Сутнісні складові політичного лідерства як чинника забезпечення успішності державотворчих процесів в Україні (освітній процес)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Сутнісні складові політичного лідерства як чинника забезпечення успішності державотворчих процесів в Україні (освітній процес)

Олкова-Михницька А.В.

Вступ

У статті розглядається питання теоретичного дослідження складових політичного лідерства як чинника забезпечення успішності державотворчих процесів в Україні. Сучасний етап функціонування Української держави вимагає забезпечення державотворчих процесів, успішність яких безпосередньо залежить від реалізації та поєднання складових політичного лідерства на усіх рівнях політико- управлінської діяльності. Визначено, що лідерство - це не новий стиль керівників, а більш якісний та продуктивний спосіб організації влади. Встановлено, що лідерство в державному управлінні, й в державотворчих процесах набуває надзвичайної ваги у контексті модернізації системи державного управління, оскільки принципово нові організаційні проблеми стосуються як об'єктів, так і суб'єктів державного управління, що функціонують в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Саме тому надзвичайної значимості набуває дослідження стилів лідерства у воєнний та поствоєнний період політичного лідерства у державотворчих процесах України.

Вирішення завдань збалансування державного управління і лідера жінки, яка є невідкладними у забезпеченні ефективності функціонування усіх сфер життєдіяльності українського соціуму.

На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що понятійне поле дослідження стилів політичного лідерства є надзвичайно широким та всеохоплюючим. Причому воно трансформується під впливом викликів сьогодення, суспільного запиту та якісних характеристик лідерів-державників, які його «олюднюють».

Сучасний етап функціонування Української держави вимагає забезпечення успішності державотворчих процесів, яка безпосередньо залежить від стиля керівництва, кадрової підбірки та гендерної політики самого політичного лідерства на усіх рівнях політико-управлінської діяльності. Саме тому надзвичайної значимості набуває дослідження складових політичного лідерства як чинника забезпечення успішності у державотворчих процесах в Україні, в тому числі в освіті.

Тема лідерства в системі публічного управління України постійно перебуває в полі зору вітчизняних науковців. Серед дослідників цієї проблематики необхідно назвати А. Гаврилюк [9], В. Гошовську [14], В. Гурієвську [5], Л. Пашко [11], М. Пірен [14], Н. Ларіну [4], Н. Гончарук [3], Н. Липовська [15], Н. Нижник [17], Р. Войтович [2], С. Лукіна [18], С. Серьогіна [19], Т. Новаченко [7], Т. Федорів [21], та інших.

Мета статті - полягає в науково-теоретичному дослідженні складових політичного лідерства як чинника забезпечення успішності державотворчих процесів в Україні.

Виклад основного матеріалу

Проблема національних трансформаційних процесів в нашій країні вже протягом третього тисячоліття лишається актуальною, більш того, продовжує й надалі набирати обертів через низку криз, пов'язаних із сплеском пандемії захворюваності на COVID-19, повномасштабним військовим вторгненням на територію України російською федерацією, що триває з 24 лютого 2022 року, підготовкою до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що в подальшому надасть поштовх до активації інноваційних процесів загальносвітового рівня: суспільно-економічної формації, безумовно політична криза, а ще реформа децентралізації влади - зумовлюють нагальну необхідність не тільки в переосмисленні подальшої ролі і функції політичного лідера для ефективного муніципального, публічного управління а й у державотворчих процесів в цілому.

Непоодинокі дослідження науковців вказують на беззаперечний факт із взаємозалежності ступеню професіоналізації вищої ланки державної служби із статистичною кількістю корупційних ризиків серед бюрократичного середовища. Повноцінний відбір на основі власних здобутків безумовно здатен істотно підвищити довіру національного громадянського суспільства до національних установ в тому випадку, коли самі громадяни будуть впевнені, що політичні лідери, які очолюють організації та задіяні у державотворчих процесах, обіймають відповідні посади через те, що вони наділені, в обов'язковому порядку, лідерськими якостями, необхідними компетентностями, досвідом, цінностями й етичною вихованістю.

