Страта як вища міра покарання на теренах України: історична ретроспектива

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України (Київ) Україна

Страта як вища міра покарання на теренах України: історична ретроспектива Дана стаття складається з двох частин. Перша частина представлена в цьому номері збірника наукових праць «Сторінки воєнної історії України» (Вип. 26), друга частина статті буде опублікована в наступному номері видання.

Олександр Маєвський

к. і. н., с. н. с. відділу воєнно-історичних досліджень

Анотація

смертний кара правосвідомість влада

У статті здійснена спроба реконструкції практики застосування смертної кари на українських землях у широкій історичній ретроспективі на тлі суспільно-політичних, звичаєвих, соціокультурних та етноконфесійних особливостей, закріплених у чинному кодифікованому законодавстві, а також призначення вищої міри покарання та її розмаїття у парадигмі авторитарних правителів. Пропонована наукова розвідка складається з двох частин. У першій, яка охоплює період від часів Київської Русі до подій 1917 року, висвітлюється взаємозв'язок між метою покарання, правосвідомістю влади та різними видами покарань, а серед них і найсуворішого. Метою дослідження є визначення співмірності злочину та покарання, мотивації владної верхівки у кваліфікації злочинів та встановленні способів позбавлення засудженого життя, а також з'ясування інструментальної та демонстраційної ролі страти для суспільства. Серед завдань, визначених метою наукової розвідки: встановлення причинно-наслідкового зв'язку між суворістю покарання у разі вчинення політичних і кримінальних злочинів; аналіз складових кодифікованого законодавства, в якому закріплювалися підстави позбавлення життя та прецедентів копіювання відповідних традицій інших держав; детальна реконструкція видів страти, притаманних для кожної з державних формацій та поглядів правителів; визначення ролі інституції церкви на формування карного права; фокусування на прикладах залучення громади до виконання страти та залякувальних практиках. Методологія дослідження поєднує інструментарій історико-правового та компаративного аналізу і соціальної антропології. Наукова новизна полягає у висвітленні історичного підґрунтя, правової регламентації та деталізованому розгляді особливостей методів позбавлення життя людей, які підпадали під смертну кару згідно з чинним законодавством. Окрім цього пропонується авторське бачення межі суворості в ставленні до кримінальних злочинців і політичних опонентів влади. Висновки: Смертна кара як найсуворіший вид покарання, що застосовувався у різні часи на українських землях у широкому розмаїтті різних видів і типологічних рядів, еволюціонувала під впливом усталених політичних/звичаєвих традицій, які закріплялися у кодифікованому законодавстві. З часом дедалі виразнішими ставали політичні підстави застосування смертної кари. На зміну широкому розмаїттю видів і методів страти, практикованих у ХІІІ-ХVІІІ ст., у ХІХ-ХХ ст., залишилися повішання та розстріл. Соціальна й гендерна нерівність у призначенні смертної кари поступово нівелюється. Так само зменшується і роль церкви. Натомість спостерігається порушення правил підсудності. Військове судочинство та його процедурні особливості поширюються і на широке коло цивільних осіб, обвинувачених у злочинах проти державного устрою та злочинній діяльності стосовно пересічних громадян. Домінування ідей гуманізму, характерне для українства, як і їх відсутність/збочене бачення, притаманні для імперських авторитарних режимів зрештою визначали і правове закріплення смертної кари, а також види її реалізації.

Ключові слова: смертна кара, злочин, покарання, мораторій, кримінальне право, звичаєве право, тортури, відповідальність, українські землі.

Oleksandr Maievskyi Candidate of Historical Sciences (Ph.D.), Senior Researcher of the Department of Military Historical Research, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv), Ukraine

Capital punishment as the highest measure of punishment in the territories of Ukraine: historical retrospective

Abstract

The article attempts to reconstruct the practice of applying the death penalty on Ukrainian lands in a broad historical retrospect against the background of socio-political, customary, socio-cultural and ethno-confessional features enshrined in the current codified legislation, as well as the appointment of the highest degree of punishment and its variety in the paradigm of authoritarian rulers. The proposed scientific research consists of two parts. The first one, which covers the period from the time of Kievan Rus to the events of 1917, highlights the relationship between the purpose of punishment, the legal consciousness of the authorities and various types of punishments, including the most severe. The purpose of the study is to determine the proportionality of the crime and punishment, the motivation of the ruling elite in the qualification of crimes and the establishment of methods of depriving the convict of life, as well as to clarify the instrumental and demonstrative role of execution for society. Among the tasks defined as the purpose of scientific intelligence: establishing a cause-and-effect relationship between the severity of punishment in the case of committing political and criminal crimes; analysis of the components of the codified legislation, which established the grounds for deprivation of life and precedents for copying the relevant traditions of other states; a detailed reconstruction of the types of execution inherent in each of the state formations and views of the rulers; determination of the role of the church institution in the formation of criminal law; focusing on examples of community involvement in executions and intimidation practices. The research methodology combines the tools of historical-legal and comparative analysis and social anthropology. The scientific novelty consists in highlighting the historical background, legal regulations and a detailed consideration of the features of the methods of taking the lives ofpeople who were subject to the death penalty according to the current legislation. In addition, the author's vision of the limit of severity in the treatment of criminals and political opponents of the government is offered. Conclusions: The death penalty as the most severe form of punishment, applied at different times on Ukrainian lands in a wide variety of different types and typological series, evolved under the influence of established political/customary traditions, which were established in codified legislation. Over time, the political reasons for the use of the death penalty became more and more pronounced. The wide variety of types and methods of execution practiced in the 13th -- 18th centuries were replaced by hanging and shooting in the 19th -- 20th centuries. Social and gender inequality in the imposition of the death penalty is gradually being leveled. The role of the church is also decreasing. Instead, there is a violation of the rules of jurisdiction. Military justice and its procedural features also apply to a wide range of civilians accused of crimes against the state system and criminal activities against ordinary citizens. The dominance of the ideas of humanism, characteristic of Ukrainians, as well as their absence/perverted vision, characteristic of imperial authoritarian regimes, ultimately determined the legal establishment of the death penalty, as well as the types of its implementation.

