Зміст та обсяг права на свободу віросповідання у практиці Європейського Суду з прав людини: окремі аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту права, психології та інноваційної освіти, Національний університет «Львівська політехніка»

Зміст та обсяг права на свободу віросповідання у практиці Європейського Суду з прав людини: окремі аспекти

Цебенко Соломія Богданівна кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії права та конституціоналізму

м. Львів

Анотація

У статті проаналізовано практику Європейського суду з прав людини щодо права кожного на свободу віросповідання. Вказано, що свобода віросповідання - це та можливість яка притаманна кожній людині і належить до її базових потреб в які держава не вправі втручатися. У 1950 році Рада Європи внесла право на свободу думки, совісті та релігії у свій текст Конвенції про захист прав людини та основоположних Цим документом Рада Європи зобов'язала держави-учасниці організації поважати право на свободу думки, совісті та релігії кожної людини, яка перебуває на їх території, надаючи їм можливість сповідувати чи не сповідувати певну релігію індивідуально чи колективно. Ця Конвенція передбачає не тільки права людини, але і зобов'язання держав для того, щоб людина могла реалізувати ці свої права або не зазнавала свавільного втручання з боку держави під час їх реалізації.

Зазначено, що у юридичній літературі свободу віросповідання розглядають як природне право людини, що полягає у можливостях людини щодо вчинення таких діянь, за допомогою яких приймаються, змінюються або сповідуються релігійні або інші переконання.

Узагальнено, що свобода віросповідання включає в себе: право людини змінювати релігію; свободу приєднуватися до певної релігійної течії або утриматись від такого приєднання; свободу людини виконувати чи не виконувати релігійні настанови. Крім того, свобода віросповідання, по-перше, не є абсолютною, як і будь-які інші права людини, тому держава може встановлювати певні обмеження цього права з метою збалансування інтересів різних груп населення і для забезпечення поваги до вірувань всіх людей; подруге, вона може реалізовуватися індивідуально (особисто, приватно) і колективно (групою людей, публічно), оскільки участь у житті релігійного співтовариства є частиною цього права; по-третє, при наявності в державі релігійного плюралізму, одним з її обов'язків є слідкування за тим, як конкуруючі групи терплять одні одних; фактично - це й є дотриманням державою принципу нейтралітету щодо релігійних об'єднань

Отже, на європейському рівні однією зі складових свободи віросповідання є право людини сповідувати ту чи іншу релігію чи не сповідувати жодної, а також право приєднуватись чи не приєднуватись до певної релігійної організації. віросповідання суд релігія

Ключові слова: свобода віросповідання, свобода релігії, права людини, свобода розсуду держави, негативні зобов'язання держави, позитивні зобов'язання держави, заборона дискримінації, релігійний плюралізм, світськість, толерантність, Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Abstract

Tsebenko Solomiia Bohdanivna Ph.D. in Law, Docent, Associate Professor of the Department of Theory of Law and Constitutionalism, Institute of Law, Psychology and Innovative Education, Lviv Polytechnic National University, Lviv,

THE CONTENT AND SCOPE OF THE RIGHT TO FREEDOM OF RELIGION IN THE CASE LAW OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS: SOME ASPECTS

The article analyses the case law of the European Court of Human Rights on the right of everyone to freedom of religion. It is indicated that freedom of religion is an opportunity inherent in every person and belongs to his or her basic needs, in which the state has no right to interfere. In 1950, the Council of Europe incorporated the right to freedom of thought, conscience and religion into its Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. By this document, the Council of Europe obliged its member states to respect the right to freedom of thought, conscience and religion of everyone within their territory, allowing them to profess or not to profess a particular religion, individually or collectively. This Convention provides not only for human rights, but also for the obligations of states to ensure that a person can exercise these rights or is not subject to arbitrary interference by the state in the exercise of these rights.

It is noted that in the legal literature, freedom of religion is considered to be a natural human right which consists in the human ability to perform such acts by which religious or other beliefs are adopted, changed or professed.