Беручи вищезгадане, стає чітко зрозумілим той факт, що для лідерів, які перебувають чи перебуватимуть у майбутньому на державній службі або в органах місцевого самоврядування (потенційно нами охоплений період воєнного стану, а також післявоєнний час) важливо розуміти, як їх стиль (або поєднання кількох стилів), особисті та професійні риси, швидка реакція на видозміни мають впливати на результативність складових та поведінку інших, підтримувати та помножувати продуктивну співпрацю у відносинах; як найефективніше одержати та відповідно надати елемент зворотного зв'язку, яким чином більш цілеспрямовано здійснювати контроль над собою, як в подальшому виокремлювати та розвивати потенціал суміжних лідерів- опонентів у повній мірі. З метою удосконалення вищевказаної програми, варто спинитися саме на відповідному навчанні, що сприятиме в подальшому розширенню можливостей з управління людськими ресурсами, формуванню власного осучасненого лідерського стилю.

Політика з реалізації кадрової політики під час державотворення у період воєнного і протягом післявоєнного часу має бути націлена на:

- забезпечення потреб людини;

- пріоритетність національних ідей;

- професіоналізм і компетентність;

- оптимальне поєднання посадових інструкцій, відповідальності та оплати праці;

- політичний нейтралітет;

- патріотичний порив та емоційний підйом;

- відкритість до громадян;

- основи здорового раціоналізму;

- високопрофесійна культура управління та етика.

Кадровий механізм реалізації політичного лідерства, на нашу думку, в тому числі й під час воєнного стану в країні має три рівні:

- перший, вищий рівень - професійно-політичний - подає механізм реалізації політичного лідерства як систему кадрової діяльності, спрямовану на кадрове забезпечення сучасного етапу розвитку держави і суспільства, в тому числі в умовах воєнного стану;

- другий рівень - структурно-організаційний - визначає механізм реалізації політичного лідерства як систему освітніх організацій і закладів, регламентовану процедурами, спрямованими на зміну форм навчання в межах застосування сучасних методів активного впливу на особистість з метою підготовки її до практичної управлінської діяльності що дають хід усій кадровій політиці;

- третій рівень - технологічний - визначає це явище через системність принципів, форм і методів впливу та технологій, що повинні застосовуватися з подальшою метою виокремлення безпосередніх кадрових завдань.

Реалізація механізму політичного лідерства через запровадження оновленої державної кадрової політики має охоплювати переважну кількість аспектів суспільно-політичного життя країни тепер вже в умовах воєнного часу та на поствоєнному політичному просторі і має бути спрямована (інноваційна кадрова політика) на досягнення:

- у соціальному аспекті - високого рівня розвитку лідерського потенціалу, задоволення очікувань щодо компетентності в самореалізації, відповідно високої оплати праці;

- в інституційному аспекті - удосконалення нормативно- правової бази з метою запровадження новітніх підходів у кадровому менеджменті, серед яких - переорієнтація системи професійного навчання державних службовців із заздалегідь чітко окресленими векторами направлення освітніх зусиль: розробка освітніх інноваційних програм, організація інформаційно-методичної системи забезпечення з подальшою прогресивною метою формування активних інформаційних ресурсів, що дозволяють навчальним закладам створювати програми навчання із застосуванням діджиталізації;

- в організаційному аспекті - розбудови системи управління трудовими ресурсами на засадах соціального діалогу та партнерства держави і суб'єктів підприємницької діяльності;

- діяльнісну, засновану на оцінюванні особистих якостей і досягнень лідерів та використанні ситуаційного підходу в державному управлінні.

Важливим аспектом згаданої раціональності є налагодження належним чином скоординованих взаємодій між органами державної влади та місцевим самоврядуванням з урахуванням принципу субсидіарності. Особливого значення це набуває в умовах воєнного стану, коли всі ланки владної ієрархії природно тяжіють до централізації управлінських рішень. Тому безумовним пріоритетом сьогодення стає визначення першочергових завдань, які мають покладатися на органи місцевого самоврядування регіонів і територіальних громад задля того, щоб, з одного боку, забезпечити їх максимальну ефективність в управлінні ресурсним потенціалом відповідних територій, а з іншого, -налагодити координацію діяльності всіх владних інституцій з метою своєчасного забезпечення нагальних потреб фронту та відновленням економіки.

Сучасна трансформація самого поняття «політичний лідер» зумовила зміни, адаптовані під сьогодення. На основі аналізу сучасних політичних лідерів ОТГ, ми можемо описати нові дієві риси політичного лідера України, а саме:

1) сучасний політичний лідер 21 сторіччя переходить від комунікаційної стратегії «говорити нічого», залишаючи людей менш впевненими в собі та менш готовими проявляти ініціативу до «створювати впевненість та позитив, що розповсюджується на всю громаду, колектив, команду»;

2) сучасний політичний лідер від популізму переходить до дієвих конкретних стратегічних цілей та дій згідно плану. Він декларує чіткі принципи та завдання, які зрозумілі людям;

3) сучасний лідер, має чітку, просту та чесну комунікацію. Відсутність комунікації вбиває довіру до політичних лідерів та бажання проявляти ініціативу в уряді та суспільстві в цілому і посилює атмосферу невизначеності;

4) сучасний політичний лідер відходить до старої комунікації «лідерство зверху-вниз» та переходить до лідерства «роблю, що обіцяю». Суспільство починає розуміти, що лише завдяки своєю працею, своїм баченням та вмінням стратегічно планувати «на землі» вони зможуть надати прогресу своїй громаді, забезпечити суспільство більш якісним життям. Люди розчарувалися у «хазяїні», який прийде «з верху» та все вирішить;

5) Сучасний політичний лідер відходить від стилю ухвалення рішень «я маю рацію» та переходить до вміння прийняття інших точок зору. Однорідне лідерство відходить

небуття, на зміну якому приходить лідерство разом з однодумцями. Це робить роботу лідера більш відкритою, комунікативною, а головне, використовується принцип того, що коли ідея кожного з команди використана в рішенні загальної цілі - позитивне відношення команди на реалізацію цієї цілі підвищується в рази;

6) сучасний політичний лідер не боїться ламати старі «кращі практики» від старої системи держаного управління та підтримує нові хороші практики, у тому числі практики інших країн. Він не боїться їх адаптовувати та ламати стереотипи, й доносить команді однодумців інформацію так, що вони стають невід'ємною частиною нового;

7) сучасний лідер відходить від формальних процесів планування, побудованих на цифрах та даних. Він фактично малює яскраву картину майбутнього, у яку можуть повірити люди (але з розумінням, що ця картина може змінитися).

Нажаль, сьогоднішній стиль комунікацій та лідерства в Україні можна описати як «технократично-реформаторський». Робляться складні речі, які важливі для оздоровлення держави та економіки. Але - рішення ухвалюються маленькою групою політиків та експертів, суспільство не розуміє принципів такого ухвалення, а політичні лідери бояться пояснювати ці - часто непопулярні - рішення. До цього додається підозра великого прошарку суспільства, що боротьба з корупцією відбувається більше на папері, ніж насправді. політичний лідерство післявоєнний державотворення

Тож саме з новими політичними лідерами у сфері самоврядування та громад ОТГ є можливість на розквіт України та підняття суспільного життя на більш кращий рівень. Країні потрібні публічні лідери, які:

- будуть надихати, але одночасно будуть чесними про виклики, що стоять перед нами;

- достатньо компетентними, щоб ми могли повірити, що вони спроможні провести нас в наше краще майбутнє.

Важливо виявити інституційні механізми, які «оркеструють» потенційний вплив лідерів, допомагаючи перетворювати цілі в політичні кроки, покращуючи зв'язок лідера з населенням і назад. Ось чому детальне вивчення впливу політичних лідерів, їх якостей є щось більше, ніж задоволення простого цікавості щодо поведінки людей, керуючих світом чи громадою, та впливаючих на велику кількість людей. Це завдання прямо і нерозривно пов'язане із спробою забезпечити умови, в яких політичне лідерство удосконалюватиметься з покоління в покоління.

Як свідчить аналіз, більшість сучасних дослідників зосереджується на трьох критеріях: наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства; особистісні якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що дають змогу реалізувати свою програму; популярність, здатність завоювати настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.

Сучасне розуміння взаємодії керівництва і лідерства у будь-якій суспільно значимій сфері зумовлюється рівнем диференціації та інтеграції соціальної групи, соціуму в цілому, яке уможливлює передачу керівної ролі особистостям з лідерськими якостями [11, с. 87]. Явне тому підтвердження - феномен українського військового лідерства, де військовий керівник воєнно-політичного (стратегічного рівня) управління виступає як формальний лідер з відкритими можливостями для виконання ролі загальнонаціонального лідера.