Keywords: death penalty, crime, punishment, moratorium, criminal law, customary law, torture, responsibility, Ukrainian lands.

Частина перша

З початком війни Росії проти України у 2014 р. проблематика, пов'язана з насильством, терором, репресіями, а також з інструментальним та демонстраційним використанням смертної кари набули нового звучання. Безсудні жорстокі убивства, застосування протиправного принципу колективної відповідальності стали реаліями життя на окупованих українських землях. Варварські вбивства рашистськими окупантами цивільного населення, подекуди з імітацією процесуальних компонентів військово-польових судів, мали рудиментарні риси ХХ ст., про які цивілізоване суспільство знало лише з підручників історії.

Найвищою мірою покарання людини є позбавлення життя. Смертна кара застосовувалася у випадках вчинення особливо тяжкого злочину, серію злочинів, чи дії, які суперечили державній політиці країни, становили загрозу правлячій еліті й були небажаними для влади. Як один із найдавніших видів покарання, смертна кара була закріплена у звичаєвому праві відповідно до головного принципу -- таліону: співмірності, за яким міра покарання дорівнює ступеню тяжкості заподіяного злочину. З розвитком людства смертна кара масово практикувалася певними політичними режимами задля розправи зі своїми опонентами, чи так званими «ворожими елементами», та продовжує використовуватися до сьогодні в низці країн та квазідержавних формувань.

Проблематика застосування смертної кари поставала на сторінках численних наукових досліджень, серед яких праці О. Піонтковського, М. Таганцева, З. Черніловського, В. Кудрявцева, Ю. Антоніна, С. Бородіна, М. Стручкова, Е. Ануфрієва, С. Алєксєєва, Б. Бабія, С. Баршева, М. Гернета, І. Грекова, К. Гельвецького, Т. Демченко, В. Жуковського, В. Квашиса, Н. Коркунова та багатьох інших.

У пропонованій науковій розвідці здійснено спробу ретроспективно проаналізувати застосування вищої міри покарання на території України в історичні періоди тогочасними правлячими режимами. Незважаючи на доволі потужний науковий доробок, ця тема потребує міждисциплінарного підходу й ґрунтовного дослідження, оцінки правових нюансів. Тому, не претендуючи на вичерпність, лише рамково окреслюємо проблему, зосереджуючись на деяких аспектах, які дотепер не знайшли належного висвітлення на сторінках наукових студій відповідного напряму.

У період зародження державності на території України «Руська Правда» не передбачала смертної кари. Застосування цього виду покарання в період Київської Русі безпосередньо пов'язане з поширенням християнства та зміцненням матеріального становища церкви. Парадокс полягав у тому, що з одного боку церква мала регулювати відносини слов'ян- язичників, намагаючись нівелювати звичаєві права, зокрема і кровної помсти, з іншого боку, -- виступала ініціатором смертної кари, оскільки звичаї перешкоджали утвердженню єдиного правового поля. За правління Володимира Великого, який під впливом грецького духовенства спершу ввів, а згодом скасував смертну кару, практикувалися різні види покарання. Однак, як і за часів перших київських князів в одних випадках злочинців за один і той же злочин карали, а в іншому випадку -- застосовувалася вира . Незважаючи на те, що юрисдикція церкви поступово розширювалася, смертна кара щодо розбійників на теренах Київської Русі не набула поширення. За часів Ярослава Мудрого, у зв'язку з фіксуванням норм руського церковного права в Кормчих книгах, Статут став консервативнішим і 1-я стаття «Руської Правди» санкціонувала кровну помсту. Таким чином стародавній звичай став нормою. Хоча, варто зазначити, що ця норма чітко обмежувала коло осіб, які мали кровне право на помсту. Однак, сини князя Ярослава скасували кровну помсту, свідченням чого є 2-а стаття «Руської Правди» в розширеній редакції помста замінювалася грошовим відкупом. Проте, це не стосувалося княжої еліти, яка шляхом страт позбувалася конкурентів і опозиції, що могла підривати владу князя в регіоні. Яскравим є епізод, зафіксований у «Повісті минулих літ»: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання» Літопис руський [Електронний ресурс]. Ізборник. 1989. URL: http://litopys.org.ua/litop/lit.htm (дата звернення 25.05.2023)..

У подальшому церква, яка ставала все потужнішим землекористувачем, активно лобіювала застосуванню смертної кари, оскільки в такий спосіб вбачала можливість захисту своїх володінь. Не передбачена жодним документом смертна кара все ж застосовувалася у випадках непокори владі, державної зради, а також вчинення злочинів проти християнської віри.

Першим документом, який легітимізував смертну кару, був «Судебник» Казимира ГУ, затверджений Віленським сеймом 29 лютого 1468 р. Документ мав силу на переважній більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського. У цей період вищою мірою покарання визначалася саме смертна кара, яка поділялася на просту та кваліфіковану. Значно чіткіше смертна кара як окремий вид покарання прописується у «Литовських статутах».

Не вдаючись до деталізації, означимо й узагальнимо ключові злочини, за вчинення яких засуджувалися до вищої міри покарання: державні та релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжка, злочини проти сім'ї та моралі. Відповідно до І статуту смертна кара передбачалась у 20 випадках, у ГГ -- 60 і ГІГ -- 100. До простої смертної кари належали відрубування голови, повішення чи утоплення, а до кваліфікованих -- закопування живцем, посадження на палю, спалення тощо. Тобто, під час простої смертної кари осудженого вбивали одразу, не завдаючи йому фізичних страждань, а кваліфікована передбачала саме повільну й мученицьку смерть.

Незважаючи на жорстокість покарань саме феодального права литовської доби, варто зазначити, що порівняно з правом інших європейських держав, воно було значно гуманнішим. Смертна кара вважалася неприпустимою до вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Львів: Ліга-Прес, 2007. С. 17. Литовський статут 1588, розд. ХГ, арт. 7. URL: http://litopys.org.ua/rizne/pravdstat.htm#lytstat (дата звернення 25.05.2023).. «Литовськими статутами» одним із найтяжчих злочинів вважалося вбивство батька чи матері і за такий злочин передбачено було утоплення -- «смертію ганебною має каран буті, по ринку возьми кліщами тіло торгати, а потім у хутро шкіряне всадивши до нього пса, курку, вужа, і котку і те все поспіль в хутро всадивши і зашити і де глибше до води втопити»^А.

З поширенням магдебурзького права на українських землях відбулися певні трансформації і в частині врегулювання кримінально-правових відносин. Інтеграція західноєвропейських норм покарання на східноєвропейські терени здійснювалася крізь призму «Саксонського зерцала» -- німецьким середньовічним збірником правових норм, укладеним близько 1230 р. Згідно з цим документом усі злочини поділялися на два типи -- публічні та приватні. Саме в категорії публічних злочинів передбачалася смертна кара або завдання каліцтва. Основним промоутером застосування смертної кари тут також традиційно виступає церква, оскільки чи не найголовніше місце серед публічних злочинів посідали делікти проти релігії: чаклунство, єретицтво, богохульство, за які передбачено кваліфіковану смертну кару у вигляді спалення. За правопорушення, які відносилися до категорії «злодіяння», встановлювалися різні види смертної кари (повішення, четвертування, відсікання голови, спалення на вогнищі) і покарання, що нівечили тіло (відсікання руки). Особливо важкі форми відповідальності передбачалися стосовно тих «злочинів», які були віднесено до «порушень миру». Так, за кваліфіковані види вбивства, підпал, крадіжки тощо встановлювалися кваліфіковані види смертної кари. За бандитське вбивство, підпал, за крадіжку коня чи вола, запряжених у плуг, за пограбування храму, млинів або цвинтаря, виконання чужого доручення у своїх корисних цілях та інші передбачалося колесування, за єресь, чаклунство, отруєння -- спалення на вогнищі, за крадіжку -- повішення (Земське право, ІІ розділ 13 стаття § 4, 7, 1), за звичайне вбивство або понівечення -- смертна кара або відсікання руки (ЗП І 68 § 4) Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования. Отв. ред. В.М. Корецкий; АН СССР. Институт государства и права. Москва: «Наука», 1985. С. 217..

Козацьке звичаєве право формувалося у контексті прагнення створити суспільно-політичну і правову організацію життя, яка б відповідала ментальності населення. Правовий порядок Січі формувався на фоні «специфічного» людського простору -- козацтва, тобто на тлі відносин між людьми, яким притаманні особливі корпоративні інтереси, протомілітарний спосіб життя, в якому поєднувалися елементи військової і селянської культури. Смертна кара за добу козацтва була доволі поширеною й застосовувалася з метою очищення товариства. Вона мала цілком прагматичну мету: наочно попереджала про наслідки злодіянь, позбувалася витрат на утримання злочинця та на виконання вироку. Очевидно, що певні форми і методи кримінальної відповідальності козаки запозичили з польських та литовських статутів, однак, певні релігійні й ментальні традиції перешкоджали запозиченню вже апробованих методів, на кшталт спалення і четвертування. Варто наголосити, що всі вироки й страти відбувалася винятково публічно, та, чи не найголовніше, -- зазвичай виконавцем вироку був такий же злочинець, у разі його відсутності, осуджений утримувався до того часу, поки не з'являвся інший. Іноді вирок виконувався полоненим татарином. Цей факт має одночасно кілька пояснень -- по-перше, жоден з членів козацького товариства не брав «гріх на душу» й «кров на руки» свого одновірця/побратима, не порушувалася філософія рівності й братерства. По-друге, «чорну роботу» міг, і мав, виконати іновірець-ворог, або ж такий самий смертник, доля якого вже була вирішена. Смерть від рук полоненого іновірця, з одного боку, була навіть почеснішою, за таких обставин, а з іншого, формувала ставлення у молодих козаків до ворога. Смертна кара передбачалася за такі злочини як крадіжка (визначалася не стільки вартістю речі, скільки її господарською необхідністю -- наприклад, страта через повішання могла бути за крадіжку «єдиного пута чи батога», або ж у випадку рецидиву), перелюб, зоофілію, гомосексуальні зносини, грабіж, розбій, образу військовими старшинами членів громади, посягання на недоторканність січового майна, пияцтво під час походу, боягузтво та програш старшиною бою. В окремих випадках зустрічається згадка про застосування смертної кари за непокору рішенню більшості, а також за відмову від пропонованого місця кошового отамана.

На Січі смертна кара поділялася за способом виконання на дві групи -- просту і кваліфіковану. Остання в свою чергу розмежовувалася на кваліфіковану мученицьку, під час якої перед безпосередньою стратою тіло засудженого піддавалось фізичним стражданням і кваліфіковано-обрядову, коли страта поєднувалася з різними принизливими і позірними обрядами і церемоніями Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования... С. 217..

Що ж до видів смертної кари -- кілька основних прикладів, які зафіксовані в джерелах цього періоду Д-ский А. Система карательных мер в Запорожье: Историко-юридический очерк. Киевская старина. 1893. № 2. С.209-239.:

закопування живим в землю -- один з найменш розповсюджених видів страти, який зустрічається лише в трьох джерелах -- у Семена Мишецького Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. Одесса, 1852., Олександра Рігельмана Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще. Собрано и составлено Александром Ригельманом. Москва: въ университетской типографіи, 1847. та донесенні Клаудіуса Рондо Рондо К. Донесение лорду Гаррингтону о запорожцах. Киевская старина. 1884. № 11. С. 446.. Застосовувалася за один із найтяжчих злочинів -- вбивство козака козаком. Злочин вважався найтяжчим, оскільки підривав саму основу існування братських і товариських відносин на Січі.

повішання -- найпоширеніший вид смертної кари, який здебільшого застосовувався за злочини проти власності і зрідка, за злочини проти моралі -- за блудодійство. До повішання могли засудити за крадіжку коней чи худоби, крадіжку «малу» й «велику», крадія-рецидивіста, за скупку краденого чи його зберігання, розбій та грабунок, гайдамацтво. Повішання могло виконуватися трьома способами:

так званим «простим чи нормальним» -- осудженого на коні верхи підвозили до шибениці або дерева і після того, як надягли зашморг, коня відганяли. Або ж піднімали драбиною, а потім її забирали.

за ноги -- цей спосіб не був широко практикований і згадується лише у козака Микити Коржа Корж Н. Устное повествование, бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа. Одесса: в городской тип., 1842. С. 23. Там само. С. 25..

повішання за ребро на гак -- кваліфікована форма страти, за особливо важкі форми зазіхання на майно у формі розбою, «лютого» грабунку. Вочевидь, запозичена з польської практики і також вкрай рідко застосовувалася.

посадження на палю («гостра паля») -- на залізний шпиль укріпленого стовпу насаджували осудженого таким чином аби шпиль виходив на пів аршину (близько 36 см.) вище голови, допоки «не висохне і не викорениться, як в'ялена риба; так що коли вітер повіяє, то він крутиться кругом, як млин і торохтять усі його кістки, поки впадуть на землю»¹².

утоплення -- цей вид страти застосовувався доволі часто і особливо під час морських походів козаків, коли отаман помічав, що хтось із козаків пиячить, його могли викинути за борт. Також утоплення застосовувалося за зраду православ'ю. Зрідка до такого виду покарання вдавалися внаслідок непорозумінь під час обговорення питань, які стосувалися всього війська. Здебільшого, коли мова йшла про утоплення, то малися на увазі кілька осуджених. Випадків утоплення одного обвинуваченого було значно менше.

розстріл -- застосовувався у виняткових, надзвичайних, екстрених випадках. Про цей вид покарання існує обмежена кількість джерел та свідчень. Це дає підстави стверджувати, що дійсно розстріл застосовувався вкрай рідко, а приводом до цього могла слугувати зрада товариству.

відтин голови -- як самобутня форма покарання -- на Запоріжжі взагалі не використовувалася. Відтинання голови -- практика, яку активно застосовувало російське правосуддя на власних теренах, усіляко намагаючись впроваджувати її на тих територіях які підпадали під їх управління. Про це існує значна кількість свідчень, зокрема, й про те, як стрільці після бунтів з'являлися з повинною, приносили з собою плахи й сокири. Військовий інженер, генерал-майор російської армії О. Рігельман чітко окреслює важливі деталі: «головы же рубили только правительством и то изменникамь» Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще... С. 83. Д-ский А. Система карательных мер в Запорожье ... С. 232.. У науковому історико-філологічному журналі «Київська Старовина» (№ 1 за 1893 р.) (у статті «Система карательних мер в Запорожьі» вказується, що «цей вид покарання ймовірно почав застосовуватися на Запоріжжі лише наприкінці існування Січі, коли кримінальне правосуддя почало відбуватися під контролем та впливом російського уряду і найважливіші злочинці передавалися в руки уряду для суду і покарання їх за російськими законами».

вбивство киями при стовпі -- застосовувалося до зоофілів та гомосексуалів, а також за «велику крадіжку», рецедив, та до тих, хто приймав у злодія крадене. Іноді траплялися випадки, коли після побиття осуджений залишався живим: тоді його вішали, а в окремих (щасливих!) випадках повертали до товариства. Сам процес був доволі довготривалим та певною мірою театралізованим: осудженого прив'язували, або приковували до стовпа. Ставили поруч різні напої -- горілку, мед, пиво, брагу, а також хліб. Також клали оберемок кийків і примушували осудженого їсти й пити, опісля, кожен козак, який проходить повз прикутого, також випивши бере кийка й б'є осудженого куди прийдеться, зазвичай щось примовляючи. Починалося все зазвичай зі слів «от тобі сучий сину, щоб/за... (відповідно за що карали осудженого)» Там само. С. 209-239..

За часів України-Гетьманщини найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були «Права, по которым судится малороссийский народ» Права, за якими судиться малоросійський народ 1743. Упорядник та автор нарису К.А. Вислобоков; за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: АТ «Книга», 1997. 547 с.. Незалежно від станової приналежності та службового становища страта могла бути застосована до усіх, окрім вагітних жінок, літніх людей, які перетнули межу в 70-років, та неповнолітніх -- дівчат до 13 та хлопці до 16 років. Такий підхід «законодавців» демонстрував індивідуальний підхід до постаті порушника закону та намагання певною мірою виявити людяність до окремих категорій.

До простих видів смертної кари належало відрубування голови і повішання. До страти через повішання засуджувалися шпигуни (Гл. 3. Арт. 4), злодії, які походили з нижчих верств, викрадачі, які продавали викрадених християнам. Відрубування голови застосовували щодо військових злочинців, чи осіб, які вчиняли антидержавні діяння, вбивць (Гл. 21. Арт. 1), а також жінок які вбивали блудно прижитих дітей (Гл. 23. Арт. 10), за зґвалтування монахинь (Гл. 23. Арт. 13), за кровозмішання (Гл. 23. Арт. 7), перелюб (Гл. 23. Арт. 2), за поранення господаря (Гл. 10. Арт. 5), побиття чи вбивство батьків (Гл. 10. Арт. 5).

Отже, переконуємося, що «Права...» першочергово враховували національні особливості регулювання суспільних відносин, та чітко окреслювали орієнтир на гуманізацію кримінального процесу.

Кваліфіковані види смерті були вже значно розширені. Четвертування застосовувалося до батьковбивць, ґвалтівників дітей, за вбивство, яке вчиняв слуга по відношенню до пана (Гл. 10. Арт. 8), чи службовець до начальника, за вбивство через отруєння і за сплановане вбивство із засідки, за пограбування церкви (Гл. 24. Арт. 22), викрадення людини і продаж її нехристиянину (Гл. 24. Арт. 23).

Спалення живцем традиційно застосовувалося за антирелігійні злочини -- відповідно міри провини богохульство, чарівництво (Гл. 2. Арт. 5.), відступництво від християнської віри, а також за протиприродний блуд -- скотолозтво, мужолозтво, розтління неповнолітніх дітей (Гл. 23. Арт. 14).

Закопування по груди -- щодо жінки, яка вбила свого чоловіка (Гл. 10. Арт. 7).

Заливання в горло свинцю -- за фальшування монет (Гл. 3. Арт. 14).

Окрім означених, ще зрідка застосовувалась смертна кара, варіант якої міг вигадати осудженому кат за виняткової тяжкості антидержавні злочини. У такий спосіб законодавець сподівався на вияв завзятості й надмірної ініціативності свого безпосереднього «інструменту», який з точки зору влади, за рахунок власного досвіду, та за таку почесну можливість мав би дати волю своїм найжахливішим фантазіям з садистським нахилам.

Практикувалося й покарання, яке складалося з трьох частин -- смертна кара, позбавлення честі і майна та ганебне катування.

Із безпосередньою стратою також могли бути додаткові ганебні покарання після смерті чи символічна смертна кара, практиковані задля наочності із залякувальною метою. Забігаючи в часі наперед, слід зазначити, що в радянські часи подібна практика застосовувалася на західноукраїнських землях для залякування тамтешнього населення задля припинення опору.

У випадку пограбування храму могли вже після смерті четвертувати тіло, волочити його кіньми, насадити голову померлого на кіл, а тіло -- на колесо як у випадку з батьковбивством. Символічна смертна кара застосовувалася тоді, коли злочинець утік і його не можна було притягти до відповідальності. Вішали на шибениці «ляльку», що уособлювала зрадника, який втік до ворога з наміром заподіяти шкоду своїй вітчизні. Такий «повішений» втрачав честь і майно.

Не маючи своєї державності й будучи розділеною між Російською та Австро-Угорською імперіями, українці зазнавали усіх можливих правових утисків у формі імперського правового регулювання.

Московська держава від початку становлення на власних теренах кримінальної відповідальності активно послуговувалася смертною карою. Перша згадка про смертну кару датується 1397 р. і згадується вона у Двінській грамоті як покарання рецидивістів за крадіжку, що повторювалася втретє Карамзин Н.М. История государства Российского. Санкт-Петербург: Тип. Н. Греча, 1817. Т. 5. С. 227, 497-498.. Згідно з Псковською судною грамотою, смертна кара призначалася за шість ключових злодіянь, як то зрада, підпал, татьба (крадіжка) втретє, святотатство і конокрадство, крадіжка з кремля (казнокрадство). Формулювання звучало як «:тЬмъ живота не дати» Псковская судная грамота (1397-1467): Подлинная и в пер. на совр. язык с примеч. по установлению переводного текста Сост. И.И. Василев и Н.В. Кирпичников. Псков: Изд. Псков. Археолог. о-ва (Тип. Губ. Правления), 1896..

На відміну від Псковської грамоти судовий кодекс Новгородської республіки, у вигляді Новгородської судної грамоти 1471 р. не містить норм кримінального права, оскільки сама пам'ятка збереглася фрагментарно й уцілілий сегмент охоплює здебільшого процесуальні аспекти. Окремі свідчення про злочин і покарання можна зустріти у договорах Новгорода і Готського берега, а також угодах між окремими німецькими містами чи князями на кшталт пактів 1470-1471 рр. з Казимиром IV. Однак, страта за цими документами не передбачалася. За кримінальні правопорушення сплачувалися штрафи на зразок норм «Руської правди». Окрім цих договорів у Новгороді також діяла правова пам'ятка -- «Новгородська Скра», поле якої поширювалося тільки на німців, які проживали у місті. У 42-ій статті цього документу передбачалася проста смертна кара за вбивство -- «отрубить голову» Андреевский И.Е. О договоре Новгорода с немецкими городами и Готландом, заключённом в 1270 году. Санкт-Петербург: В типографии Якова Трея, 1855.. Важливо тут буде зазначити, що це одна із перших згадок покарання смертною карою за вбивство, оскільки до цього попередні нормативні акти передбачали сплату штрафу, а смертна кара практикувалася за крадіжку і стосувалася вона виключно німців. За крадіжку присуджувалася вища міра покарання, оскільки саме цей вид злочину найбільше непокоїв тогочасний заможний клас і церкву. І в цьому злодійстві тогочасні заможні представники вбачали для себе найбільшу загрозу. Правник О. Мартишин, досліджуючи смертну кару та її застосування, доходить висновку (який ми поділяємо) про те, що «смертна кара, невластива Руській Правді, стала у Новгороді доволі звичним явищем, що споріднювало новгородське пенітенціарне право з московським».

Перша згадка ж про смертну кару за вбивство зафіксована в Судебнику 1497 р. -- першій російській загальнодержавній збірці законів. За цим документом смертна кара передбачалася до десяти осудних випадків: душогубство, розбій, церковна крадіжка (татьба), головна татьба -- крадіжка людей (переважно холопів), рецидивна крадіжка, ябідництво -- хибний донос, злісний наклеп, державне вбивство -- вбивство свого господаря, державна зрада (крамола), подим -- підбурення до повстання, підпал .

Судебник 1550 р. -- (царський або другий) основний законодавчий акт Московського царства розширив поле застосування смертної кари доза рахунок ще трьох випадків: за фальшування документів, так звану підписку, здачу міста ворогу, подмьот -- підкидання краденого майна (полічного) з метою звинувачення в крадіжці чи розбої Мартышин О.В. Вольный Новгород: Общественно-политический строй и право феодальной республики. Москва: Российское право, 1992. 384 с. Жильцов С.В. Смертная казнь в России до конца XVIII столетия: социально-политические аспекты. Право и политика. 2001. № 10. С. 119-130. Судебник 1550 года. Российское законодательство Х-ХХ веков. URL: http://krotov.info/acts/16/2/pravo_02.htm (дата звернення: 15.05.2023).. Окремо варто наголосити на ролі російського царя Івана ГУ Грозного, якому належить суттєвий вплив на судову реформу, яка супроводжувалася поширенням катування, активним застосуванням смертної кари та масових репресій. Саме за часів його правління укорінився вираз «государєво прєступлєніє» -- тобто злочин державний, політичний. У законодавчій документації цей термін офіційно з'явиться майже за сто років після його правління -- на сторінках Соборного уложення 1649 р. Судебник Івана Грозного 1550 року суттєво обмежував методи вирішення судових спорів. Якщо раніше у неоднозначних і заплутаних справах традиційним шляхом вирішення спору був поєдинок між двома сторонами, то Іван IV віддавав перевагу катуванням. Також судебник перетворив кваліфіковану смертну кару на один із найпоширеніших видів покарання. Смертна кара передбачалася вже за першу крадіжку, а не за рецидив. Непоодинокі свідчення вказують, що цар особисто міг визначати для осудженого вид покарання.

Самодержець обирав не лише міру покарання, а й вид смертної кари, яка навіть не була закріплена у кодифікованому праві. Окрім одноосібної страти зафіксовані випадки колективних та масових страт. За часів правління Івана Грозного вводилися такі види смертної кари як варіння заживо в котлі (це покарання застосовувалося до зрадників, відрізання шматків тіла у живого засудженого, четвертування, зашивання в медвежу шкіру («обшить медведно») й травлення псами, підпали, підрив -- прив'язування до бочки з порохом, та багато інших видів садистської і негуманної розправи. В окремих випадках за найменшу провину, як то несвоєчасна реакція посла під час знімання головного убору могла призвести до того, що йому просто прибивали кілком чи цвяхом шапку до голови Смертная казнь. Энциклопедический Словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. URL: http://www.vehi.net/brokgauz/ (дата звернення: 15.05.2023).. Іван Грозний, ухвалюючи вирок за політичними справами, неодноразово доручав його виконання своїм наближеним: князю М. Черкаському, Малюті Скуратову, князю М. Темрюковичу. Звичною справою було запрошення на допомогу кату когось з юрби присутніх, причому відмова могла кваліфікуватися також як злочин, то ж дехто зголошувався через страх самому бути страченим. Цю традицію продовжив Петро І, даючи вказівки князю-«кесарю» Ф. Ромодановському, князю В. Голіцину, О. Меншикову, які також не гребували рубати голови стрільцям. Сам Петро І у Преображенському полку стратив п'ятьох стрільців Юдов М.О. Театралізація публічної смертної кари епохи Середньовіччя. Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. 2017. Вип. 20. С. 150-159..

Наступником Івана Грозного став Борис Годунов, який з метою укріпитися при владі й знизити градус напруги в тогочасному суспільстві запровадив мораторій на смертну кару: «Цар дав обітницю упродовж п'яти років нікого не карати, а карати всіх лиходіїв опалою і засланням у віддалені місцевості» Буссов К. Московская хроника. 1584-1613. Москва: Изд-во Академии Наук СССР, 1961. С. 83-84.. Василій Шуйський 1606 р. видав закон, за яким влада брала на себе зобов'язання нікого не карати смертю без вироку «істинного суду з боярами» «Целую крест на том, что мне ни над кем не делать ничего дурного без собору» Рогов В.А. История уголовного права, террора и репрессий в Русском государстве XV-XVII вв. Москва: Юристъ, 1995. С. 181..

Згодом сфера застосування смертної кари розширюється і Указом 1637 р. для фальшивомонетників передбачалося залиття горла металом. За Білозерською губною грамотою 1639 р. смертна кара встановлювалася для осіб, які вчиняли розбій, а також могла бути застосована по відношенню до воєвод за підвищення ціни на хліб, обважування на солі, а також за купівлю та вивіз хмелю з Литви Викторский С.И. Русский уголовный процесс. М., 1997. 447 с..

Значно ускладнилася і посилилася система покарань, а також кристалізувалися види страти у Соборному уложенні 1649 р. Олексія Михайловича, яке було прийняте після повстання у Москві 1648 р. і діяло до першої половини ХІХ ст. Межі застосування смертної кари неухильно розширювалися. З 55 статей, що передбачали страту, в 30 вказані різні види вбивства, а видів злочинної діяльності загалом -- 25 Рогов В.А. История уголовного права, террора и репрессий... С. 181.:

повішення призначалося військовим, котрі перейшли на бік ворога, розбійникам;

утоплення застосовували, коли потрібно було одночасно страчувати велику кількість людей;

до спалення засуджувалися злочинці, які вчинили порушення щодо церкви й релігії;

заливання горла розплавленим свинцем застосовувалося до фальшивомонетників;

колесування призначалося за зраду;

четвертування призначалося за злочини проти государя та самозванство;

саджання людини на кіл застосовувалося до зрадників і бунтівників;

закопування живцем застосовувалося до жінок, винних у вбивстві чоловіка або у подружній зраді Жильцов С. В. Смертная казнь в России до конца XVIII столетия... С. 120. Шестакова А.С. Процесс развития и применения смертной казни в России. Модели, системы, сети в экономике, технике, природе и обществе. 2014. Вып. 3 (11). С. 171-175. Лепешкина О.И. Смертная казнь. Опыт комплексного исследования: Юрид. Центр Пресс, 2008. С. 110-112..

За часів правління Петра I чинним залишалося Соборне уложення 1649 р. Щоправда, до нього додалася значна кількість Петровських указів, а також статути -- Морський і Військовий. Страта передбачалася вже за 123 види злочину .

Військовий артикул 26 квітня 1715 р. найсуворіший в історії Російської імперії. Незважаючи на те, що артикул був частиною Військового статуту і поширювався винятково на військовослужбовців та осіб пов'язаних з військовою справою, його санкції про «політичні» та загальнокримінальні злочини застосовувалися і в судах загальної юрисдикції. У 200 статтях Військового артикулу передбачалася смертна кара за різні діяння.

І так само, як і в попередні часи, для феодального права, порушувався принцип співмірності злочину та покарання. За Петровських часів найчастіше смертні вироки виконувалися за чаклунство; хабарництво під час будівництва лазень у містах; стягування надмірних податків...; приховування людей під час перепису; сон під час варти; необережне вбивство, скоєне лікарем, який дав сильнодіючі ліки, що спричинило смерть клієнта; повільність поштаря під час доправлення пошти; умертвіння виродків (дітей із вродженими вадами) повитухами і багато інших.

Єдиний відтинок в історії Російської імперії, який можна умовно назвати періодом «імперського милосердя» (на цьому акцентує більшість дослідників кримінальної політики цього періоду. -- Авт.), -- це час правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Вона фактично призупинила виконання смертних вироків за кримінальні діяння, натомість за військові та державні злочини смертна кара залишалася. Документальною підставою неофіційного мораторію на смертну кару прийнято вважати сенатський Указ 1744 р., згідно з яким призупинялося виконання смертних вироків до виходу особливого розпорядження Сенату, а сам смертний вирок до того замінювався на довічне заслання на каторжні роботи Жильцов С.В. Смертная казнь в России: историко-правовой очерк. Право на смертную казнь: сб. статей. Москва: Дело, 2004. С. 6-33; Михлин А.С. Высшая мера наказания: история, современность, будущее. Москва: Дело, 2000. 174 с.. За час свого правління імператриця не схвалила жодного смертного вироку, а 1754 р. видала Указ про скасування смертної кари і заміни її на бичуванням батогом, вириванням ніздрів і таврування обличчя. Варто зазначити, що після таких тілесних покарань незрідка засуджений помирав, однак, формально це не була смертна кара Васильев А.М. Смертная казнь в России: высшая, исключительная мера наказания, устрашение или политика? Юридические исследования. 2013. Вып. 4. С. 169..

Катерина ІІ, декларуючи на загал ідею відмови від смертної кари, все ж застосовувала її по відношенню до тих, хто міг стати загрозою її трону. Найяскравішим ілюстративним прикладом може бути вирок Омеляну Пугачову, який став прецедентом до розправи не лише з пугачовцями: «Пугачову вчинити смертну кару... четвертувати, голову наткнути на кіл, частини тіла рознести по чотирьох частинах міста і покласти на колеса, а потім на тих же місцях спалити. Перфільєва четвертувати в Москві. Чіку, він же Зарубін, відсікти голову і наштрикнути її на кілок для народного видовища, а труп його спалити разом з ешафотом. І цю кару здійснити в Уфі. Шигаєва, Подурова та Торнова повісити у Москві всіх трьох» Кистяковский А.Ф. Исследование о смертной казни. Киев: Унив. тип., 1867. 281 с..

За правління Олександра І рішення про смертну кару перебувало винятково в юрисдикції військово-польових судів і стосувалося тільки військових. Згідно Указу від 27 січня 1812 р. Микола І своїм маніфестом від 21 квітня 1826 р. встановив, що смертні вироки будуть затверджуватися імператором за злочини, які кваліфікувалися як посягання на «спокій державний», «безпеку Престолу» та «Святість Величності» Васильев А.М. Смертная казнь в России... С. 175..

Згідно з Кримінальним уложенням від 22 березня 1903 р., на відміну від уложення 1845 р. смертна кара через повішення не могла застосовуватися до осіб до 21 року і понад 70 років, а стосовно жінок могла призначатися лише за посягання на життя імператора та його сім'ї. Таким чином смертна кара могла застосовуватися за посягання на життя, здоров'я, свободу імператора, імператриці та спадкоємця престолу або на верховну владу, за бунт, зазіхання на життя члена імператорського дому та за державну зраду (ст. 99-101, 105, 108) Там же. С. 159-195..

Упродовж 1905-1907 рр. імперська влада з надмірною жорсткістю та швидкістю намагалася розквитатися зі своїми опонентами-«бунтівниками», не вдаючись в деталі справ. Варто наголосити: попри те, що по відношенню до неповнолітніх, згідно з чинними законами, страта як най- суворіша форма покарання не могла бути застосована, а мала бути замінена на каторгу, цими нормами нехтували і страчували засуджених, не зважаючи на вік і стать. Здебільшого справи в суді не розглядалися, а вирок виконувався в найкоротший термін, що призводило до непоправних помилок. Прикладом може слугувати повішання в Одесі 1906 р. за збройний напад братів Трейгера, Офенбаха та Зейгермана. Вже за три тижні це рішення було визнане помилковим Ушерович С. Смертные казни в царской России. К истории казней по политическим процессам с 1824 по 1917 год. Харьков: Всеукраинский совет общества политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 1932. С. 411..

Внаслідок революції 1917 р. і приходу до влади Тимчасового уряду в Росії, представники якого послідовно виступали й критикували царський режим і один з найпоказовіших його втілень -- інститут смертної кари, 12 березня 1917 р. смертна кара в Росії була скасована Агапов В.Л. «Крушение старого государственного и общественного строя»: 1917 год в либеральном зеркале «Вестника Европы». Новый исторический вестник. 2014. № 39. С. 40..

Запропоноване дослідження дає змогу переконатися, що ідеї гуманізму та демократії, сповідувані в кримінальному праві княжої України та частково збережені за часі козаччини, поступово деформувалися, набували рис надмірної жорстокості та варваризації на українських землях, підвладних московській імперії.

Органічна світоглядна концепція і настанова великого князя київського Володимира Маномаха: «Не дозволяйте, щоби сильний нищив слабого» поступово нівелювалася. З часом доба кривавої помсти принесла з собою широке розмаїття жорстоких видів позбавлення людини життя. Страта ставала публічною (для залякування інших) і дедалі жорстокішою. Відбувалося тяжіння та впевнений поступ у кодифікованому праві до позбавлення життя, передусім, дійсних і потенційних опонентів режиму. Принцип справедливості, співмірності злочину та покарання поступово нівелювалися. За часів Івана Грозного розмаїтими та жорстокими ставали й види страти, які відбувалися у демонстраційний спосіб, із залученням представників громади з метою зробити їх співучасниками страти.

Помітну роль у формуванні системи покарання відігравала церква, злочини проти якої кваліфікувалися за найвищою шкалою суворості. У вироках помітною була соціальна і гендерна нерівність. Практикувалося й порушення у сфері застосування військового права до цивільних осіб.

Різниця між правосвідомістю та домінування ідей гуманізму, як і повна відсутність останнього, зрештою визначали і правове закріплення смертної кари, і види її застосування.

References

1. Agapov, V. (2014). "Krnsheniye starogo gosudarstvennogo i obshchestvennogo stroya»: 1917 god v liberalnom zerkale "Vestnika Evropy". Novyy istoricheskiy vestnik, 39, 35-48. [in Russian].

2. Andreevskiy, I. (1855). O dogovore Novgoroda s nemetskimi gorodami i Gotlandom, zaklyuchyonnym v 1270 godu. St. Petersburg: typohrafiуа Yakova Treya. [in Russian].

3. Bussov, K. (1961). Moskovskaya khronika 1584-1613. Moskva: izdatelstvo Akademii Nauk SSSR. [in Russian].

4. Karamzin, N. (1817). Istoriya gosudarstva Rossiyskogo. St. Petersburg: Tip. N. Grecha. [in Russian].

5. Kistyakovskiy, A. (1867). Issledovaniye o smertnoy kazni. Kyiv: Universitetska typografia. [in Russian].

6. Korzh, N. (1842). Ustnoe povestvovanie, byvshego zaporoztsa, zhitelya Ekaterinoslavskoy gubernii i uyezda, seleniya Mikhaylovki Nikity Leontyevicha Korzha. Odessa: v horodskoyi typohrafii. [in Russian].

7. Lepeshkina, O. (2008). Smertnaya kazn. Opyt kompleksnogo issledovaniya. Sankt-Peterburg: Yurid. Tsentr Press. [in Russian].

8. Martyshyn, O. (1992). Volniy Novgorod: Obshchestvenno-politicheskiy stroy i pravo feodalnoy respubliki. Moscow: Rossiyskoe pravo. [in Russian].

9. Mikhlin, A. (2000). Vysshaya mera nakazaniya: istoriya, sovremennost, budushchee. Moskva: Delo. [in Russian].

10. Myshetskiy, S. (1852). Istoriya o kozakah zaporozskikh, kak oni izdrevle zachalisya, i otkuda svoe proiskhozhdenie imeyut, i v kakom sostoyanii nynye nakhodyatsya. Odessa: v horodskoy typohrafii. [in Russian].

11. Rigelman, A. (1847). Letopisnoe povernannya o Maloyi Rosiyi i yiyi narodi i kazakah voobshche. Moscow: v universytetskoyi typohrafii. [in Russian].

12. Rogov, V. (1995). Istoriya ugolovnogo prava, terrora i repressiy v Russkom gosudarstve XV-XVII vv. Moskva: Yurist. [in Russian].

13. Shestakova, A. (2014). Process razvitiya i primeneniya smertnoy kazni v Rossii. Modeli, sistemy, seti v ekonomike, tekhnike, prirode i obshchestve, 3(11), 171-175. [in Russian].

14. Terliuk, I. (2007). Ohlyad istorii kryminalnoho prava Ukrainy. Lviv: Liga-Press. [in Ukrainian].

15. Usherovich, S. (1932). Smertnyye kazni v tsarskoy Rossii. K istorii kazney po politicheskim protsessam s 1824 po 1917 god. Kharkov: Vseukrainskyy sovet obshchestva politkatorzhan i ssylno-poselentsev [in Russian].

16. Vasilyev, A. (2013). Smertnaya kazn v Rossii: vysshaya, isklyuchitel'naya mera nakazaniya, ustrashenie ili politika? Yuridicheskiye issledovaniya, 4, 159-195. [in Russian].

17. Viktorovskiy, S. (1997). Russkiy ugolovnyy protsess. Moskva: Izd. A.A. Kartseva [in Russian].

18. Vyslobokov, K. (Comp.). (1997). Prava, za yakymy sudyt'sya malorosiyskiy narod 1743. Kyiv: AT "Knyha". [in Ukrainian].

19. Yudov, M. (2017). Teatralizatsiya publichnoyi smertnoyi kary epokhi Serednovichchya. Naukoviy visnyk Kyyivskoho natsionalnoho universytetu teatru, kino i telebachennya imeni I.K. Karpenka-Karoho, 20, 150-159. [in Ukrainian].

20. Zhiltsov, S. (2001). Smertnaya kazn v Rossii do kontsa XVIII veka: sotsialno-politicheskie aspekty. Pravo ipolitika, 10, 119-130. [in Russian].

21. Zhiltsov, S. (2004). Smertnaya kazn v Rossii: istoriko-pravovoy ocherk. Pravo na smertnuyu kazn: sbornik statey. Moskva: Delo. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru