Верховенство права і правова культура в суспільно-політичній трансформації України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Верховенство права і правова культура в суспільно-політичній трансформації України

В. Степаненко, доктор соціологічних наук

Утвердження верховенства права з його передумовою рівності всіх громадян перед законом, дієвість справжньої незалежності судової гілки влади, ефективність інститутів правопорядку та судочинства в обстоюванні прав і свобод громадян, а також широкий доступ громадян до справедливості були й нині залишаються серед найактуальніших викликів у процесах демократичної трансформації в Україні, починаючи з проголошення державної незалежності країни у 1991 році. Коли в інших сферах та аспектах суспільно-політичного буття країни, таких, наприклад, як соціальна структура, утвердження основних принципів виборчої демократії та ринкової економіки, геополітичні орієнтації населення відбулись доволі суттєві зміни у період від початку 1990-х років, то правова сфера суспільства, правова культура і свідомість населення, питання справедливості та судочинства є й досі залишаються системною проблемою вітчизняного суспільно-політичного розвитку.

Про це свідчить не лише сучасна політична практика, в якій політична доцільність і досі часто переважає неухильну чіткість щодо слідування конституційним вимогам та юридичним процедурам. Це не лише юридичні війни різних гілок влади, що продовжуються у вітчизняному політичному процесі, та численні довготривалі спроби реформування судової системи останнього періоду. Йдеться також про характерний і досі доволі стійкий соціокультурний стан українського суспільства та влади, що також його репрезентують у процесах 30-річного історичного періоду, який можна охарактеризувати як брак верховенства права в країні.

Цей стан фіксується у багатьох соціологічних опитуваннях, важливі індикатори яких щодо правової сфери є або майже незмінними, або проявляють незначну змінну динаміку на десятирічних дистанціях вітчизняного суспільного розвитку. Так, за даними моніто- рингових опитувань Інституту соціології НАН України "Українське суспільство", у період 2002-2012 років стала переважна більшість респондентів (майже 70%) зазначали, що їм не вистачає дотримання чинних у країні законів. А частка тих респондентів, яким вистачало законопорядку в країні, у цей період не перевищувала 10%. За період 1996-2019 років, згідно з результатами цих моніторингових опитувань, є майже незмінним і показник доступу або можливості досягнення громадянами справедливості, що, зокрема, проявляється у нестачі для респондентів юридичної допомоги для захисту своїх прав та інтересів. У відповідях респондентів за цей період показник такої нестачі не був меншим, аніж 42%. Щоправда, у цей період також зросла частка респондентів, яким уже вистачає юридичної допомоги для захисту своїх прав та інтересів - від 8,1% у 1996 році до 15,3% у 2020-му (табл. 1).

Таблиця 1 Розподіл відповідей респондентів на запитання "Чого з наведеного Вам не вистачає? ...юридичної допомоги для захисту своїх прав та інтересів”, %

Верховенство права - багатовимірна сфера функціонування державних інституцій та суспільних відносин. Рівень розвитку цієї сфери є також важливим показником цивільності ринково-економічних відносин та ефективності роботи демократичних інститутів у будь-якій країні. Власне тому цей своєрідний системний показник є важливим для оцінок успішності реформування колишніх посткомуністичних республік, включаючи Україну. І навпаки, брак верховенства права може свідчити про неповноту, незавершеність або суттєві інституціональні деформації суспільно-політичних станів або трансформаційних процесів у цих країнах. Сучасні дослідники визначають верховенство права як тривку систему законів, інститутів, норм та зобов'язань громади, яка забезпечує: 1) підзвітність уряду та інших суспільних акторів щодо закону; 2) справедливі, зрозумілі, публічні та стабільні закони; 3) відкрите урядування, зокрема, те, що процеси, за допомогою яких закони приймаються, адмініструються та виконуються, є доступними, справедливими та ефективними; 4) доступне та неупереджене вирішення спорів (у судах та медіа- ціях) - справедливість забезпечується своєчасно компетентними, етичними та незалежними представниками та нейтралами, які є доступними, мають відповідні ресурси та відображають склад громад, які вони обслуговують [The World Justice, 2020].

