Адміністративні правовідносини за участю органів державного бюро розслідувань

У вітчизняній юридичній літературі основна увага приділяється проблемам здійснення підрозділами ДБР кримінальних проваджень, а питання адміністративно-правового регулювання їхньої діяльності ще не отримали належного висвітлення. Загальним проблемам цього регулювання присвячено праці В. Б. Авер'янова, В. М. Бевзенка, Ю. П. Битяка, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, О. В. Кузьменко, Д. М. Лук'янця, Р. С. Мельника, О. Ю. Салманової, О. І. Харитонової та інших вчених. Водночас потребують поглибленого дослідження особ- ливості адміністративно-правових відносин за участю органів ДБР.

Виклад основного матеріалу

Категорія правовідносин є однією з центральних не лише в адмі- ністративному праві, а й в інших галузевих правових науках та й загалом у правовій теорії. У найбільш загальному значенні правовід- носини розуміють як врегульовані нормами права суспільні відно- сини, учасники яких є носіями суб'єктивних прав і обов'язків [1]. Правовідносини розглядають і як засіб правового регулювання сус- пільних відносин, і як його результат, оскільки змістом цього регулю- вання є перетворення нормативності права на урегульованість сус- пільних відносин, завдяки чому вони і стають правовідносинами, і саме в цьому проявляється основне призначення права. Зазначене повною мірою стосується також адміністративно-правових відно- син, які виокремлюються з їх загальної сукупності завдяки особливо- стям сфери їх виникнення, колу учасників (суб'єктів) та змісту, тобто характеру та видам суб'єктивних прав і обов'язків, які в них реалізу- ються. Щоб повніше охарактеризувати адміністративні правовідно- сини, учасниками яких є органи ДБР, необхідно детальніше зупини- тися на деяких загальних питаннях теорії цих відносин.

Передусім варто мати на увазі, що зазначені відносини мають особливу сферу формування та розвитку, а саме публічне управління (останнім часом деякими адміністративістами обґрунтовується доці- льність заміни його поняттям «публічне адміністрування», проте цей термін сьогодні використовується лише на теоретичному рівні, в ад- міністративному законодавстві він практично не вживається. До того ж використання терміна «публічне адміністрування» не дає жо- дних переваг, якщо порівнювати з терміном «публічне управління», оскільки має негативні конотації, адже традиційно визнавався бю- рократичним, командним типом управління, який в умовах демок- ратизації, лібералізації, гуманізації публічної влади дуже мало підхо- дить для позначення сфери виконавчої діяльності держави [2].

У юридичній літературі також приділяється багато уваги характе- ристиці саме публічного управління як однієї з форм реалізації пуб- лічної влади [3; 4]. І такий підхід заслуговує на всебічну підтримку. Це має першочергове значення для розуміння предмета адміністра- тивного права, адже його завжди пов'язували з відносинами щодо ор- ганізації та здійснення виконавчої влади, які й уособлюють це управ- ління, проте останнім часом є також намагання згрупувати зазначені відносини дещо іншим чином, хоча і в цих випадках серцевиною пре- дмета адміністративно-правового регулювання називають відносини щодо управління різними сферами життєдіяльності держави та сус- пільства. Якщо визначати публічне управління зі змістовного боку, то воно є підзаконною, такою, що організує, юридично-владною дія- льністю суб'єктів публічної адміністрації, пов'язаною з виконанням Конституції та законів України, що здійснюється за допомогою різ- номанітних засобів (інструментів) і має на меті задоволення публіч- ного інтересу, яким визнається сукупність певних потреб (цінностей) особи чи суспільства, спрямованих на забезпечення та захист прав і свобод людини в діяльності публічної адміністрації [5].

Ключовими для розуміння сутності публічного управління є кате- горії його суб'єктів та об'єктів (персоналізованих), оскільки саме вони й реалізують суб'єктивні права та обов'язки, виступаючи водночас суб'єктами адміністративних правовідносин. Суб'єктом цих право- відносин визнається учасник суспільних відносин, який адміністра- тивно-правовою нормою наділений певним колом прав і обов'язків.

