Право на належне адміністрування: розуміння сутності та змісту

Размещено на http://allbest.ru

Право на належне адміністрування: розуміння сутності та змісту

Вступ

Права людини є цивілізаційним досягненням суспільства, стандартами поведінки, мірою благ і можливостей людини, що забезпечуються владною силою держави. Значимість прав людини посилюється їх характеристикою як природних, універсальних, основних.

Як соціально значиме явище права людини складаються з двох базових елементів: по-перше, прав, які притаманні людській природі і без яких люди не можуть розвинути свою особистість, людські якості, інтелект, талант і совість, забезпечити власні потреби, по-друге, мінімальних прав, які кожна людина повинна мати проти держави або органів державної влади в силу того, що вона є членом людства незалежно від будь-яких інших міркувань [1].

Результатом тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою демократичного суспільства, є сучасний каталог прав людини, зафіксований у міжнародно-правових документах і конституціях та інших законах правових держав. Найбільш значимими правами людини нині визнаються право на життя, на повагу до гідності, власність, освіту, охорону здоров'я тощо. Традиційно виділяють три покоління прав людини, а сьогодні вже постає питання про формування й четвертого, необхідність якого обумовлюється викликами XXI ст. Ці права вже пов'язують із «виживанням людства як біологічного виду, збереженням цивілізації, космічною соціалізацією людства» [2, с. 730]. Четверте покоління прав людства становлять право на мир, на ядерну безпеку, космос,екологічні, інформаційні права тощо. Також до актуальних нині потреб прирівнюють права, пов'язані з біомедичними дослідженнями або правам, які з'являються з розвитком науки. приватний право публічний адміністрація

У той же час залишається незмінним факт, що більшість прав приватної особи реалізуються, а обов'язків виконується у відносинах з суб'єктами, які узагальнено називають публічною адміністрацією або адміністративними органами. Це, перш за все, органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх представники. Взагалі життя людини та діяльність бізнесу тісно пов'язані з публічною адміністрацією, адже саме в цих відносинах особа від держави отримує підтвердження статусу, фактів, надання можливостей для певної поведінки.

Відносинам приватної особи з владарюючими суб'єктами властиві нерівноправність сторін, неоднаковість їх прав і обов'язків, а отже й перебіг таких відносин має відбуватися у відповідності до правил, що враховують ці особливості таким чином, щоб якнайліпше забезпечити права громадянина або юридичної особи.

Основою правового регулювання поведінки учасників цих суспільних зв'язків слід визнати ідею людиноцентризму, в якій відображається парадигма служіння держави людині. Закріплена в ст. 3 Конституції України, ця ідея сформувала підхід, відповідно до якого приватній особі відводиться місце повноправного учасника публічно-правових відносин, зокрема, у сфері публічного адміністрування.

У законодавстві багатьох держав закріплено право на належне адміністрування. Воно є одним із основних прав людини, надбанням європейської спільноти, одним із прав особи, що реалізуються у її відносинах з публічною адміністрацією.

Право на належне адміністрування носить процедурний характер, представляє собою стандарти, яких мають дотримуватися суб'єкти адміністративно-правових відносин при вирішенні справи стосовно приватної особи.

У вітчизняній правовій науці лише започатковується дискусія щодо сутності та змісту права на належне адміністрування. Відмітимо з цього приводу наукову статтю С. Погребняка «Концепції Good Governance та Good Administration (міжнародний, європейський та національний досвід)» [3], у якій автор аналізує зазначені концепції, що слугують підставами для формування права на належне управління.

Аналогічний підхід у дослідженні зазначеного права зроблено Н.В. Галіциною [4] та А.М. Школиком [5]. У цих працях науковці переважно зробили акцент на концептуальних засадах діяльності публічної адміністрації, які становлять основу права на належне адміністрування.

Крім згаданих, й іншими публікаціями з цієї проблематики [6; 7] розпочато дослідження сутності, юридичного значення, змістовного наповнення права на належне адміністрування.