Ці чотири базові принципи, своєю чергою, можуть бути розвинені та конкретизовані у такі фактори, за якими й обчислюється індекс верховенства права у дослідницькому проєкті світової справедливості (The World Justice Project), а саме: система стримувань і противаг щодо урядової влади, відсутність корупції, відкрите урядування, фундаментальні громадянські права, порядок і безпека, ефективне та неухильне виконання закону та застосування права, справедливість у цивільній сфері (доступна, справедлива, неупере- джена та ефективна судова система та інші інститути вирішення спорів), кримінальна справедливість [The World Justice .., 2020: c. 11].

У такому інтегральному системному уявленні про верховенство права за період від початку глобальних порівняльних досліджень у 2015 році Україна посідала у 2020 році 72-у позицію серед 128 країн світу та отримала стриманий інтегральний індекс половинчастого розвитку верховенства права: від 0,48 у 2015 до 0,51 у 2020 році, де 1 - означає сильну прихильність до його принципів, а 0 - слабкий нерозвинений правовий стан країни [The World Justice.., 2021]. Реалістичність таких оцінок щодо вітчизняної ситуації можуть підтвердити численні довготривалі проблеми з судовою системою, вибірковим застосуванням законів або їх нехтуванням, корупцією та іншими стійкими вадами правової сфери в Україні.

Одним із найбільш виразних показників дефіциту верховенства права в Україні є стабільно низький показник довіри до чи найважливішого інституту в системі права і досягнення справедливості - судів. У період 2002-2020 років моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України щодо цього питання інтегральний рівень недовіри до судів був не меншим 50% і лише близько 10% респондентів довіряли цій інституції (табл. 2).

Таблиця 2 Розподіл відповідей респондентів на запитання "Який рівень Вашої довіри судам?", %

Доволі показовим є також те, що деяке зростання рівня довіри до судів фіксувалось у період "Помаранчевої революції" 2004-2005 років. Саме суд став вирішальним арбітром у розв'язанні гострого суспільно-політичного конфлікту в період президентських перегонів 2004 року, коли згідно з рішенням Верховного Суду був призначений додатковий тур цих виборчих перегонів. Проте в останнє десятиріччя підтверджується сталий рівень переважної суспільної недовіри до судів в Україні. У мониторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України 2020 року лише 7,4% респондентів позитивно оцінили діяльність судової системи в Україні, натомість дві третини опитаних (66,5%) оцінили цю діяльність негативно. Також, на думку переважної більшості респондентів (74,4%), в опитуванні 2020 року в Україні майже не забезпечується або забезпечується лише частково дотримання юридичних законів і нормативно закріплених процедур у всіх сферах, що підлягають відповідному регулюванню. Як зазначалось, ефективне та неухильне виконання закону та застосування права є одним із базових критеріїв верховенства права. Варто також зазначити, що громадська думка доволі чутливо реагує на певні зміни або спроби реформування правової системи в країні. Принаймні це фіксувалось на рівні позитивних суспільних очікувань під час реформування міліції (згодом поліції) після 2014 року. Так, на тлі цих очікувань рівень довіри до нової поліції зростав майже вдвічі - від 10% до 20% у моніторингових опитуваннях 2017 і 2019 років. Проте вже в опитуванні 2020 року частка респондентів, які різною мірою довіряють поліції, знову дещо знизилась - до 14%.

