушення нею прав людини народ має право на повстання» та закріпити аналогічну норму в новій Конституції України. Насамперед дана необхідність полягає в тому, що політики, які приймають присягу на вірність Українському народу, розуміли, яка очікує на них відповідь у випадку узурпації влади та порушенні прав людини.

Ключові слова: повстання; право народу на повстання; народний суверенітет; природні права; Конституція України; Революція Гідності; конституційний лад.

Abstract

Does the people have the right to revolt?

Ivaniura I.S., Shevchenko D.V., Zinchenko A.V., students of the Faculty of Advocacy, Yaroslav Mudryi National Law University, Kharkiv

This article is devoted to the study of the problem of the right of the people to revolt. The article analyzes the problem of the right of the people to revolt through the prism of history: from the beginning to the present. The authors believe that the right to revolt has always existed, because it is the last means of protecting human rights. Considerable attention is paid to the history of the emergence of the right of the people to revolt, its transformation and modern understanding.

The authors provide criteria for distinguishing between the right to revolt and riot. It was established through a systematic interpretation of Articles 3, 5, 22, 55 of Constitution of Ukraine and the concept of constituent power of the people that Constitution of Ukraine enshrines the right of the people to revolt, at least its spirit enshrines the right of the people to revolt. It is assumed that Constitutional Court of Ukraine did not express itself regarding the right of the people to revolt due to the fact that among the judges themselves there is no unified position on this issue, and Constitutional Court of Ukraine expressed itself only once about usurpation in the case dated October 5, 2005 in case 6-рп/2005.

The signs of the Revolution of Dignity were analyzed and by comparing them with the signs of the right of the people to revolt, it was established that the Revolution of Dignity is the result of the realization of the right of Ukrainian people to revolt. The authors came to the conclusion that Constitutional Court of Ukraine should be more balanced and convincing in its legal positions, although a sharp change in its position may lead to unpleasant consequences, in particular in the context of changes to Constitution of Ukraine, as happened in the Decision of September 30, 2010 №20-rp/2010 recognized as unconstitutional the Law of Ukraine "On Amendments to Constitution of Ukraine" dated December 8, 2004 №2222-IV, which amended Constitution of Ukraine regarding the change in the form of government, as a result of which the then President of Ukraine unconstitutionally received wider powers than given to him by the people in the results of the election. In fact, such actions led to the Revolution of Dignity - the realization of the right of Ukrainian people to revolt against the dictatorship.

The authors propose to supplement Article 5 of Constitution of Ukraine with the following content: "In cases of usurpation of state power, violation of human rights, the people have the right to revolt" and to enshrine a similar norm in the new Constitution of Ukraine. First of all, today there is a need for politicians who take the oath of allegiance to the Ukrainian people to understand what response awaits them in case of usurpation of power and violation of human rights.

Keywords: revolt; the right of the people to revolt; popular sovereignty; natural rights; Constitution of Ukraine; Revolution of Dignity; constitutional order.

Постановка проблеми

На сьогоднішній день всі народи живуть в державах, оскільки на нашій планеті відсутні території, крім Антарктиди, які нікому не належать, та мають обирати владу, якщо дивитися на цей процес з точки зору демократії. У сучасному світі народи стикаються з різними проблемами, які необхідно вирішувати колективно, оскільки вони зачіпають більшою чи меншою мірою інтереси всіх. Проте багато проблем все ніяк не вдається вирішити. На нашу думку, сюди варто віднести проблему існування/неіснування права народу на повстання (чи на опір гнобленню, право на революцію), адже ставлення до цього права неоднозначне: одні вчені вказують, що право на повстання - священний обов'язок народу, інші - народ не має такого права, оскільки це є посяганням на конституційний лад держави.

Відсутність у народу права на повстання обґрунтовується також тим, що досить важко провести розмежування між повстанням та бунтом. На нашу думку, така неоднозначна відповідь на дане питання зумовлюється різними підходами національних законодавств різних країн:

1) в законодавствах певних країн право на повстання прямо встановлено національними Конституціями;

2) в законодавствах інших держав це право прямо не встановлено, але шляхом системного тлумачення змісту норм Конституції його можна вивести. Дана тема є малодослідженою, адже на міжнародній арені про право народу на повстання не говорять, оскільки на Заході досить довгий час не було революцій. Тому науковий інтерес до цього явища не такий і великий. Революція Гідності 2013-2014 р. змушує переосмислювати ці події в категорії прав людини, зокрема в контексті права народу на повстання, а тому підлягає подальшому дослідженню та вивченню.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тема права народу на повстання не є новою для дослідження, проте є недостатньо дослідженою в Україні. Проблематиці вивчення права народу на повстання присвятили свої наукові праці такі науковці як С.П. Погребняк, О.А. Уварова, К.О. Павшук, А.В. Гайду, Д.М. Зборошенко та інші.

Мета статті - проаналізувати виникнення ідеї права народу на повстання та її реалізації на практиці, зокрема під час Революції Гідності у 2014 році.

Виклад основного матеріалу

Право на повстання (на опір гнобленню, на революцію) має давні витоки в історії і тому для кращого розуміння даного явища необхідно поглянути на його розвиток крізь призму історії. Повстання - одна з форм опору гнобленню та відстоювання інтересів народу, якого не влаштовує стан речей на певному етапі, що їх оточують. Право на повстання прослідковується на різних історичних етапах, оскільки повстання - останній засіб захисту людиною своїх прав. Перші згадки про повстання проти свавілля правителя можна віднайти в Біблії [1].

Подальший розвиток права народу на повстання пов'язаний із діяльністю середньовічних філософів та впливу християнства. Християнство призводить до посилення ролі церкви - як наслідок ідея права народу на повстання розвивається крізь призму взаємодії духовної і світської влади. Августин Блаженний стверджував, що релігійна (церковна) влада є вищою, стоїть над світською [2, с.70], тобто держава повинна підпорядковуватися церкві - духовній владі. Він вважав, що функція держави спрямована на підтримку діяльності церкви - як наслідок, державна влада походить від Бога, тобто має божественне походження і відповідно божественне призначення. Вона має забезпечувати справедливість у суспільстві, безпеку підданим, а також робити все на благо суспільства. Відповідно якщо держава не забезпечує цього, то за таких обставин церква - уособлення духовної влади та виразник волі Божої, а також інтересів віруючих - має повне, беззаперечне право на повстання проти державної влади.

Фома Аквінський підтримав вчення Августина та наголошував, що народ має право на повстання проти влади, яка його пригнічує, народ має право повалити тиранічну владу. Світська влада покликана сприяти діяльності церкви, а тому не повинна її обмежувати і суперечити її догмам. Якщо правитель посягає на права церкви, якщо його свавілля і вседозволеність обмежують її діяльність, то його волі не треба коритися. Дане твердження обґрунтоване тим, що світська влада походить від Бога, а церква представляє Бога і тому від його імені може позбавити такого правителя влади, а його піддані відтепер можуть не коритися йому.[2, с.70]

Деякі науковці вважають, що вчення Августина Блаженного та Фоми Аквінського є зародженням права народу на повстання проти влади саме в тому значенні, в якому ми розуміємо і сприймаємо його сьогодні.

Найпершим документом, як вважають більшість вчених, у якому офіційно було закріплено право народу на повстання, протидії волі володаря в разі використання абсолютистських методів управління державою - це Велика хартія вольностей 1215 року. Її ще називають першою «неписаною» Конституцією Англії. Даний документ має декілька особливостей:

1) по-перше, його склали барони - привілейовані, близькі до короля особи, на яких останній і спирався в управлінні державою. Це вказує на рівень гноблення з боку монарха, якщо наближені до нього особи, на яких він спирався, не витримували цього;

2) по-друге, в ст.61 Магни Карти містився важіль впливу на короля: стримування, обмеження його абсолютної влади.

Ці обмеження у формі зобов'язань він брав на себе. Відповідно до цієї статті передбачалося створення Великої ради з 25 найвпливовіших баронів королівства. Якщо 4 будь-яких члени цієї Ради заявлять про те, що король порушує їхні права і це підтримають місцеві жителі громади, то Велика рада разом із громадою через 40 днів після заяви про порушення прав з боку монарха будуть змушувати і тіснити короля усіма можливими способами, якими тільки можуть: через захоплення фортець, земель, володінь та іншими способами до того моменту, поки монарх не виправить допущені ним порушення прав своїх підданих[3]. Проте королівська влада не змирилась з даною нормою і згодом вона була виключена. Проте важливий сам факт, що Велика Хартія вольностей - перший політико-правовий документ, який закріпив право народу на повстання як реакцію на неправомірні дії та зловживання з боку монарха.

Подальший розвиток, осмислення поняття «право народу на повстання» припадає на епоху Просвітництва, коли вже світська влада остаточно звільняється від первинної ролі релігійної влади. Саме на цей час припадає остаточне остаточне утвердження права народу на повстання як складова системи природних та невідчужуваних прав людини.

Досить вагому роль у розвиток ідеї права народу на повстання зробили видатні філософи епохи Просвітництва: Томас Гоббс, Гуґо Ґроцій, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та інші.

Томас Гоббс вказує, що народ обирає правителя і при цьому йому заборонено влаштовувати повстання проти правителя. Тобто народ укладає із правителем суспільний договір. Проте це не означає, що народ зовсім позбавлений права на повстання: якщо держава в особі правителя не захищає народ і правитель не може захистити свої підданих, то лише в такому випадку піддані можуть влаштувати повстання та скинути правителя [4].