Отже, на виконання указу Президента України за № 68/2022 «Про утворення військових адміністрацій», а також на виконання Закону України «Про правовий режим воєнного стану» для здійснення керівництва у сфері забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку на базі існуючих районних державних адміністрацій із початком вторгнення РФ 24.02.2022 року було утворено 25 військових адміністрацій у 25 областях України, а також військові цивільні адміністрації, де голови таких адміністрацій набувають статусу відповідних районних військових адміністрацій та начальників таких військових адміністрацій, безпосередньо підпорядковані Президенту, ВРУ, КМУ.

Отже, стає цілком зрозумілим, що, розпочинаючи з вищевказаної дати й по теперішній час, одна із основних проблем української сучасності в умовах воєнного стану полягає у прискореному формуванні лідерів-професіоналів муніципальної влади, що одночасно мають набувати, відпрацьовувати, тренувати риси воєнно-політичного керівника, через те: власну управлінську діяльність як таку має усвідомлювати в якості безперервного більш відповідальнішого процесу щоденного служіння українській громаді, державі, нації.

У світлі військових подій в Україні ми бачимо, як форматується система органів публічної адміністрації, сукупність нормативно-правових актів, що реалізують повноваження відповідних органів, а так же правові відносини, що визначають зміст інноваційної діяльності. Адже саме лідери військових адміністрацій під час воєнного стану в країні зобов'язані відігравати ключову роль у здійсненні реформ на місцевому рівні й відповідно стати чи не єдиними ініціаторами й зацікавленими суб'єктами адміністративно- політичних та суспільно-економічних перетворень у місцевому самоврядуванні, ефективними військовими лідерами відповідних команд своїх співробітників та ОТГ. [8, с. 65].

На нашу думку, Україна з перших днів війни й протягом наступних місяців досягла перших успіхів у впровадженні найнеобхідніших реформ із децентралізації державної влади та місцевого самоврядування. Проаналізовано роботу генералів - офіцерів вищої ланки як представників особливої соціально- професійної еліти, з яких можна виокремити індивідуальних особистостей -політичних лідерів.

Відповідно, до вторгнення РФ на територію України, військові керівники перебували значно осторонь адміністративних процесів формування комплексу індивідуальних якостей представників правлячої еліти, публічних лідерів, і навпаки - керівництво на місцях здебільшого не могло похвастатися знаннями в галузі військової тактики.

В противагу вищезазначеному, варто зупинитися на недоліках: майже за 31 рік незалежності нашої держави й за 31 рік функціонування національних військових підрозділів відповідно нажаль не набула на належному рівні практика активної безпосередньої участі колишніх представників військової верхівки у владно-політичному й державотворчому процесах на публічному рівні.

Саме сьогодні вже в умовах воєнного стану ми розуміємо, якого надважливого значення набувають низка проблем, пов'язаних із «осучасненням» управлінських знань, а саме: набуттям лідерських якостей керівником, організатором, що володіють стратегічним баченням та відповідно ведуть за собою команду, громаду. Їх діяльність має бути спрямована на закріплення досягнутих результатів, ефективному вдосконаленні стандартів розвитку, поступовому підвищенні якості життя громадян із одночасною розбудовою громади відповідно до інноваційних світових стандартів. Вони спрямовують свою діяльність у бік власного самовдосконалення із одночасним самовдосконаленням власної громади, й відповідні процеси щільно взаємопов'язані.

Саме тому ми поділяємо погляди американського дослідника Ф. Фідлера. Згідно з його поглядами, відносна ефективність лідерства, що «орієнтоване на завдання» або «орієнтоване на людей», залежить від обставин, що склалась у групі. У ситуаціях, які дуже сприятливі або не дуже сприятливі для здійснення лідерських функцій, лідер, котрий орієнтується на розв'язання завдань, досягає більших успіхів, аніж той, хто орієнтується на людей. За сприятливої ситуації більш успішним є той лідер, який орієнтується на людей [11, с. 4].

Сьогодні, фактично, всі питання розвитку та відновлення постраждалих від агресії РФ території перекладені на голів військових адміністрацій. Так, наприклад, дуже важливо підписувати меморандуми про співробітництво із представниками та керівниками делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста (далі МКЧХ). Водночас ключовим показником ефективності прояву лідерських якостей голів військових адміністрацій слугує рівень забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку; прогресу міст, районів та динаміки їх розвитку в умовах воєнного стану. Голови облдержадміністрацій як лідери виконавчої міської влади є автоматично відповідальним за ефективну роботу всієї структури.

Відповідно до Закону №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» районні та обласні військові адміністрації є органами подвійного підпорядкування залежно від сфери реалізації повноважень. Зокрема, щодо питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану діяльність обласних військових адміністрацій спрямовується, координується та контролюється Генеральним штабом Збройних Сил України, а районних військових адміністрацій - Генеральним штабом Збройних Сил України і обласними військовими адміністраціями (у разі їх утворення) [1, с. 9].

З інших питань (включаючи відповідні повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) діяльність обласних та районних військових адміністрацій спрямовується, координується та контролюється КМУ у межах своїх повноважень [6, с. 66].

Слід зазначити, що світовою практикою (зокрема, практикою НАТО) вироблено низку принципів організації ЦВС, головними і важливими з точки зору сучасного досвіду України є такі [15, с. 87]:

- до керівного складу ЦВС належить посадова особа штабу ЗСУ, повністю обізнана з оперативно-тактичною обстановкою та уповноважена координувати діяльність ЦВС та ЗСУ, в тому числі реалізації проєктів (швидкого впливу) у зоні проведення об'єднаних бойових операцій;

- діяльність ЦВС є невід'ємною частиною плану командувача ЗСУ, сприяє виконанню ЗСУ завдань з метою якнайшвидшого ефективного досягнення бажаного результату;

- ЗСУ намагаються узгоджувати свою діяльність з представниками ЦВС та громадськості територій проведення бойових дій;

- діяльність інституцій ЦВС, що здійснюється з метою сприяння розвитку територій та подолання військового опору супротивника, є тимчасовою та має на меті своєчасну передачу зобов'язань відповідним цивільним організаціям чи місцевій владі [16, с. 50].

Згідно з результатами дослідження соцопитування діяльності міських громад Київщини в умовах воєнного стану, завдяки програмам «USAID РАДА», Save Irpin University нами сформовано декілька висновків, а саме:

- громадяни оцінюють роботу голів ВЦА, міських голів об'єктивно;

- переважна більшість громадян не звикли розбиратися у сутності повноважень та відповідальності керівництва у довоєнні часи;

- громадяни надалі прагнуть більш активно приймати участь у плануванні відбудови постраждалих громад [10, с. 4].

Відповідно до аналітичних даних соцопитування нами виокремлено три актуальніші показники під час воєнних дій в державі, за якими проводиться оцінка роботи міського голів військових державних адміністрацій та міських голів як лідерів громади: якість життя потерпілих від військових дій мешканців, поліпшення умов для ведення бізнесу (інвестиційна складова міста) та його відновлювальна спроможність за рахунок іноземних допомог та інвестицій на першопочатковому етапі. За даних умов особистісна лідерська складова керівника відіграватиме немаловажну роль, а саме: прояв комунікативних здібностей, відкритість до діалогу, індивідуальна привабливість, впевненість у своєму потенціалі, стратегічне бачення післявоєнного розвитку громади, ораторські здібності. Професіонали координують діяльність військових, урядових, неурядових, міжнародних, благодійних, релігійних та інших організацій стосовно безпосереднього надання допомоги та забезпечення постраждалих верств населення [11; 5]

Наразі спостерігаємо ноу-хау: поєднання військового керівництва та політичного лідерства на практиці із одночасним включенням двох стилів: лідер-візіонер і лідер- командир.

Лідер команди - це особа з високим авторитетом, що вміє спланувати та поставити перед командою перелік інноваційних стратегічних завдань. Специфічні функції в команді виконують інші її члени - секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організатор, комунікатор - здобувач інформації, душа команди і контролер.

Під час воєнного стану в країні досить важливою виявилась діяльність лідерок місцевих громад. [10, с. 32].

Ми дійшли висновку, що, саме жінки-лідери схильні до багатьох компромісів, інноваційних форм діяльності, предметного бачення проблем, врахування модернізаційних факторів за умов прийняття відповідальних рішень. Об'єднуючись у спільних діях з політиками-чоловіками, жінки-лідери заради обраних цілей здатні досягати значимих суспільно-політичних й економічних цілей на благо держави та подальшій побудові пропорційної влади країни.

Законодавча база України щодо ґендерної рівності включає також Стратегію та План Дій у сфері прав людини, прийняті у 2015 році, метою яких є гарантування рівних прав та можливостей для жінок та чоловіків в усіх сферах життя. Прийняття Урядом Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 (2016) є важливим кроком у напрямку реалізації повістки «Жінки, Мир, Безпека» в Україні. Окрім цього, у 2017 році, Україна внесла правки у законодавство щодо попередження домашнього насильства, що відповідає положенням Конвенції РЄ про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція), яка досі не була ратифікована [13, с. 76].

