Провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави: проблеми правозастосовної практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави: проблеми правозастосовної практики

Угриновська Оксана Іванівна кандидатка юридичних наук,

доцентка кафедри цивільного права та процесу

Андрухів Оксана Дмитрівна магістр права

Анотація

У статті проаналізовано, яким чином функціонує в українських реаліях інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави; досліджено правову природу цього інституту та його особливості; на прикладі релевантної судової практики виявлено та описано проблеми, які виникають у процесі застосування цивільної конфіскації та запропоновано примірні шляхи їх усунення.

Окреслено ознаки національної моделі цивільної конфіскації, а саме: обмежений «посадовими особами органів місцевого самоврядування та держави» спектр дії; специфічні критерії визначення необґрунтованості активів; недопущення ретроактивної дії в часі норм про стягнення необґрунтованих активів.

Установлено, що закон уможливлює застосування процедури цивільної конфіскації до де-факто будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка є «номінальним» власником необґрунтованого активу.

Доведено, що стягнення необґрунтованих активів незначного розміру не може бути виправданим, оскільки за таких обставин заподіяна публічному посадовця шкода може виявитися вищою, аніж переслідуваний державою інтерес.

Наголошено на тому, що специфіка доказування (спростування) фактів (версій) сторін в багатьох випадках стосується дослідження тривалої історії накопичення активів, що часто виходять за межі загальних строків давності та об'єктивно може бути пов'язана із втратою матеріалів, які могли б бути використані як докази.

Констатовано, що алгоритм розрахунку розміру необґрунтованих активів є вкрай нечітким, оскільки потребує врахування «законних доходів», розуміння яких, своєю чергою, теж є доволі розмитим.

Акцентовано, що для ініціювання позову про стягнення необґрунтованих активів та уможливлення його потенційного задоволення їх вартість має сягати більше мільйона гривень. За таких умов, у осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може скластися вкрай шкідливе уявлення про те, що набуття необґрунтованих активів у менших розмірах є безкарним, а відтак - соціально допустимим. З огляду на це доцільним видається зменшення мінімального порогу необґрунтованого активу.

Ключові слова: необґрунтовані активи, цивільна конфіскація, стягнення в дохід держави, законні доходи, незаконне збагачення.

Uhrynovska Oksana Ivanivna Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, associate professor of the Department of Civil law and procedure, Ivan Franko National University of Lviv, Lviv,

Andrukhiv Oksana Dmytrivna Master of Laws. The Department of Civil law and procedure, Ivan Franko National University of Lviv, Lviv

PROCEEDINGS IN RECOGNITION CASES UNBASED ASSETS AND THEIR COLLECTION IN STATE REVENUE: PROBLEMS OF LAW ENFORCEMENT PRACTICE

Abstract

The article analyzes how the institution of recognition of unfounded assets and their collection into state income functions in Ukrainian realities; the legal nature of this institute and its features were investigated; on the example of relevant judicial practice, the problems that arise in the process of applying civil confiscation are identified and described, and exemplary ways of their elimination are proposed.

The features of the national model of civil confiscation are outlined, namely: the range of action limited by "officials of local self-government bodies and the state"; specific criteria for determining the unreasonableness of assets; nonadmission of retroactive effect in time of the norms on recovery of unsubstantiated assets.

It is established that the law enables civil forfeiture to be applied to de facto any natural or legal person who is the "nominal" owner of an unsubstantiated asset.

It is proved that the recovery of unsubstantiated assets of a small size cannot be justified, because under such circumstances the damage caused to a public official may turn out to be higher than the interest pursued by the state.

It is emphasized that the specifics of proving (refuting) the facts (versions) of the parties in many cases relate to the investigation of the long history of the accumulation of assets, which often go beyond the general statute of limitations and can objectively be associated with the loss of materials that could be used as evidence.

It is established that the algorithm for calculating the amount of unsubstantiated assets is extremely unclear, as it requires taking into account "legitimate income", the understanding of which, in turn, is also quite vague.

It is emphasized that in order to initiate a claim for recovery of unsubstantiated assets and enable its potential satisfaction, their value must reach more than a million hryvnias. Under such conditions, persons authorized to perform the functions of the state or local self-government may form an extremely harmful idea that the acquisition of unsubstantiated assets in smaller amounts is impunity, and therefore socially permissible. In view of this, it seems appropriate to reduce the minimum threshold of unsubstantiated assets.

Keywords: unjustified assets, civil confiscation, levy on state income, legal income, illegal enrichment.

Вступ

Постановка проблеми. На тлі перманентної боротьби із корупцією особливої значимості набувають правові механізми, що сприяють пониженню її рівня. Одним із таких механізмів, окрім звичних для усіх заходів кримінально-правового впливу, є інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, вперше впроваджений в Україні ще у 2015 році. На той час можливість стягнення в дохід держави необґрунтованих активів була детермінована ухваленням обвинувального вироку, що спровокувало практичну недієвість досліджуваного інституту. Законом України № 263-ІХ від 31.10.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів» (далі - Закон № 263-ІХ) [10] було видалено прив'язку до обвинувального вироку як імперативної умови для стягнення активів та внесено зміни до низки нормативних актів. Так, у Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК України) з'явилися, зокрема, три нові статті, об'єднані у розділ під назвою «Особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави» [20]. Таким чином, законодавче врегулювання інституту визнання необґрунтованими активів вирізняється своєю лаконічністю, що закономірно спричиняє необхідність заповнення існуючих прогалин шляхом формування якісної правозастосовної практики. Відтак пропонуємо проаналізувати іманентні ознаки визнання необґрунтованими активів та їх стягнення на користь держави не тільки за допомогою аналізу законодавчих норм, а й на прикладі судових рішень.

Виклад основного матеріалу

Визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави в наукових колах прийнято маркувати як цивільну конфіскацію [2, 5, 19]. Безперечно, так звана цивільна конфіскація має нетипову правову природу. На перший погляд, нібито очевидним є «каральний» характер стягнення активів на користь держави, оскільки де-факто відбувається примусове припинення права власності. Однак, конфіскація відбується виключно у випадку недоведеності факту обґрунтованості законного походження активів. Зважаючи на це, стягнення у дохід держави необґрунтованих активів більш подібне до повернення законному власнику чи володільцю безпідставно набутого майна, що одразу ж ставить під сумнів «каральність» такого стягнення.

Попри те, що інститут цивільної конфіскації у його теперішній редакції з'явився у 2019 році, перший позов було скеровано до Вищого антикорупційного суду (далі - ВАКС) лише у 2021 році [18]. Загалом впродовж 2021-2023 років в цій категорії справ, згідно із даними Єдиного державного реєстру судових рішень, ВАКС як суд першої інстанції прийняв рішення тільки щодо 10 (десяти) позовів [3].

Отож, кількість проваджень у справах про визнання необґрунтованими активів є мізерним, майже «невидимим», що вочевидь свідчить не про відсутність випадків незаконного збагачення, а про недосконалість спеціального законодавства чи його незастосування на практиці уповноваженими органами (із суб'єктивних чи об'єктивних причин).

Цікаво те, що законом не передбачено необхідності встановлення певних підстав для ініціювання процесу виявлення необґрунтованих активів та початку збору уповноваженими органами підтверджуючих доказів, не передбачено й жодних критеріїв чи пріоритетів, за якими визначається черговість осіб, до яких буде заявлено позов^-[1].^- Це дає підстави для висновку про відсутність законодавчих перешкод для початку процесу збору інформації щодо будь-якої особи, на яку поширюється дія Закону №2 263-ІХ. Відтак особи, уповноважені на пред'явлення позовів про визнання необґрунтованими активів, або не мають достатнього стимулу для виконання своїх обов'язків або ж обмежені у ресурсах для їх реалізації. Обмеженість у ресурсах при цьому видається доволі дивною, оскільки органами, уповноваженими виявляти необґрунтовані активи та збирати підтверджуючі докази є Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, а у окремих випадках - Державне бюро розслідувань та Офіс Генерального прокурора [10]. Зазначені правоохоронні органи мають потужний інструментарій для виявлення активів, законність яких викликає сумніви. До того ж, процес доказування у цій категорії справ є спрощеним з огляду на закріплення законодавцем презумпції необґрунтованості активів [6].

Беручи це до уваги, можна припустити, що непопулярність інституту цивільної конфіскації пояснюється тим, що згадані органи надають перевагу розгляду питання отримання незаконного доходу в площині кримінального обвинувачення. На наше переконання, це не завжди виправдано, оскільки цивільна конфіскація була впроваджена якраз таки із метою вилучення необґрунтованих активів та боротьби із корупцією у більш процесуально простий спосіб, не перенавантажений необхідністю дотримання стандарту «поза розумним сумнівом», на що звернув увагу і Касаційний цивільний суд Верховного суду (далі - КЦС ВС) у своїй постанові від 04 жовтня 2023 р. у справі N° 991/2396/22 [8]. Натомість, доказування необґрунтованості активу та його стягнення в дохід держави відбувається за правилами «низького» стандарту, закріпленого у ч. 4 ст. 89 ЦПК України винятково для цієї категорії справ. Йдеться про «перевагу» доказів: факт вважається доведеним, коли ймовірність, що він відбувся, є вищою, аніж ймовірність протилежного. Тобто, суб'єктивне переконання судді має сягнути всього-навського 51 відсотку [14].