В свою чергу Бенедикт Спіноза має протилежну думку: заперечує право народу на повстання. Проте він вважав, що лише порушення суспільної угоди з боку правителя може призвести до обурення народу, наслідком чого є припинення дії суспільної угоди. Проте філософ детально не називає, як народ може скористатися даним правом і припинити дію суспільного договору. Можна лише припустити, що це можливо шляхом повстання народу проти правителя - і як наслідок зміна правителя [5].

Гуго Гроцій вказував, право на повстання - природне право народу. Проте філософ визначив умови, коли народ може скористатися даним правом: винятково в умовах, якщо існує загроза фізичному існуванню спільноти і тоді, коли така спільнота не має змоги звернутися до правителя безпосередньо по допомогу, за захистом [6]. Така позиція була піддана критиці, адже якщо не враховувати фактор війни, то загрозу для народу може становити лише свавілля влади.

Джон Локк та Жан-Жак Руссо вважаються першими філософами, хто обґрунтував право народу на повстання як невід'ємну частину суспільного договору. Їхній вплив на політику того часу був настільки сильним, що наслідком цього стало закріплення права народу на повстання в Декларації Незалежності США 1776 р, Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Франції.

Джон Локк вважав, що основою державної влади є згода всіх громадян. Якщо володар виходить за межі своїх повноважень, діє всупереч закону, використовує його у власних інтересах, аби зашкодити громадянам, то народ має право таким же чином чинити опір правителю та іншій особі, яка зазіхає на природні права людини. Насамперед Локк виходив з того, що завдання правителя - захист прав людини, а не їх порушення: якщо володар порушує, обмежує права окремих громадян, то потерпілі від свавілля можуть чинити опір, піднімати повстання і звільнитися з-під володарювання такого правителя: “якщо в результаті довгого ряду зловживань, правопорушень і хитрощів, спрямованих на одне і те ж, народу стає ясно, що тут є певний умисел, і він не може не відчувати, що його пригнічують, то не доводиться дивуватися, що народ повстає і намагається передати владу до рук тих, хто може забезпечити йому досягнення цілей, заради яких спочатку створювалася держава”. Локк також вважав, що, якщо народні маси повністю втілили своє право на повстання, то винуватцем всього цього є володар, який своїми діями до цього призвів: саме він спричинив здійснення повстання, оскільки своїм свавіллям пригнічував права народу настільки, що в нього не було іншого механізму протидії свавіллю, як окрім відкритого повстання проти влади свавільного тирана[7, с. 132].

Жан-Жак Руссо взагалі вважав, що право народу на повстання - невід'ємне природне право, яким народ може скористатися, коли визнає це за необхідне [8].

Тогочасні погляди Джона Локка та Жан-Жака Руссо були революційними, оскільки тоді в Європі були абсолютистські режими, для яких визнання прав людини неприпустимим, не говорячи вже про право народу на повстання, яке є загрозою для будь-якої влади, яка порушує закон та права людини. Саме внаслідок поглядів даних філософів ідея права народу на повстання підійшла до свого завершального вигляду: стало природним правом людини незалежно від того, чи визнає його певна держава, чи ні. Таким чином було створено підґрунтя для переходу даного права у політичну площину: закріплення у Декларації незалежності США 1776 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і його визнання на міжнародному рівні через прийняття Загальної декларації прав людини 1948 р.

Вперше право народу на повстання було закріплено на законодавчому рівні у Декларації незалежності США 1776 р.: «...Коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов'язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому» [9]. Найцікавішим є те, що даний документ говорить не лише про право народу на повстання, а й обов'язок народу, якщо його права порушуються. Закріплення права народу на повстання на законодавчому рівні є досить важливим, адже це дає можливість народу діяти і не порушувати при цьому закон. Саме так використали своє право на повстання американці, скинувши владу, яка їх пригнічувала, натомість створили власну державу та обрали власну владу, яка працює на їх благо.

Український гетьман Пилип Орлик також визнавав право народу на повстання: у своєму зверненні під назвою «Вивід прав України» до європейських країн зазначив, що «козаки мають за собою право людське і природне, один із головних принципів якого: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час» [10].

Французи також втілили в життя право на повстання, скинувши монархію і проголосивши республіку. У Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у ст.2 і Преамбулі Конституції 1791 р. також сказано про право людини на опір гнобленню: «Метою кожного політичного об'єднання є збереження природних і невід'ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту». В Конституції Франції від 24 червня 1793 року зазначено, що “Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обов'язком”.

Першим міжнародним документом, у якому було визнано право народу на повстання, є Загальна декларація прав людини (далі - Декларація). В її преамбулі зазначається, що «...Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення» [12]. Процитоване дає підстави вважати, що на міжнародному рівні право народу на повстання існує, оскільки даний документ ратифікований більшістю країн світу, а отже, незважаючи на те, що національне законодавство може не містити законодавчого закріплення права на повстання, воно визнається шляхом ратифікації Декларації. Досить цікавим є закріплення права не лише народу, але й кожної окремої людини на повстання проти тиранії й гніту. Проте відзначаємо, що коли масово порушуються права людини і влада узурпована однією особою чи групою осіб, то за таких умов майже неможливо одній чи кільком людям влаштовувати повстання, оскільки їх просто заарештують і на цьому реалізація даного права завершиться. З іншого боку, на нашу думку, таке закріплення є важливим, адже коли відбувається повстання, то можновладці називають окрему особу або групу осіб, що виступають проти узурпації влади та гноблення свого ж народу, звичайними злочинцями, що є неправильно. історія право народ повстання бунт революція

Правове регулювання права народу на повстання є досить тяжким, оскільки досить важко провести грань між повстанням та бунтом, тому більшість держав світу засуджують саме поняття «повстання», не говорячи вже про «право на повстання». Тому майже ні в яких документах різних держав світу не знайдемо поняття «повстання», «право на повстання», натомість вживатимуться інші поняття, під якими можна зрозуміти, що мова йде про право на повстання. Наприклад, ст.20 Боннської Конституції ФРН вказує: «Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою; вся державна влада виходить від народу. Всякому, хто спробує усунути цей лад, всі німці мають право чинити опір, якщо не можуть бути використані інші засоби». Таке формулювання можна пояснити насамперед тим, що нацизм прийшов до влади законним способом, а потім просто знищив конституційний лад держави. Деякі науковці критично ставляться до законодавчого закріплення права народу на повстання, адже право на повстання - природне право людини і тому його позитивація суперечить самій суті даного права, оскільки будь-яке правове регулювання права - це його обмеження. Це можна порівняти із нападом на людину: кожен буде захищатися. І якщо держава порушує права і свободи людини, тобто нападає на людину, то кожна людина має право захищатися, що є справедливо. Але держави, що ратифікували Загальну декларацію прав людини, визнали право народу на повстання. Тому для нас є ближчою позиція, яка полягає в тому, що законодавче закріплення права на повстання в Конституції певної держави вказує, що така Конституція належить громадянському суспільству, а не державі, бо лише громадянське суспільство має право виступити проти встановлених державою порядків, які направлені проти прав і свобод людини. Радянський дисидент та критик путінізму О.П. Подрабінек вказує, що включення права народу на повстання до тексту Конституції необхідне, та для всіх тиранів корисно вивчати положення Конституції перед складанням присяги [13], щоб потім внаслідок реалізації народом права на повстання тиран не дивувався, чому народ повстав.

Право на повстання закріплено в Конституціях ФРН, Естонії, Чехії, Словаччини, Литви, Греції, Португалії та багатьох інших держав. Станом на 2016 рік право народу на повстання є в Конституціях 40 держав.

Принцип народного суверенітету передбачає, що влада походить від народу, тому він має повне право переобрати її, відкликати. Суспільство певної країни має природне право на повстання як крайній засіб захисту своїх прав та гарантій при порушенні народного суверенітету та фундаментального принципу, що визначає сенс людського буття - людської гідності. Право на повстання - крайній засіб, який може бути використаний лише тоді, коли інші законні механізми, що гарантовані нормами Конституції та інших законів не можуть бути використані для захисту прав і свобод людини. Тобто потрібно дотримуватися принципу пропорційності: якщо можна захистити себе законними і мирними способами, то треба обирати їх, якщо законні способи не працюють, то варто вдаватися до повстання. Повстання можна порівняти із необхідною обороною, оскільки повстання і необхідна оборона обумовлені необхідністю захисту прав людини від нападу певних людей, групи людей: у випадку необхідної оборони - група людей, окрема людина; повстання - у випадку захоплення влади певною особою чи групою осіб (захоплення влади). Повстання - легітимна форма реалізації необхідної оборони, коли інтереси держави, суспільні інтереси та права кожної людини перебувають під загрозою, якій неможливо запобігти, та потребують негайної реакції громадянського суспільства.

Відкликання влади народом та обрання іншої - найдієвіший, безкровний і без насильства спосіб захистити свої права, коли відбувається зловживання владою. Якщо влада узурпована певною особою чи групою осіб, то за таких умов народ може реалізувати право на повстання.

ООН визнає виправданими повстання за певних умов. Насамперед це зроблено для того, щоб купка осіб не збурила народ до безпідставного перевороту і не відбулося зловживання даним правом. ООН виділяє такі умови:

1) наявність у державі тиранії та гноблення;

2) направлення повстання проти спільної цілі у вигляді тиранії і гноблення;

3) відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових механізмів для усунення тиранії і гноблення.

ООН проголосила принцип ненасильства: насильство не може бути використаним для захисту прав людини, які б обставини не існували [14, с. 46]. На нашу думку, досить дивно чути таку тезу від ООН, оскільки ненасильницькими методами навряд чи був би розгромлений Третій Рейх. Чи існувала б ООН сьогодні та чи була б прийнята Загальна декларація прав людини і чи гарантувались би права людини загалом?

Досить важливим є критерії розмежування повстання та бунту, оскільки досить часто група осіб, яка ніколи не прийде до влади демократичним шляхом, через вибори, хитає ситуацію в державі, щоб захопити владу. Виділяють наступні критерії розмежування повстання та бунту (протиправний заколот):

1) При повстанні більшість громадян підтримує застосування сили або меншість, яка реалізовує право на повстання, усвідомлює, що їхні дії будуть підтримані більшістю, якщо більшість народу дізнається про відповідні обставини та необхідність застосування такої сили. При бунті більшість не підтримує заколотників чи ніколи б не підтримали;

2) Право на повстання застосовується як останній засіб для відновлення справедливості та захисту прав людини. Тобто в народу вже немає інших нормальних форм народовладдя або вони недоступні чи неефективні і постає гостра необхідність вдаватися до повстання. Заколотники відразу вдаються до насильства, не вдаючись до інших способів опору;

3) Причиною повстання має бути пригнічення з боку держави у вигляді порушення норм Конституції та прав і свобод людини. Причиною заколоту може бути невдоволення владою певної групи людей (наприклад, програли вибори або диктатор не може змиритися з втратою влади);

4) Повстання має бути направлено проти державної влади, що порушує норми Конституції та права людини, а не проти звичайних людей. Заколот може бути направлений як проти державної влади, так і проти звичайних людей, які не згодні із заколотниками;

5) Повстання має ціль - відновлення порушених прав людини, їх захист та забезпечення реалізації, а також відновлення конституційного ладу в державі, адже узурпатор не вправі самостійно змінювати конституційний лад, оскільки дане право належить лише народу. В свою чергу заколотники переслідують свої особисті вигоди та намагаються змінити конституційний лад в державі, який би підходив для них [14, с. 46-51] .

Чи існує право народу на повстання в Конституції України та чи можна вважати Революцію Гідності результатом реалізації права Українського народу на повстання?

Щоб відповісти на першу частину питання, необхідно дослідити положення Конституції України та юридичні позиції Конституційного Суду України, оскільки право на повстання прямо не закріпленому в українському законодавстві. На нашу думку, базовими нормами, з яких в результаті системного тлумачення можна вивести існування права народу на повстання в Конституції України є положення ст. ст. 3, 5, 22 і 55.

Ч.2 ст.3 та ч.2, 3, 4 ст.5 Конституції передбачають, що «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави», «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу»[15].

Ст.5 Конституції України закріплює принцип народного суверенітету. Принцип народного суверенітету передбачає, що саме народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Це означає, що народ може вирішувати свою долю через представницькі органи влади або безпосередньо, тобто самостійно, контролювати діяльність органів державної влади. Тому рішення органів державної влади мають бути узгоджені з народом та відповідати його волі. Відповідно якщо органи державної влади та їх посадові особи не діють в інтересах народу, а тим більше здійснюють узурпацію влади, то мають нести відповідальність перед Українським народом, адже влада не виконує своїх обов'язків, а навпаки внаслідок узурпації влади відбувається порушення прав і свобод людини, адже влада зосереджується в руках однієї особи або групи осіб і таким чином стає безконтрольною.

Ч.1 ст.22 Конституції України передбачає, що «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Це ще раз доводить, що хоч текст Конституції не містить права народу на повстання, зате дух Основного Закону України закріплює право народу на повстання. Ч.6 ст.55 Основного Закону закріплює право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Оскільки ми з'ясували, що дух Конституції України закріплює право народу на повстання, то повстання як крайній засіб може бути використаний для захисту прав і свобод людини від порушень і протиправних посягань з боку органів державної влади та їх посадових осіб.

Конституційний Суд України (далі - КСУ) вказав: «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом» (п.2 мотивувальної частини Рішення КСУ у справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) від 3 жовтня 1997 року №4-зп).

У рішенні КСУ від 05 жовтня 2005 р. у справі №6-рп/2005 вказав, що «Положення частини другої статті 5 Конституції України "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Положення частини третьої статті 5 Конституції України "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами».

З даних рішень можна зробити висновок, що установча влада належить народу і що в порівнянні із державною владою вона є первинною, оскільки народ формує державну владу. КСУ вказує способи здійснення установчої влади, проте всі вони мирні і законні, проте КСУ не дає відповіді, що має робити народ, коли певна особа чи група осіб узурпували державну владу і при цьому декларативно існують вибори, референдум тощо, проте на практиці їх реалізувати неможливо. Узурпація призводить до того, що народ не може визначати і змінювати конституційний лад. Можливо, такий підхід КСУ пояснюється тим, що станом на 2005 рік ніщо не передбачало узурпації влади, як це сталося протягом 2010-2014 р. Ми вважаємо, що дух Конституції України передбачає право народу на повстання і оскільки влада народу є первинною: якщо хтось узурпує державну владу, то народ має право на повстання. Оскільки при узурпації влади інших засобів захисту прав та свобод не залишається або вони є, але декларативні і недієві, то народ, реалізуючи принцип народного суверенітету, повстає проти узурпаторів.

Чи є Революція Гідності результатом реалізації права Українського народу на повстання?

Деякі вчені вважають, що ідея інституту конституційного контролю походить від права на повстання, оскільки конституційний контроль чинить опір неконституційним законам. За відсутності даного інституту опір неконституційним законам змушений був би чинити народ. Тепер кожен громадянин може розраховувати на конституційний контроль, який змушує чи то органи законодавчої, чи то виконавчої влади дотримуватися Конституції.

Проте в історії України Конституційний Суд України запам'ятався тим, що навпаки став зачинателем реалізації права Українського народу на повстання: рішенням від 30 вересня 2010 р. №20-рп/2010 визнав неконституційним Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, яким до цього були внесені зміни до Конституції України щодо зміни форми правління: президентсько-парламентська республіка змінювалась на парламентсько-президентську. Проте КСУ фактично повернув Конституцію України в редакцію 28 червня 1996 року - і таким чином тодішній новий Президент України - В. Янукович отримав більші повноваження на перший погляд начебто законно, забравши частину з них у Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, хоча виборці йому не надавали таких повноважень.

До того ж КСУ в черговий раз виявився непослідовним: Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222-IV майже за 6 років став частиною Конституції України. КСУ в ухвалі від 5 лютого 2008 року №6-y/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України", Закону України "Про внесення зміни до розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Конституційний Суд України", яка є остаточною в силу положень статті 50 Закону України “Про Конституційний Суд України” вказав, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом N2222-IV його положення, оскаржені суб'єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону N2222-IV (абзац 4,5 п.3 мотивувальної частини). Керуючись даною позицією КСУ, можна зрозуміти, що в КСУ відсутні повноваження перевіряти на конституційність окремі частини чи положення Конституції України. Проте більше, ніж за 2 роки потому КСУ пішов врозріз із своєю попередньою позицією, не обґрунтувавши причину зміни своєї позиції.

Венеціанська комісія у Висновку “Про конституційну ситуацію в Україні” відреагувала на таку “конституційну реформу” від КСУ у п.70: відновлення - за Рішенням Конституційного Суду України - чинності тексту Конституції України 1996 року "шляхом визнання неконституційним Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222-IV" "порушило питання легітимності діючих інститутів державної влади, оскільки президента та парламент було обрано на основі конституційних положень, які надалі було визнано такими, що втратили чинність", а також - що "унаслідок цього Рішення Конституційного Суду України Президент України набув набагато більше повноважень, ніж це було відомо виборцям на момент його обрання" та що відтоді "діяльність головних органів державної влади базується на нормах, змінених Судом, а не нормах, змінених Верховною Радою України як демократично легітимним органом" [16]. КСУ пішов врозріз із своєю попередньою позицією, змінив конституційний лад, хоча не наділений такими повноваженнями, фактично перебравши на себе функції законодавчої гілки влади, та поставив легітимність діючих на той час інститутів державної влади, які були сформовані на основі норм, що були визнані неконституційними, в стан підвішеності. При цьому від даного рішення виграв саме тогочасний обраний Президент України, який спочатку отримав від народу певні повноваження, які надалі тільки розширилися. КСУ мав розуміти, що такий непослідовний і радикальний від нього крок небезпечний, адже зосередження в руках однієї посадової особи необмеженої влади - завжди стовідсоткова узурпація влади, що і сталося надалі. Тому КСУ має бути послідовним та виваженим у своїх позиціях, щоб не закласти одним рішенням “бомбу уповільненої дії”.

Дії КСУ призвели до узурпації влади колишнім Президентом України В. Януковичем, якого обирали як проєвропейського політика, який обіцяв Україні європейський вибір, відразу почав вибудовувати авторитарну модель управління державою, беручи приклад із “північного сусіда”, “старшого брата”: розпочав репресії проти незалежних ЗМІ, Ю. Тимошенко та її соратників з уряду, окремих учасників податкового майдану, переслідування українських письменників, розгони мітингів, прийняття антидемократичних законів, зокрема 16 січня, побиття мирних мітингувальників на Майдані - це не у весь список злочинів режиму Януковича, який зрадив вибір громадян України, поставивши свої амбіції вище, ніж європейський вибір Українського народу. Оскільки Український народ є установчою владою, то мав повне право повстати проти диктатури, адже інших способів вплинути на В. Януковича в народу не було, оскільки суди ще у перший рік були під його впливом, а надії на вибори не було: всі пам'ятали, як у 2004 році Янукович шляхом фальсифікацій майже “переміг”, проте тоді демократія змогла захистити вибір.

Отже, чи є Революція Гідності реалізацією Українським народом права на повстання? Ми вважаємо, що так.

Ми зазначали першою ознакою, що відрізняє повстання від заколоту, є підтримка більшості громадян щодо застосування сили проти узурпаторів або меншості, яка реалізовує право на повстання, усвідомлює, що їхні дії будуть підтримані більшістю, якщо більшість народу дізнається про відповідні обставини та необхідність застосування такої сили. Після того, як на Майдані побили мирних протестувальників-студентів, на Майдан приїжджало все більше громадян, а суспільство всіляко підтримувало протестувальників.

Революція Гідності - останній засіб для відновлення справедливості та захисту прав людини, хоча в Українського народу були інші форми народовладдя, проте неефективні. Такий стан речей не давав змоги захистити порушені права, конституційний лад та вплинути на узурпаторів, які увесь час, починаючи з 2010 р. вели в руки Москви. Тому в цей момент постала гостра необхідність вдатися до повстання проти узурпаторів.

Причиною повстання має бути пригнічення з боку держави у вигляді порушення норм Конституції та прав і свобод людини. З 2010 року відбувалися порушення прав людини, репресії проти опозиції, знищення незалежних ЗМІ, знищення Збройних Сил України, продаж Москві державного суверенітету та територіальної цілісності України за “дешевий” газ тощо. Всі ці обставини поступово накопичувались, як сніжна лавина, що вилилось в соціальний вибух - Революцію Гідності.

Повстання має бути направлено проти державної влади, посадових осіб, що порушують норми Конституції та права людини, а не проти звичайних людей. Революція Гідності була направлена проти узурпаторів, що систематично порушували права людини, норми Конституції України, заганяли Україну в кліщі Москви, та їхніх посіпак, які захищали режим - “правоохоронні” органи.

Повстання має ціль - відновлення порушених прав людини, їх захист та забезпечення реалізації, а також відновлення конституційного ладу в державі, адже узурпатор не вправі самостійно змінювати конституційний лад, оскільки дане право належить лише народу та зміни влади. Внаслідок Революції Гідності були відновлені порушені права людини, відновлено баланс системи стримувань і противаг в органах державної влади, проведено демократичні вибори, сформовано нову демократичну вертикаль влади. Отже, Революція Гідності виконала свої завдання: насамперед по-справжньому почала формуватися українська нація, яка має спільну ідею та вільне мислення, що не має нічого спільного із рабським, в яке тягнув нас узурпатор. Тому ми вважаємо, що в чинній Конституції Україні чи новій, що буде прийнята на всеукраїнському референдумі, потрібно закріпити право народу на повстання у випадку узурпації державної влади, щоб кожен, хто приймав присягу служити Українському народові, усвідомлював, що його чекає у випадку узурпації державної влади і виправдань узурпації “держпереворотом”, “бунтівниками”, “заколотниками” тощо.

Висновки

Таким чином, в рамках статті нами з'ясовано, що право народу на повстання як складова опору гнобленню має свій початок ще з часів Античності і пройшло всі етапи свого розвитку. Встановлено, що дане право є природним правом кожної людини, адже кожен, хто зазнав нападу, має право захищати себе, свої права та свободи всіма можливими способами, зокрема і повстанням як крайнім засобом, якщо інші засоби недоступні або неефективні. Право на повстання як таке не потребує нормативного закріплення, адже воно безпосередньо пов'язане з існуванням людини як соціальної істоти. Ми дослідили ознаки права народу на повстання та співвіднесли їх до Революції Гідності і дійшли висновку, що остання - яскравий приклад результату реалізації права Українським народом на повстання. Вважаємо за доцільне доповнити ст.5 Конституції України наступним змістом: «У випадку узурпації державної влади, порушення нею прав людини народ має право на повстання» та закріпити аналогічну норму в новій Конституції України, яка буде прийнята Українським народом на всеукраїнському референдумі. Насамперед дана необхідність полягає в тому, що політики, які приймають присягу на вірність Українському народу, розуміли, яка очікує на них відповідь у випадку узурпації влади та порушенні прав людини. Також це гарантія для народу, адже якби Революція Гідності зазнала поразки, то можна лише здогадуватися, яка була б доля її учасників, бо зазвичай, якщо революція перемагає, то вважається, що народ все вчинив правильно, використавши право на повстання, і ніхто це не буде піддавати сумніву; якщо зазнала поразки - то, скоріше за все, учасники розглядалися б як державні злочинці, які посягнули на державний лад, адже повстання включає в себе дії, які за нормальних умов розглядалися б як незаконні.

Література

1. Біблія. Книга Естери 3-9. Біблія онлайн: веб-сайт.

2. Зборошенко Д.М. Право народу на опір в історико-правовій думці: від зародження до утвердження. Наукові записки НаУКМА. 2016. том 181. Юридичні науки. с.69-73.

3. Велика хартія вольностей. Поетичні майстерні: веб-сайт.

4. Гоббс Т. Левіафан / пер. з англ. Р. Димерця та ін. Київ: Дух і Літера, 2000. 606 с.

5. Спіноза Б. Теологічно-політичний трактат / пер. з лат. В.Д. Литвинова. К.: Основи, 2003. 237 с.

6. Гроций Г. О праве войны и мира / пер. с лат. А. Л. Саккетти. М.: Ладомир, 1994. 960 с.

7. Локк Дж. Два трактати про правління / пер. з англ. Содомора П. Київ: Наш Формат, 2020. 312 с.

8. Руссо Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. Ізборник: веб-сайт.

9. Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р. Павло Гай-Нижник: веб-сайт.

10. «Вивід прав України» 1712 р. Конституанта: веб-сайт.

11. Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. Конституанта: веб-сайт.

12. Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. База даних «Законодавство України».

13. Подрабінек О.П. Право на повстання. Грани ру: веб-сайт.

14. Погребняк С.П., Уварова Е.А. Сопротивление угнетению. Восстание. Революция (теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека). Право і громадянське суспільство. 2013. №2. с.4-61

15. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. №254к/96-ВР / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141.

16. Висновок Венеціанської комісії “Про конституційну ситуацію в Україні”. База даних «Законодавство України».

References

1. BMpa. Kniga Esteri 3-9. BMpa onlajn [The Bible. The Book of Esther 3-9. Bible Online]. only.bible

2. Zboroshenko, D. M. (2016). Pravo narodu na opm v іstoriko-pravovp dumck vM zarodzhennja do utverdzhennja [The right of the people to resist in historical and legal thought: from birth to confirmation]. Naukovl zapiski NaUKMA - Scientific notes of NaUKMA, 181, 69-73 [in Ukrainian].

3. Velika hartija vol'nostej. Poetichrn majsterm [The Great Charter of Freedoms. Poetry workshops]. maysterni.com

4. Gobbs, T. (2000). Levlafan [Leviathan]. Ki'iv: Duh і Lbera [in Ukrainian].

5. Spmoza, B. (2003). Teologwhno-polUichnij traktat [Theologicaland political treatise], K.: Osnovi [in Ukrainian].

6. Grocij, G. (1994). Oprave vojny i mira [Oprave voyny i mira]. M.: Ladomir [in Russian].

7. Lokk, Dzh (2020). Dva traktati propravlmnja [Two Treatises on Government]. Ki'iv: Nash Format [in Ukrainian].

8. Russo, Zh. Pro suspU'nu ugodu, abo principi pobtichnogo prava. Izbornik [About the social agreement, or the principles of political law. Izbornyk]. litopys.org.ua

9. Deklaracija nezalezhnosti SshA vid 4 lipnja 1776 r. Pavlo Gaj-Nizhnik [The Declaration of Independence of the United States of July 4, 1776. Pavlo Gai-Nizhnyk].

10. «Vivid prav Ukraini» 1712 r. Konstituanta ["Conclusion of the Rights of Ukraine" of 1712. Constituent]. constituanta.blogspot.com

11. Deklaracija prav ljudini і gromadjanina vid 26 serpnja 1789 r. Konstituanta [Declaration of the Rights of Man and Citizen of August 26, 1789. Constituent]. constituanta.blogspot.com

12. Zagal'na deklaracija prav ljudini: prijnjata і progoloshena rezoljuckju 217 A (III) General'noi Asamblei OON vid 10 grudnja 1948 r. Baza danih «Zakonodavstvo Ukrai'ni» [Universal Declaration of Human Rights: adopted and proclaimed by resolution 217 A (III) of the UN General Assembly of December 10, 1948. Database "Legislation of Ukraine"].

13. Podrabinek, O.P. Pravo na povstannja. Grani ru [The right to revolt. Edges of Ru]. graniru.org

14. Pogrebnjak, S.P., Uvarova, E.A. (2013). Soprotivlenie ugneteniju. Vosstanie. Revoljucija (teoretiko-pravovoj analiz v svete doktriny prav cheloveka) [Resistance to oppression. Uprising Revolution (a theoretical and legal analysis in the light of human rights doctrine)]. Pravo і gromadjans'ke suspil'stvo - Law and civil society, 2, 4-61 [in Ukrainian].

15. Zakon Ukrai'ni “Konstitucija Ukrai'ni [The Law of Ukraine “Constitution of Ukraine”]. (1996, June 28). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy - Bulletin of Verkhovna Rada of Ukraine. Kyiv: Parlam. vyd-vo [in Ukrainian]. [in Ukrainian].

16. Visnovok Venecians'koi komisii “Pro konstitucijnu situaciju v Ukraini”. Baza danih «Zakonodavstvo Ukraini» [Conclusion of the Venice Commission "On the constitutional situation in Ukraine". Database "Legislation of Ukraine"].

Размещено на Allbest.Ru