Дискусійні проблеми легітимації державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дискусійні проблеми легітимації державної влади

Рогова Олена Геннадіївна кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правового регулювання економіки, Харківський національний економічний університет ім. Семена Кузнеця, м. Харків

Анотація

Різні концептуальні та методологічні підходи до аналізу змісту феномену легітимності державної влади свідчать про плюралізм розуміння сутності, форм та передумов легітимації. Так, найбільш досліджуваними у науковому дискурсі передумовами легітимності можна вважати спільні цінності, справедливість, істинність влади, суспільний договір, права людини, ефективну комунікацію між владою і людиною тощо.

Легітимація державної влади виступає інструментом визнання та збереження у правосвідомості суспільства певної формули або певного суспільного договору, у якому відображається діапазон цінностей, притаманних цьому суспільству, а також потенційно припустимий ступінь застосування насильства (через державний примус або поза межами такого примусу).

Досліджуючи категорію «спільні цінності» як одну з можливих соціальних передумов легітимації, важливо враховувати, що такі цінності можуть носити дійсно консолідуючий, об'єднуючий суспільство характер, але при цьому мати антигуманний, не правовий за змістом характер.

На нашу думку, «запобіжником» поширення деструктивної фікції - ототожнення будь-якої «привабливої» в очах суспільства, авторитетної та ефективної влади з владою легітимною, є імперативний необхідний елемент концепції легітимації - визнання та повага до універсальних правових цінностей (повага до антропної гідності людини, верховенство права та демократія). З урахуванням сучасного глобального контексту існування інформаційного суспільства окремого дослідження заслуговує роль інформації у процесі легітимації державної влади в умовах різних політичних режимів.

Ключові слова: легітимація, легітимність, державна влада, право, політичні режими, тоталітаризм.

Abstract

легітимація державної влади

Rohova Olena Gennadievna PhD in Law, assistant professor Department of Legal Regulation of Economics, Simon Kuznets Kharkiv National University of Economics, Kharkiv

DISCUSSION PROBLEMS OF STATE AUTHORITY LEGITIMATION

Different conceptual and methodological approaches to the analysis of the content of the phenomenon of legitimacy of state power testify to the pluralism of the understanding of the essence, forms and prerequisites of legitimation. Thus, the most studied preconditions of legitimacy in scientific discourse can be considered shared values, justice, the truth of power, the social contract, human rights, effective communication between power and people, etc.

The legitimation of state power acts as a tool for recognizing and preserving in the legal consciousness of society a certain formula or a certain social contract, which reflects the range of values inherent in this society, as well as the potentially acceptable degree of use of violence (due to state coercion or outside the limits of such coercion).

Investigating the category of "common values" as one of the possible social prerequisites for legitimation, it is important to consider that such values can have a truly consolidating, unifying nature, but at the same time have an anti-humane, non- legal nature in content.

In our opinion, the "safeguard" of the spread of destructive fiction - the identification of any "attractive" in the eyes of society, authoritative and effective power with legitimate power, is an imperative and necessary element of the concept of legitimation - recognition and respect for universal legal values (respect for human dignity, rule of law and democracy). Taking into account the modern global context of the existence of an information society, the role of information in the process of legitimizing state power in the conditions of various political regimes deserves a separate study.

Keywords: legitimation, legitimacy, state power, law, political regimes, totalitarianism.

Постановка проблеми

Жахливі події повномасштабної війни, яку розв'язала проти України російська федерація (надалі - рф), окрім цілком очевидних руйнівних наслідків для всього народу України, критичної та соціальної інфраструктури нашої держави, спричинила бурхливий сплеск практично обумовлених наукових досліджень проблематики воєнних злочинів, системних порушень з боку рф міжнародного гуманітарного права, свідомого нехтування рф принципами міжнародного права. Серед інших важливих проблем, які раніше носили скоріше доктринально-теоретичний характер, але в умовах війни набули нового практичного змісту, - проблема легітимації публічної влади (у тому числі - влади квазідержавних утворень типу «ЛНР», «ДНР», державної влади тоталітарного політичного режиму рф), інструментів та форм такої легітимації.

Протягом всього історичного часу розвитку політико-правової думки філософська та правова рефлексія державно-організованого суспільства супроводжувалася пошуком відповідей на питання щодо законності, легітимності публічної влади, пошуку найкращих її моделей та форм, взаємодії права і держави у процесі легітимації влади. Багатоманітність підходів до розуміння змісту понять «легітимність», «легальність» визначалася різними методологічними підходами, напрацьованими впливовими науковими школами, які опікувалися проблемами права та держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні аспекти легітимації та легітимності, її форм, підстав та проявів досліджувалися такими українськими науковцями, як: А. Баумейстер, Є. Бистрицький, О.Іванченко, О. Коваль, Ю. Оборотов, О. Петришин, О. Скрипнюк, С. Сливка, М. Тур, В. Федоренко, М. Цвік, С. Шевчук, О. Шиян, Л. Яковлева та інші.

Можна стверджувати, що сучасні події повномасштабної війни рф в Україні актуалізували цілий комплекс науково-практичних проблем легітимації публічної влади, зокрема надзвичайно гостро стоять питання щодо кореляції між легітимною та легальною владою, між владою демократичною/ антидемократичною та легітимними формами її інституалізації.

З урахуванням зазначеного метою статті є аналіз дискусійних аспектів легітимації державної влади.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до тлумачення, наданого фахівцями Інституту історії України НАН України, слово "легітимація" (лат. legitimus - законний, правомірний) вживається для означення: 1) надання певному політ., соціальному, адм. чи екон. явищу правового, законного статусу; 2) процедури визнання або підтвердження прав політ. влади на прийняття політ. рішень і здійснення політ. вчинків і дій, застосування примусу; 3) узаконення нового політичного режиму; 4) підтвердження правових підстав, законності держ. влади, державних та соціальних інститутів; 5) узаконення, визнання або підтвердження прав і повноважень фізичних і юрид. осіб або їхніх дій відповідними документами; 6) процедури визнання певного суб'єкта чи факту, ідентифікації особи [1].

В теперішній час у науковому дискурсі існує чимало визначень змісту поняття «легітимність».

«Легітимність (лат. legitimus - законний, правомірний, правовий, належний) - феномен політичного буття, що характеризує особливості взаємодії суб'єктів владних відносин, метою якої є узгодження прагнення носія влади реалізувати владний потенціал і готовності суспільства сприйняти ці прагнення як належне, це та незрима складова, віртуальний ресурс, який дозволяє особистості поступатися своїми правами та свободами на користь суспільних інтересів та державно-політичних пріоритетів» [2, с. 190]. Не можна не помітити, що наведене визначення легітимності базується на етатистському розуміння природи взаємодії людини і держави.

Енциклопедія сучасної України, підготовлена Інститутом енциклопедичних досліджень НАН України, визначає поняття «Легітимність як (лат. legitimus - відповідний до закону, правовий) - правову категорію, що відображає зв'язок інтересів людей з їхньою внутрішньою оцінкою, зумовленою особливостями світосприйняття, системи цінностей, переконань, суспільної думки, морально-психологічних чинників, традицій, повсякденних звичок тощо. У вузькому розумінні легітимність означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових правових інститутів суспільною думкою, населенням країни загалом (або великими його групами). Вона є наслідком сприйняття права» [3].

Дуже часто у побутовому спілкуванні, науково-популярних виданнях і навіть у науковому дискурсі терміни «легітимність» та «легальність» застосовуються, як синоніми. Для мети нашого дослідження важливо підкреслити відмінність цих понять, і водночас - їх тісний зв'язок.

Термін «легітимність» відрізняється від терміну «легальність» у тому сенсі, що «легальність» означає просто - «відповідність до закону», тоді як «легітимність» передбачає виправдання тих або інших норм, інституцій або претензій на владу [4]. Легальність, наприклад, державної влади, означає не просто її юридичне обґрунтування, але й законне право на насилля, а для громадян вона полягає у законослухняності. Легальність, на відміну від легітимності, завжди раціональна [2, с.189].

