Історично-правовій аспекти виникнення мирової угоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИНИКНЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ

Вступ

мировий угода законодавство примирення

Стаття присвячена окремим історичним аспектам виникнення і розвитку інституту мирової угоди. Висвітлено започаткування процедур примирення в культурах найдавніших цивілізацій, а також в Стародавньому Римі та Греції, їх становлення у період середньовіччя та розвиток у країнах буржуазної Європи. На підставі вивчення українського права досліджено особливості застосування мирової угоди в Україні на різних етапах. Мирова угода давно відоме для українських традицій державного управління та світу явище, яке зараз лише переживає черговий етап свого відродження. Правова система України щодо відношення до правової системи європейського співтовариства потребує змін, як матеріального законодавства, так і процесуального.

Згідно цивільно процесуального кодексу одним із найважливіших принципів цивільного судочинства - є принцип диспозитивності, основним його принципом є здійснення сторонами по справі звернення осіб до суду, надання особисто доказів, збирання доказів.

Але розглядаючи цивільний процес, слід зазначити, що сторони по справі мають право на укладання мирової угоди, яка вважається ефективним способом врегулювання спору, та закінчення конфлікту між сторонами.

Законодавство сьогодення постійно вдосконалюється та змінюється, значні зміни зазнав цивільно - процесуальний кодекс в 2017 році. Досліджуючи інститут мирової угоди в даній роботі було проведено ряд досліджень з точки зору його природи, становлення та історичного розвитку в різні історичні епохи, та перспективи його розвитку в законодавстві України. Було вивчено міжнародний досвід, практика застосування мирової угоди, проблеми та шляхи вирішення недоліків в законодавстві.

В даній роботі досліджено особливості виконання мирової угоди. Обґрунтовано, що у разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні вказаного позову

Метою статті є - вичення поняття, види, та історії становлення та розвитку особливості мирової угоди як процесуальної форми примирення сторін у цивільному процесі

Виклад основного матеріалу

За результатами дослідження історичних даних вченими процесуалістами було вивчено інститут мирової угоди. Слід зазначити що мирова угода існує тисячоліттями - і досліджується як в історичній ретроспективі, так і на рівні галузевого та міжгалузевого простору. Зокрема. С. В. Лазарев стверджує: «Інститут мирової угоди має давню історію. Історичний розиток мирової угоди почав свій розвиток ще в Древньому Римі». Стародавній Рим є колисковою права. Саме в Римі вже проводилися судові процеси на основі змагальності сторін. Саме з цього часу сторони по справі повинні були надати докази. Але були випадки коли особа яка звернулась до суду, не могли надати докази, або привести свідків, в цьому випадку судом пропонувалося укласти мирову угоду, за рахунок певних уступок. Таким чином з розвитком права, набувала популярності і мирова угода.

Мирова угода у формулярному процессы Стародавнього Риму насила назву «transactio» яка за своєю суттю і формою була судовим рішенням. [1, с. 67].Мирові угоди (Transactio) за Дигестами Юстиніана (книга друга титул XV «Про мирові угоди») повинні були відповідати певним процесуальним формам, не звертая уваги на те, що такі форми і були справою сторін. Відповідно до Дигестів, мирова угода повинна була відповідати праву і не шкодити праву інших осіб. Такі угоди могли укладати лише уповноважені на те особи. При цьому кожна мирова угода повинна суддею або претором. [4, с. 33].

У римській імперії врегулювання спору являло собою щось середнє між посередництвом й судом. І хоча у римському праві ще мало місце застосування помсти у відповідь на образу, водночас стає більш виразною його спрямованість на пошук цивілізованих способів вирішення конфлікту. Римляни зверталися за вирішення спору до претора, але останній не розглядався як владний орган, а його рішення мали обов'язковий характеру. Проте сама можливість звернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідно створення таких інституцій давало можливість особам розпочати процес врегулювання спору, який міг закінчитися складанням мирової угоди, тобто примиренням. Зробити висновок про наявність своєю суттю попередньої процедури мирного врегулювання спору між сторонами дає змогу положення Законів ХІІ таблиць, в якому йдеться про необхідність здійснення спроби примирення сторін з метою запобігання судовому розгляду: "Если тяжущиеся стороны не приходять к соглашению, пусть (они) до полудня сойдутся для тяжбы на форуме или на комициуме. Пусть обе присутствующие стороны по очереди защищают свое дело". Як і в інших державах стародавнього світу, у римській державі не розрізняли кримінального і цивільного процесу, тому угода, спрямована на мирне вирішення спору, могла бути укладена як у рамках кримінальної, так і цивільної справи. [8, с. 45].

Д. Л. Давиденко зауважує, що факт встановлення грошового еквіваленту правопорушення полегшив проведення переговорів з врегулювання спорів [13, с. 164]. Таке відшкодування було відомо римському праву під назвою «композиція» (тобто штраф, що правопорушник сплачував потерпілому). Композиція спочатку мала добровільний, а пізніше обов' язковий характер відповідно до встановленого законом порядку (так звана «законна композиція»). Пізніше, у період середньовіччя, з прийняттям європейськими народами християнства та розвитком писемності, звичаєве право було закріплене в письмових документах, та містило норми про відшкодування заподіяної шкоди, зокрема Салічна правда, а через чотири століття й «Руська правда», містили положення стосовно точного розміру грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення й за заподіяння різного роду збитків особі та майну, які раніше визначити було вкрай складно. Така система була відома й англосаксонському праву, де вона мала назву bot [13, с. 165].

У «Саксонському зерцалі» - джерелі права Німеччини XIII ст. також дістав своє відображення принцип відшкодування шкоди. Згіднозі ст. 14 Книги II «Земського права», у випадку необережного вбивства та вбивства в умовах необхідної оборони судова справа, як правило, обмежувалася добровільними угодами про відшкодування збитків потерпілій стороні [9, с. 56].

При цьому, у контексті даного дослідження вбачається доцільним дослідити досвід країн Західної Європи. Так, на відміну від України, окремі глави присвячені мирової угоді містяться у діючих цивільних кодексах країн романогерманської правової системи (Франція, ФРН, Польща, Іспанія, Греція та інші). Зокрема, у статті 2044 Цивільного кодексу Франції дається визначення мировій угоді, як договору, в силу якого сторони закінчують наявний спір між ними або попереджають виникнення спору в майбутньому [12, c. 24].

У «Саксонському зерцалі» - джерелі права Німеччини XIII ст. також дістав своє відображення принцип відшкодування шкоди. Згіднозі ст. 14 Книги II «Земського права», у випадку необережного вбивства та вбивства в умовах необхідної оборони судова справа, як правило, обмежувалася добровільними угодами про відшкодування збитків потерпілій стороні [14, с. 56].

Так, висловлення мирова угода також було визначено в цивільном кодексі Франції 1802 р., який розглядав інститут примирення, як спосіб, яким можна упередити спір, або вирішити його допомогою укладення мирової угоди. І це було дійсно так, оскільки мирова угода являла собою універсальний інститут, який використовували до всіх видів матеріального права: розподілу майна подружжя, у земельних,чи житлових, фінансових, цивільних спорах. Якщо у світському суді мирова угода була все ж більш приватною справою сторін, тому примирним процедурам приділялась незначна увага, то церковні суди через примирні процедури повинні були в обов'язковому порядку віднайти примірення між сторонами у спірних правовідносинах з метою укладення миру (мирових угод) між прихожанами. [2, с. 38].

Так, головним завданням інституту мирових судів у Франції було примирення сторін, а додатковим - вирішення незначних майнових споров. Тільки після проходження процедури примирення у мирового судді, і в разі її невдачі, можна було звертатися з позовом до суду. Мировий суддя видавав акт про проведення процедури примирення. За наявності цього акту можна було подавати позовну заяву. Процедура судового примирення була закріплена в частині 2 Цивільного процесуального кодексу Франції, який набрав чинності в 1807 році. Цікаво звернути увагу на те, що закон забороняв юристам брати участь у примиренні в якості представників або консультантів сторін, так вважалося, що юристи лише заважають досягненню миру між сторонами. Така логіка зрозуміла: при примиренні суперечка врегульовується відповідно до інтересів сторін, а не до їх прав, і, крім того, юристів підозрювали в матеріальній зацікавленості продовження спору та тривалому судовому розгляді, оскільки від цього залежав розмір їх винагороди. Згодом Конституційні збори вирішили, що примирення, має застосовуватися не лише в мирових судах, а у всіх без винятку [3, с. 173].

Багато спорів в Англії й у континентальній Європі в X і XI ст. закінчувалися укладенням мирової угоди, що супроводжувалась обміном подарунками, як підтвердження прагнення до миру і взаємної довіри. Такі мирові угоди часто досягалися завдяки сприянню посередників, якими зазвичай були спільні друзі та сусіди. Цікаво зазначити, що у судах багатьох європейських держав (включаючи Англію) у ХІІ-ХГУ ст. регулярно проводилися так звані dies amori (дні примирення). Ці дні суди повністю присвячували вживанню заходів щодо примирення сторін.

В 20-і рр. XII ст. в Англії в підручнику з права, відомому як «Закони Генріха І», одним із основних принципів був такий: «Pactum legem vincit et amor iudicim» - угода перевищує право, а мир - судове рішення. [15, с. 171].

З розвитоком права та законодавства у 1924 р.було принято Цивільно процесуальний кодекс УРСР. В даному кодексі не було визначено і прописано право сторін укладати мирову угоду після розгляду справи. Однак практичні працівники, адвокати, судді, почали надавати запити, в яких детально вказували і описували значення позасудових і судових мирових угод, а також порядок ведення справ, у випадку якщо сторони виявили бажання розв'язати справу - мирною згодою. Верховний Суд Циркуляром № 70 роз'яснив, що мирова угода, прийнята судом і занесена у протокол судового засідання, прирівнювалася до безперечних документів, на підставі яких міг бути винесено рішення. Після прийняття Основ цивільного судочинства СРСР (1961 р.) і Цивільного процесуального кодексу (1964 р.), норми яких містили спеціальні правила, що закріплюють право сторін на закінчення справи. Внаслідок цього проблемні питання з застосуванням мирової угоди набули дещо більшого теоретичного і практичного значення. Зокрема, у радянській процесуальній літературі після 1964 р. велася дискусія про правову природу мирової угод. [4, с. 63].

Мирове суспільство визнає важливість забезпечення миру і справедливості як однієї із 17 цілей, визначених Організацією Об'єднаних Націй, для забезпечення подальшого сталого розвитку нашого світу. Зокрема, як зазначено в 2030 Agenda for Sustainable Development, потрібно докласти зусиль задля досягнення справедливого мирного та відкритого суспільства рівних можливостей для всіх шляхом всебічної підтримки верховенства права й забезпечення рівного доступу до суду [1, с. 33].

Висновки

Погляд на розвиток інституту мирової угоди в історичному контексті свідчить, що прагнення до мирного врегулювання спору - це споконвічне прагнення, притаманне не лише конкретній людині, а і суспільству загалом. У зв'язку з цим основним завданням законотворців є розробка ефективних механізмів реалізації такого прагнення на основі запозичення позитивного досвіду попередників.

Встановлено, що мирова угода у цивільному процесі має наступні ознаки:

-двосторонній договір;

може укладатись лише між сторонами судового процесу та щодо наявного між ними спору; обов'язково затверджується судом;

-наслідком її затвердження є ліквідація спору між учасниками; виконується в примусовому порядку.

Окрім того, досліджено три основні підходи щодо поняття мирової угоди:

-матеріально-правова,

-процесуальна і змішана.

Зроблено висновок, що змішана позиція є найбільш правильною, оскільки вона поєднує в собі основні переваги двох попередніх точок зору і в той же час дозволяє усунути їх недоліки. При укладенні мирової угоди сторони по-новому визначають обсяг і зміст взаємних прав та обов'язків, що випливають із спірного матеріального правовідношення. Кожна сторона в певній мірі відступає від своєї певної позиції у справі. У мировій угоді сторони можуть підтвердити наявність існуючого між ними матеріального правовідношення. Крім того, мирові угоди можуть укладатись як у межах цивільного та господарського процесів, так і у виконавчому провадженні

Аналіз фактичних даних дає можливість дійти висновку, що при укладанні мирової угоди на практиці можна стикнутися з багатьма проблемами, які вимагають, в першу чергу, нормативного врегулювання у майбутньому та потребують уважності сторін при реалізації наданого їм права. Оскільки, якщо судове рішення, як владний акт містить елемент державного примусу, то мирова угода укладається за взаємною згодою сторін і приводить до бажаного для них результату - розв'язання конфлікту.

Сам процес досягнення мирової угоди - це напружена праця сторін або їх представників, оскільки кожна умова мирової угоди викликає протистояння через те, що одна сторона має робити поступки, разом же сторони можуть ставати на принципи і необхідно знаходити розумні аргументи, щоб виправити ситуацію, а також шукати компромісні рішення.

Врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди має стосуватися лише прав й обов'язків сторін. Сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. У всіх випадках укладення сторонами мирової угоди суд повинен перевіряти, чи умови мирової угоди не суперечать закону або не порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, а також чи умови мирової угоди є виконуваними

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що мирова угода сторін - це правочин, укладений між сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок, який може стосуватися лише прав та обов'язків сторін і предмета позову. Особливість мирової угоди полягає у тому, що вона замінює спірні правовідносини (права та обов'язки) сторін безспірними, чітко визначеними. Це, з одного боку, свідчить про ліквідацію допроцесуального правовідношення, а з іншого - про виникнення нового правовідношення

Традиції примирення мають більш ніж тисячолітню історію. На підставі аналізу історичного досвіду практик посередництва та примирення у різних його проявах, можемо стверджувати, що мирова угода, яка сьогодні є якісно формою, має досить довгу історію розвитку та не є чужою українським правовим традиціям та ментальності. Розгляду сутності та співвідношенню понять «примирення», «посередництво» та «мирова угода» має спільне коріння.

Список використаних джерел

1. Йоффе О. С. Обязательное право, М. Юридична література 2017. 880 с.

2. Ізарова І. Реформи цивільного процесу в України: новели позовного провадження. Право України. 2017. № 8. С. 33-44.

3. «Правова природа мирової угоди в цивільному процесі україни» К. Г. Опарін, І. В. Атаманчук с. 185

4. Соколянський Д. В. Мирова угода сторін у цивільному судочинстві України: постановка проблеми. Актуальні проблеми держави і права. 2012. № 66. С. 348-353. URL:http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2012_66_52

5. Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс України; Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1618-15 (дата звернення:08.09.2020).

6. Пилехина Е.В. Мировое соглашение в практике арбитражного суда и суда общей юрисдикции: дис. канд. юрид. наук:12.00.15 / Пилехина Елена Викторовна. СПб., 2001. 146 с.

7. Давыденко Д. Л. Мировое соглашение как средство внесудебного урегулирования частноправовых споров (по праву России и некоторых зарубежных стран): автореф. дис.2015.312 с.

8. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 12.06.2018 у складі №908/1604/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74691752 (дата звернення: 08.09.2020)

9. Соколянський Д. В. Мирова угода сторін у цивільному судочинстві України: постановка проблеми. Актуальні проблеми держави і права. 2012. № 66. С. 348-353. URL:http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2012_66_52

10. Ятченко Є. О. Укладення мирової угоди під час здійснення судочинства та у виконавчому провадженні. Судова апеляція. 2015, №4. С. 41-48.

11. Штефан М. Й. Цивільний процес: підруч. [для юридичних спеціальностей вищих закладів освіти].К.: Ін Юре, 1997. 608 с.

12. РожковаМ.А. Мировая сделка: использование в коммерческом обороте: монография. Москва: Статут, 2005. 572 с.

13. Давыденко Д. Л. Из истории примирительных процедур в Западной Европе и США // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. 2004. № 1. С. 163-176

14. Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / под ред. В. М. Корецкого. М., 1985

15. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред. В. Д. Гончаренка, уклад. В. Д. Гончаренко, О. Д. Святоцький. 3-тє вид., перероб. К., 2003.

Размещено на Allbest.ru