In general, freedom of religion includes: the right to change religion; freedom to join or refrain from joining a particular religious movement; freedom to follow or not follow religious instructions. In addition, freedom of religion, firstly, is not absolute, like any other human right, so the state may impose certain restrictions on this right in order to balance the interests of different groups of the population and to ensure respect for the beliefs of all people; secondly, it can be exercised individually (personally, privately) and collectively (by a group of people, in public), since participation in the life of a religious community is part of this right; thirdly, in the presence of religious pluralism in the state, one of its duties is to monitor how competing groups tolerate each other; in fact, this is the state's observance of the principle of neutrality with regard to religious associations

Thus, at the European level, one of the components of freedom of religion is the right of a person to profess a particular religion or not to profess any religion, as well as the right to join or not to join a particular religious organisation.

Keywords: freedom of belief, freedom of religion, human rights, state discretion, negative state obligations, positive state obligations, prohibition of discrimination, religious pluralism, secularism, tolerance, European Court of Human Rights, Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms.

Постановка проблеми

Свобода віросповідання - це та можливість яка притаманна кожній людині і належить до її базових потреб в які держава не вправі втручатися. Це право кожного, яке було передбачене ще Французькою декларацією прав людини і громадянина 1789 року, в якій була закріплена заборона переслідування за релігійні погляди, крім випадків, коли це не порушує громадський порядок. Через пару століть, у 1950 році Рада Європи внесла право на свободу думки, совісті та релігії у свій текст Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - ЄКПЛ, Конвенція). Цим документом Рада Європи зобов'язала держави-учасниці організації поважати право на свободу думки, совісті та релігії кожної людини, яка перебуває на їх території, надаючи їм можливість сповідувати чи не сповідувати певну релігію індивідуально чи колективно. Ця Конвенція передбачає не тільки права людини, але і зобов'язання держав для того, щоб людина могла реалізувати ці свої права або не зазнавала свавільного втручання з боку держави під час їх реалізації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Право на свободу віросповідання досліджують у своїх працях, зокрема, М. Бабій, І. Бальжик, О. Білаш, М. Васін, Д. Вовк, Т. Горбачевська, Ю. Кривенко, Д. Лук'янов, С. Лук'янченко, О. Панкевич, П. Рабінович, С. Рабінович, В. Сорокун, Є. Ткаченко, Ю. Цвєткова, Л. Ярмол та інші.

Метою даної статті є загальнотеоретичний аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ або Суд) щодо змісту і обсягу право кожного на свободу віросповідання.

Виклад основного матеріалу

Більшість сучасних демократичних країн світу, як і Україна, є поліконфесійними, тому і декларують відокремленість церкви від держави. Варто погодитись із думкою Д. Вовка, що світськість держави не означає її байдужість до релігійних організацій, а передбачає здійснення цілого спектру заходів (юридичних, організаційних), з метою забезпечення кожному права на свободу світогляду та віросповідання [1, с. 182-183].

У конституціях більшості демократичних країн світу гарантується право на свободу світогляду та віросповідання. Свобода світогляду означає право мати власні погляди на природу, людину і суспільство та змінювати їх, сповідувати релігію або бути атеїстом, не бути примушеним з боку держави або інших суб'єктів суспільних відносин до певного світогляду і ставлення до релігії, а також право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії [2]. Одним із проявів права на свободу світогляду є свобода віросповідання. У справі «Коккінакіс проти Греції» (Kokkinakis v. Greece), від 25 травня 1993 року ЄСПЛ зазначив, що свобода думки, совісті та релігії є однією з основ «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції [3]. ЄСПЛ сказав, що збереження справжнього релігійного плюралізму є життєво важливим для виживання будь-якого демократичного суспільства [4, § 122].

Не так багато справ розглянув ЄСПЛ щодо порушення статті 9 ЄКПЛ, проте все ж є випадки, коли існує релігійна нетерпимість. Часто, в суспільстві зараз питання релігії є або таким, про що не виховано розповідати, оскільки це особиста справа кожного, а держава відокремлена від релігії, або релігія може використовуватися як спосіб маніпуляції думкою населення і відволікання уваги від чогось важливого, що відбувається у суспільстві.

У юридичній літературі свободу віросповідання розглядають як природне право людини, що полягає у можливостях людини щодо вчинення таких діянь, за допомогою яких приймаються, змінюються або сповідуються релігійні або інші переконання [5, с. 40].

На думку М. Бабія, сьогодні світ ще не позбувся релігійної нетерпимості та переслідувань за релігійною ознакою, тому принципи свободи релігії хоч і легітимізовані, але, на жаль, часто залишаються деклараційними [6, с. 10-11]. Відповідно, реалізація права на свободу віросповідання тісно пов'язана з повагою до інших людей та шануванням їхніх релігійних поглядів та почуттів. Тому релігійна ненависть та ворожнеча у будь-якій формі повинні бути заборонені, оскільки жодна людина не має права ображати релігійні почуття інших людей.

Стаття 9 ЄКПЛ в першу чергу зобов'язує державу не втручатися у те, як людина реалізовує своє право на свободу думки, совісті і релігії [7]. Складовими цього права є можливість кожного одноособово чи колективно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно приймати і змінювати релігію за своїм вибором, входити до релігійних організацій чи виходити із них, брати чи не брати участь у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні, релігії, нести альтернативну службу замість військової, вести релігійну діяльність, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання тощо [8, 5-7].

Терміни «думка», «переконання», «совість» і «релігія» можуть охоплювати широкий спектр інтелектуальної та духовної діяльності. Тому Комісія з прав людини та ЄСПЛ особливо ретельно підходять до аналізу звернень про порушення статті 9 ЄКПЛ, вирішуючи, чи дійсно ці переконання, певні дії чи «вияв» підпадають під сферу дії положень цієї статті. Зміст права на свободу віросповідання є досить широким.

Зі статті 9 ЄКПЛ випливає, що кожен має право мати переконання. Держава не може вживати заходів на примусову зміну переконань людиною. Зокрема, в Рішенні «Кнудсен проти Норвегії» (Knudsen v. Norway) від березня 1985 року (заява № 11045/84) ще свого часу Комісія з прав людини вказала, що тиск на особу з метою змусити її змінити свої релігійні переконання або перешкодити їй їх сповідувати буде втручанням, що суперечить статті 9 Конвенції.

Крім того, що кожен вправі самостійно (приватно) сповідувати своє вірування, також вона також передбачає, серед іншого, свободу колективно сповідувати свою релігію. А це передбачає два аспекти. По-перше - колективно сповідувати релігію в колі однодумців. І в цьому випадку навряд чи будуть звернення до суду. Але, як свого часу у справі «Коккінакіс проти Греції» (Kokkinakis v. Greece), від 25 травня 1993 року ЄСПЛ сказав, що стаття також гарантує особі право намагатися переконати свого ближнього, наприклад, шляхом «навчання», без чого «свобода змінювати свою релігію або переконання», закріплена в статті 9 ЄКПЛ, скоріше за все, залишиться мертвою буквою [3, § 31; 9, § 78].

У рішенні «Свідки Єгови проти Фінляндії» (Jehovah's Witnesses v. Finland) від 09 травня 2023 року (заява № 31172/19) ЄСПЛ нагадав, що прояв релігійних переконань може мати різні форми, наприклад, форму богослужіння, навчання, виконання релігійних і ритуальних обрядів. ЄСПЛ зазначає, що діяльність з передачі інформації про певний набір переконань іншим особам, які не дотримуються цих переконань - відома як місіонерство або євангелізація в християнстві - захищається статтею 9 ЄКПЛ. Також під захист цієї статті підпадає колективне вивчення та обговорення релігійних текстів, які є аспектами сповідування релігії або переконань у загальновизнаній формі [10, § 72-75].

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення статті 9 ЄКПЛ звертає увагу на те, що реалізація права на свободу віросповідання або одного з його аспектів не може залежати від будь-яких актів державного затвердження чи адміністративної реєстрації. Не можна, щоб держава диктувала людині у що вона має вірити [11, с. 35-36].

Загалом аналізуючи практику ЄСПЛ, можна простежити, що свобода віросповідання включає в себе: право людини змінювати релігію; свободу приєднуватися до певної релігійної течії або утриматись від такого приєднання; свободу людини виконувати чи не виконувати релігійні настанови. Крім того, свобода віросповідання, по-перше, не є абсолютною, як будь-які інші права людини, тому держава може встановлювати певні обмеження цього права з метою збалансування інтересів різних груп населення і для забезпечення поваги до вірувань всіх людей; по-друге, вона може реалізовуватися індивідуально (особисто, приватно) і колективно (групою людей, публічно), оскільки участь у житті релігійного співтовариства є частиною цього права; по-третє, при наявності в державі релігійного плюралізму, одним з її обов'язків є слідкування за тим, як конкуруючі групи терплять одні одних; фактично - це й є дотриманням державою принципу нейтралітету щодо релігійних об'єднань [12, с. 608-615].

Отже, на європейському рівні однією зі складових свободи віросповідання є право людини сповідувати ту чи іншу релігію чи не сповідувати жодної, а також право приєднуватись чи не приєднуватись до певної релігійної організації.

Сорокун В. складові права на свободу віросповідання деталізує і, зокрема, до них відносить свободу засновувати та утримувати місця поклоніння; свободу мати та користуватися релігійними символами; свободу святкувати релігійні свята та дотримуватись інших днів відпочинку; місіонерську діяльність; право намагатися переконати ближнього через учення; право на державну реєстрацію релігійних організацій; право засновувати та утримувати благодійні та навчальні заклади; право на виготовлення та розповсюдження релігійної літератури; одержання пожертв; право на відмову від військової служби з приводу переконань; право надавати або отримувати релігійну освіту мовою за власним вибором особисто чи разом з іншими.

Крім того, міжнародні акти містять заборону дискримінації за ознаками релігійної приналежності з боку держави, установ, групи осіб або окремих осіб має бути заборонена законом. Держава має вживати ефективних заходів для попередження або подолання дискримінації за релігійними ознаками. Тому, будь-який виступ на користь релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, має бути заборонений законом [13, с. 590].

Однак, все ж право на свободу віросповідання не є абсолютним і частина статті 9 ЄКПЛ чітко передбачає легітимну мету, коли, за необхідності, держава може втручатися у свободу кожного сповідувати свою релігію або переконання. Ця свобода підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб [7].

Подібну структуру як стаття 9 ЄКПЛ мають ще статті 8, 10 та 11 Конвенції. Однак, на відміну від інших, стаття 9 ЄКПЛ не дозволяє обмежувати право, яке вона захищає заради «національної безпеки». Що це означає? З одного боку, кожен має право на свободу віросповідання, не залежно від ситуації, яка відбувається в країні (наприклад, надзвичайна ситуація чи воєнний стан). І, навіть, якщо загрожує небезпека країні, законної підстави для втручання з боку держави у право кожного на свободу віросповідання немає. Однак, в інтересах громадської безпеки та задля захисту прав і свобод інших осіб держава може обмежити право на свободу віросповідання. І, якщо буде звернення до ЄСПЛ, Суд, беручи до уваги конкретну справу, буде аналізувати чи таке втручання було необхідним у демократичному суспільстві, тобто чи втручання держави було пропорційним до мети, яка встановлена законом.

Оцінюючи, чи є втручання пропорційним, Суд надає державам- учасницям Конвенції певну свободу розсуду в оцінці наявності та ступеня необхідності такого втручання. Національні органи влади, в принципі, мають кращі можливості, ніж ЄСПЛ, для оцінки місцевих потреб та умов. Що стосується статті 9 Конвенції, то держава має широку свобода розсуду при вирішенні питання про те, чи обмеження права сповідувати свою релігію або переконання є «необхідним», тобто чи відповідає втручання «переважній суспільній потребі» і чи є воно «пропорційним законній меті, що переслідується» [14; 15, с. 20].

Під час війни, що відбувається на території України, є безліч зафіксованих фактів щодо порушення прав людини. Адже під час використання зброї завжди стоїть питання про можливість чи неможливість реалізації таких базових та основоположних прав, як право на життя, право на здоров'я, право на медичне забезпечення, можливість працювати і заробляти собі на проживання, захист права власності. Також відбуваються порушення прав людини у сфері свободи совісті та свободи релігії. Автори Аналітичної доповіді «Державно-церковні та суспільно-релігійні відносин в умовах війни Росії проти України» С. Здіорук та В. Токман стверджують, що фактично тимчасово окуповані українські території з 2014 р. перетворені росією на простір релігійної несвободи, адже там катують «неправильних» православних, знущаються з католиків, ув'язнюють на немислимі навіть у радянські часи терміни за релігійні переконання мусульман, примушують протестантів тікати за кордон від неминучих репресій, переслідують Свідків Єгови. Під виглядом боротьби із «сектами» та «екстремістами» російські окупанти розпочали переслідування «небажаних» релігійних організацій, відбуваються залякування, викрадення, катування віруючих. Репресії у царині свободи совісті та прав людини призвели до того, що під окупацією не залишилось ні греко-католицьких, ні римо-католицьких священників, які би проводили активну душпастирську роботу [16, с. 28].

Дивлячись на цю ситуацію у сфері свободи совісті на тимчасово окупованих територіях України, можна б було сказати, що Україна вправі зробити дерогацію по своїх зобов'язаннях у цій сфері, якби не деякі але... Адже міжнародне право прав людини передбачає, що у виняткових ситуаціях, коли дотримання стандартів захисту прав людини об'єктивно неможливе, держава може зробити відступ від зобов'язань у галузі прав людини. І, аналізуючи текст Конвенції бачимо, що стаття 15 не містить заборону дерогації за статтею 9 ЄКПЛ. Тобто, теоретично, якби не було інших міжнародних актів, Україна могла б зробити заяву про відступ від зобов'язань за статтею 9 Конвенції.

Однак, як зазначають автори Посібника із застосування Європейської конвенції з прав людини під час надзвичайної ситуації (кримінальне судочинство), розроблений національними експертами Ради Європи Сергієм Зайцем та Дар'єю Свиридовою, відступ від зобов'язань за Конвенцією не допускається, якщо це суперечить іншим міжнародним зобов'язанням держави. Тому в цьому випадку варто пам'ятати, що Україна, будучи державою-учасницею ООН, також має зобов'язання перед цією організацією і повинна виконувати статтю 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, яка забороняє відступ від зобов'язань у сфері свободи думки, совісті та релігії [17, с. 200, 208].

Крім того, Україна зобов'язана виконувати й інші міжнародні акти універсального та регіонального рівнів, в яких так чи інакше містяться положення щодо свободи віросповідання. Зокрема до таких документів можна віднести Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.; Конвенцію про статус біженців 1951 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань 1981 р., Декларацію прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. Зобов'язання України у Раді Європи не обмежується лише ЄКПЛ. Тому, Україна також зобов'язана виконувати, зокрема, Рамкову конвенцію про захист національних меншин 1995 р., Резолюцію ПАРЄ № 1466 (2005) «Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною», Рекомендацію № 1805 (2007) «Про святотатство, релігійні образи, промови ненависті проти осіб на підставі їх релігії»; Резолюція № 1510 (2006) «Свобода висловлення та повага до релігійних переконань»; Рекомендацію № 1556 (2002) «Релігія та зміни в Центральній та Східній Європі» та інші [13, с. 587-588].

Отже, держава, закріплюючи у національному законодавстві право на свободу совісті, повинна обов'язково гарантувати дотримання принципів законності та взаємного невтручання держави і релігійних організацій у справи один одного. За жодних обставин владі не варто ні де-факто, ні де-юре спеціально виводити одну з релігійних організацій на рівень «державної церкви» та відкрито надавати їй перевагу на противагу іншим релігійним організаціям.

Аналізуючи і узагальнюючи міжнародні стандарти щодо свободи віросповідання можемо зазначити, що, по-перше, держава гарантує кожному право на свободу совісті та віросповідання; по-друге, реалізація свободи совісті та віросповідання полягає у вільному обранні людиною світоглядних орієнтирів свого життя, також дозволяється змінювати релігійні погляди; по- третє, міжнародні стандарти забороняють примусове нав'язування будь-яких переконань, закріплюючи принцип ідеологічної багатоманітності та надаючи людині свободу вибору власного світогляду чи віросповідання; по-четверте, взаємовідносини держави з церквою повинні будуватися на принципі нейтралітету держави щодо релігії та рівності перед законом усіх конфесій.

Література

1. Вовк Д. О. Право і релігія: загальнотеоретичні проблеми співвідношення : моногр. . Х. : Право, 2009. 224 с.

2. Рабінович П. М. Коментар ст. 35 Конституції України / Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол. : В. Я. Тацій, О. В. Петришин, Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид., переробл. і допов. Х. : Право, 2011.

3. Kokkinakis v. Greece: ECHR, 25.05.1993 (Application № 14307/88). HUDOC

4. Affaire Bayatyan v. Armenia. ECHR [ВП], 7.07.2011 (Application № 23459/03). HUDOC

5. Ярмол Л. В. Свобода віросповідання: юридичне забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження) / Праці Львів. лабораторії прав людини і громадянина Наук.- дослід. ін-ту держ. будівництва та місцевого самоврядування Акад. правових наук України / редкол. : П. М. Рабінович (голов. ред.) [та ін.]. Львів, 2006.192 с. (Сер. І. Дослідження та реферати ; вип. 8).

6. Бабій М. Свобода совісті та свобода релігії: сучасна парадигма / Релігійна свобода : наук. щоріч. відділення релігієзнавства ін-ту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України : зб. наук. ст. з теми «Свобода релігії і демократія - старі і нові виклики» / за заг. ред. д-ра філос. наук А. Колодного. К. : УАР, 2010. № 15. С. 10-16.

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: міжнар. док. від 04.11.1950 / Рада Європи. Урядовий кур'єр. 2010. 17 листоп. № 215.

8. Ткаченко Є.В. Право на свободу віросповідання: судовий захист та деякі проблеми реалізації. Теорія та практика правознавства. 2015 Вип.2 (8). С. 1-18.

9. Ivanova v. Bulgaria: ECHR, 12.07.2007. HUDOC (Application № 52435/99).

10. Jehovah's Witnesses v. Finland: ECHR, 09.05.2023 (Application № 31172/19). HUDOC

11. Ossewaarde v. Russia: ECHR, 07.03.2023, (Application № 27227/17). Бюлетень: Верховенство права. Права людини. 2023. № 1. С. 35-36.

12. De Salvia, M. (2004). Precedents of the European Court of human rights. Guidelines for Judicial Practice Relating to the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Judicial Practice from 1960 to 2002. St. Petersburg: Publishing house "Legal center Press»..P. 608-615.

13. Сорокун В.М. Міжнародно-правові зобов'язання України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 9. С. 586-893.

14. S.A.S. v. France : ECHR [GC] 01.07.2014 (Application no. 43835/11). HUDOCURL

15. Guide on Article 9 of the European Convention on Human Rights. Freedom of thought, conscience and religion. Most recently on 31 August 2022. 107 p.

16. Державно-церковні та суспільно-релігійні відносини в умовах війни Росії проти України : аналіт. доп. / [С. І. Здіорук, В. В. Токман] ; за ред. С. І. Здіорука. - Київ : НІСД, 2023. 36 c.

17. Посібник із застосування Європейської конвенції з прав людини під час надзвичайної ситуації (Кримінальне судочинство) / Розроблений національними експертами Ради Європи Сергієм Зайцем та Дар'єю Свиридовою. Бюлетень: Верховенство права. Права людини. 2023. № 3.

References

1. Vovk D. O. Pravo i relihiia: zahalnoteoretychni problemy spivvidnoshennia : monohr. [Law and Religion: General Theoretical Problems of Correlation]. Kh. : Pravo, 2009. 224 s.

2. Rabinovych P. M. Komentar st. 35 Konstytutsii Ukrainy [Commentary to Article 35 of the Constitution of Ukraine] / Konstytutsiia Ukrainy. Naukovo-praktychnyi komentar / redkol. : V. Ya. Tatsii, O. V. Petryshyn, Yu. H. Barabash ta in. ; Nats. akad. prav. nauk Ukrainy. 2-he vyd., pererobl. i dopov. Kh. : Pravo, 2011.

3. Kokkinakis v. Greece: ECHR, 25.05.1993 (Application № 14307/88). HUDOC

4. Affaire Bayatyan v. Armenia. ECHR [VP], 7.07.2011 (Application № 23459/03). HUDOC

5. Iarmol L. V. Svoboda virospovidannia: yurydychne zabezpechennia v Ukraini (zahalno- teoretychne doslidzhennia) [Freedom of Religion: Legal Provision in Ukraine (general theoretical study)] / Pratsi Lviv. laboratorii prav liudyny i hromadianyna Nauk.-doslid. in-tu derzh. budivnytstva ta mistsevoho samovriaduvannia Akad. pravovykh nauk Ukrainy / redkol. : P. M. Rabinovych (holov. red.) [ta in.]. Lviv, 2006.192 s. (Ser. I. Doslidzhennia ta referaty ; vyp. 8).

6. Babii M. Svoboda sovisti ta svoboda relihii: suchasna paradyhma [Freedom of conscience and freedom of religion: a modern paradigm] / Relihiina svoboda : nauk. shchorich. viddilennia relihiieznavstva in-tu filosofii im. H. S. Skovorody NAN Ukrainy : zb. nauk. st. z temy «Svoboda relihii i demokratiia - stari i novi vyklyky» / za zah. red. d-ra filos. nauk A. Kolodnoho. K. : UAR, 2010. № 15. S. 10-16.

7. Konventsiia pro zakhyst prav liudyny i osnovopolozhnykh svobod [European Court of Human Rights]: mizhnar. dok. vid 04.11.1950 / Rada Yevropy. Uriadovyi kurier. 2010. 17 lystop. № 215.

8. Tkachenko Ye.V. Pravo na svobodu virospovidannia: sudovyi zakhyst ta deiaki problemy realizatsii [The right to freedom of religion: judicial protection and some problems of implementation]. Teoriia ta praktyka pravoznavstva. 2015 Vyp.2 (8). S. 1-18.

9. Ivanova v. Bulgaria: ECHR, 12.07.2007. HUDOC (Application № 52435/99).

10. Jehovahs Witnesses v. Finland: ECHR, 09.05.2023 (Application № 31172/19). HUDOC

11. Ossewaarde v. Russia: ECHR, 07.03.2023, (Application № 27227/17). Biuleten: Verkhovenstvo prava. Prava liudyny. 2023. № 1. S. 35-36.

12. De Salvia, M. (2004). Precedents of the European Court of human rights. Guidelines for Judicial Practice Relating to the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Judicial Practice from 1960 to 2002. St. Petersburg: Publishing house "Legal center Press»..P. 608-615.

13. Sorokun V.M. Mizhnarodno-pravovi zoboviazannia Ukrainy u sferi zakhystu prava na svobodu sovisti ta virospovidannia [International legal obligations of Ukraine in the field of protection of the right to freedom of conscience and religion]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal. 2022. № 9. S. 586-893.

14. S.A.S. v. France : ECHR [GC] 01.07.2014 (Application no. 43835/11). HUDOC

15. Guide on Article 9 of the European Convention on Human Rights. Freedom of thought, conscience and religion. Most recently on 31 August 2022. 107 p.

16. Derzhavno-tserkovni ta suspilno-relihiini vidnosyny v umovakh viiny Rosii proty Ukrainy [Church-state and socio-religious relations in the context of Russia's war against Ukraine] : analit. dop. / [S. I. Zdioruk, V. V. Tokman] ; za red. S. I. Zdioruka. - Kyiv : NISD, 2023. 36 c.

17. Posibnyk iz zastosuvannia Yevropeiskoi konventsii z prav liudyny pid chas nadzvychainoi sytuatsii (Kryminalne sudochynstvo) [Handbook on the application of the European Convention on Human Rights during an Emergency (Criminal Procedure)] / Rozroblenyi natsionalnymy ekspertamy Rady Yevropy Serhiiem Zaitsem ta Darieiu Svyrydovoiu. Biuleten: Verkhovenstvo prava. Prava liudyny. 2023. № 3.

Размещено на Allbest.ru