Виходячи з такого розуміння вищезазначених категорій, на нашу думку, можна стверджувати, що «легальність» носить порівняно більш об'єктивний характер, оскільки може вимірюватися та визначатися в діапазоні відповідності/невідповідності закону, у той час, як «легітимність» відображає суб'єктивні настрої суспільства щодо сприйняття, підтримки, виправдання, обґрунтування публічної влади.

Як зазначає М. Г. Тур, можна вважати, що дискурс проблеми легітимації права (закону) в імпліцитній формі свій початок бере вже в „Законах” Платона. Однак, у повний зріст проблема легітимації права постає в політичній філософії в новочасну добу, коли божественне або природне право, починаючи від Гоббса, переводиться на раціональні засади. Право стає позитивним [5, с.19]. Можна стверджувати, що чим більш потужними ставали позиції послідов¬ників школи позитивного права, тим гостріше поставали питання легітимації влади як джерела такого позитивного права: доцільність/необхідність підкорення приписам права (наративам влади), визнання безумовного авторитету влади, збільшення претензій влади на монопольне «володіння» правом.

Досліджуючи історичний контекст виникнення теорії легітимації, А.Баумейстер констатує, що «ніде у текстах [римських юристів] ми не знайдемо власне протиставлення «легальності» і «легітимності». Під впливом Реформації, а потім, - під впливом європейських революцій (особливо - Французької), термін «легітимність» поступово отримує новий сенс. Так, розмірковуючи над природою монархічної влади Жан Боден стверджує: ця влада легітимна (legitime) лише тоді, коли вона пов'язана з природним законом і справедливістю. Особлива роль в осмислені поняття «легітимності» належить теоретику природного права Замюелю Пуфендорфу [4].

Різні концептуальні та методологічні підходи до аналізу змісту феномену легітимності державної влади свідчать про плюралізм розуміння сутності, форм та передумов легітимації. Так, найбільш досліджуваними у науковому дискурсі передумовами легітимності можна вважати спільні цінності, справедливість, істинність влади, суспільний договір, права людини, ефективну комунікацію між владою і людиною тощо.

Дослідники акцентують увагу на комплексному характері легітимності, оскільки перший, поверхневий «шар» її змісту утворюють формальні нормативно визначені установчі процедури (обрання чи призначення на посаду, отримання влади у спадок відповідно до усталеної традиції). Наступний, більш глибинний та значущий «шар» феномену легітимності утворюється такими феноменами, як довіра до влади, її визнання або виправдання широким загалом.

Досліджуючи право в межах однієї з можливих парадигм праворо- зуміння - ціннісно-нормативної парадигми, Ю. Оборотов робить висновок, що ціннісно-нормативна система права завжди розрахована на її визнання народом, тобто легітимацію, що забезпечує дієвість та ефективність для всієї системи [6, с. 54].

На думку О. Коваль, легітимність державної влади знаходить своє відображення в суспільній свідомості і пов'язана з комплексом очікувань від державної влади захисту, безпеки, стабільності, економічного добробуту [7, с.206-207].

Розглядаючи проблеми легітимації через призму дистрибутивної користі (тобто користі, розподіленої на всіх), О. Коваль на підставі аналізу досліджень О.Хеффе стверджує, що повністю легітимними примусові соціальні стосунки є лише тоді, коли вони надають користь кожному окремому учаснику, а не просто сукупності всіх зацікавлених осіб. Людина може легко погодитися з практикою, яка поєднана з отриманням користі. Дистрибутивна користь як принцип справедливості, таким чином, зводить згоду кожного в принцип легітимації [7, с.28].

Як відомо, у ХХ столітті Макс Вебер вперше запропонував теорію легітимності соціального порядку, на основі якої в подальшому була розроблена концепція типів легітимного панування, що не втратила теоретичного значення та практичної ваги й сьогодні [8, с.10].

На думку М. Вебера, «легітимних засад» панування загалом можна виділити лише три чисті типи, кожен з яких пов'язаний із принципово відмінною соціологічною структурою штабу управління і засобів, якими воно здійснюється: 1) Легальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне. 2) Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим типом є патріархальне панування. 3) ^Харизматичне панування - це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об'явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим типом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога [9, с.157, 160, 165].

На відміну від описової концепції Вебера, нормативна концепція політичної легітимності стосується певного рівня прийнятності чи виправданості політичної влади чи повноважень і, можливо, обов'язку. Згідно з точкою зору, якої дотримуються Джон Ролз (1993) і Ріпстайн (2004), наприклад, легітимність стосується, насамперед, виправдання примусової політичної влади. Згідно з поширеною альтернативною точкою зору, легітимність пов'язана з виправданням політичної влади, політичні суб'єкти, такі як держави, можуть бути ефективними або органами влади де-факто, не будучи легітимними. Вони заявляють про право керувати та створювати зобов'язання, яким необхідно підкорятися, і до тих пір, поки ці вимоги сприймаються з достатньою згодою, вони є авторитетними [10].

Вагомий внесок у розвиток теорії легітимації зробив відомий американ¬ський дослідник Д. Істон. Він пов'язував легітимність зі справедливістю та істинністю влади. Легітимність, на його думку, є фактом того, що індивід сприймає політику/об'єкт політики як відповідність своїм моральним принципам. Між владою та індивідом є певні соціально-психологічні взаємовідносини, центральною ідеєю яких є взаєморозуміння та домовленість. Індивід розуміє владу як «свою», тобто вона має функціонувати в його інтересах [11, с. 36].

Будь-яка легітимація здійснюється в ціннісно-нормативному полі й спирається на нормативний консенсус в суспільстві щодо значень життєвого світу [5, с.4].

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації в різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру й модус значущості легітимації, бо ґрунтуються на суб'єктивних правах, які надають правовій особі законне поле діяльності для досягнення своїх потреб та інтересів [12, с. 8]. Продовжуючи ці міркування, можна сказати, що легітимація виступає інструментом визнання та збереження у правосвідомості суспільства певної формули або певного суспільного договору, у якому відображається діапазон цінностей, притаманних цьому суспільству, а також потенційно припустимий ступінь застосування насильства (через державний примус або поза межами такого примусу).

Необхідними вимогами легітимації публічної влади у перехідних країнах пострадянського типу Л. І. Яковлева називає «підвищення ефективності комунікації між владою та громадянами, «відкритості» публічної влади, чутливості та рефлективності з боку представників органів державної влади та місцевого самоврядування до суспільних проблем. До цього слід обов'язково додати створення нових держаних, політичних та громадських організацій й встановлення демократичних інститутів - правил гри щодо досягнення суспільного блага» [13, с. 208].

Як справедливо зазначає О. Коваль, у процесі соціальної еволюції відбувається поступова змінна мотивів і цінностей, які легітимізують владу [7, с. 206].

Є. К. Бистрицький розглядає легітимацію як процес реалізації колективної ідентичності з боку політичної системи на підставі спільних цінностей [14, с.321]. На нашу думку, наукова рефлексія категорії «спільні цінності» має враховувати, що такі цінності можуть носити дійсно консолідуючий, об'єднуючий суспільство характер, але при цьому мати антигуманний, не правовий за змістом характер. На жаль, історія знає чимало прикладів, коли «спільними цінностями» було обґрунтовано абсолютно неправові заходи чи напрями державної політики. Так, експансіоністські плани нацистської партії Гітлера щодо захоплення територій інших суверенних держав виправдовувалися «благородною» спільною метою - новий життєвий простір для німців, державна політики масового винищення євреїв у Німеччині 30-40-х років ХХ ст. була обґрунтована пропагандою як необхідний захід для забезпечення «чистоти німецької крові». Чи коректно буде назвати високий рівень суспільної довіри (або тотального захоплення політичною харизмою фюрера) у Німеччині того часу елементом легітимації державної влади? Майже тотожне питання постає у процесі аналізу створення та консолідації інших тоталітарних політичних режимів.

Якщо враховувати, що «легітимність влади - це визнання її суспільством, також наявність у цієї влади авторитету в очах населення, а отже визнання її справедливою» [7, с.63], тоді можна зробити закономірний висновок, що будь-яка влада, яка сприймається суспільством як справедлива та авторитетна, може вважатися легітимною. Категорії справедливого та авторитетного характеру влади є оцінними і можуть суб'єктивно сприйматися суспільством як такі з точки зору певних кон'юнктурних потреб та інтересів.

Легітимність традиційно інтерпретується як суспільне визнання тих чи інших інститутів, що складається за рахунок сприйняття аудиторією соціальних і дискурсивних практик як законних, правильних, а також схвалення цих практик [15, с.15]. На нашу думку, щоб уникнути небезпечної деструктивної фікції - вважати будь-яку «привабливу» в очах суспільства, авторитетну та ефективну владу легітимною, необхідно додати до всіх відомих нам визначень легітимації імперативний елемент - визнання та повагу до універсальних правових цінностей (повага до антропної гідності людини, верховенство права та демократія). На думку С. Максимова, основними легітимаційними принципами сучасної цивілізації є суверенітет народу і права людини, які діють у нерозривній єдності [12, с.9]. ...встановлене (тобто мінливе) право виявляється легітимним як засіб рівної гарантії особистої та громадської автономії індивіда [12, с.9].

На жаль, такий абсолютно логічний та, здавалося б, «безпрограшний рецепт» побудови конструкції легітимації на основі вищевказаних принципів спростовується сучасною для нас практикою російської федерації (надалі - рф).

Ми є свідками безпрецедентної політичної містифікації, тривалого політичного шоу, що розігрується політичним керівництвом рф для власного населення. Як можна припустити, метою цієї системної містифікації є легітимація кривавого режиму путіна та його перемога на президентських виборах. Страшна іронія цієї політичної маніпуляції виявляється у тому, що ключовими тезами російської пропаганди є «захист прав людини» («русского- ворящего населения», яке проживає на територіях ЛНР-ДНР), повернення так званих «исконно-русских земель» тощо. Системне виробництво політичних міфів, для чого залучена вся машина російської пропаганди, приносить свої плоди - значна частина суспільства рф беззастережно підтримує абсолютно антигуманні цілі агресивної загарбницької політики путіна. З урахуванням зазначеного, на нашу думку, окремого дослідження заслуговує роль інформації у процесі легітимації державної влади в умовах різних політичних режимів.

Процеси глобалізації та формування нової ери інформаційних взаємин у глобалізованому світі призвели до революційних змін у «тривимірному» поширенні соціальних та правових міфів, зокрема, у швидкості розповсюд¬ження інформації, безперешкодному охопленні інформацією необмеженої кількості людей та можливості утворювати «нову якість» інформації шляхом застосування високотехнологічного обладнання та відповідних технологій. Зазначені чинники сприяли вдосконаленню соціальної міфотворчості, перетворенню її на мистецтво, або, коректніше, комплекс мистецтв - від мистецтва соціальної комунікації до мистецтва маніпуляції масовою свідомістю [16, с. 58]. Важливо підкреслити, що в основі легітимації лежить постійна взаємодія державної влади з населенням, яке очікує від влади доказів авторитетності, ефективності, соціального партнерства тощо. Стилістика державної політики забезпечення легітимації у різних країнах світу може відрізнятися в залежності від національних традицій, культури, політичного режиму, зрілості інститутів громадянського суспільства та інших чинників.

Поділяючи політичну легітимацію, залежно від засобів мобілізації впливу, на авторитарну та демократичну, М. Г. Тур вбачає суть „авторитарного способу легітимації” в залякуванні (терорі) людей та маніпулюванні ними. «Але у цьому разі годі говорити про легітимацію як визнання чи прийняття, яке ґрунтується на добровільному виборі та переконанні. Це поняття скоріше говорить про повне вихолощення позитивного змісту поняття легітимації» [5, с. 6].

На нашу думку, інструментарій сучасних тоталітарних держав не обмежується тільки залякуванням та терором по відношенню до власного населення. Сучасні тоталітарні режими перейшли до більш витончених форм здобуття електоральної підтримки з метою легітимації, серед яких - тотальна інформаційна політика, яка пропонує суспільству альтернативу картину світу; «монополія на знання» - знання про історію держави та її традиції, тлумачення історичних або сучасних подій, які фактично «привласнила» тоталітарна державна машина тощо. І головний продукт, який «щиро пропонує» офіційна пропаганда тоталітарної держави - політична безвідповідальність (яка часто супроводжується безвідповідальністю юридичною). Як зазначає М. Р. Романинець, «чим важливішою є соціальна роль особи, тим вищою повинна бути її соціальна відповідальність і у розумінні усвідомлення значущості своєї діяльності, і щодо тих несприятливих наслідків, які повинні наставати в результаті діянь, котрі суперечать соціальним вимогам» [17, с.14]. У тоталітарній державі вся повнота влади концентрується в руках однієї особи (або певної правлячої еліти), з якою суспільство асоціює політичну відповідальність за ухвалення найважливіших рішень для широкого загалу. Легітимація тоталітаризму базується на цікавому поєднанні деструктивних фікцій та презумпцій: у той час, як суспільство презюмує наявність всієї повноти знань, вмінь та відповідальності у правителя, сам правитель (або його послідовники) займаються тим, що поширюють деструктивні фікції на кшталт «не треба думати, думає за всіх наш вождь», «підтримай нашу партію і ти отримаєш щасливий квиток у майбутнє», «ми діємо виключно в інтересах народу і тільки ми знаємо, що треба робити» тощо. Всі ці атрибути правлячої політичної еліти у тоталітарній державі також виступають факультативними елементами легітимації.

Таким чином, політичні міфи виступають інструментами легітимації державної влади у тоталітарних політичних режимах, де «держава з прихильністю приймає від правового міфу «дари», що може виявлятися в поширенні невиправдано етатистських настроїв, нераціональній вірі в справедливість та доброчесність правлячої еліти, патріотизмі (феноменологія якого бере свій початок з правового міфу, що «життя людини належить державі»)» [16, с. 60].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі

Різні концептуальні та методологічні підходи до аналізу змісту феномену легітимності державної влади свідчать про плюралізм розуміння сутності, форм та передумов легітимації. Так, найбільш досліджува¬ними у науковому дискурсі передумовами легітимності можна вважати спільні цінності, справедливість, істинність влади, суспільний договір, права людини, ефективну комунікацію між владою і людиною тощо.

Легітимація державної влади виступає інструментом визнання та збереження у правосвідомості суспільства певної формули або певного суспільного договору, у якому відображається діапазон цінностей, притаманних цьому суспільству, а також потенційно припустимий ступінь застосування насильства (через державний примус або поза межами такого примусу).

Досліджуючи категорію «спільні цінності» як одну з можливих соціальних передумов легітимації, важливо враховувати, що такі цінності можуть носити дійсно консолідуючий, об'єднуючий суспільство характер, але при цьому мати антигуманний, не правовий за змістом характер.

На нашу думку, «запобіжником» поширення деструктивної фікції - ототожнення будь-якої «привабливої» в очах суспільства, авторитетної та ефективної влади з владою легітимною, є імперативний необхідний елемент концепції легітимації - визнання та повага до універсальних правових цінностей (повага до антропної гідності людини, верховенство права та демократія). З урахуванням сучасного глобального контексту існування інформаційного суспільства окремого дослідження заслуговує роль інформації у процесі легітимації державної влади в умовах різних політичних режимів.

Література

1.Музика І.В. ЛЕГАЛЬНІСТЬ, ЛЕГАЛІЗАЦІЯ, ЛЕГІТИМАЦІЯ. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. 790 с.: іл. URL: http://www.history.org.ua/? termin=Legalnist_legalizatsiya_legitimatsiya (останній перегляд: 27.02.2024)

2.Політологія: сучасні терміни і поняття. Короткий навчальний словник-довідник для студентів ВНЗ І-TV рівнів акредитації. 4-тє видання, виправлене і доповнене / укладач В. М. Піча, наук. редакція Л.Д. Климанської, Я.Б. Турчин, Н. М. Хоми. Львів: Новий Світ, 2000, 2015. 516 с.

3.Енциклопедія сучасної України. Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. URL: https://esu.com.ua/article-54034.

4.Баумейстер А. Апорії модерної теорії легітимації та необхідність абсолютних засад. https://risu.ua/aporiji-modemoji-teoriji-legitimaciji-ta-neobhidnist-absolyutnih-zasad_n40522.

5.Тур М. Г. Поняття легітимації: основні парадигми розуміння. Філософська думка. №5. К., 2009. С.9-21.

7.Оборотов Ю. Правороузміння як аксіоматичне начало (постулат) права. Право України. 2010. № 4. С.49-56.

8.Коваль О. Легітимність державної влади: співвідношення правових і моральних аспектів реалізації : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. Львів, 2017. 230 с. URL: https://old.lpnu.ua/research/disscoun/d-3505219/legitymnist-derzhavnoyi-vlady- spivvidnoshennya-pravovyh-i-moralnyh (дата звернення: 21.02.2024).

9.Яковлева Л. І. Від соціального порядку до публічної влади: організаційні, інституційні та комунікативні засади легітимності. Науковий журнал «Політикус». 2019. № 4. С.10-16.

10.Вебер М. Три чисті типи легітимного панування. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика (збірка)/ (пер. Олександр Погорілий). URL: https://chtyvo.org.ua/authors/ Weber_Max/Sotsiolohia_Zahalnoistorychni_analizy_Polityka_zb/ (дата звернення: 22.02.2024).

11.Political Legitimacy: First published Thu Apr 29, 2010; substantive revision Mon Apr 24, 2017. Stanford Encyclopedia of Philosophy. Available at: https://plato.stanford.edu/entries/ legitimacy/#DesNorConLeg.

12.Шиян О. Чинник де легітимації у процесі дестабілізації політичного режиму. Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна, серія «Питання політології.». 2020. вип. 37. С.33-40.

13.Максимов С. Дуальність права.Право України. 2010. № 4. С.37-42.

14.Яковлева Л.І. Інституційний та організаційний виміри легітимності публічної влади. ВісникНТУУ«КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск 3 (43) 2019. С. 207-213.

15.Бистрицький Є. Державотворення: шляхи легітимації. Українська державність у ХХ столітті: історико-політологічний аналіз. К.: Політична думка, 1996. С. 320-347.

16.Іванченко О. М. Легітимність права як основа правового порядку держави. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2022. № 1. С.14-20.

17.Рогова О.Г. Дискусійні аспекти проблематики правового міфу. Copernicus Political and Legal Studies. 2022. № 2. DOI: 10.15804/CPLS.20223.07. URL: https://czasopisma. marszalek.com.pl/images/pliki/cpls/3/cpls307.pdf.

18.Романинець М.Р. Ґенеза ідеї відповідальності в праві: філософськоправовий вимір: А/реф....дис. к.ю.н. 12.00.12 філософія права. Львівський державний університет внутрішніх справ МВС України, Львів, 2012. 20 с.

References

1.Muzika, I.V. (2009). LEGAL'NIST", LEGALIZACIJa, LEGITIMACIJa. Enciklopedlja ^torn Ukrami [LEGALITY, LEGALIZATION, LEGITIMATION. Encyclopedia of the history of Ukraine]. (vol. 1-6). K.: V-vo "Naukova dumka" . Retrieved from http://www.history.org.ua/? termin=Legalnist_legalizatsiya_legitimatsiya [in Ukrainian].

2.Pmha, V M. (20001. Potitologjja: suchasm termmi іponjattja [Political science: modern terms and concepts]. L'vw: Novij Svh [in Ukrainian].

3.Enciklopedpa suchasnoї Ukrami [Encyclopedia of modern Ukraine]. Kiev: Institut enciklopedichnih doshdzhen' NAN Ukrami. Retrieved from https://esu.com.ua/article-54034. [in Ukrainian].

4.Baumejster, A. Apori'i moderno'i teori'i legіtimacії ta neobhMmst' absoljutnih zasad [Aporia of the modern theory of legitimation and the necessity of absolute principles]. risu.ua Retrieved from https://risu.ua/aporiji-modernoji-teoriji-legitimaciji-ta-neobhidnist-absolyutnih- zasad_n40522. [in Ukrainian].

5.Tur, M. G. (2009). Ponjattja legitimacii: osnovni paradigmi rozuminnja [The concept of legitimation: basic paradigms of understanding]. Filosofs'ka dumka - Philosophical thought, 5, 9-21 [in Ukrainian].

6.Oborotov, Ju. (2010). Pravorouzminnja jak aksiomatichne nachalo (postulat) prava [Legal interpretation as an axiomatic principle (postulate) of law]. Pravo Ukratni - Law of Ukraine, 4, 49-56 [in Ukrainian].

7.Koval', O. (2017). Legitimnist' derzhavnoi vladi: spivvidnoshennja pravovih i moral'nih aspektiv realizacii [Legitimacy of state power: correlation of legal and moral aspects of implementation]. Candidate's thesis. L'viv. Retrieved from https://old.lpnu.ua/research/disscoun/ d-3505219/legitymnist-derzhavnoyi-vlady-spivvidnoshennya-pravovyh-i-moralnyh [in Ukrainian].

8.Jakovleva, L. І. (2019). Vid social'nogo porjadku do publichnoi vladi: organizacijni, institucijni ta komunikativni zasadi legitimnosti [From social order to public power: organizational, institutional and communicative foundations of legitimacy]. Naukovij zhurnal «Politikus» - Scientific magazine "Politikus", 4, 10-16 [in Ukrainian].

9.Veber, M. Tri chisti tipi legitimnogo panuvannja. Sociologija. Zagal'noistorichni analizi. Politika [Three pure types of legitimate rule. Sociology. General historical analyses. Politics]. chtyvo.org.ua Retrieved from https://chtyvo.org.ua/authors/Weber_Max/Sotsiolohia_Zahalnoistorychni_ analizy_Polityka_zb/ [in Ukrainian].

10.Political Legitimacy: First published Thu Apr 29, 2010; substantive revision Mon Apr 24, 2017. Stanford Encyclopedia of Philosophy. plato.stanford.edu Retrieved from https://plato.stanford.edu/entries/legitimacy/#DesNorConLeg. [in English].

11.Shijan, O. (2020). Chinnik de legitimacii u procesi destabilizacii politichnogo rezhimu [The factor of legitimation in the process of destabilization of the political regime]. Visnik HNU imeni V. N. Karazina, serija «Pitannja politologit» - Bulletin of VN. Karazin KhNU, series "Questions of Political Science", 37, 33-40 [in Ukrainian].

12.Maksimov, S. (2010). Dual'nist' prava [Duality of law].Pravo Ukrami - Law of Ukraine, 4, 37-42 [in Ukrainian].

13.Jakovleva, L.I. (2019). Institucijnij ta organizacijnij vimiri legitimnosti publichnoi vladi [Institutional and organizational dimensions of the legitimacy of public authority]. Visnik NTUU «KPI». Politologija. Sociologija. Pravo - Bulletin of NTUU "KPI". Politology. Sociology. Right, 3 (43) 2019, 207-213 [in Ukrainian].

14.Bistric'kij, Є. (1996). Derzhavotvorennja: shljahi legitimacii [State formation: ways of legitimation]. Ukrams'ka derzhavnist' u HH stolitti: istoriko-politologichnij analiz - Ukrainian statehood in the 20th century: historical and political analysis, 320-347 [in Ukrainian].

15.Ivanchenko, O. M. (2022). Legitimnist' prava jak osnova pravovogo porjadku derzhavi [Legitimacy of law as the basis of the legal order of the state]. Aktual'ni problemi vitchiznjanot jurisprudence - Actual problems of domestic jurisprudence, 1, 14-20 [in Ukrainian].

16.Rogova, O.G. (2022). Diskusijni aspekti problematiki pravovogo mifu [Discussion aspects of the problem of the legal myth]. Copernicus Political and Legal Studies, 2. DOI: 10.15804/CPLS.20223.07. Retrieved from https://czasopisma.marszalek.com.pl/images/pliki/ cpls/3/cpls307.pdf. [in Ukrainian].

17.Romaninec', M.R. (2012). Ґeneza idei vidpovidal'nosti v pravi: filosofs'kopravovij vimir [The genesis of the idea of responsibility in law: the philosophical and legal dimension]. Extended abstract of candidate's thesis. Lviv: L'vivs'kij derzhavnij universitet vnutrishnih sprav MVS Ukraini . [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru