Державні інститути України в масовій свідомості населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державні інститути України в масовій свідомості населення

О. Резнік,

доктор соціологічних наук

О. Козловський,

кандидат філософських наук

На час проголошення незалежності України такі державні інститути, як парламент і Уряд України, безпроблемно визріли на основі старих республіканських інститутів - Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР. Водночас новий інститут - інститут президентства - вдивовиж дуже швидко й органічно вписався в нову політичну архітектуру влади. Створена Адміністрація Президента формувалася Л. Кравчуком на основі людей середньої ланки, які працювали ще за часів В. Щербицького. Інституціоналізацією рольової структури та нормативної системи влади, яка нагадувала компартійні часи, стало відтворення на базі обкомів і райкомів КПУ регіональних представництв Президента. Впровадивши спочатку інститут представників Президента, а потім створивши обласні та районні державні адміністрації, які, за винятком Галичини, очолювали переважно люди з обкомівським і райкомівським компартійним минулим, стара інституціональна система успішно трансформувалася у ключовий політичний інститут незалежної держави. державний інститут масова свідомість

Зміцненню президентської гілки влади сприяли закріплення повноважень у Конституційному договорі 1995 року та в ухваленій у 1996 році Конституції України. Однак спроба абсолютизувати ці повноваження шляхом референдуму 2000 року наразилася на опір Верховної Ради, яка не імплементувала його результати. Таким чином, зберігаючи за собою стару бюрократію та місце перебування старої влади, інститут президентства до змін, які відбулися внаслідок політичної реформи 2004 року, був визначальним центром прийняття рішень у політичній сфері. Ухвалення політичної реформи парламентом у розпал Помаранчевої революції як компромісна угода щодо передання влади відіграло позитивну роль у стабілізації політичної ситуації на той час.

Однак подальші події показали, що спонтанний перерозподіл влади серед її гілок призвів до нового витка політичного протистояння і привніс дестабілізацію в політичну систему країни. Послаблення ролі президента деструктивно позначилося на балансі політичних та економічних угруповань, сформованому за часів президентства Л. Кучми. Цей баланс (як і сам політичний режим) не тільки інституціоналізувався формальними нормами, які утворюють його правове поле, а й доповнювався динамічною системою неформальних норм та домовленостей. Разом вони утворювали систему, яка інституціонально забезпечувала дієздатність режиму. Упродовж 1990-х років формування державної вертикалі сприяло централізації політичного механізму держави. Але з упровадженням політичної реформи, коли парламентсько-президентська форма правління виявила різновекторність (принаймні задекларованих) зовнішньополітичних поглядів політичних еліт, це призвело до чергового витка нестабільності, оскільки децентралізація влади перетворила її з моноцентричної на поліцентричну.

Обрання парламенту 2006 року та формування коаліції, яка стала на шлях протистояння з президентом, призвело, по суті, до двовладдя. Ухвалення нової редакції «Закону про Кабінет Міністрів», яка надавала більше повноважень урядові, та масовий перехід опозиційних депутатів до парламентської більшості, яка могла б відтоді досягти конституційних розмірів (300 народних депутатів) і долати президентські вето, змусила президента В. Ющенка навесні 2007 року розпустити Верховну Раду. Парламент та уряд розцінили цей крок як антиконституційний і саботували перші дати дострокових виборів. Лише певні кроки президента, зокрема підпорядкування безпосередньо собі внутрішніх військ, змінили характер протистояння і стимулювали переговорний процес, який вилився у проведення у вересні 2007 року дострокових парламентських виборів. Чергова спроба політичних сил обмежити повноваження президента у вересні 2008 року знову зазнала фіаско.

Після обрання у 2010 році нового президента у парламенті було створено пропрезидентську коаліцію, після чого рішенням Конституційного Суду України було повернуто чинність Конституції України 1996 року і відновлено президентсько-парламентську форму правління. Однак спроби узурпації влади президентом В. Януковичем спричинили розкол у політичній та економічній елітах, частина яких підтримала масові виступи громадянського суспільства під час Євромайдану. У лютому 2014 році парламент України відновив дію політичної реформи 2004 року.

Тривале перебування української території під чужоземним володарюванням призвело до традиційної відчуженості населення від політичних інститутів. Спостерігається тенденція, коли рівень недовіри до політичних інститутів, як свідчать моніторингові дослідження Інституту соціології НАН України, різко падає у перший рік після виборів Президента (рис. 1). Коливання довіри до інших інститутів пов'язані здебільшого з коливаннями довіри до Президента.

Рисунок 1. Рівень недовіри до центральних органів влади, %

Політичні інститути в масовій свідомості несуть дещо інше навантаження, ніж інші інститути, з якими людина може стикатися щодня. Зокрема, як свідчать моніторинґові дослідження, на тлі зниження показників недовіри до місцевих органів влади (як і до центральних політичних інститутів) після президентських виборів серйозних коливань показника недовіри населення стосовно правоохоронних інститутів не простежувалося (рис. 2). Як виняток, зниження недовіри до поліції після 2015 року пов'язане з надією суспільства на спроби реформувати цей правоохоронний орган.

Про відмінності сприйняття населенням політичних і правоохоронних органів свідчать також відмінності впливу контактування громадян з певним органом на довіру до нього. Адже довіра до певного державного органу залежить від як самого факту контакутван- ня, так і від результативності цього звернення. Згідно з результатами моніторингового опитування 2002 року серед тих, хто звернувся до міліції та отримав допомогу, довіряли цьому органу 28,2% респондентів; серед тих, хто звернувся, але безрезультатно - 7,3%; і серед тих, хто не звертався до міліції - частка довіри дорівнює 13,3%. Подібним чином серед тих, хто звернувся до суду та отримав допомогу, довіряли цьому інституту 30% респондентів; серед тих, хто звернувся, але безрезультатно - 9,3%; і серед тих, хто не звертався до суду - частка довіри 11,9%. Так само серед тих, хто звернувся до прокуратури та отримав допомогу, частка довіри до прокуратури - 29,4%; серед тих, хто звернувся, але безрезультатно - 12,9%; і серед тих, хто не звертався до прокуратури - частка довіри 12%. Натомість такої залежності не спостерігається стосовно контактування з місцевими органами влади: серед тих, хто звернувся до місцевої держадміністрації та отримав допомогу, частка довіри до місцевих органів влади - 16,4%; серед тих, хто звернувся, але безрезультатно - 13%; і серед тих, хто не звертався до місцевої влади - частка довіри 14,1%. Таким чином, результативне звернення до міліції, прокуратури та суду суттєво збільшило до них довіру, натомість результативне звернення до місцевих органів влади такогого ефекту не дало. Це свідчить про те, що політичні органи влади, до яких, безумовно, належить місцева влада, сприймаються не лише крізь призму утилітарних мотивів оцінювання, а й крізь призму інших, ціннісно-ідеологічних орієнтацій.

Рисунок 2. Рівень недовіри до правоохоронних інститутів та місцевих органів влади, %

Ціннісно-світоглядне розшарування ідентичностей українського суспільства призвело до суттєвих зрушень масових настроїв стосовно функціонування політичних інститутів, зокрема розподілу влади між президентом і парламентом. Так, після Помаранчевої революції порівняно з 1990-ми та початком 2000-х років більш як удвічі зросла підтримка населенням моделі парламентсько-президентської республіки та значно зменшилася підтримка суто президентської (рис. 3).

Після тривалої політичної кризи у 2010 році різко зросла підтримка варіанта президентської республіки. Варіанти парламент- ської чи парламентсько-президентської республіки мають низькі показники підтримки у суспільстві. Ці коливання відбулися за рахунок регіональних розбіжностей: прихильників «абсолютної» президентської влади було зафіксовано більше на Заході та в Центрі, населення яких електорально підтримало кандидата-переможця у 2004 році, тоді як на Півдні і Сході зросла орієнтація на збільшення повноважень Прем'єр-міністра, який затверджується парламентом (табл. 1).

Рисунок 3. Динаміка думок населення щодо обсягів президентських повноважень, %

Таблиця 1

Регіональний розподіл підтримки населенням України варіантів президентської та парламентської республіки, %

Натомість у 2010 році, після перемоги В. Януковича на президентських виборах, прихильність до «абсолютної» президентської влади суттєво зросла за рахунок підтримки мешканців Півдня та Сходу. І вже у 2014 році, після перемоги П. Порошенка на позачергових президентських виборах, підтримка президентської республіки суттєво знизилася саме на Півдні і, особливо, на Сході країни.

Тобто судження про розподіл повноважень між президентом і парламентом України залежали від того, хто на момент опитування перебуває при владі, а хто - в опозиції. У регіональному розподілі «провладна» частина електорату виступала за збільшення повноважень Президента України, а «опозиційна» - за збільшення повноважень парламенту. З виграшем опозиційного кандидата регіональний розподіл суджень набував протилежного вигляду. Особливо це видно за розподілами суджень респондентів Східного регіону, коли у 2010 році підтримка варіанта президентської республіки зросла утричі порівняно з 2006 роком і суттєво знизилася у 2014 році, коли переміг «неїхній» кандидат.

Тому було б перебільшенням вважати, що в масовій свідомості відбулися зміни інституціонального характеру щодо розподілу владних повноважень, оскільки підтримка тої чи тої моделі грунтується радше на електоральних уподобаннях. На користь цього свідчать і зрушення масових настроїв стосовно ідеї обмеження президентської влади, що мали місце під час розпуску президентом парламенту у 2007 році, зокрема, розподіл відповідей населення на запитання «Як Ви ставитесь до ідеї прямого президентського правління в Україні, коли Президент перебирає на себе всю повноту влади з метою виходу з кризи, обмежуючи функції парламенту?» (рис. 4).

Зафіксоване у 2005 році зростання підтримки можливості прямого президентського правління у разі недієздатності парламенту опосередковано засвідчило перевагу інституту президентства у громадській думці населення України. Особливо ця підтримка була притаманна мешканцям Заходу та Центру, тоді як на Півдні та Сході країни ця ідея мала меншу підтримку. Такі регіональні розбіжності далися взнаки під час політичної кризи у 2007 році, коли зросло несприйняття цієї ідеї переважно на Сході та Півдні. Неоднозначна оцінка у ЗМІ безпрецедентного в політичній історії України рішення президента - про достроковий розпуск парламенту - наклала відбиток на ставлення населення у той час до ідеї абсолютної влади президента. Однак сумарний показник підтримки безумовного розпуску парламенту та підтримка розпуску за умов непрацездатності сягав близько половини населення. Тому президентові вдалося розпустити парламент, не наражаючись на серйозний спротив населення.

Рисунок 4. Динаміка думок населення щодо ідеї прямого президентського правління в Україні, %

Про те, що зрушення у ставленні населення до політичних інститутів мають емоційний характер, схиляючись у бік масових настроїв, а не прагнення глибоких інституціональних змін в утвердженні ідеї парламентаризму, свідчить також амбівалентність ставлень до партійної системи. Якщо в першій половині 1990-х років існувала певна підтримка багатопартійної системи за одночасного скептицизму стосовно наявності політичних сил, яким можна довірити владу, то з 2005 року з'явилася тенденція зростання переконаності населення у наявності таких сил на тлі низької підтримки інституту багатопартійності (рис. 5).

Подібна тенденція повторилася у 2019 році, коли у рік неймовірної популярності В. Зеленського та його політичної сили кількість громадян, які були переконані, що серед наявних політичних партій і рухів є такі, яким можна довірити владу, зросла до 46,1%. Втім, порівняти цей сплеск переконаності з рівнем підтримки багатопар- тійної системи неможливо, оскільки у тому році цього показника не було в інструментарії опитування.

Такий феномен не дає підстав констатувати, що в масовій свідомості утвердилося тяжіння до однопартійності. Йдеться радше про «втому» суспільства від великої кількості партій та низьку оцінку їхньої ефективності. В мониторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України 2017 року було застосовано методику О. Вишняка, за якою респондентам пропонувалося ширше коло варіантів сприйняття партійних систем (табл. 2).

Рисунок 5. Динаміка підтримки населенням багатопартійної системи та переконаності в існуванні політичних сил, яким можна довірити владу, %

Таблиця 2