Варто зауважити, що цивільна конфіскація (англ. civil confiscation / nonconviction based forfeiture) не є новелою українського правотворця, а імплементована у наше законодавство із використанням кращих практик англо-саксонського права [19]. При цьому національна модель цивільної конфіскації має індивідуальний набір іманентних ознак, а саме:

1. Обмежений «посадовими особами органів місцевого самоврядування та держави» спектр дії. Коло суб'єктів, які потенційно можуть зазнати цивільної конфіскації, обмежено особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, вичерпний перелік яких міститься у Законі України «Про запобігання корупції» [11]. Таким чином, впровадження цивільної конфіскації в українському контексті обумовлено перш за все суспільним запитом на припинення негативних практик незаконного збагачення так званими публічними посадовцями.

Окрім цього, закон уможливлює застосування процедури цивільної конфіскації до де-факто будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка є «номінальним» власником необґрунтованого активу. Ця нормативна можливість обґрунтовується тим, що публічні посадовці, задля приховання незаконно набутих ними активів можуть вдаватися до їх офіційної реєстрації за третіми особами - родичами чи друзями. Принагідно зауважимо, що в розумінні Європейського Суду з прав людини подібна практика розцінюється як така, що не становить загрози свавільному втручанню у гарантоване право «мирного володіння майном» [13], що підтверджується, до прикладу, тезою наступного змісту: «конфіскаційні заходи можуть бути застосовані не лише до осіб, безпосередньо звинувачених у злочинах, але й до близьких родичів, які, ймовірно, неофіційно володіли та розпоряджалися незаконно здобутим майном» [21].

Задля протидії подібним механізмам набуття незаконних статків в тексті ч. 4 ст. 290 ЦПК України закріплене право звертатися із позовом до третьої особи, якщо вона набула необґрунтований актив у власність «за дорученням» особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; та якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування може «вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними» [20]. При цьому для прийняття рішення про стягнення спірного активу в дохід держави достатнім є доведене існування хоча б однієї із двох вищенаведених обставин, про що зазначила апеляційна палата ВАКС у своїй постанові від 14.12.2023 року у справі № 991/366/22 [9]. У цій постанові суд також витлумачив, що вжитий у ч. 4 ст. 290 ЦПК України термін «за дорученням», з огляду на специфічний контекст, не повинен тлумачитись традиційно. Натомість, наявність «доручення» слід констатувати у випадку, якщо «третя особа діяла в інтересах суб'єкта декларування, а суб'єкт декларування, в свою чергу, отримав вигоду від набутого активу» [9]. Отож, йдеться про формальне набуття активу «не для себе». З таким підходом важко не погодитися, оскільки використання законодавчого поняття «доручення» в даному випадку було б абсурдним.

Можливість вчиняти дії, «тотожні здійсненню права розпорядження», суд розкриває через їх примірний перелік, серед яких є, до прикладу, «здійснення декларантом та/або власником за його дорученням витрат, пов'язаних з утриманням активу / укладення правочинів, пов'язаних з ефективним використанням активу; можливість суб'єкта декларування визначати користування активом іншими особами» [17]. Наводячи цей примірний перелік, суд обґрунтовано виходить за рамки розуміння «розпорядження» як одного із трьох виключних повноважень власника. Однак, попри широкий спектр дій, що можуть бути прирівняні до розпорядження, очевидним є те, що доведення цієї обставини на практиці є вкрай складним та потребує зібрання значної доказової бази.

Цікавим є те, що фінансова спроможність «юридичного» власника набути спірний актив не має визначального впливу на прийняття кінцевого рішення у цій категорії справ. Це пояснюється тим, що відсутність у формального власника достатніх законних доходів для набуття спірного активу не обов'язково є маркером його набуття саме за кошти та за вказівкою публічного посадовця: не можна виключати, що цей актив придбано за кошти іншої, сторонньої особи. Дзеркальною є ситуація і у випадку наявності у третьої особи власних законно набутих статків для придбання спірного активу: сам по собі цей факт не спростовує можливості купівлі активу за кошти та для особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

З огляду на вище наведене, інститут цивільної конфіскації потребує внесення норм, які б нівелювали виникаючі прогалини та регулювали можливість (чи неможливість) перевірки та зіставлення доходів відповідача та його близьких родичів для доведення наявності оформлених на них необґрунтованих активів.

2. Специфічні критерії визначення необґрунтованості активів.