Суб'єктами адміністративно-правових відносин можуть бути як фізи- чні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), так і юридичні особи (органи державної влади, органи місцевого самовря- дування, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, громадські об'єднання) [6, с. 129-130]. Водночас нагадаємо, що однією з головних особливостей цих відносин є обов'язкова участь у них спеціальних суб'єктів (органів державної влади) або їх представ- ників, наділених державно-владними повноваженнями [6, с. 128]. Зва- жаючи на це, цих суб'єктів цілком логічно можна назвати провідними. Щодо співвідношення суб'єктів публічного управління та суб'єктів адміністративних правовідносин варто також мати на увазі, що публі- чне управління є виключно зовнішньо орієнтованою діяльністю, відно- сини щодо внутрішньої організації певних органів ним не визнаються. Адміністративними ж правовідносинами є й внутрішньоорганізаційні (внутрішньосистемні, внутрішньоуправлінські) відносини в будь-яких державних органах. Ці відносини більшістю науковців визнаються окремою складовою предмета адміністративного права [6, с. 62-63; 7, с. 23-24]. Їх видами щодо судових органів, наприклад, називають відносини кадрового забезпечення; державно-службові; контрольні; охоронні; щодо розгляду звернень громадян; інші (статистика, діло- водство, архівна справа) [8, с. 33]. Погоджуючись в цілому з такою думкою, все ж відносини кадрового забезпечення та державно-слу- жбові доцільніше об'єднати в одну групу, а відносини щодо розгляду звернень громадян можуть бути і зовнішніми. Більшість із наведених відносин властиві і для інших державних органів, враховуючи ДБР. Проте для останнього навряд чи можна виокремити як вид охоронні відносини, натомість до них варто додати відносини щодо побудови організаційної структури або відносини щодо створення, реорганізації та ліквідації структурних підрозділів [9].

Отже, провідне місце серед суб'єктів адміністративних правовід- носин посідають органи державної влади, до яких відповідно до за- конодавства належить ДБР1. Водночас зазначені органи мають від- мінний адміністративно-правовий статус, оскільки їх участь у публічному управлінні значно різниться. Як зазначалося, публічне управління є формою здійснення публічної влади, яку реалізують пе- реважно органи виконавчої влади. Тобто суб'єктів адміністративних правовідносин, що є державними органами, доцільно поділити на дві групи: органи виконавчої влади та всі інші органи. До останніх належать органи законодавчої та судової влади, а також державні органи, не віднесені до жодної з гілок влади. Такими є й органи ДБР, хоча щодо їхнього статусу виникають певні питання.

Щодо існування державних органів поза межами визначених Конституцією України гілок влади варто висловити деякі загальні мі- ркування. Відомо, що таких органів стає дедалі більше, зараз їх нара- ховується близько 15, враховуючи ДБР. Отже, постає питання щодо послідовності втілення принципу поділу влади у практиці державот- ворення. В. В. Костицький, один із співавторів проєкту Конституції України, визнає, що при її розробці були допущені певні методологічні помилки в питаннях поділу державної влади. Недоопрацьованість мо- делі конституційного механізму влади стала однією з причин політи- чних протистоянь та збоїв у роботі державного апарату: принцип по- ділу влади на законодавчу, виконавчу і судову зараз не охоплює всіх функціональних гілок державного механізму [10]. Із цим важко не погодитись, адже складається ситуація, ніби визначені Конститу- цією України гілки влади не здатні забезпечити повною мірою реалізацію всіх функцій держави та існує потреба у формуванні якоїсь додаткової гілки влади, чого, звісно, бути не може. Водночас у ст. 2 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 р., наприклад, у визначенні державної посадової особи йдеться про будь-яку особу, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі1, хоча незрозуміло, чим адміністративний орган відрізняється від виконавчого.

Тут необхідно згадати позицію В. Б. Авер?янова, який наголошував, що державна влада є явищем цілісним, поділяється не сама влада, а функціонально-структурний механізм її здійснення; конституційний принцип поділу влади є теоретичною константою, яка дає змогу певним чином будувати державний механізм та організову- вати його функціонування [11, с. 17]. Інакше кажучи, органи, що перебувають поза межами визначених Конституцією України гілок влади, лише структурно не є їх складовими, хоча це не означає, що вони не беруть участі у виконанні функцій державної влади.

Нагадаємо, що під час ухвалення Закону України «Про Державне бюро розслідувань» щодо його місця в системі державних органів ви- никла дискусія. Так, у проєкті і початковій його редакції ДБР імену- валось центральним органом виконавчої влади, що здійснює право- охоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетен- ції; визнавався спеціальний статус ДБР, зумовлений особливим порядком визначення його загальної структури, фінансування та ор- ганізаційного забезпечення діяльності1. Головне юридичне управ- ління Верховної Ради України стосовно цього зауважувало, що під державними органами, які мають спеціальний статус, зазвичай ро- зуміють прямо чи опосередковано названі в Конституції України ор- гани, не віднесені до жодної з гілок єдиної державної влади2. Проте, не вдаючись до глибокого аналізу цього питання, зазначимо, що зга- даний Головним юридичним управлінням Закон України «Про цент- ральні органи виконавчої влади» у ст. 24 встановлює дещо відмінні положення щодо центральних органів виконавчої влади зі спеціаль- ним статусом, зокрема у ст. 17 передбачено можливість утворення таких органів як бюро, якщо більшість його функцій становлять фу- нкції з проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування кримінальних правопорушень, а у ч. 4 ст. 24 йдеться про Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна Ук- раїни, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та інші подібні органи, утворені Кабінетом Міністрів України3. Варто також додати, що до центральних органів виконавчої влади зі спеціа- льним статусом віднесено Національне антикорупційне бюро України, аналіз завдань, функцій та повноважень якого, гарантій його діяльно- сті, визначених Законом України від 14 жовтня 2014 р.,4 свідчить про те, що це бюро за своїм статусом практично не відрізняється від ДБР. Інший приклад - Бюро економічної безпеки України, яке також є цен- тральним органом виконавчої влади, щоправда, без спеціального ста- тусу, на який покладаються завдання щодо протидії правопорушен- ням, що посягають на функціонування економіки держави5.

І все ж надалі Закон України «Про Державне бюро розслідувань» було змінено (редакція від 3 грудня 2019 р.), і ДБР перестало бути центральним органом виконавчої влади. Чинним Законом України

«Про Державне бюро розслідувань» ДБР до органів виконавчої влади, так само як і до інших владних гілок, не віднесено, воно тепер є дер- жавним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо протидії відповідним кримінальним правопорушенням1.

Викликає питання також відсутність у назві ДБР слова «України», причому, судячи зі змісту документів, якими супроводжувався проєкт відповідного Закону та в яких відображено його розгляд у Верховній Раді України, жодного обґрунтування цьому немає, хоча в самому За- коні воно вживається неодноразово щодо різних питань. Як вида- ється, відсутність слова «України» у назві будь-якого українського дер- жавного органу нічим не виправдано (Верховний Суд при цьому не варто брати до уваги, оскільки його утворення було проблемним з то- чки зору правонаступництва), тому і ДБР має отримати належну назву. Необхідно зупинитися також на правоохоронному статусі ДБР, адже досі існують розбіжності як у законодавчому визначенні по- няття «правоохоронні органи», так і в теоретичному їх розумінні. Бі- льшість учених, ґрунтуючись на окремих законодавчих визначен- нях, правоохоронними органами визнають установи та організації, що здійснюють правозастосовну і правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, боротьбі зі злочинні- стю та іншими правопорушеннями [12, с. 19]. Проте виходить, що правозастосовна функція протиставляється правоохоронній, тому слушною є думка, що в законодавстві України поняття «правоохо- ронна діяльність» і «правоохоронні органи» визначаються одне через одне, відсутні нормативно визначені критерії, за якими певна діяль- ність чи органи можуть бути віднесені до правоохоронних [13]. Варто погодитись і з пропозицією правоохоронними органами вважати ви- ключно державні органи, головним призначенням яких є здійснення саме правоохоронної діяльності [14], а для цього уточнити розуміння останньої як системи контрольно-ревізійних, оперативно-розшуко- вих, кримінально-процесуальних та адміністративно-примусових за- ходів, які здійснюються в порядку, визначеному законодавством, з метою підтримання правопорядку, виявлення й безпосереднього припинення правопорушень, що підпадають під дію Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), а також виконання кримінальних і адміністративних санкцій щодо правопорушників [13].

З'ясувавши сутність і особливості адміністративних правовідно- син, а також місце ДБР у системі державних органів, зупинимось на визначенні видів зазначених відносин за участю його органів. Як за- значалося, переважно йдеться про внутрішньоорганізаційні відно- сини в цих органах, оскільки їх призначенням є протидія злочинам, суб'єктами яких є правоохоронці, судді та державні службовці висо- кого рангу, тобто їх зовнішня діяльність переважно не є управлінсь- кою й адміністративно-правовими нормами не регулюється. Проте це не означає, що органи ДБР взагалі не можуть брати участь у від- носинах публічного управління. Так, аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що до них належать відносини щодо: фор- мування ДБР та його підрозділів, надання публічної інформації, за- стосування заходів адміністративного примусу, участі в окремих ад- міністративних провадженнях, взаємодії з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими об'єднаннями, співробітництва з поліцейськими й іншими відповід- ними органами іноземних держав, забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю органів ДБР. Зупинимось на за- гальних особливостях правового регулювання окреслених відносин.

Формування ДБР та його підрозділів розпочалося після набрання чинності Законом України «Про Державне бюро розслідувань» та ух- валення постанови Кабінету Міністрів України про його утворення від 29 лютого 2016 р. № 127. Наступним етапом стало призначення Пре- зидентом України Директора ДБР, що має доволі складну процедуру, передбачену Законом України «Про Державне бюро розслідувань». За- коном визначено також основні питання структурної побудови ДБР та чисельність і засади формування його штатів. Зокрема, ст. 9 За- кону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачає, що ор- ганізаційна структура ДБР визначається Президентом України, а гра- нична чисельність центрального апарату та територіальних управлінь становить 1 600 осіб1. Питання безпосереднього створення, реоргані- зації та ліквідації структурних підрозділів ДБР, їх кадрового забезпе- чення реалізуються вже в межах внутрішньоорганізаційних відносин. Іншим видом відносин публічного управління в діяльності ДБР є відносини у сфері доступу до публічної інформації. Так, ст. 27 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» встановлює обов'язки щодо забезпечення прозорості в його діяльності. Зокрема, воно має регулярно інформувати суспільство про свою діяльність через медіа, офіційний вебсайт та в інших формах; надавати інформацію на за- пити в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до пу- блічної інформації»; оприлюднювати на своєму офіційному вебсайті різну інформацію: звіти за конкретними запитами, інформацію про призначення та звільнення працівників, інформацію про перебіг розслідування проваджень тощо1.

Щодо застосування заходів адміністративного примусу варто зауважити, що органам і працівникам ДБР надано право застосовувати лише деякі з них переважно з метою припинення фізичними та юридичними особами протиправних діянь, що перешкоджають здійсненню його повноважень. Такими заходами у ст. 7 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» названо перевірку документів, що посвідчують особу, використання в невідкладних випадках тра- нспортних засобів, що належать фізичним та юридичним особам, за- стосування в передбачених законом випадках заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї2. Останній захід за- стосовується на підставах та в порядку, визначених Законом Укра- їни «Про Національну поліцію», тобто він є поліцейським заходом.

Органи ДБР можуть бути також учасниками відносин, що виника- ють під час здійснення адміністративних процедур, отримуючи статус адміністративних органів, для яких обов'язковою є наявність повно- важень щодо реалізації функцій публічної адміністрації. Загальний правовий статус суб'єктів цих процедур та особливості їх здійснення врегульовано Законом України «Про адміністративну процедуру», який тільки-но набув чинності, і про проблеми його практичного за- стосування можна буде говорити після того, як мине якийсь час. Цим Законом діяльність адміністративних органів щодо розгляду та вирішення конкретних адміністративних справ визнається адміністративним провадженням3. До повноважень органів ДБР віднесено здійснення двох видів цих проваджень: провадження зі звернень громадян і провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Розгляд індивідуальних чи колективних письмових звернень гро- мадян належить до обов'язків будь-яких органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, що передбачено ст. 40 Конституції України4 і деталізовано Законом України «Про звернення громадян», норми якого детально ви- значають поняття і види звернень, порядок їх подання та розгляду1, тобто регулюють цю адміністративну процедуру. Варто зауважити, що йдеться про звернення загального характеру, дія Закону України

«Про звернення громадян» не поширюється на розгляд заяв і скарг громадян, урегульований кримінальним процесуальним, цивільним процесуальним, трудовим та деяким іншим законодавством2. Органи ДБР також розглядають звернення громадян загального характеру, наприклад згадані запити про надання публічної інформації.

Провадження ву справах про адміністративні правопорушення органи ДБР здійснюють лише частково, на стадії порушення справи та складення протоколу. Зокрема, відповідно до ст. 255 КУпАП упо- вноважені посадові особи ДБР складають протоколи про два види проступків: незаконне використання найменування та ознак належ- ності до Державного бюро розслідувань (ст. 184-3) та невиконання законних вимог його посадових осіб (ст. 185-13). Справи про ці пра- вопорушення уповноважені розглядати судді районних, районних у містах, міських чи міськрайонних судів3.

Відносини, що виникають під час здійснення органами ДБР вза- ємодії з іншими суб'єктами, також належать до адміністративно- правових, але за умови, що така взаємодія не є складовою операти- вно-розшукової діяльності чи досудового розслідування криміналь- них правопорушень. Наприклад, ч. 5 ст. 22 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачає можливість його взаємодії з Національним банком України, Фондом державного майна Украї- ни, Антимонопольним комітетом України, органами Державної при- кордонної служби та іншими державними органами, зокрема шля- хом укладення з ними угод (меморандумів) про співпрацю та обмін інформацією, які по суті є адміністративними договорами, а у ст. 12 вищезгаданого Закону йдеться також про відносини з органами мі- сцевого самоврядування та громадськими об'єднаннями4.

Ще одним видом адміністративно-правових відносин за участю органів ДБР, тісно пов'язаним із попередніми, варто визнати відносини щодо їх співробітництва з поліцейськими та іншими від- повідними органами іноземних держав. Аналіз ст. 6 Закону України

«Про Державне бюро розслідувань» дозволяє виокремити два види відносин міжнародної взаємодії: 1) розроблення пропозицій до проє- ктів міжнародних договорів України та забезпечення дотримання й виконання зобов'язань, взятих за цими договорами; 2) здійснення співробітництва з поліцейськими та іншими відповідними органами іноземних держав. До цього можна додати згадане у ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» повноваження Дирек- тора ДБР представляти його у відносинах з органами іноземних дер- жав загалом, тобто не лише поліцейськими, а також міжнародними організаціями1.

На завершення необхідно зупинитись на відносинах, що виника- ють під час здійснення демократичного цивільного контролю за дія- льністю органів ДБР. У Законі України «Про Державне бюро розслі- дувань» особливостям цього контролю присвячено окремий розділ, який регулює питання і зовнішнього, і внутрішнього контролю. Пер- ший здійснюється насамперед комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належать питання правоохоронної діяльно- сті (ч. 1 ст. 23 Закону), який не менше одного разу на рік проводить відкриті для громадськості слухання на тему діяльності ДБР, вико- нання покладених на нього завдань, додержання законодавства, прав і свобод людини та громадянина (ч. 5 ст. 23 Закону)2. Водночас це не єдиний суб'єкт контролю, оскільки до його форм можна відне- сти встановлені в ч. 2 ст. 23 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» обов'язки Директора щодо інформування Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з ос- новних питань діяльності ДБР та його підрозділів про виконання по- кладених на них завдань, додержання законодавства, прав і свобод людини та громадянина, а також подання Президенту України та Верховній Раді України щорічного письмового звіту про діяльність за попередній рік3. У цих випадках контроль здійснюється шляхом ана- лізу зазначеної інформації, що дозволяє встановити стан справ у ДБР та його підрозділах.

Визнаючи загалом рівень врегулювання демократичного цивіль- ного контролю за діяльністю органів ДБР ґрунтовним, все ж можна запропонувати в Законі України «Про Державне бюро розслідувань» дещо повніше використати положення щодо цього контролю, закрі- плені в Законі України «Про національну безпеку України». Маються на увазі насамперед передбачені у ст. 10 Закону України «Про національну безпеку України» положення щодо громадського нагляду за діяльністю органів ДБР, зокрема щодо обмеження його сфери виключно питаннями охорони державної таємниці та іншої інформації з обме- женим доступом1. Крім того, необхідно також повніше врегулювати роль медіа у здійсненні зазначеного контролю, про які в Законі України «Про Державне бюро розслідувань» згадано лише як про одну з форм інформування суспільства про його діяльність. Проте значення медіа у структурі громадського контролю є значно ширшим, зокрема в За- коні України «Про медіа» його призначення визначено як забезпе- чення реалізації права на свободу вираження поглядів, на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації, на захист націо- нальних інтересів України та прав користувачів медіа-сервісів2, тому в положеннях Закону України «Про Державне бюро розслідувань», присвячених контролю за його діяльністю, необхідно хоча б послатись на закони України «Про медіа» та «Про національну безпеку України». Щодо внутрішньоорганізаційних відносин у державних органах загалом та ДБР зокрема варто зауважити, що їх види в літературі визначаються не завжди однаково. Так, О. І. Бєдний називає такі види зазначених відносин в органах публічної влади та їх апаратах: відносини щодо створення, реорганізації та ліквідації структурних підрозділів, відносини щодо визначення статусу цих підрозділів, ві- дносини щодо створення (заснування) та ліквідації (скорочення) по- сад, відносини щодо визначення їх статусу, відносини щодо органі- зації взаємодії між структурними підрозділами та посадами та інші внутрішньоорганізаційні відносини [9]. На нашу думку, це дещо обмежене коло зазначених відносин, оскільки до них не віднесено державно-службові, контрольні відносини, відносини щодо фінансового та матеріально-технічного забезпечення, відносини щодо ведення діловодства, архівної справи тощо. У цілому можна стверджувати, що такими відносинами необхідно вважати всі відносини, які виникають у процесі здійснення внутрішнього управління в органах ДБР. Якщо вдатися до аналогії, то для окреслення видів таких відносин у ДБР мо- жна використати напрацювання з теорії управління органами Національної поліції, адже між ними є доволі багато спільного.

Отже, до системи управління в органах поліції відносять: прогно- зування і планування; розробку, прийняття та виконання управлін- ських рішень; контроль та облік; інформаційно-аналітичне забезпе- чення; визначення ролі керівника в процесі управління; управління персоналом; управління конфліктами; управління міжнародною правоохоронною діяльністю; управління за особливих (екстремаль- них) умов [15, с. 3-6]. Підтримуючи цю позицію та екстраполюючи її на органи ДБР, все ж до наведених складових варто додати органі- заційно-штатну роботу, організацію взаємодії між підрозділами та працівниками, а забезпечення доповнити такими видами, як матеріально-технічне та фінансове, військове, документаційне, правове. Не вдаючись до детального аналізу перерахованих відносин, оскільки в межах однієї статті зробити це неможливо, звернемо увагу на те, що в органах ДБР всі вони мають свої особливості, зумовлені специфікою його завдань, функцій та повноважень, а також слугують гарантіями незалежності ДБР, про що йдеться у ст. 4 Закону України

«Про Державне бюро розслідувань»1. Тому варто продовжувати дос- лідження зазначених особливостей з метою формування повноцінної теорії управління в органах ДБР, що сприятиме забезпеченню ефек- тивності їх практичної діяльності.

Висновки