Правозахисні громадські організації і вироблення публічної політики з правозахисним підходом

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний університет «Одеська політехніка»

Інститут публічної служби та управління

Кафедра соціально-гуманітарних наук

Правозахисні громадські організації і вироблення публічної політики з правозахисним підходом

Драгомирецька Н.М., д. н. держ. упр.,

професор

м. Одеса



Анотація

Стаття присвячена науково-прикладній проблематиці участі і ролі правозахисних громадських організацій у виробленні публічної політики з правозахисним підходом. В багатьох державах світу такий підхід є домінуючим в публічній політиці держави. Вироблення публічної політики з правозахисним підходом ґрунтується на декількох концепціях прав людини і стосується ролі держави у запобіганні порушень не тільки прав людини, а й прав правозахисників. Подібна публічна політика розглядається в аспектах планування, формулювання, реалізації, моніторингу, оцінки, вироблення стандартів, практичних напрямів тощо. В основу правозахисного підходу до публічної політики покладено роль держави як гаранта прав людини, а також роль правозахисних громадських організацій.

Правозахисні громадські організації відіграють важливу роль в процесі правозахисної діяльності, що стосується таких напрямів як вплив на уряди, публічну службу, реалізацію Національних планів з прав людини, вирішення конфліктів, правосуддя, адвокація та ін. Особливо важливу роль вони відіграють в публічній політиці з правозахисним підходом. На сучасному етапі така публічна політика вважається наскрізною для всіх видів публічної політики і стосується широкого спектру питань, у тому числі і охорони здоров'я, соціальних питань, зайнятості, збереження прав людини на робочому місці і т.п. Це вбачається як спосіб підтримки демократії та верховенства права.

Основою публічної політики з правозахисним підходом є розширення прав і можливостей людей та відповідність міжнародним стандартам прав людини. В статті показано: розподілення відповідальності між державою та правозахисними громадськими організаціями. Правозахисні громадські організації чинять вплив на публічну політику шляхом визнання правових актів або публічної політики недійсними, сприяння розробці публічної політики, сприяння перегляду правових актів або практик, прийняття участі в реалізації публічної політики.

Ключові слова: публічне управління та адміністрування, публічна політика, правозахисні громадські організації, правозахисники, правозахисні групи, неурядові організації, вплив, права людини.



Abstract

Human protection public organizations and public policy making with a human protection approach

Dragomyretska N.M., Dr Sci. Public Adm., Professor of the Department of Social and Humanitarian Sciences of the Institute of Public Service and Management, National University "Odesa Polytechnic", Odesa

The article is devoted to scientific and applied issues of participation and the role of human rights non-governmental organizations in the development of public policy with a human rights approach. This approach is dominant in the public policy of many countries of the world. The development of public policy with a human rights approach is based on several concepts of human rights and concern the role of the state in preventing violations of not only human rights, but also the rights of human rights defenders. Such public policy is considered in the aspects of planning, formulation, implementation, monitoring, evaluation, development of standards, practical directions, etc.

The role of the state as a guarantor of human rights, as well as the role of human rights organizations, is the basis of the human rights approach to public policy. Human rights non-governmental organizations play an important role in the process of human rights activities related to such areas as influence on governments, civil service, implementation of National Human Rights Plans, conflict resolution, justice, advocacy, etc. They have a particularly important role in public policy with a human rights approach. Such public policy is considered cross-cutting for all types of public policy at the current stage.

It concerns a wide range of issues, including health care, social issues, employment, preservation of human rights at the workplace, etc. This is seen as a way of supporting democracy and the rule of law. Empowerment of people's rights and opportunities and compliance with international human rights standards are the basis of public policy with a human rights approach. The division of responsibility between the state and human rights non-governmental organizations is shown in the article.

Human rights non-governmental organizations influence public policy by invalidating legal acts or public policy, promoting the development of public policy, promoting the revision of legal acts or practices, and participating in the implementation of public policy.

Keywords: public management and administration, public policy, public human rights organizations, human rights defenders, human rights groups, nongovernmental organizations, influence, Human Rights.



Постановка проблеми

Сучасні підходи до публічної політики держави стосуються визнання ролі прав людини у всіх політиках. Вагома роль відводиться правозахисним громадським організаціями у виробленні публічної політики держави з правозахисним підходом та її реалізації. Втім, в українській науці дана проблематика розроблена не в повній мірі. Корисним в цьому плані є зарубіжний досвід.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематиці публічної політики з правозахисним підходом присвячено багато публікацій. Зупинимось на деяких з них, які чітко відображають характеристику публічної політики з правозахисним підходом і визначають роль правозахисних громадських організацій. Так, Міжамериканська комісія з прав людини (IACHR) Вашингтон, округ Колумбія (2019) опублікувала звіт про публічну політику з підходом до прав людини. Основна мета цієї доповіді - продемонструвати концептуальну основу публічної політики з підходом до прав людини, щоб допомогти державам досягти структурного впливу для запобігання та неповторення порушень прав людини. Мова йде про: зміцнення демократичних інститутів; можливості з реалізації публічної політики; забезпечення рівності. Надається ефективний інструмент всім відповідальним за планування, формулювання, реалізацію, моніторинг, оцінку публічної політики, вироблення її стандартів, практичних напрямів тощо [1].

Публічна політика з підходом до прав людини розглядається як низка рішень і дій, які держава розробляє, реалізує, контролює та оцінює на основі постійного процесу ефективного соціального залучення, обговорення та участі з метою захисту, сприяння, поваги та гарантування прав людини всіх осіб, груп і спільнот, які складають суспільство. В основу правозахисного підходу покладено наступні поняття: держава як гарант прав і як суб'єкт, відповідальний за просування і захист цих прав людини; окремі особи та соціальні групи як носії прав, які мають можливість і право скаржитися та брати участь. Саме ці два поняття покладено в основу формування, виконання, моніторингу та оцінки публічної політики [1].

Інший підхід стосується публічної політики щодо захисту права на захист прав людини. Вважається, що це набір інституційних законів, механізмів і дій, які розробляють і координують конкретні дії державних органів для сприяння і захисту окремих осіб і груп, які займаються захистом прав людини. Основним принципом такої публічної політики має бути розгляд правозахисників не просто як об'єктів захисту, а як суб'єктів прав. Відповідно визначається мета публічної політики: забезпечення вільної реалізації права кожної людини на захист прав людини та гарантоване право кожного бути правозахисником. Все це передбачає спрямування на усунення першопричин насильства щодо правозахисників, а саме:

- запобігання стигматизації;

- створення сприятливого середовища;

- забезпечення достатнього простору для їхньої діяльності;

- усунення бар'єрів та інше [2].

Важливим аспектом є те, що держава є гарантом реалізації права на захист прав людини і безпечну діяльність правозахисників (без погроз і нападів). Проте багато держав не прийняли комплексної політики для боротьби з існуючим насильством проти правозахисників. Саму проблему захисту правозахисників розглядають з кута зору публічної політики та координуючих дій різних інституцій. Всі публічні політики держави мають бути пронизані питаннями захисту прав людини і захисту правозахисників. Відповідно публічна політика потребує ретельного планування, реалізації, регулярного оцінювання та коригування. Формування такої політики передбачає залучення правозахисників, правозахисних громадських організацій інших представників громадянського суспільства [2].

В межах цієї публічної політики держава має певні зобов'язання, а саме:

- забезпечення безпечного середовища для реалізації права на захист прав людини шляхом прийняття законодавчих, адміністративних та інших заходів, які створюють сприятливу правову базу для вільного здійснення прав;

- забезпечення ефективної відповіді, яка запобігає нападам і переслідуванням;

- забезпечення необхідних засобів для вільного здійснення діяльності тим, хто захищає права людини;

- захист правозахисників від погроз, щоб уникнути замахів на їх життя та цілісність;

- утримання від створення перешкод у здійсненні роботи правозахисників;

- розслідування вчинення проти них порушень [2].

Важливими в цьому контексті вважаються комплексні публічні політики захисту. Як зазначають фахівці, поєднання кількох факторів може визначити, чи включена проблема в політичний порядок денний. До таких факторів належать: загрозливий контекст; наявність мереж із залученням організацій правозахисників (можуть бути як офіційні, так і не офіційні); доступ правозахисників до політиків; ступінь відкритості уряду. В цьому аспекті важливим є забезпечення координації між інституціями (посилення ролі національних інституцій з прав людини) [2].

Є публікації, в яких розглядається роль права людини в публічній політиці. Це стосується нового типу управління за умов: скасування державних програм; приватизації компаній і державних установ; скорочення державних видатків; відкриття ринків через дерегуляцію та зниження тарифів; створення нових автономних установ; інноваційних способів розподілу державних ресурсів; децентралізації та спільної відповідальність у наданні державних послуг; приватизації державних послуг, які вважаються непотрібними для надання державними установами. У такому випадку вважається, що основним завданням публічної політики є раціональне використання обмежених ресурсів у здійсненні державою діяльності на кожній із стадій циклу публічної політики. При цьому мають виконуватись зобов'язання держави (якщо вона на себе їх взяла) щодо захисту прав людини. Публічну політику визначають як сукупність процедур, які включають державний розподіл ресурсів (фінансових, людських, інформаційних тощо), отриманих відповідно до принципу економії та оброблених з огляду на продуктивність, щоб отримати продукти, які дають певні результати в короткий термін [3].

Відмінним від інших є погляд на характеристику публічної політики, орієнтованої на права людини. Підґрунтям вважається: розширення прав і можливостей людей; відповідність міжнародним стандартам прав людини. Обидва аспекти керуються центральним елементом прав людини: людською гідністю. У цьому сенсі свобода є одним із ключових аспектів у розвитку ідеї людської гідності. Частиною стратегії захисту прав людини вважають послаблення циклу безсилля та сприяння вдосконаленню навичок. Наголошується на тому, що концепція розширення прав і можливостей як основного елемента у створенні перспективи прав людини має великий вплив на процес планування публічної політики, оскільки вона призводить до розгляду двох критеріїв: прийнятності та головного принципу участі. Виокремлюються принципи публічної політики з точки зору прав людини: рівність; відсутність дискримінації; участь; координація між різними рівнями влади; культура прав людини; доступ до інформації; прозорість і звітність; доступ до механізмів примусу. Позаінституційні гарантії стосуються всієї сукупності колективних дій, які використовуються для вимоги прав. Важливою для публічної політики, побудованої на захисті прав людини, є концепція сталості, яку рекомендується покласти в основу для впровадження і оцінки публічної політики та програм [3].

Основою політики з прав людини вважають чотири елементи:

- глобальні багатосторонні договори про права людини (декларації, рекомендації та інші документи, які не підлягають ратифікації державами);

- механізми імплементації у формі договірних органів (комітети, створені як положення договорів про права людини для контролю за їх виконанням;

- загальний апарат ООН з прав людини, який діє під керівництвом Ради ООН з прав людини; Рада ООН з прав людини [4].

Уряди держав підтримують демократію та верховенство права різними способами, у тому числі, розвиваючи правозахисні громадські організації і співпрацюючи з міжнародними організаціями. Сприяння захисту прав відбувається також в кіберпросторі, бізнес-контексті, охороні здоров'я та ін. [5].

Мета статті - висвітлення ролі правозахисних громадських організацій у виробленні та запровадженні публічної політики з правозахисним підходом.



Виклад основного матеріалу

громадський правозахисний публічний політика

Правозахисні неурядові організації і організації громадянського суспільства займають вагому роль у виробленні та реалізації публічної політики держав з правозахисним підходом.

Так, Женевський інститут прав людини (GIHR) є неурядовою некомерційною організацією. Його основна мета - підвищити обізнаність і розуміння важливості прав людини. GIHR спрямована на забезпечення включення принципів рівності, гідності та поваги на всіх рівнях публічної служби та запобігання порушенням прав людини. GIHR працює в тісній співпраці з міжнародними та національними партнерами для знедолених і вразливих спільнот. GIHR використовує міждисциплінарний підхід до прав людини, працюючи в різних сферах, таких як дослідження, аналіз ситуації, управління інформацією, освіта та порядок денний. Питання, що викликають особливе занепокоєння, включають: просування договорів про права людини; безпека в рамках політики; політика миру або прав людини; стратегічні питання, пов'язані з політикою прав людини. З моменту свого заснування в 2004 році Інститут пропонував семінари, лекції, національні та міжнародні програми з наміром зробити внесок у захист прав людини та підвищити обізнаність у цій сфері [6].

При реалізації Національних планів з прав людини держави мають розширювати діалог з організаціями громадянського суспільства. Такі плани є основою політики з прав людини в країні і є поштовхом для посилання можливостей організацій громадянського суспільства в правозахисній діяльності. Особливу роль організаціям громадянського суспільства відводять у сприянні дотриманню прав людини в умовах конфлікту в усьому світі. Їх вагома роль вбачається у сфері правосуддя, що включає: документування порушень; допомогу жертвам; захист маргіналізованих груп і тиск на осіб, які приймають рішення задля підтримки політики, яка сприяє захисту права людини. Такі громадські організації мають широку сферу діяльності:

- проводять навчання;

- підвищують обізнаність громадськості щодо прав людини;

- заохочують колективні дії;

- допомагають внутрішньо переміщеним особам;

- впливають на покращення умов життя та доступу до основних послуг через адвокацію;

- розширюють можливості місцевих громад;

- надають юридичну, психологічну чи іншу спеціалізовану допомогу вразливим групам;

- виступають на національному чи міжнародному рівнях за політику, спрямовану на просування прав людини та притягнення недержавних сил до відповідальності за порушення прав людини [7].

Окрема роль правозахисних громадських організацій проявляється як адвокація. Остання, як зазначається фахівцями, відноситься до дій групи громадян, організацій та/або асоціацій, які мають на меті створити або змінити певну політику. Адвокація в цьому сенсі означає організоване, переконливе спілкування або лобіювання, спрямоване на політиків. Багато адвокаційних груп покладаються на підтримку з боку громадськості, щоб досягти впливу на публічну політику держави. Важливим процесом тут є: доведення ідеї до політиків; представлення її для розгляду; сприяння змінам в політиці. Вважається, що процес адвокації є життєво важливим для здійснення стійких змін на інституційному рівні [8].

Громадські організації впливають на глобальну публічну політику. На сучасному етапі не всі вони є альтруїстичними групами, метою яких було неупереджено впливати на публічну політику без будь-яких інтересів. Вони є також частиною національної та міжнародної політики і можуть чинити вплив, виходячи із власних інтересів [9], що вимагає контролю і вироблення механізмів запобігання лобіювання будь-чиїх інтересів.

Багато правозахисних громадських організацій є частиною соціальних рухів, які, у більшості випадків, виникли ще до створення груп захисту прав людини. Втім, відміннім і новим є те, що ці організації взяли на себе перспективу захисту прав у своїх принципах і діях. Організації з захисту прав людини та громадянства почали систематично працювати над включенням прав людини в публічну політику, усвідомлюючи, що лише такі види дій дозволять максимізувати результати їхніх зусиль у досягненні збереження та захисту прав людини. У деяких випадках ця робота може мати декілька цілей: досягти прогресу для сектора меншин або охопити значну частину суспільства. В інших випадках вони намагаються забезпечити доступ до переваг, якими користується більшість, для груп меншин. Такі організації мають чотири орієнтири діяльності:

- визнати закон або публічну політику недійсними;

- сприяти розробці публічної політики;

- сприяти перегляду або виправленню закону чи практики;

- приймати участь у здійсненні політики [10].

Щоб досягти цих контрольних показників, організації громадянського суспільства вдалися до різних дій і стратегій «впливу» такі як лобіювання, судові процеси та юридична допомога, міжнародна адвокація, навчання та освіта, виробництво інформації, організація альянсів, комунікації. Для впливу на публічну політику вважається доцільним розробляти і координувати різні стратегії у таких площинах як:

- лобіювання;

- стратегічний судовий процес і юридичне консультування;

- міжнародна адвокація;

- навчання та освіта;

- виробництво інформації;

- організація альянсів;

- комунікація [10].

Інші фахівці наголошують на сучасних концептуальних підходах щодо громадянського суспільства з позицій, що громадяни повинні мати можливість визначати, формувати та контролювати урядову політику і програми, і повинні бути захищені від необґрунтованого втручання в їхню особисту сферу. Це стосується відкритого громадського простору, що дозволяє громадянському суспільству та широкому колу акторів виконувати свої ролі та діяти автономно, прагнучи до демократії, інклюзивної участі, належного управління та прав людини. За даними фахівців, станом на 2020 рік 42 країни-члени взяли на себе 104 зобов'язання щодо громадського простору, лише 51 відсоток із них вважалися «амбітними», у той час як лише 14 відсотків показали значні результати у відкритості уряду, згідно з оцінкою незалежного механізму звітності OGP (IRM). Ефективні зобов'язання, як наголошується, можуть об'єднати уряд і громадянське суспільство для розробки інклюзивних рішень для складних проблем, пов'язаних із дотриманням цих прав, зокрема проблем із стеженням, штучним інтелектом і регулюванням платформ. Виокремлюються зобов'язання, які сприяють захисту прав громадян, журналістів та організацій громадянського суспільства на рівний доступ до інформації та свободу висловлювати свої переконання, думки та ідеї без страху цензури чи репресій. Наприклад:

- Хорватія взяла на себе зобов'язання: розробити законодавчу базу, щоб зробити право власності на редакційні колегії газет більш прозорим і оперативним; вимагати публікації тендерів і контрактів для тих, хто присуджує ліцензії на публічне мовлення;

- Монголія взяла на себе зобов'язання розробити новий закон про свободу ЗМІ та внесла поправки до свого закону про національне мовлення, щоб захистити права своїх журналістів і забезпечити умови, щоб ЗМІ були вільні від політичного впливу уряду, а їхні фінанси були незалежними від уряду;

- Сполучене Королівство розробило практичні рекомендації щодо використання соціальних мереж як основного каналу взаємодії з громадянами та приватним сектором:

- омбудсмен Нової Зеландії заохочував міністерства публікувати інформацію про їхні домовленості щодо розгляду офіційних запитів на інформацію під час пандемії, особливо про будь-які неминучі затримки;

- Португалія та Італія використовували онлайн-платформи та соціальні медіа для поширення своєчасної й актуальної інформації про зусилля уряду щодо боротьби з вірусом під час пандемій;

- Люксембург зобов'язався зміцнити спроможність мереж і організацій із захисту прав людини в країнах, що розвиваються;

- Індонезія ввела нові правила, які гарантували та дозволяли організаціям правової допомоги надавати допомогу громадам, щоб люди могли отримати рівний доступ до правосуддя згідно із законом;

- Мексика взяла на себе зобов'язання вирішувати проблеми нерегульованого та неконтрольованого урядового цифрового стеження, працюючи з групами громадянського суспільства, щоб запобігти перехопленню приватних повідомлень за допомогою багатьох зацікавлених сторін;

- Грузія зобов'язалася активно публікувати дані спостереження;

