Особливості критеріїв допустимості доказів у кримінальному процесуальному законодавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості критеріїв допустимості доказів у кримінальному процесуальному законодавстві

Горбань Оксана Миколаївна викладач циклу загальних та кримінально-правових дисциплін, Київський центр первинної професійної підготовка «Академія поліції» Навчально-наукового інституту № 1 Національної академії внутрішніх справ, м. Київ

Анотація

Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України) 2012 року, на відміну старому кодексу в редакції 1960 року, вперше надав визначення допустимості доказів. Величезне значення як у теоретичному так і в практичному аспекті у кримінальному процесі є поняття доказів, а особливо оцінки їх з точки зору допустимості. Запровадженням поняття «допустимості доказів», законодавець побудував здійснення правосуддя на принципах: справедливості, змагальності, забезпечення права на захист, законності. Тобто розширив права стороні захисту в частині аргументованого оскарження процесуальних рішень, слідчих (розшукових) дій правоохоронного органу в частині збирання та подання до суду доказів і обґрунтування правомірності звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. А сторону обвинувачення зобов'язав обґрунтовувати своє обвинувачення виключно доказами, здобутими в спосіб, передбачений кримінальним процесуальним законодавством. Суд відіграє вирішальну роль у вирішенні питання оцінки допустимості доказів. Судова практика має випадки, коли суд оцінює докази з точки зору належності, а потім у висновку зазначає, що доказ є недопустимим. Але це різні критерії, допустимість доказів це зовнішня властивість доказів, а належність доказів це внутрішня його властивість. Докази є допустимими, якщо вони отримані у встановленому законом порядку. КПК передбачає, що при ухваленні судового рішення суд не може посилатися на докази, що є недопустимими (ч. 2 ст. 86). Отже, практика свідчать про те, що натепер існує багато прикладів неоднозначного тлумачення та застосування положень КПК України щодо визнання доказів недопустимими. Сучасний стан розвитку вітчизняної кримінальної процесуальної науки зумовлює необхідність додаткового опрацювання та переосмислення деяких положень кримінального процесуального доказування. У сфері доказів та доказування у кримінальному провадженні є проблема щодо визначення допустимості доказів. Одним з найбільш важливих питань, що потребують додаткового дослідження - це визначення критеріїв допустимості доказів у кримінальному провадженні, оскільки, визнання доказів допустимими є важливою гарантією забезпечення прав та законних інтересів особи, а також ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення. Зокрема, визнанням доказів недопустимими через призму внутрішнього переконанням уповноважених на це суб'єктів може призвести до неоднозначності трактування норм кримінального процесуального закону та їх неоднаковому застосуванні, і тому, потребує - дослідженню.

У статті досліджено загальновизнані критеріїв допустимості доказів та визначено найбільш поширені їх порушення.

Ключові слова: критерії допустимості доказів, кримінальне провадження, кримінальний процесуальний закон, негласні слідчі (розшукові) дії НС(Р)Д.

Abstract

Gorban Oksana Mykolayivna teacher of the cycle of general and criminal law disciplines, Kyiv Center of Primary Professional Training «Police Academy» of Educational and Scientific Institute No. 1 of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv,

PECULIARITIES OF THE CRITERIA FOR THE ADMISSIBILITY OF EVIDENCE IN CRIMINAL PROCEDURAL LEGISLATION

The Criminal Procedure Code of Ukraine (hereinafter referred to as the Criminal Procedure Code of Ukraine) of 2012, in contrast to the old code in the 1960 version, defined the admissibility of evidence for the first time. The concept of evidence, and especially its evaluation from the point of view of admissibility, is of great importance in both the theoretical and practical aspect in the criminal process. By introducing the concept of "admissibility of evidence", the legislator built the administration of justice on the principles of: fairness, competition, ensuring the right to defense, legality. That is, he expanded the rights of the defense in the area of reasoned appeal of procedural decisions, investigative (search) actions of the law enforcement agency in the area of collecting and submitting evidence to the court and substantiating the legality of the accusation of committing a criminal offense. And he obliged the prosecution to substantiate its accusation exclusively with evidence obtained in the manner prescribed by the criminal procedural legislation. The court plays a decisive role in deciding the issue of assessing the admissibility of evidence. Jurisprudence has cases where the court evaluates the evidence from the point of view of relevance, and then in the opinion notes that the evidence is inadmissible. But these are different criteria, the admissibility of evidence is an external property of evidence, and the propriety of evidence is its internal property. Evidence is admissible if it is obtained in a manner prescribed by law. The Code of Civil Procedure stipulates that when passing a court decision, the court cannot refer to evidence that is inadmissible (Part 2, Article 86). So, practice shows that there are currently many examples of ambiguous interpretation and application of the provisions of the Criminal Code of Ukraine regarding recognition of evidence as inadmissible. The current state of development of domestic criminal procedural science necessitates additional elaboration and rethinking of some provisions of criminal procedural evidence. In the field of evidence and proof in criminal proceedings, there is a problem of determining the admissibility of evidence. One of the most important issues requiring additional research is the determination of the criteria for the admissibility of evidence in criminal proceedings, since the recognition of evidence as admissible is an important guarantee of ensuring the rights and legitimate interests of a person, as well as the adoption of a legal, well- founded and fair court decision. In particular, the recognition of evidence as inadmissible through the prism of the internal conviction of the subjects authorized to do so can lead to ambiguity in the interpretation of the norms of the criminal procedural law and their unequal application, and therefore requires - research.

The article examines generally recognized criteria for the admissibility of evidence and identifies the most common violations of them.

Keywords: criteria for admissibility of evidence, criminal proceedings, criminal procedural law, secret investigative (search) actions of the NS(R)D.

Постановка проблеми

Вирішення окресленого питання надасть можливість спростити процесуальний порядок визнання доказів допустимими, підвищить можливості прийняття законних, неупереджених та обґрунтованих рішень у кримінальному провадженні. Актуальність запропонованої проблеми обумовлена тим, що законодавча регламентація критеріїв визнання доказів недопустимими залишається недосконалою, тим самим надаючи можливість судам тлумачити окремі положення закону на власний розсуд, таким чином, призводячи до створення умов для необґрунтованого порушення, а також обмеження прав та свобод, законних інтересів учасників кримінального провадження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанню кримінального процесуального доказування приділяли увагу багато вчених-процесуалістів, зокрема, О.Ю. Хабло, О.В. Римарчук, Л.Д. Удалова, О.М. Дроздов, О.В. Капліна, Л.М. Лобойко, В.З. Лукашевич, В.Т. Савицький, В.В. Тютюнник, О.Г. Шило, та інші.

Мета статті - провести аналіз деяких положень КПК України, судової практики та науки щодо процесуального порядку та критеріїв визнання доказів допустимими у кримінальному провадженні.

Виклад основного матеріалу

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК, за допомогою яких ми можемо встановити дійсні обставини вчинення кримінального правопорушення, особу яка вчинила кримінальне правопорушення, або групу осіб, які діяли за змовою, організовану групу, злочинне угрупування та призначити останнім справедливе покарання. Отримана інформація є доказами, але ж не будь-яка інформація може бути доказом, а лише та, яка володіє певними властивостями. Відповідно до ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України, а отже відповідати певним критеріям. А у разі невідповідності цим критеріям, доказ буде визнаватися недопустимим. І тільки за умови визнання доказу допустимим, його можна використовувати при прийнятті процесуальних рішень та посилатися на нього при ухваленні судових рішень [1, с.204-205].

У теорії кримінального процесу більшість науковців розглядає допустимість доказів здебільшого через перелік критеріїв (або умов) допустимості. Так, на думку О.М. Толочка, допустимість доказів повинна визначатися такими критеріями:

1) доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом;

2) доказ повинен бути отриманий із належного джерела;

3) доказ повинен бути отриманий із дотриманням належної правової процедури;

4) доказ не повинен бути отриманий на підставі неприпустимого доказу;

5) доказ повинен містити дані, походження яких відомо, і які можуть бути перевірені;

6) сила доказу, який перевіряється (вона не повинна перевищувати небезпеку несправедливого упередження) [2, ст.187-196].

В свою чергу, Л.М. Лобойко під допустимістю доказів розуміє дозвіл для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази. Автор наголошує, що допустимість доказу визначається з огляду на обставини його отримання і залучення до справи. На його думку, умовами допустимості доказів є: 1) одержання фактичних даних із належного процесуального джерела; 2) одержання фактичних даних належним суб'єктом; 3) одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку; 4) належне оформлення джерела фактичних даних [3, с. 132].

Приходимо до висновку, що до основних критеріїв визнання доказів допустимими можна віднести дотримання належного процесуального порядку їх отримання та виконання певних умов:

1) належний порядок проведення процесуальних дій, які використовуються як засіб одержання доказів. Способи отримання доказів формалізовані та визначені у ст. 93 КПК України. Так, наприклад одним із способів збирання доказів є проведення слідчих (розшукових) дій. У статтях 223-245^-1 КПК України містяться положення про умови і процесуальний порядок проведення гласних слідчих (розшукових) дій (допит, пред'явлення особи, речей та трупа для впізнання, обшук, огляд, ексгумація трупа, слідчий експеримент, освідування особи та проведення експертизи). В статтях зазначено загальні вимоги до їх проведення, які впливають на допустимість доказів, але ж для кожної конкретної СРД існує своя специфіка. Слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (частина перша статті 223 КПК України). Слідчі (розшукові) дії мають детально регламентовану законом процесуальну форму, дотримання якої надає певні гарантії одержання достовірних доказів у кримінальному провадженні. Глава 21 КПК України передбачає процесуальний порядок негласних слідчих (розшукових) дій. Але є проблеми, які виникають у разі визначення судом допустимості доказів, одержаних під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що зумовлені недосконалістю законодавства і такі, що пов'язані з порушеннями вимог закону слідчим, прокурором оперативними працівниками. Так наприклад питання щодо допустимості доказів, отриманих в результаті проведення НС(Р)Д у разі зміни кваліфікації злочину на менш тяжкий. Зокрема, відомо що більшість НС(Р)Д проводиться виключно у кримінальних провадженнях щодо тяжких або особливо тяжких злочинів (ч.2 ст. 246 КПК України). Кримінальним процесуальним законодавством наслідки перекваліфікації злочинів для оцінки допустимості матеріалів НС(Р)Д не визначено в повній мірі. Можна прийти до висновку, що слідчі (розшукові) дії в поєднані з негласними (слідчими) розшуковими діями є ефективними у встановленні необхідної інформації та розшукової роботи слідчого, а належний порядок проведення таких дій має бути ретельно підготовлений та враховані всі процесуальні особливості, отримання відповідних дозволів у слідчого судді, врахована тактика їх проведення та можливостей застосування відповідних- технічних засобів, що в подальшому вплине на вирішенні питання оцінки допустимості отриманих доказів.

Наступний спосіб отримання доказів - це застосування деяких заходів забезпечення кримінального провадження (тимчасовий доступ до речей та документів, тимчасове вилучення майна, арешт майна тощо). Саме тимчасовому вилученню майна відводиться важлива роль у формуванні інформаційно-доказової бази. Його можна визначити як один із засобів збирання та перевірки доказів. На нашу думку, спочатку повинно бути самостійне витребування слідчим, прокурором речей і документів, а у разі відмови звернення з клопотанням до суду про тимчасовий доступ до речей і документів і отримання відповідної ухвали про тимчасовий доступ і тільки у разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідує обшук. Слідчі, прокурори зобов'язані довести слідчому судді, що виконані ними дії, направлені запити, не дали результату і тому вони вимушені звертатися із клопотанням про надання тимчасового доступу. Крім того тільки чітко визначена назва документу чи речі у клопотанні про тимчасовий доступ, дає змогу слідчому судді задовольнити це клопотання. Тобто процес повинен відбуватися саме таким чином, а ні в якому разі не навпаки. А отже вся діяльність органу досудового розслідування повинна відповідати закону, а закон в свою чергу встановлює певний порядок. Також збирати докази можливо, шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів (їх копії), відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок. Крім того, можливо одержання доказів на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження (ч. 4 ст. 93, гл. 42 КПК);

2) належне процесуальне оформлення ходу і результатів відповідних процесуальних дій. Стаття 103 КПК передбачає форми фіксування процесуальних дій: протокол; носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії; журнал судового засідання. Докази однозначно визнаватимуться недопустимими незалежно від їх доказовою сили, вагомості, вирішальності для прийняття судом рішення, якщо вони отримані у кримінальному провадженні із порушенням встановленого законом порядку [4]; Типові слідчі помилки на стадії фіксації результатів проведеної слідчої (розшукової) дії є недотримання правил складання протоколу та додатку до протоколу. Протокол матиме доказове значення, якщо в ньому будуть засвідчення, відповідними особами факти та обставини, що підлягають доказуванню. А отже закон вимагає вказувати у протоколі всіх осіб що брали участь у процесуальній дії з засвідченням підпису. Під час слідчої (розшукової) дії як обшук, обставини проведення даної дії, що не зафіксовані у записі, не можуть бути внесені до протоколу обшуку та використані як доказ у кримінальному провадженні. З поширених недоліків фіксації ходу та результатів є невнесення слідчим інформації щодо ідентифікації ознак технічних засобів та носія інформації на який здійснювалась фіксація слідчої (розшукової) дії. А отже, вимоги, які зазначені в КПК прийняті задля забезпечення прав осіб під час проведення таких дій, а також задля фіксації достовірної інформації про докази, отримані під час їх проведення, та їх об'єктивності.

3) належний суб'єкт, який має право проводити процесуальні дії з метою одержання доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 93 КПК України сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження мають право збирати докази. Докази повинні бути зібрані, зафіксовані й подані уповноваженою особою. Так, розслідування, зокрема, нових складів кримінальних правопорушень мають здійснюватися з дотриманням правил підслідності, щоб особи, винні у вчиненні відповідних кримінальних правопорушень, були притягнуті до кримінальної відповідальності, оскільки порушення правил підслідності призводить до отримання недопустимих доказів. На стадії досудового розслідування слідчий, дізнавач, прокурор у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 40 КПК України також мають право доручати збирати докази оперативним підрозділам, шляхом проведення слідчих (розшукових) дій. Виходячи з положень ст. 87-89 КПК України, доказ вважається недопустимим, якщо він таким визнаний судом у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, а також у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду. Суддя встановлює наявність/відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню виключно шляхом безпосереднього дослідження доказів. Слід сказати що на всіх стадіях доказування внутрішнє переконання судді є результатом оцінки доказів, і цей критерій оцінювання починається формуватися з початком процесу доказування, проте остаточно формується суддею саме у нарадчій кімнаті та закріплюється в судовому рішенні. А докази, отримані з порушеннями КПК України, можуть бути використані судом як допустимі лише у такому разі, якщо ці порушення не є істотними, тобто не могли вплинути та не впливають на достовірність отриманих фактичних даних; порушення є суттєвими (такими, що породжують сумніви у достовірності доказів), втім такі сумніви можуть бути усунуті іншими зібраними допустимими доказами.

4) належне джерело доказів. Перелік джерел доказів у кримінальних провадженнях щодо вчинення злочину міститься у ч. 2 ст. 84 КПК України до них належать: показання, речові докази, документи та висновки експертів. Процесуальними джерелами доказів у кримінальних провадженнях про кримінальні проступки, крім визначених статтею 84 цього Кодексу, також є пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Такі процесуальні джерела доказів не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора. Для кожного джерела доказу передбачений відповідний процесуальний порядок їх отримання. Так, наприклад, показання отримуються під час проведення допиту (статті 95-97 КПК України), Тобто під час розслідування кримінальних проступків можна використовувати як докази свідчення осіб, що не мають процесуального статусу та відповідних прав та обов'язків, і немалу роль при цьому відіграє той факт, що під час отримання пояснення особа не попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від дачі пояснення й за дачу завідомо неправдивого пояснення, а під час досудового слідства - ні, або тільки у виняткових випадках. Але процесуальний порядок отримання таких джерел доказів як пояснення осіб, результати медичного освідування та висновок спеціаліста кримінальним процесуальним законом не передбачений. Таким чином не визначений процесуальний порядок отримання джерела доказів ставить під сумнів саме джерело. Для з'ясування обставин вчинення кримінального проступку до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань може бути: відібрано пояснення; проведено медичне освідування; отримано висновок спеціаліста і знято показання технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису; вилучено знаряддя і засоби вчинення кримінального проступку, речі і документи, що є безпосереднім предметом кримінального проступку, або які виявлені під час затримання особи, особистого огляду або огляду речей. А отже, якщо припустити що орган дізнання зробить помилки у визначенні діяння і віднесе його до проступку, а фактично було вчинено злочин то в подальшому під час проведення слідчих (розшукових) дій може призвести до визнання цих доказів недопустимими, а винна особа може уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Так, відповідно до постанови Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 16.09.2020 р. у справі 623/5106/15-к зазначено, що посилаючись на концепцію практики ЄСПЛ щодо «плодів отруєного дерева», якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть належними [5].

Із вище зазначеного чітко зрозумілим є те, що питання про допустимість доказів вирішується під час досудового розслідування та судового провадження суб'єктами, уповноваженими на прийняття таких рішень (слідчим, дізнавачем, прокурором, слідчим суддею, судом). Але зазначені суб'єкти під час прийняття рішення про допустимість доказів можуть припускатися помилок через нормативну невизначеність деяких положень КПК України та неоднозначність судової практики.

Висновки

доказ кримінальний процесуальний кодекс

Підсумовуючи викладене слід наголосити, що критерії та умови визнання доказів допустимими потребують законодавчого визначення та доопрацювання, приведення у відповідність та однозначність єдиної судової практики прийняття судових рішень.

Література

1. Кримінальне процесуальне право України : навч. посіб. / [Р. І. Благута, Ю. В. Гуцуляк, О.М. Дуфенюк та ін.]; за заг. ред. А. Я. Хитри, Р. М. Шехавцова. Львів: ЛьвДУВС, 2017. 774 с.

2. Толочко О. Гуманізація доказування у кримінальному провадженні. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2014. № 4., 196 с. URL: http:// www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ua/pdf/4-2015/tolochko.pdf (дата звернення: 222.12.2023)

3. Лобойко Л. М. Кримінальний процес: підручник. Київ: Істина, 2014. 432 с.

4. Справа «Нечипорук і Йонкало проти України»: рішення Європейського Суду з прав людини від 21.04.2011 р. Верховна Рада України : [сайт]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ l aws/show/974_683.

5. Справа «Гефген проти Німеччини»: рішення Європейського Суду з прав людини від 01.06.2010 р. URL: file:///C:/Users/%D0%9D%D0%90%D0%92%D0%A1%203/Downloads/ CASE%20OF%20G%C3%84FGEN%20v%20GERMANY%20-%20[Ukrainian%20Translation]% 20summary%20by%20the%20Lviv%20Laboratory%20of%20Human%20Rights%20(1).pdf.

References:

1, Blaguta, R. І. , Guculjak, Ju. V. , Dufenjuk, O. M. (2017). Krimmal'me procesual'ne pravo Ukrami [Criminalprocedural law of Ukraine], L'viv: L'vDUVS [in Ukrainian].

2, Tolochko, O, (2014), Gumanizacija dokazuvannja u kriminal'nomu provadzhenni [Humanization of evidence in criminal proceedings]. Naukovij chasopis Nacіonal'noї akademn prokuraturi Ukrami - Scientific journal of the National Academy of the Prosecutor's Office of Ukraine, 4 Retrieved from http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ua/pdf/4-2015/tolochko.pdf [in Ukrainian].

3, Lobojko, L. M. (2014). Krimlnal'nijproces[Criminalprocess]. Ki'iv: Istina [in Ukrainian].

4, Sprava «Nechiporuk і Jonkalo proti Ukra'ini»: rishennja Єvropejs'kogo Sudu z prav ljudini vid 21,04,2011 r, Verhovna Rada Ukraini [The case "Nechiporuk and Yonkalo v, Ukraine": decision of the European Court of Human Rights dated 04/21/2011. Verkhovna Rada of Ukraine]. (n.d). zakon.rada.gov.ua Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_683. [in Ukrainian].

5, Sprava «Gefgen proti Nimechchini»: rishennja Єvropejs'kogo Sudu z prav ljudini vid 01.06.2010 r. [The case "Gefgen v. Germany": decision of the European Court of Human Rights from 01.06.2010]. C: Retrieved from file:///C:/Users/%D0%9D%D0%90%D0%92%D0%A1% 203/Downloads/CASE%20OF%20G%C3%84FGEN%20v.%20GERMANY%20-%20[Ukrainian% 20Translation]%20summary%20by%20the%20Lviv%20Laboratory%20of%20Human%20Rights% 20(1).pdf. in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru