Теоретичні аспекти функціонування стандартів доказування в адміністративному процесі

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Теоретичні аспекти функціонування стандартів доказування в адміністративному процесі

Вступ

Глобалізаційні процеси та динамічність розвитку сучасного світу сприяють постійній зміні та вдосконаленню його складових елементів. Аккультурація та асиміляція цивілізацій наразі є не дискусійно-теоретичними питаннями, а характерною ознакою ХХІ століття, що торкнулася правових систем світу, які активно обмінюються своїми надбаннями та досягненнями. Яскравим прикладом таких процесів є категорія «стандарту доказування» (standard of proof), яка бере витоки із загальної системи права, а з плином часу перейшла у романо-германську правову сім'ю, проміжною ланкою між якими виступили юрисдикційні органи міжнародного значення. Так, Україна легалізувала можливість використання даної категорії внаслідок визнання частиною національного законодавства Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Практики ЄСПЛ [1]. В результаті процесуальна доктрина отримала нове для вітчизняних реалій поняття, процес імплементації якого триває і досі, розпочавшись із закріплення найвищого з існуючих стандартів «поза розумним сумнівом» у ч.2 ст.17 Кримінального процесуального кодексу України. Згодом, а саме у 2019 році, Господарський процесуальний кодекс України отримав трансформовану назву ст.79 "Вірогідність доказів", яка за змістом відповідає стандарту доказування "вірогідність доказів" або «баланс вірогідностей», на що звернув увагу Верховний суд, розглянувши господарську справу №922/51/20 та підкресливши у Постанові від 29.01.2021 року, що використання стандартів доказування під час судового провадження є необхідною умовою для реалізації справедливого правосуддя, складовими якого також виступають принцип змагальності та обов'язок уникнення формального підходу до розгляду кожної конкретної справи [2].

У зв'язку з вищезазначеним неважко спрогнозувати, що поява стандарту доказування у Кодексі адміністративного судочинства України є лише питанням часу, адже судова практика містить численні рекомендації щодо необхідності його використання з метою реалізації принципу справедливого правосуддя. Саме тому розроблення даного поняття, виявлення його ознак, особливостей функціонування, складових елементів й інших характеристик повинно стати першочерговим завданням науковців в галузі адміністративного процесуального права, що створить надійний фундамент для подальших теоретичних розвідок та практичного застосування у вітчизняних реаліях, особливо з огляду на специфіку адміністративного процесу.

Виклад основного матеріалу

Аналізуючи досвід країн загального права можна виокремити 3 основних стандарти доказування:

1) «баланс вірогідностей» як найнижчий, цивільний або базовий , що виражається словесною формою «більш вірогідно, аніж ні» та вимагає від судді досягти рівня впевненості перед ухваленням судового рішення не нижче 50+1%;

2) «ясні та переконливі докази» як проміжний, середній, цивільний підвищений стандарт, що, зазвичай, використовується для розгляду ускладнених, за критерієм потенційних наслідків для сторін, цивільних або адміністративних справ, виражається формулою «істотно, суттєво більш вірогідно, аніж ні» та дорівнює впевненості судді у межах 70-89%;

3) «поза розумним сумнівом» як найвищий, найважчий, кримінальний стандарт, який забезпечує реалізацію презумпції невинуватості у кримінальному судочинстві, примушуючи довести обставини таким чином аби «в жодної розумної (розсудливої) людини не виникало і тіні сумніву у їх існуванні», що на шкалі процентів займає діапазон від 90% і вище.

Водночас країни автентичного походження стандарту доказування розподіляються на 2 групи. Першу (наприклад, Велика Британія) становлять держави, які офіційно визнають та використовують лише два стандарти доказування: «баланс вірогідностей» та «поза розумним сумнівом», відхиляючи необхідність застосування проміжного стандарту як зайвого продукту теоретиків, проте визнаючи, що деякі види некримінальних проваджень потребують більшої впевненості судді, аніж звичайний базовий стандарт. Друга група, як от Сполучені Штати Америки, вважають практично необхідним застосовувати три види стандартів - цивільний, підвищений цивільний та кримінальний.

Переходячи до дослідження досвіду ЄСПЛ, варто констатувати, що Суд запозичив лише два стандарти доказування у свою практику: баланс вірогідностей «balance of probabilities» та поза розумним сумнівом «beyond reasonable doubt», утвердивши певну схему їх застосування, що зводиться до використання вищого стандарту у кримінальних спорах, а нижчого у цивільних (справа Ringvold v. Norway від 11 лютого 2003 року), уникаючи їх свавільного та необґрунтованого завищення або заниження. Поміж іншим, Суд вважає, що завдання національних судових органів самостійно трактувати та застосовувати наявні законодавчі акти як матеріального так і процесуального характеру для вирішення внутрішньодержавних спорів , що відображено в Рішенні Melnychuk v. Ukraine від 5 липня 2005 року. Водночас, Міжнародний юрисдикційний орган зазначає, що право на справедливий суд може бути забезпечено шляхом добросовісного та професійного підходу до оцінки доказів, що є об'єктом перевірки при звернені до Суду, і в разі порушення цих та інших положень країни-учасниці нестимуть відповідальність.

В результаті Україна, зважаючи на законодавчу активність, офіційно притримується двоскладової системи стандартів, послідовно наслідуючи Практику ЄСПЛ. Водночас у попередніх публікаціях була відстояна позиція, згідно якої для цілей адміністративного судочинства виправданою є триступенева градація стандартів доказування з мінімізацією використання найвищого з них [3]. Так, положення про беззаперечне застосування кримінального стандарту в усіх процесуальних галузях при будь-яких коливаннях в бік підвищення серйозності обставин може бути спростоване. Зокрема, суддя Bonello в особливій думці у справі Sevtap Veznedaroglu v. Turkey зазначив, що стандарт має бути пропорційний переслідуваній меті, маючи найвищу ступінь визначеності у кримінальних справах і робочу ступінь імовірності по іншим випадкам. Критика вказала і на те, що Суд є єдиним в Європі, який використовує найвищий стандарт навіть під час розгляду справ не кримінально-правового характеру. ЄСПЛ в свою чергу пояснив, що керуючись правом автономного (суб'єктивного) тлумачення, використовує даний судовий інструмент для розгляду питання відповідальності Високої Договірної Сторони, а не кримінальної відповідальності особи як це прийнято на рівні національних правових систем [4, С.187]. Таким чином Суд не заперечив необхідність мінімізувати використання найвищого стандарту в адміністративному процесі, що може бути досягнуто шляхом впровадження додаткового стандарту до української двоступеневої системи - «ясних та переконливих доказів», який володіє здатністю відображати підвищену серйозність обставин та асиметрію наслідків, не розмиваючи межу між цивільним та кримінальним процесами, сприяючи формуванню одноманітної практики і дотриманню принципу рівності, а також здатен зменшувати ризики суддівського свавілля, шляхом звуження дискреційних повноважень по вибору стандарту. Застосування ж найтяжчого стандарту виправдано виключно тоді, коли потенційні наслідки для сторін адміністративного розгляду співмірні кримінальним, наприклад, під час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 15 діб. стандарт доказування адміністративний судочинство право особа

Повертаючись до розгляду поняття стандарту доказування варто зазначити, що він є складовим елементом більш широкої категорії оцінки доказів як останнього етапу адміністративного-процесуального доказування. Сама ж оцінка доказів являє собою розумову діяльність суду, що заснована на логічних законах і правових нормах та призводить до переконання про належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для вирішення адміністративної справи та включає в себе логічний і правовий аспекти. Однак, якщо результат оцінювальної діяльності завжди втілюється у належну процесуальну форму - судове рішення, вимоги до якого встановлені на законодавчому рівні, а в разі їх порушення функціонують дієві механізми оскарження, то за внутрішнім, суб'єктивним процесом оцінки прослідкувати, а тим паче проконтролювати його майже неможливо, при тому, що на нього чинять вплив численна кількість різноманітних, не завжди сприятливих факторів [5, С. 180]. Такі чинники на розумовий, психоемоційний стан судді під час оцінки доказів можливо розподілити на позитивні та негативні. До позитивних варто віднести особисті якості та чесноти судді (динамічне мислення, швидка реакція, професійна інтуїція, чесність, добросовісність), професіоналізм, компетентність та інші, перелік яких важко назвати вичерпним. Ускладнюють ухвалення справедливого рішення наступні фактори: негативний особистий життєвий досвід, надмірна завантаженість судді, професійна деформація та ряд когнітивних помилок («помилка доступності» - переоцінка вірогідності події, яка нещодавно сталася у житті судді; «викривлена вибірка» - розгляд аномальних справ, що змінюють уявлення про поширеність тих чи інших явищ). Саме з метою мінімізації впливу небажаних детермінант на кожного окремого суддю та об'єктивізації процесів оціночної діяльності і був створений інструмент під назвою «стандарт доказування», який, перейшовши у правове поле нашої держави, доповнив класичну категорію «внутрішнього переконання».

Загалом, на початковому етапі доктринальних обговорень співіснування категорій «стандарт доказування» та «внутрішнє переконання» протиставлялися як взаємовиключні. Вважалося, що конструкція внутрішнього переконання не має чітких кордонів, є занадто м'яким, розпливчатим формулюванням, а тому радше способом зловживання суддею своїми повноваженнями. В свою чергу, стандарти доказування сприймалися як протилежна матерія, що обрамлює правове мислення судді у строгу послідовність розумових маніпуляцій, дотримуючись яких, неначе математичної формули, легко досягнути уніфікованого результату. Проте, наразі, визнана їх повна сумісність та діалектична єдність, адже марно заперечувати, що суддя оцінює докази інакше, аніж за допомогою внутрішніх розумових процесів. Інша справа, що раніше у кожного судді були власні, автентичні, можливо навіть не усвідомлювані стандарти на які він опирався, а тепер додався нормативний спосіб їх систематизації та об'єктивізації шляхом виставлення точок демаркації, якими і є стандарти доказування, задля виведення мислення судді на більш доступну сторонньому оку форму, що, однозначно, довершує наявний оціночний інструментарій. Як наслідок, суддя, зазначаючи у судовому рішенні використаний стандарт, відкриває певну частину свого процесу мислення, що однозначно підвищуватиме рівень довіри з боку суспільства до судової системи в цілому.

Історично, держава в обличчі законодавця також еволюціонувала у своєму ставленні до інституту судового рішення в адміністративному процесі, що дозволяє виділити щонайменше 3 періоди. Так, починаючи відлік з радянських часів, коли адміністративне право і процес концептуально відрізнялися від сьогоденного їх розуміння, можливість допущення помилки суддею у рішенні навіть не розглядалася, воно (рішення) носило священний та сакральний характер як джерело установленої істини. Відлік другого періоду починається з моменту отримання незалежності Україною у 1996 році до дати прийняття Кодексу адміністративного судочинства України від 2005 року, адже, по-перше, адміністративне судочинство продовжило розвиватися в правильному векторі - можливість протистояти державному апарату втратила суто формальний характер, а доктринальні обговорення все частіше почали піддавати сумніву правильність використання філософської категорії «істини» у правовій сфері, розуміючи, що суддя не завжди здатен встановити об'єктивну картину реальності під час розгляду справи, однак максимально наближається до цього, приймаючи рішення на основі внутрішнього переконання. Третій етап знаменується прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 2006 року і, по суті, триває досі. Так, визнаючи обов'язковість Практики ЄСПЛ, вона стала безпосереднім донором правових положень щодо процесу оцінки доказів, зокрема використання стандартів доказування, однією з цілей яких зазначалася мінімізація судових помилок у рішенні, як таких, що періодично допускаються суддями при виконанні покладених на них обов'язків. Водночас відбувся безповоротний перехід від істинності судового рішення до концепції вірогідності, яку можна виразити за допомогою певного порогового рівня впевненості судді у обставинах справи як умови ухвалення правильного рішення. Тобто суд збирає та оцінює докази з метою встановлення обставин справи, розуміючи, що відновити минулі події зі стовідсотковою об'єктивністю неможливо, як мінімум, через плин часу (якщо після вчинення правопорушення минуло 2 або більше місяці), що явно зменшує можливість пошуку і представлення певного ряду доказів, так і через брак часу, тобто неможливість безкінечно довго продовжувати судовий розгляд, адже втрати, що несуть учасники судового процесу варті винесеного рішення лише до певної межі. Інакше кажучи, соціальні витрати не повинні перевищувати передбачуваної соціальної вигоди від розгляду судової справи. Тому суддя виносить рішення на основі певного ступеня вірогідності, допускаючи, що завжди залишається «темна зона» недосліджених доказів, які гіпотетично могли б змінити рішення на діаметрально протилежне.

В той же час, суддя до кожної справи підходить не тільки з певним рівнем апріорної вірогідності, яка після дослідження доказів перетворюється у постапостеріорну [6], а й з конкретним теоретично-прогностичним баченням стандарту доказування, що має застосовуватися. Однак після занурення у індивідуалізовані матеріально-правові вимоги, виявляючи додаткові нюанси (резонанс у справі, ускладнені матеріальні або процесуальні правовідносини) початкове представлення про стандарт може трансформуватися. Отже, таку закономірність варто відобразити у класифікації за темпоральною ознакою, а саме по відношенню до часу ознайомлення судді із конкретними обставинами справи на теоретичний та практичний стандарти доказування. Теоретичний стандарт доказування - попереднє моделювання стандарту відповідно до «класичних» умов певної категорії справи. На його вибір беззаперечно впливає суддівський досвід та узагальнюючі позиції вищих судових інстанцій. Практичний стандарт доказування - такий, що формується під час безпосереднього дослідження обставин справи (знайомство зі сторонами, індикація рівня суспільного інтересу та інше).

Водночас, цікавим видається пошук відповіді на питання чи обмежений суддя одним обраним стандартом доказування для розгляду усієї справи, чи вправі використовувати різні. Конвенціонально стандарт доказування розглядається як такий, що стосується усієї справи. Однак, на практиці можливість розгляду одного провадження з використанням декількох стандартів доказування цілком буденне явище, що також кореспондує ст. 90 КАСУ в частині можливості оцінювати докази або групу доказів як окремо, так і у взаємозв'язку. Ілюструючи вищенаведене можна вказати, що стандарт доказування стосовно групи доказів, які, наприклад, подаються суб'єктами владних повноважень з метою переконання судді обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в рамках провадження щодо видворення іноземця за межі країни повинен бути «поза розумним сумнівом». Водночас під час дослідження групи доказів , які стосуються характеристики особи ,яка підлягає видворенню (її сімейні зв'язки на території України або наявність житла, роботи) навряд чи повинні спонукати використовувати тотожний стандарт для їх врахування.

Висновок

Отже, зрозуміло, що суддя під час розгляду справи досліджує велику кількість різнорідних обставин, що можуть потребувати застосування відмінних стандартів доказування, використання яких повинне бути обґрунтованим та, як видається, чітко та послідовно зафіксованим у підсумковому рішенні. Водночас ст.90 КАСУ повинна бути доповнена наступним формулюванням: «суддя оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, опираючись на ситуативно підходящий стандарт доказування» аби примирити дані оціночні інструментарії не тільки в науці, а й на законодавчому рівні.

Список використаних джерел

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Рада Європи, 1950.

2. Постанова Верховного суду України у справі №922/51/20 від 2021 року.

3. Стоян, А.В. Триступенева градація стандартів доказування в адміністративному процесі, 2021 Форум Права, 66 (1), 25-36.

4. Степаненко А.С. Теорія та практика застосування стандарту доказування "поза розумним сумнівом" Європейським судом з прав людини. Вісник кримінального судочинства. 2015. №4. С. 184-191

5. Цюпак О.П. Оцінка доказів в адміністративному судочинстві: правовий та логічний аспекти. Вісник ХНУВС. 2014. №2 (65). С. 179-186.

6. Карапетов А.Г, Косарев А.С. Стандарты доказывания: аналитическое и эмпирическое исследование. Вестник экономического правосудия Российской Федерации. Приложение к Ежемесячному журналу. 2019. №6 (63). С. 1-96.

Размещено на Allbest.Ru