Нині в Україні Апаратом Урядової уповноваженої з питань гендерної політики спільно з проектом «Служба допомоги реформам» та партнерами триває плідна адвокаційна співпраця задля запровадження гендерного підходу у Плані відновлення України та налагодження співпраці з міжнародними партнерами з метою подальшої розробки найправомірнішої відповіді на негативні виклики, пов'язані з війною, обов'язково із подальшим врахуванням гендерних аспектів.

Слід наголосити на тому, що до сих пір у громадах зберігається тенденція до відсутності політичної волі або розуміння користі з невикористаного потенціалу жінок як лідерок позитивних демократичних інноваційних змін під час впровадження післявоєнних реформ. Резолюція Ради Безпеки ООН підкреслює важливість прояву лідерства жінками під час державотворчих процесів, зокрема в умовах конфлікту.

За нашими дослідженнями протягом 2021 року представленість жінок-лідерів у політичному житті на рівні виконавчих посад надалі залишалась досить низькою. Причому найбільший відсоток жінок-лідерів з успіхом обіймають посади державних службовців. У 2021 р. кількість жінок-державних службовців склала 83% у Київській області. В той час, як переважна більшість таких жінок працюють на адміністративних посадах низького рівня, лише 16% є високопоставленими посадовцями. Такий непропорційний розподіл ще більше кидається у вічі на муніципальному рівні, адже там на керівних посадах, працює лише 5% жінок, а приблизно 80% жінок-державних службовців займають адміністративні посади найнижчого рівня [22, с. 124].

Вище нами був зазначений значний перелік існуючої нормативно-правової бази з питань ґендерної урівноваженості та розширення повноважень жінок у період впровадження реформ. В ході дослідження практичної складової даного питання розуміємо про існування безліч викликів, з якими продовжує стикатися Україна: це простежується на безпосередньому впливі на забезпечення рівних прав та можливостей жінок-лідерок під час державотворчих процесів взагалі.[20, с. 67].

Надто низький рівень участі жінок-лідерок під час державотворчих процесів суспільно-політичного характеру, не об'єктивно занижена представленість на високих позиціях, наявність стабільної патріархальної культури, занадто глибоко вкорінених ґендерних стереотипів, суттєва розповсюдженість факторів ґендерно-обумовленого насильства - ось далеко не поодинокий список деяких прикладів системної ґендерної нерівності як у довоєнний, так й у воєнний час в Україні. Реформи, які наразі виконує держава, поки що мають певні недоліки саме у бік гендерного спрямування, адже надалі спостерігаємо приділення досить незначної уваги переліку питань саме з ґендерної рівності, виконанню міжнародних та національних зобов'язань щодо ґендерної рівності та прав жінок-лідерок, а також одним із найсуттєвішим недоліком являється неврахування нових пріоритетів, пов'язаних з ґендерною рівністю, що спричинені існуючим конфліктом.

Висновки

Отже, підсумовуючи весь вищезазначений матеріал, розуміємо, що від початку воєнних дій на території України у внутрішній політиці України спостерігаємо поступове, хоч й незначне, пожвавлення процесу прийняття законів і законодавчих актів з гендерної рівності населення, що, якщо говорити звичайними словами, нарівні з чоловіками збільшує частку жінок-політичних лідерів. Адже, якщо de-jure, спостерігаємо негайну потребу збільшення кількості жінок- політичних лідерів для участі у державотворчих процесах; то de-facto, констатуємо їх найнижчу чисельність у аналогічних процесах зі світової політичної практики. Дослідники називають різні шляхи подолання цієї диспропорції, одним із яких є оптимізація іміджу жінок-політичних лідерів.

Проте, увага до аналізу гендерної специфіки іміджу політичного лідера посилилась нещодавно. Цим і зумовлена відсутність достатньої бази фундаментальних напрацювань у цій сфері. Потребує ґрунтовного аналізу сутність феномену іміджу жінки-політичного лідера, що знаходить свій вияв у відповідному змісті і різновидах; також необхідно виокремити етапи процесу формування іміджу, чинники і умови, які на нього впливають.

Список використаних джерел

1. Бланшар К. Лидерство: к вершинам успеха / К. Бланшар. - Санкт-Петербург: Питер, 2008 -368 с.

2. Войтович Р.В. Керівник в органах державної влади та місцевого самоврядування: посібник / Р.В. Войтович, М.І. Пірен, І.Ф. Надольний. - Київ: Центр сприяння інституц. розв. держ. служби, 2006. - 168 с. - (Бібліотека молодого державного службовця).

3. Грищенко І.М. Теоретико-методологічні засади лідерства / І.М. Грищенко // Наукові розвідки з державного та муніципального управління. - 2015.- №1 - С. 111-122.

4. Гурієвська В.М. Коучинг для керівників у системі державного управління: навч.-метод. матер. / В.М. Гурієвська; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - Київ: НАДУ, 2010. - 48 с.

5. Дурдін Д. Образ політичного лідера та можливості його змін. / Д. Дурдін. - Поліс, 2000. - №2 - 26 с.

6. Міщишин В. Лідерство на державній службі?! [Електронний ресурс] / В. Міщишин.

7. Новаченко Т.В. Архетипова парадигма авторитету керівника в державному управлінні: монографія / Т.В. Новаченко; [за наук. ред. д-ра соц. наук, проф. Е.А. Афоніна]; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - Ніжин; Київ: Вид-во Лисенко М.М., 2013. - 320 с.

8. Пахарев А. Политическое лидерство и лидеры: монография / А.Д. Пахарев; Ин-т полит. и этнонац. исслед. НАН Украины. - Киев: Знание Украины, 2001. - 271 с.

9. Пахарев А. Концепції лідерства в сучасній західній політичній науці / А. Пахарєв // Політичний менеджмент. - 2007. - Спец. вип. - С. 45-53.

10. Пашко Л.А. Відносини у форматі «суб'єкт управління - об'єкт управління»: напрями гармонізації / Л.А. Пашко // Наук.-інформ. вісн. з держ. упр. - 2010. - №4. - С. 14-18.

11. Пашко Л.А. Гармонізація управлінських відносин у форматі «керівник - підлеглий»: реальність чи утопія? / Людмила Андріївна Пашко // Вісник НАДУ. - 2011. - №4. - С. 56-65.

12. Пашко Л. Виклики сьогодення та управлінське лідерство на державній службі: сутність, роль, значення / Л. Пашко // Вісник державної служби України: наук.-практ. журн. - 2012 - С. 31-35.

13. Пашко Л.А. «Людські ресурси у сфері державного управління: теоретико-методологічні засади оцінювання»: автореф. дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.03 «Державна служба» / Л.А. Пашко; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. - Київ, 2007. - 36 с.

14. Пірен М.І. Лідерство: сутність та реалізація в українському суспільстві: [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Марія Іванівна Пірен; Відкр. міжнар. ун-т розв. людини «Україна». - Київ: Університет «Україна», 2012. - 231 с.

15. Політична енциклопедія. / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) [та ін.]; Ін-т політ. і етнонац. дослід. ім. І.Ф. Курасаю. - Київ: Парламентське видавництво, 2011. - 808 с.

16. Політичне лідерство: навч. посіб. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; Авт. кол.; за заг. ред. В.А. Гошовської, Л.А. Пашко. - Київ: НАДУ, 2013. - 300 с.

17. Портрет керівника в державному управлінні: соціально-психологічний аспект [Електронний ресурс] / Н. Гончарук, І. Сурай // Вісник Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - 2010. - Вип. 2. - С. 57-65.

18. Рачинський А.П. Керівник у державних інституціях: навч.-метод. матер. / А.П. Рачинський; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - Київ: НАДУ, 2009. - 76 с.

19. Словіцька Т.В. Сутність феноменів керівництва та лідерства [Електронний ресурс] / Т.В. Словіцька // Університетські наукові записки. - 2009 - С. 306-312

20. Сурай І. Добір і відбір кадрів як механізми формування й розвитку еліти в державному управлінні [Електронний ресурс] / І. Сурай // Збірник наукових праць Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. - 2012. - Вип. 2. - С. 51-58.

21. Токовенко В.В. Політичне керівництво і державне управління: проблеми взаємовідносин та оптимізація взаємодії: монографія / В.В. Токовенко; Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. Київ: Вид-во УАДУ, 2001. 170 с.

22. Уривалкін О.М. Гетьмани України та кошові Запорізької Січі / О.М. Уривалкін, М.О. Уривалкін. - Київ: КНТ, 2017. - 395 с.

Размещено на Allbest.Ru