Класифікація інформаційних прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класифікація інформаційних прав людини

Класифікаційний аспект інформаційних прав людини зумовлюється як плюралізмом розуміння самих прав людини та, відповідно, їх видовим розмаїттям, так і варіаціями сприйняття власне інформаційних прав людини як нового утворення, зокрема в системах: прав людини, соціальних цінностей і благ, правових механізмів і засобів, культурних надбань.

З позицій законів логіки, у прагненні пізнати інформаційні права людини як цілісність, наведена у цьому розділі класифікація інформаційних прав людини утворена своєрідним поєднанням синтезу і диференціації, холістичного і мерологічного мислення.

У такій інтерпретації вона стає можливою не менш завдяки тому, що недоосмислений нині феномен інформаційних прав має безліч проявів, які вже закріпилися в реальному житті, але наразі практичною юриспруденцією сприймаються розрізнено (ще не сприймаються як цілісність).

Як і права людини в цілому інформаційні права людини теоретично можна розглядати в категоріях прав людини і прав громадянина, прав людини і основоположних свобод. Не вдаючись тут до дискусії щодо їх співвідношення, все ж таки варто зазначити, що виокремлення згаданих категорій багатьма вченими-правниками сьогодні вважається досить умовним або відносним.

Щодо прав людини і громадянина, то в сучасних умовах правового розвитку та міжнародної стандартизації прав людини межа між ними усе більше розмивається. Як зазначає М.І. Козюбра, «в реальному житті зазначений поділ дедалі більше втрачає своє як теоретичне, так і, особливо, практичне значення, оскільки невідчужувані фундаментальні права людини визнаються нині всіма демократичними державами, зокрема через надання міжнародним актам про права людини статусу складової частини національного правопорядку (законодавства)».

Щодо пояснення співвідношення прав і свобод людини є різні концепції - від розділення до ототожнення. Часто-густо відмінності в тлумаченні цих понять вважають даниною традиціям попередніх століть. Принаймні у випадку з інформаційними правами і свободами, варто погодитися з філософською позицією О.Г. Данільяна та О.П. Дзьобаня про їх діалектичну єдність Загальна теорія права: підручник / за заг. ред. М.І. Козюбри. Київ: Ваіте, 2015. С. 58. Данільян О.Г., Дзьобань О.П. Діалектична єдність інформаційних прав та інформаційної свободи: до усвідомлення. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2017. № 1(32). С. 5-15.

¹ Тихомиров О.О. Інформаційні права людини: генераційний підхід. Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави: зб. матер. наук.-практ. конф., (Київ, 19 берез. 2015 р.): у 2 ч. Київ: Наук-вид. відділ НА СБ України, 2015. Ч. 1. С. 158-162..

Утім, задля охоплення максимального обсягу поняття «інформаційні права людини», здебільшого абстрактно та з певною долею умовності, можна виокремлювати:

інформаційні права людини (право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції);

інформаційні свободи людини (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання);

інформаційні права громадянина (право на доступ до інформації органів влади, право знати свої права і обов'язки).

Окрім того, розширенню уявлень про інформаційні перетворення прав людини може сприяти їх аналіз з позицій форми і змісту, тобто виокремлення в класифікаційному аспекті прав людини інформаційних за змістом (якими є переважна більшість із згаданих у наведеній в цій статті класифікації) та інформаційних за формою.

Звісно, проблема співвідношення змісту і форми, зумовлює необхідність діалектичного мислення та різних ступенів абстрагування, що заглиблює здебільшого в філософські роздуми. Але, водночас, такий ракурс дає змогу осягнути межі інформаційної залежності прав людини в цілому та, можливо, виявляти перспективні тенденції змін у їх сприйнятті та забезпеченні. Тому тут не пропонується права з ознаками «інформаційно™ за формою» однозначно позиціонувати власне як інформаційні права людини, оскільки зміст певного права може породжувати різні форми, серед яких далеко не всі інформаційні. Проте у деяких прав людини, особливо в умовах інформаційного суспільства, інформаційні форми домінуватимуть, що з точки зору забезпечення і реалізації буде наближувати їх до інформаційних прав за змістом. Як права з домінантними ознаками інформаційних форм пропонується розглядати зокрема: право на недоторканість ділової репутації; право на індивідуальність; право на свободу літературної, художньої, наукової творчості; право на свободу вираження поглядів і переконань; право на ім'я, право на звернення. Тому ці права згадувалися раніше як елементи комплексу інформаційних прав і будуть використані у подальшій класифікації.

Одним із визнаних критеріїв розподілу прав людини є концепція поколінь. Аналізуючи загальновизнані права людини з огляду на предмет їх інформаційного змісту, а також наявності певних інформаційних компонентів у їх сучасній деталізації (як похідних прав), зокрема можна розглядати:

право на свободу думки, совісті і релігії, право на ім'я, право на таємницю особистого життя, право на таємницю кореспонденції - як самостійні інформаційні права людини першого покоління;

право на недоторканність ділової репутації, право на індивідуальність - як інформаційні права людини другого покоління (у цьому разі вони є похідними від права на працю та розвиток особистості);

право на інформаційну безпеку і на вільний інформаційний простір (самостійні), або ж право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (похідні від права на безпечне життя та довкілля) - як інформаційні права людини третього покоління.

Аналогічним чином інформаційні права людини можуть бути інтерпретовані і крізь призму підходу, властивого документам ООН, який став звичним для світової юридичній практики та багатьох національних правових систем, зокрема української, тобто в межах груп громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних прав людини. Приміром, право на доступ до публічної інформації буде належати до політичних, право на інформацію про стан свого здоров'я - до соціальних, а право на недоторканність ділової репутації - до економічних прав.

Залежно від особливостей державного забезпечення інформаційні права людини можуть бути поділені на негативні і позитивні. Негативні ґрунтуються на невтручанні держави, зокрема це право на таємницю особистого життя, право на свободу думки і слова, право на свободу літературної, художньої, наукової творчості. Позитивні забезпечуються цілеспрямованою державною діяльністю - це право на звернення, право на доступ до публічної інформації, право на достовірну інформацію про стан довкілля тощо. До позитивних інформаційних прав необхідно відносити також права третього покоління, здійснення яких можливо тільки за умов консолідації держави та інститутів інформаційного суспільства. Такими, зокрема, є право на рівний доступ до інформаційних технологій, або ж право на безпечний інформаційний простір, особливо коли йдеться про його національний сегмент.

За способом (характером) здійснення доцільно виділяти активні і пасивні інформаційні права людини. Активні передбачають дієвість суб'єктів під час їх використання, а пасивні - дотримання певних меж індивідуального інформаційного простору людини, що здебільшого має концепцію конфіденційності чи таємниці. Нерідко активні і пасивні інформаційні права утворюють певні «антагоністичні» пари: право на самовираження або індивідуальність та право на таємницю особистого життя; право на інформацію про стан свого здоров'я та право на таємницю про стан свого здоров'я.

Також за аналогією з правами людини, залежно від суб'єктів прав можна виділяти індивідуальні і колективні інформаційні права. Колективні права є такими, що вимагають солідарних дій певного кола суб'єктів (носіїв права) - народу, нації, людства і в «поколінневій» концепції належать до третього покоління прав людини. Існування колективних прав подекуди ставиться під сумнів, але саме ці права є «індикатором» найбільш важливих актуальних потреб у певних благах як окремих суспільств, так і людства в цілому та виступають гарантією реалізації інших прав людини (першого і другого покоління). Як права вони визначаються здебільшого на рівні концепцій і декларацій. Такими є право на інформаційну безпеку, на безпечний інформаційний простір, зокрема кіберпростір.

Безпосередні вказівки з приводу цих благ і їх солідарного забезпечення дедалі частіше з'являються і в науці, і в практиці. Приміром, О.М. Солодка, аналізуючи перспективи удосконалення інформаційної безпеки України, зазначає про «відсутність ефективних механізмів залучення громадськості та приватного сектору України до протидії негативним інформаційним впливам, міжнародної співпраці у цій сфері». А Стратегія кібербезпеки України 2021 року серед завдань визначає «врегулювання на законодавчому рівні питання щодо всебічного залучення приватного сектору та громадянського суспільства до здійснення заходів зі стримування деструктивної діяльності в кіберпросторі» Солодка О.М. Пріоритети удосконалення інформаційної безпеки України. Інформація і право. 2015. № 3(15). С. 38. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про Стратегію кібербезпеки України»: Указ Президента України від 26.08.2021 № 447/2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/447/2021 (дата звернення: 02.02.2023)..

Водночас прикладом більш глибокої юридизації та визнання колективних інформаційних прав може бути право на вільний доступ до інформації про стан довкілля (на достовірну інформацію про стан довкілля). Будучи складовою екологічних прав людини, або ж компонентом «права людства на здорове довкілля», воно набуло визначення в ключових документах ООН щодо безпеки довкілля - Декларації з довкілля і розвитку (Декларація Ріо), Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція), та на рівні національних законодавств, зокрема українського (ст. 50 Конституції України) Іванків І. Права людства: монографія. Київ: Ваіте, 2020. С. 71-74..

Очевидно, що як своєрідний вияв прав людини в інформаційній сфері життєдіяльності людства інформаційні права можуть бути класифіковані і за всіма іншими можливими (традиційними і не тільки) критеріями видового розмаїття прав людини.

Зважаючи на новітність інформаційних прав людини, далі варто зупинитися на розподілі їх на види за критерієм юридичної визначеності. Загалом у цьому та суміжних ракурсах може йтися про визначені і невизначені, визнані і невизнані, усталені і неусталені інформаційні права людини, межі між якими будуть досить розпливчастими. Тому доцільно скористатися саме критерієм формальної визначеності, тобто закріпленості у правових актах різного рівня - міжнародного регіонального, загальновизнаних міжнародних стандартів, а також національного права, які їх імплементують, розкривають, деталізують.

Так, юридично визначеним є право на таємницю кореспонденції (ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 31 Конституції України, ст. 306 Цивільного кодексу України), а юридично невизначеними - право на інформаційну безпеку, право на вільний і доступний інформаційний простір, право на доступ до інформаційних мереж та електронних послуг, право на інформаційний суверенітет, право на якісну загальнодоступну інформацію.

При цьому юридично невизначені інформаційні права можуть бути як суто концептуальними (про що буде йтися далі), як-от право на інформаційну безпеку, так і такими, що перебувають на певному етапі своєї юридичної формалізації. Зокрема, право бути забутим порівняно недавно було активно обговорюваним як перспектива, але з прийняттям GDPR набуло цілком конкретного юридичного закріплення. Іншим прикладом можуть бути право на «доступність нових ІТ і використання без дискримінації» та право на «свободу комунікації», які наразі тільки своєрідно окреслені Європейським парламентом в контексті проблем забезпечення прав людини та верховенства права в інформаційному суспільстві Declaration on Human Rights and the Rule of Law in the Information Society. May, 13, 2005. URL: https://search.coe.int/cm/Pages/result_details.aspx?ObjectID=09000016805 da1a0 (дата звернення: 04.02.2023)..

За змістом серед інформаційних прав людини важливо виділяти концептуальні (абстрактні) - які виконують ціннісно-орієнтаційну роль в інформаційному суспільстві (свобода інформації, право на інформацію, право на рівний доступ до інформаційних технологій) та конкретні, що являють собою достатньо чітко юридично визначені інформаційні можливості в певних правовідносинах (право на ім'я, на доступ до публічної інформації, на звернення, на інформацію про стан свого здоров'я тощо).

Так, право на інформацію у версії Закону України «Про інформацію» подається як спектр можливостей «кожного», тобто має абстрактний характер та відображає концептуальну ідею (принцип) інформаційної свободи з безліччю припустимих в демократичному суспільстві обмежень, що далі логічно деталізується в різних моделях правовідносин та відповідних суб'єктивних правах, які вже будуть конкретними.

За своїм функціональним призначенням інформаційні права людини можна поділяти на фундаментальні - засадничого значення та інструментальні, виникнення яких є реакцією на новітні соціальні потреби й проблеми забезпечення прав людини в інформаційній сфері. Визначення і дотримання інструментальних прав виступає своєрідним механізмом гарантування, захисту, реалізації прав людини в інформаційну добу, або ж своєрідним засобом забезпечення безпеки кожної людини і людства в цілому.

Розрізнення інформаційних прав за цим критерієм є важливим для їх осмислення, але здебільшого відносним. Одне й те саме право у фокусах різних систем - прав людини, соціальних цінностей, пріоритетів майбутнього, юридичних механізмів, засобів безпеки тощо може мати як фундаментальне, так і інструментальне значення.

Так, власну інформаційну природу має одне із загальновизнаних прав людини - право на свободу вираження поглядів і переконань. Воно являє собою інформаційну свободу людини, яка є невід'ємною властивістю гідного життя в будь якому суспільстві, особливо в інформаційному. Тобто це право є фундаментальним і в системі прав людини, і в системі цінностей інформаційного суспільства.

Або, право на інформаційну безпеку, на вільний інформаційний простір, на рівний доступ до ІТ - як концептуальні права третього покоління утворюють певний ціннісний, світоглядний і правовий базис майбутнього людства, а тому, навіть не будучи фундаментальними в традиційному значенні прав людини, у функціональному аспекті для інформаційного суспільства вони є фундаментальними. Водночас, згідно з загальною ідеєю прав людини третього покоління, ці права відносно прав людини першого і другого поколінь, а також більш загальних прав третього покоління (права на мир, права на розвиток), можна розглядати як інструментальні.

Іншим аспектом інструментальних інформаційних прав є їх забезпечувальний характер у безпосередньому взаємозв'язку «фундаментальні права - інструментальні права», що відповідає також співвідношенню «ціле - частка». При цьому акцент власне на інформаційності фундаментального права не є обов'язковим. Приміром, дотримання права на повагу до особистого життя (право на приватність), сьогодні неможливе без його новітніх компонентів - «інструментальних інформаційних прав», що забезпечують приватність людини в процесі автоматизованої обробки персональних даних (право на доступ до свої даних, право бути забутим, право на обмеження обробки даних тощо) і які вже набули юридичної деталізації у GDPR 1. Виділення фундаментальних/інструментальних прав у згаданому аспекті буде збігатися з іншим можливим критерієм класифікації - місцем у структурі системи прав людини, якому відповідають первинні (основні) і похідні (складові, компоненти) інформаційні права.

Характер інструментальних прав мають також право на таємницю донорства (ст. 290 Цивільного кодексу України), право на інформацію та таємницю про стан свого здоров'я (ст. 285, ст. 286 Цивільного кодексу України), право на спростування недостовірної інформації про себе (ст. 32 Конституції України, ст. 277 Цивільного кодексу України), права на інформацію в процесі розгляду своєї судової справи (ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 27 Кримінального процесуального кодексу України, ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Останнє можна додатково ідентифікувати серед групи процесуальних інформаційних прав. право інформаційний свобода державний

В інструментальний ракурс також укладаються й специфічні категорії прав людини, на яких ставляться акценти у зв'язку з розвитком ІТ та Інтернету в різних форматах: «е-права людини» (е-Human Rights), Інтернет права (Internet Rights), «цифрові права» (Digital Rights), «кіберправа» (Cyber-rights) тощо. Вони здебільшого не є абсолютно новими для системи прав людини, але виділення та обговорення зазначених категорій прав підкреслює потреби та основні напрями забезпечення прав людини у так званому «онлайновому» світі. Або ж вважають, що ці права є продовженням прав людини в епоху Інтернету (право на рівний доступ до Інтернету; свобода слова, інформації та спілкування; право на анонімність; право на конфіденційність і захист даних тощо).

Запропоновані види інформаційних прав людини не є чимось сталим і тим більше наведений їх перелік не претендує на вичерпність.

Будь-які класифікаційні чи типологічні варіації повинні сприйматися як вклад у різноманіття розуміння прав людини, у даному разі - крізь призму інформаційних прав людини як проекції проблем забезпечення прав людини в площині інформатизації, інформаційного суспільства, але на незмінних гуманістичних людиноцентристських засадах.

Размещено на Allbest.ru