Отже, виникає питання: чому брак верховенства права у різних його проявах й досі залишається стійкою проблемою та характерною рисою вітчизняної суспільно-політичної трансформації вже протягом її тридцятирічного періоду? Принаймні ця проблемність фіксується у багатьох соціологічних опитуваннях, важливі індикатори яких щодо правової сфери є або майже незмінними, або проявляють незначну змінну динаміку в період новітньої вітчизняної історії з початку 1990-х. Розгорнута відповідь на це питання включає багато причинних аспектів і факторів, але в соціологічній перспективі всі вони можуть зводитись до поєднання причин історично ін- ституціонального, соціокультурного та системно функціонального характеру.

Почнемо з історично інституціональних факторів, якими можна пояснювати брак верховенства права в Україні. Досвід існування в комуністичній системі та історично інституціональний спадок пострадянських суспільств, включаючи Україну, є тривалішим, аніж у східноєвропейських посткомуністичних країн, а відтак - соціальні ефекти репродукування системи, включаючи сферу права та й усього суспільного укладу, є відчутнішими і проявляються в уже нових, набутих інституціональних деформаціях та проявах корумпованої соціальності. Ідеологічно деформоване розуміння права та політично ангажоване використання закону в комуністичному суспільстві сформували тривку традиттію правового нігілізму, неповаги до закону та його вільного трактування з точки зору політичної доцільності, призвели до розриву між ідеалами та суспільною практикою, мораллю та законом. Цілком закономірним результатом проявів цих інституціональних ефектів є поширені повсякденні стратегії виживання такого суспільства, яке характеризується доволі великим сегментом "тіньової" економіки, інституційною та повсякденною "звичаєвою" корупцією [Мілер, Ґределанд, Кошечкіна, 2004], браком розвинених контрактних відносин та поширенням неформальних, патрональ- но-клієнтелістських мереж. Політична інструменталізація права за комуністичної доби трансформувалась у пострадянській Україні у такі явища, як, наприклад, владно та політично орієнтована анга- жованість судів, збереження та відтворення у різних варіаціях "телефонного права" та в інших деформаціях.

Звертаючи увагу на взаємозв'язок між історією держави та її нинішнім станом з точки зору верховенства права, вітчизняний дослідник Д. Вовк пропонує перспективу важливої дослідницької програми щодо "динамічної психологічної моделі" [Вовк, 2018: с.19] цих відносин. Зокрема, важливим у цьому відношенні є дослідження ефектів інституціональної та соціальної і історичної пам'яті, а також зворотного зв'язку поміж суспільним станом і громадською підтримкою, з одного боку, та історичною практикою функціонування інститутів права у різних можливих спрямуваннях - на загальносуспільні цілі чи на реалізацію приватних і вузько кланових інтересів - з другого боку. В останньому випадку, як справедливо зазначає дослідник, "громадськості стає важче вірити, що правові інститути забезпечуватимуть справедливий правопорядок" і в результаті "для все більшої кількості людей підтримка цих інститутів втрачає сенс" [Вовк, 2018: с. 19]. Така інституціональна модель історичного зворотного зв'язку дійсно почасти пояснює, наприклад, стало невисокий рівень довіри до правових інститутів, зокрема судів, в Україні, де громадяни не лише пам'ятають, а й часто можуть спостерігати в реальному часі практику їх функціонування.

Тривала історична традиція політично інструментального застосування закону та викривленого уявлення про право супроводжуються також і певним соціокультурним тлом в українському пострадянському суспільстві, яке характеризується нерозвиненістю правової свідомості населення та його правової культури. Правова свідомість, культура та поведінка є важливими складовими загальної політичної культури населення України. Характерними рисами цієї культури, які фіксують соціологічні дослідження від початку 1990-х років, є соціальний конформізм і безініціативність переважної більшості населення, тривка інерція патерналістських орієнтацій, зокрема, усталена звичка покладатись на державу, центральну владу і керівників з одночасною недовірою до держави та її інституцій, персоніфікація влади та політики, схильність до некритичного сприйняття політичного популізму та демагогії всіх гатунків і також безвідповідальність у різних її проявах, включаючи правову безвідповідальність, більшості населення та часто самих представників владної верхівки. Наприклад, в опитуванні 2019 року 46% респондентів не визнавали жодної особистої відповідальності за стан справ в країні, а 37% респондентів лише частково визнавали таку відповідальність.

Також у соціологічних опитуваннях громадської думки проявляються доволі своєрідні особливості правової свідомості та культури нашого суспільства. Так, наприклад, відповіді на запитання загальнонаціонального соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України з проханням респондентам визначитись щодо твердження “Декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії?'' зазвичай і цілком справедливо прийнято інтерпретувати як міру оцінок авторитарних і патерна- лістських настроїв у суспільстві. Водночас іншою інтерпретацією відповідей респондентів на це запитання може бути їхнє уявлення про важливість правового і демократичного характеру суспільно-політичного життя. Характерно, що протягом тривалого періоду опитувань з 1992 року більшість респондентів погоджуються із можливою пріоритетністю “сильних керівників" над законами і дискусіями: так вважали 52,3% у 1992 році і погоджувалися з цим 56,1% респондентів у 2020 році. При цьому це не заважає респондентам доволі високо оцінювати важливість самого принципу верховенства права як цінності: в опитуванні 2019 року так вважали дві третини респондентів (65,8%). До слова - демократію як цінність позитивно сприймали 80% респондентів у тому ж опитуванні. Ці особливості правосвідомості респондентів виявляють не лише певні суперечності у сприйнятті права та закону - такі, наприклад, як розрив поміж нормативним ідеалом (уявленням про закон і правопорядок, яким він має бути) і фактичною дійсністю, реальною практикою (правовою поведінкою) в українському суспільстві. Проявляються також і певні особливості самої пострадянської громадської думки, яка у багатьох своїх проявах та ставленнях є амбівалентною, непослідовною та суперечливою.

Вітчизняні дослідники фіксують цілий комплекс різних видів деформацій масової правової свідомості населення України з такими їх проявами, як правовий нігілізм, правовий ідеалізм (фетишизм), правовий інфантилізм, правовий дилетантизм, правова демагогія, правовий скептицизм і повне "переродження" правосвідомості [Правосвідомість і правова культура..., 2009: с. 218]. Усі ці деформації пов'язані не лише історичним минулим, а й з реальним досвідом щодо функціонування права в країні, невідповідністю поміж конституційним декларуванням верховенства права та закону та їх реальним виконанням в українському суспільстві. Водночас одна з найпоширеніших деформацій правової свідомості в нашому суспільстві, а саме правовий нігілізм полягає не лише у "загальному запереченні закону та права, неповажливому ставленні до них, у невизнанні внормованого соціального порядку, інколи й - державності" [Правосвідомість і правова культура..., 2009: с. 220]. Заперечення закону - це радше крайній прояв правового нігілізму. Більш характерним проявом своєрідного правового нігілізму в українському суспільстві є не заперечення закону, а радше усвідомлення неможливості або принаймні складності захисту своїх прав у випадку їх порушення. І хоча в новітній історії України вже відбулися два масові протесті майдани 2004-2005 та 2013-2014 років (що також свідчить про доволі радикальні, так би мовити "позасистемні", способи захисту прав почасти через неефективність наявних правових і брак медіативних інститутів) синдром правового безсилля залишається доволі характерним для нашого суспільства. У відповіді на запитання "Якби Уряд України ухвалив рішення, яке утискає Ваші законні права та інтереси, чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення ?" в опитуванні 1994 року 65% респондентів нічого не могли б зробити у цьому випадку. Подібна ситуація правового безсилля була майже незмінною у період 1994-2012 років: 2012 року у відповідях 66,6% респондентів майже відтворюється показник 1994 року (табл. 3). І лише 2005 року після Помаранчевої революції та з 2014 року після Революції гідності поріг правового безсилля у відповідях на це запитання дещо знизився, але все ще залишається доволі високим: 2018 року 54,1% респондентів нічого не могли б зробити у випадку порушення їхніх прав урядом (табл. 3). правопорядок судочинство верховенство свобода

В аналізі правової свідомості українського суспільства деякі дослідники звертають увагу й на національно-психологічні фактори та особливості національного характеру українців, які визначають"специфіку українського правового менталітету" [Правосвідомість і правова культура..., 2009: с. 203]. До таких особливостей національного характеру відносять "правовий нігілізм, комплекс сконцент- рованості на внутрішніх переживаннях, сполучений із замкнутістю і недовір'ям, настороженим ставленням людини до інших людей, стиль існування, визначений життєвою філософією "моя хата скраю, нічого не знаю", байдужість до всього, що не стосується особисто окремої людини та її родини, інертність, пасивність у суспільних питаннях, утилітарний егоїзм і також такі риси, як надмірна довірливість, податливість зовнішнім впливам, пристосовництво" [Правосвідомість і правова культура., 2009: с. 202-203].

Таблиця 3 Розподіл відповідей респондентів на запитання "Якби Уряд України ухвалив рішення, яке утискає Ваші законні права та інтереси, чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення?", %

Як правило, у цій перспективі дослідники часто посилаються на вітчизняного історика і просвітника М. Костомарова, який чи не вперше звернув увагу на історичні особливості українського національного характеру, зазначаючи, що йому "властиве розуміння переваги особистості над общинністю, прагнення до особистої свободи навіть у крайньому її прояві - свавіллі, і звідси - непостійність, невизначеність мети та форм життя, поривчастість, прагнення до створення чого-небудь нового й одночасно - до знищення створеного" [Правосвідомість і правова культура., 2009: с. 202]. Водночас з сучасної соціологічної точки зору будь-які дискурси щодо національного характеру або менталітету, зокрема правового, є дещо обмеженими, ба навіть часто спекулятивними Характерним прикладом подібних спекулятивних узагальнень щодо національного характеру є, наприклад, твердження глави парламентської фракції партії "Слуга народу" Давида Арахамії про те, що корупція буцімто "зашитав ДНК" українців. або принаймні ненадійними у перспективі їх емпіричної верифікації узагальненнями. До того ж сучасні громадянські нації, зокрема українська, є доволі динамічними, модерними та відкритими для глобальних міграцій, комунікацій та культурних впливів спільнотами. Отже, роль впливу національного характеру на будь-які сфери, включаючи правову, не варто перебільшувати.

А от історичні традиції соціального буття і його сьогодення, тривалий історичний період відсутності власної державності, брак відповідальної державницької еліти та раціональної ефективної бюрократії, інституціональний спадок та особливості комуністичного укладу з його політичною інструменталізацією права і нарешті - складні і все ще не завершені процеси державотворення, суспільно-політичної трансформації та модернізації - це реальні фактори, які впливають і формують особливості правової свідомості і культури українського суспільства. Зокрема, швидкі та концентровані у відносно короткому історичному часі соціальні зміни, ломка соціального та політичного укладу з часів комуністичної системи, сучасні виклики анексії частин території та війни на Донбасі мають своїм майже постійним фоновим соціально-психологічним наслідком ситуацію аномії, тобто буквально - "відсутність назви", стан безнормності.

Послаблення суспільної здатності до визначення, розуміння ситуації, подвійні стандарти та брак усталених і чітких соціальних правил гри для суспільства та бізнесу взаємопов'язано з ерозією таких важливих нормативно регулятивних механізмів життєдіяльності соціуму, як морально-етичні норми та інститути права, а відтак - це негативно впливає на правову свідомість, культуру та поведінку громадян. Переважна більшість респондентів загальнонаціональних моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України у період 1992-2020 років погоджуються з твердженнями про складність зрозуміти, у що вірити та якими законами керуватися (табл. 4). Хоча характерним є також і те, що болісна інерція масової соціально-психологічної аномії дещо слабшає у цей період: якщо 1992 року 80% респондентів погоджувались з тим, що "все так швидко зараз змінюється, що не розумієш, яким законам слідувати", то 2020 року з цим погоджувалась уже дещо порівняно менша більшість - 66,4% опитаних (табл. 4).

Продовжуючи наші міркування щодо причин браку верховенства права в сучасному суспільно-політичному розвитку України, окреслимо і третій комплекс причин, які можна назвати системно функціональним фактором. Варто, одначе, наголосити, що всі три означені фактори - історично інституціональний, соціокультурний і системно функціональний - є лише концептуальними конструкціями. У реальному соціальному процесі всі вони взаємопов'язані та взаємодіють одне з одним. Адже, наприклад, історичний вимір є визначальним не лише для інституціонального спадку та соціальної пам'яті, а й впливає на формування соціокультурних і політичних особливостей щодо масової правової свідомості та поведінки суспільства. Системно функціональний фактор щодо права у будь-якому суспільстві визначається імперативною необхідністю правових інститутів та законів для функціонування держави та суспільної життєдіяльності. Іншими словами, без будь-якого права та правил гри суспільно-державна система не існує та не здатна функціонувати. Якісний стан системи права по-своєму визначає і міру якості суспільно-державної життєдіяльності і навпаки. З цього випливає і те, що брак верховенства права є також певною системною характеристикою для суспільства та держави, зокрема України.

Хто і як створює систему права, хто і як визначає його характер, особливості та спосіб функціонування у державі? Великою мірою, система права та правові інститути - це результат раціонального компромісу та консенсусу еліт. Адже в буквальному сенсі закони приймаються, наприклад, парламентом, який складається з обраних народом представників. Отже, право та суспільні правила гри як результат раціонального компромісу еліт передбачає наявність як відповідальних державницьких еліт, так і саму раціоналізацію суспільно-політичного процесу. Розуміння права як інституціональ- ного втілення раціональності, яка відділена від оціночної сфери, формулював і М. Вебер у своєму соціологічному підході. І вимоги щодо ефективного та дієвого права у таких його атрибуціях як нейтральна безсторонність, рівність сторін, знеособлення та відсторонення від емоційних, суб'єктивних, політичних та інших впливів співзвучне саме такому веберівському трактуванню раціональності права та закону, зокрема, у їх протидії корупції в перехідних суспільствах. Так от, у формуванні системи права та його інститутів в Україні виникає й досі є неподоланими дві складнощі - щодо самих еліт та щодо раціональності суспільно-політичного процесу.

Таблиця 4 Розподіл відповідей респондентів на судження "Все так швидко зараз змінюється, що не розумієш, яким законам слідувати ", %

Вітчизняні політичні еліти є фрагментованими, безвідповідальними і в своїй перманентній політичній конкуренції все ще не здатні виробити єдиний раціональний консенсус щодо безособових та усталених правил гри, тривких інститутів та верховенства права як для самих себе, так і для суспільства в цілому. Як правило, після чергової перемоги на виборах якоїсь політичної сили її представники діють радше за сценарієм "своїм та друзям - усе, а іншим та політичним ворогам - закон", аніж за формулою "закон - один для всіх". Водночас вся система права підлаштовується під нову владу і використовується нею. Цим, наприклад, пояснюється, що гостра критика та невдоволення судовою системою політичною опозицією, часто зникає тоді, як тільки вона сама приходить до влади і їй стає вигідним використовувати суди у своїх інтересах: у новітній українській історії найбільш показові кейси політичної ангажованості судів стосуються, наприклад, київських Печерського районного та Окружного адміністративного судів.

У тлумаченні моделі Мансура Олсона вітчизняні еліти діють за сценарієм радше "бандита-кочівника" або "гастролера" (roving bandit), аніж "осілого (стаціонарного) бандита" (stationary bandit), який принаймні діє за правилами. Нагадаймо, що в неоіституціо- нальній теорії М. Олсона можливість права як чітких, незмінних та безособових правил гри з'являється тоді, коли еліти або панівний клас трансформуються у "стаціонарного бандита", починаючи розуміти, що вони можуть отримати більше особистої вигоди від запровадження стабільних соціальних інститутів, у тому числі юридичний захист власності, ефективне безособове право, раціональну ефективну бюрократію та правову протидію привілеям та корупції. Еліти ж на стадії "бандитів-кочівників" або "гастролерів" - тип поведінки, який є все ще більш характерним для вітчизняних політичних еліт - як правило, віддають перевагу короткостроковим вигодам, а не розбудові довгострокових інститутів, їм байдуже, що буде у майбутньому в країні, адже у цій системі існує висока ймовірність втратити владу, а з нею і усі привілеї та вигоди [Вовк, 2018: с. 14].

Подібну концептуальну логіку щодо раціоналізації формування стійкої системи верховенства права як чітких правих гри в суспільстві розвиває і Дуглас Норт. Д. Норт окреслює три "порогові умови" для підтримання безособових відносин серед еліт, що, своєю чергою, може стимулювати відкриття доступу до політичного та економічного життя суспільства, а саме: 1) верховенство закону для еліт, 2) безстрокові організації в державній та приватній сферах, 3) консолідований контроль над армією [Норт, Волліс, Вайнгест, 2017: с. 184].

Циклічність вітчизняного суспільно-політичного процесу з повторюваністю протестних майданів також відображає деформації функціонування інституцій, зокрема правових, та корисливо безвідповідальну поведінку еліт. У соціологічній перспективі своєрідна логіка подібної викривленої раціональності пояснюється Д. Нортом у його тлумаченні інститутів, значення яких може полягати не в їх суспільній ефективності, а радше у реалізації інтересів тих, хто займає позиції, які дають змогу впливати на формування нових правил. У контексті суспільно-політичних процесів в Україні це означає, що політичні еліти, орієнтовані на отримання різних видів ренти від свого владного становища, зацікавлені у збереженні існуючих, здебільшого "фасадних" інститутів (навіть за всієї їх неефективності) та неформальних правил гри. І відтак ці еліти, насправді, не зацікавлені у справжніх реформах, ініціюючи радше їх імітації. Ситуацію цієї інституційної пастки підтверджують також і соціологічні індикатори моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України. Зокрема, окрім сталої інерції домінуючої суспільної недовіри до публічних інститутів влади та судів, таким соціологічним індикатором є також суттєве незадоволення якістю практик наявних інститутів у країні та стану розвитку демократії в країні.

Формування довготривалих та ефективних інститутів, справжнє, а не імітаційне верховенство права, коли і суддівська еліта є також відповідальною та підзвітною - це той необхідний і важливий шлях трансформації, який необхідно нарешті пройти суспільству і політичним елітам в Україні.

Джерела

1. Вовк Д (2018). Передмова до українського видання книги Пол Гаудер. Верховенство права в реальному світі / пер. з англ. Д. Вовка, В. Гончарова, К. Горобця; наук. ред. Д. Вовк. Харків: Право.

2. Мілер В., Ґределанд О., Кошечкіна Т. (2004). Звичаєва корупція? Громадяни та уряд у посткомуністичній Європі. Київ: КІС.

3. Правосвідомість і правова культура як базові чинники державо-творчого процесу в Україні: монографія / Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань та ін. (2009). Харків: Право.

4. Норт Д., Волліс Дж., Вайнгест Б. (2017). Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії / пер. з англ. Тарас Цимбал. Київ: Наш Формат.

5. The World Justice Project. Rule of Law Index. (2020).

6. The World Justice Project. Rule of Law Index. (2021).

Размещено на Allbest.ru