- Норвегія та Україна зобов'язалися спростити процедури створення асоціацій та спростити вимоги до звітності для організацій громадянського суспільства;

- Болгарія змінила процедуру реєстрації організацій громадянського суспільства із судової реєстрації на адміністративну та створила електронний реєстр цих організацій;

- Канада вчасно оприлюднила інформацію про регулювання благодійності та правила оподаткування;

- місто Остін у Сполучених Штатах створило інструмент оцінки справедливості для збору відгуків і вимірювання очікуваних переваг міських ініціатив для маргіналізованих громад;

- Філіппіни використовуватимуть громадянські технології, щоб заохочувати громадян та громадські організації брати участь у моніторингу реалізації урядових проектів, а також виділятимуть частину національного та місцевого бюджету на підтримку діяльності громадянського суспільства в ініціативах управління:

- Литва та Латвія заснували фонд неурядових організацій для зміцнення інституційної спроможності організацій громадянського суспільства брати участь у прийнятті урядових рішень;

- Україна зобов'язалася внести зміни до законів про благодійну діяльність і благодійництво та Бюджетного кодексу, які дозволять благодійним організаціям отримувати фінансову підтримку для виконання завдань публічної політики та надання соціальних послуг;

- Швеція запровадила механізми, які підвищили прозорість допомоги на глобальному рівні шляхом публікації інформації про допомогу відповідно до Пусанського зобов'язання щодо спільного стандарту;

- Сьєрра-Леоне оприлюднила кошти від партнерів з розвитку організацій громадянського суспільства (за форматом відкритого бюджету); вони також проведуть районні збори, щоб розкрити детальні бюджети на рівні діяльності;

- Індонезія взяла на себе зобов'язання проводити та використовувати дослідження для розробки планів відновного правосуддя щодо права на інформацію, права на вираження думок і права на зібрання;

- Після протестів громадянське суспільство та уряд Нігерії спільно розробили зобов'язання, яке, окрім іншого, спрямоване на створення посібника з мирних протестів разом із нігерійською поліцією (відповідно до міжнародної правової бази) та організацію громадянської поліції, співпрацюючи з незалежними органами, такими як Національна комісія з прав людини;

- Італія просувала свою Хартію прав в Інтернеті, яка була схвалена законодавчим органом у 2015 році. Це зобов'язання мало на меті покращити розуміння громадськістю та офіційними особами зв'язків між правами в мережі та поза нею, включно з основними громадянськими свободами, такими як зібрання;

- ініціатива щодо поліцейських даних Сполучених Штатів заохочує підзвітність між правоохоронними органами та громадами; публікується інформація у форматах відкритих даних, які можна використовувати для спільного вирішення проблем і яка може сприяти розвитку інновацій [11].

Актуальними і по теперішній час залишаються роботи дослідників, які зазначали, що окремі особи та групи часто намагаються формувати публічну політику через освіту, пропаганду або мобілізацію груп інтересів. У цьому контексті адвокацію визначають як спробу вплинути на публічну політику через освіту, лобіювання чи політичний тиск. Правозахисні групи часто намагаються поінформувати широку громадськість, а також осіб, які формують публічну політику, про природу проблем, яке законодавство необхідно для вирішення проблем та фінансування, а також для надання послуг або проведення досліджень. Визначають декілька способів прямого чи опосередкованого впливу закону на життя жертв насильства, зокрема:

- державне, національне та міжнародне право;

- закон, що визначає поведінку, заборонену кримінальними та цивільними статутами, і передбачає кримінальні та цивільні покарання за порушення;

- закон, що забезпечує основу для визначення основних прав людини та визначення порушень цих прав;

- закон, що встановлює критерії прийнятності;

- закон, що встановлює критерії відповідності для низки послуг, включаючи виплати ветеранам, компенсації жертвам злочинів та соціальне забезпечення;

- закон, що має вплив на рівень фінансування психіатричних та інших послуг, що надаються жертвам;

- закон щодо контролю за державними асигнуваннями та фінансуванням досліджень [12].

Виокремлюється роль громадських організацій у процесі укладання міжнародних договорів, які впливають на публічну політику держави. Вони можуть: встановити зв'язок між державою та суспільством; заповнити прогалини, які залишила сучасна держава в репрезентації прагнень суспільства; впливати на міжнародні відносини. Наголошується на тому, що у певних сферах зростання громадських організацій збіглося з очевидним збільшенням впливу, який вони можуть справляти на уряди, зокрема вони можуть сприяти та бути посередниками в переговорах щодо широкого спектру міжнародних угод з питань глобального значення, таких як навколишнє середовище, охорона здоров'я та права людини. У сфері прав людини та гуманітарного права вони відіграли важливу роль у розробці пропозицій, сприянні та зміцненні урядової підтримки ряду міжнародних угод [13].

Важлива позиція громадських організацій вбачається в законодавчому процесі, в якому вони часто відіграють вирішальну роль, оскільки можуть відстоювати нові закони або зміни в закони [14].



Висновки

Підсумовуючи зазначимо, що правозахисні громадські організації відіграють важливу роль в процесі правозахисної діяльності, що стосується таких напрямів як вплив на уряди, публічну службу, реалізацію Національних планів з прав людини, вирішення конфліктів, правосуддя, адвокація та ін. Найвагомішу роль вони відіграють в публічній політиці з правозахисним підходом. На сучасному етапі така публічна політика держави вважається наскрізною для всіх видів публічної політики і стосується широкого спектру питань, у тому числі й охорони здоров'я, соціальних питань, зайнятості, збереження прав людини на робочому місці і т.п.



Література

1. Public Policy with a Human Rights Approach.

2. What Is A Public Policy for The Protection of The Right to Defend Human Rights?

3. Public policies from a human right.

4. What is International Human Rights Policy?

5. Policy paper. 2010 to 2015 government policy: human rights internationally.

6. The Geneva Institute for Human Rights (GIHR).

7. As the government of Mexico implements its National Human Rights Plan at the federal and state levels, it must address structural challenges to human rights and enhance its dialogue with civil society organizations. Project Dates: October 2015 - January 2021.

8. What is the role of non-policy actors in influencing policy?

9. Nongovernmental Organizations and Influence on Global Public Policy: NGOs and Influence on Public Policy.

10. Human rights for all: from the struggle against authoritarianism to the construction of an all-inclusive.

11. Actions to Protect and Enhance Civic Space.

12. Kilpatrick D.G. Definitions of Public Policy and the Law.

13. Giorgi M. The Role of Non-Governmental Organizations in the Process of International.

14. Understanding the role of NGOs in the legislative process.



References

1. Public Policy with a Human Rights Approach. (2019)

2. What Is A Public Policy for The Protection of The Right to Defend Human Rights? (2022)

3. Public policies from a human right. (2011)

4. What is International Human Rights Policy? (2024)

5. Policy paper. 2010 to 2015 government policy: human rights internationally. (2015)

6. The Geneva Institute for Human Rights (GIHR). (2023)

7. As the government of Mexico implements its National Human Rights Plan at the federal and state levels, it must address structural challenges to human rights and enhance its dialogue with civil society organizations. Project Dates: October 2015-January 2021. (2022)

8. What is the role of non-policy actors in influencing policy? (2024)

9. Nongovernmental Organizations and Influence on Global Public Policy: NGOs and Influence on Public Policy. (2016)

10. Human rights for all: from the struggle against authoritarianism to the construction of an all-inclusive. (2008)

11. Actions to Protect and Enhance Civic Space. (2021)

12. Kilpatrick, D. G. (2000) Definitions of Public Policy and the Law.

13. Giorgi, M. (2017) The Role of Non-Governmental Organizations in the Process of International.

14. Understanding the role of NGOs in the legislative process. 2010.

Размещено на Allbest.Ru

...