Виклад основного матеріалу

Конституційні засади формування права на належне адміністрування.Перш за все, зробимо застереження стосовно термінології. У науці тривають дискусії щодо змісту категорій «адміністрування» та «управління» [8; 9]. Хоча однозначного підходу до їх розуміння ще не досягнуто, загальні тенденції окреслено. Термін «адміністративний» вченими тлумачиться як той, що пов'язаний з управлінням, так і той, що описує служіння, сервісну діяльність. Таке двояке розуміння базової категорії адміністративного права відповідає двом типам правовідносин, що виникають у сфері публічного адміністрування. Це, по-перше, ті відносини, що носять управлінський характер, виникають за ініціативою владарюючих суб'єктів, в яких на приватних осіб покладається здебільшого виконання обов'язків. По-друге, у відносинах з публічною адміністрацією приватні особи реалізують значну частину своїх прав. Здебільшого при цьому йдеться про надання адміністративних послуг, що охоплюється сервісною складовою діяльності суб'єктів публічного адміністрування. Отже, для окреслення способу правового впливу представників влади на приватну особу використовуватимемо категорію «адміністрування», яка на наш погляд, є широкою за змістом і охоплює як управлінський вплив, так і сервісне обслуговування з боку влади.

Принциповими для врегулювання правовідносин суб'єктів публічного адміністрування з громадянами та юридичними особами є наступні положення: по-перше, Конституція України приписує органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, по-друге, відносини між публічною адміністрацією та приватними особами не можуть залежати від волі або бажання влади, а повинні лише випливати з юридичних приписів. В Україні свобода держави, її органів і посадових осіб обмежена відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом. А утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

В Основному Законі України закріплено найбільш значимі права людини і громадянина. У цьому переліку відсутнє право на належне адміністрування. У той же час конституційні права і свободи людини і громадянина не є вичерпними. Це дає підстави стверджувати, що розвиток суспільних відносин, формування нових соціально значимих цінностей орієнтує суспільство і державу на сприйняття таких стандартів і можливостей, які ще не були визначені державою.

Доктринальні основи права на належне адміністрування. Євроінтеграційні прагнення України спонукають до перегляду каталогу прав людини, що гарантується Українською державою. З цього приводу зазначимо, що право на належне адміністрування визнається в законодавстві Європейського Союзу. Воно закріплено у ст. 41 Глави V Хартії основних прав Європейського Союзу, яка відображає унормовану модель доброчесних і відповідальних взаємовідносин громадян і органів влади та їхніх посадових осіб.

Зокрема, цим документом закріплено, що кожна людина має право на неупереджений, справедливий розгляд її справи впродовж розумного строку інститутами і органами Європейського Союзу. Дане право передбачає, зокрема: (а) право кожної людини висловити свою думку до того, як до неї будуть застосовані заходи, які можуть спричинити для неї несприятливі наслідки; (б) право кожної людини на доступ до матеріалів справи, що її стосується, при дотриманні конфіденційності, а також професійної та комерційної таємниці; (в) обов'язок адміністративних органів мотивувати прийняті рішення.

Закріплення в Хартії права на належне адміністрування надає особі можливості розраховувати на певні стандарти поведінки від представників публічної адміністрації. Це право відрізняється від «класичних» основних прав, таких як право на людську гідність і свободу думки, совісті й релігії, у зв'язку з тим, що воно захищає інтереси не лише шляхом визнання його існування, але й шляхом установлення форм і процедур, яких повинні дотримуватися публічні установи [10].

Доктринальними основами для об'єктивізації цього права в нормативно-правових актах і формування його змісту виступають концепції належного (доброго) урядування (good governance) та належного (доброго) адміністрування (good administration).

Для України важливого значення набуває врахування в діяльності публічної адміністрації концептуальних підходів і принципів, зафіксованих у цих документах, що сформувалися у західній юридичній думці на основі фундаментальної ідеї верховенства права.

С. Погребняк підкреслює їх важливе значення з огляду на те, що вони створили передумови розвитку інституту публічної адміністрації у її сучасному розумінні, а також вказує, що інновація ст. 41 Хартії полягає в тому, що вона перетворює деякі елементи об'єктивного принципу законності в суб'єктивне право на належне управління [3, с. 185]. А. Школик розглядає зазначену концепцію у двох взаємопов'язаних аспектах:

- як право громадян та інших суб'єктів права вимагати доброго адміністрування від органів публічної адміністрації та їхніх службовців;

- як обов'язок органів публічної адміністрації та їхніх службовців діяти відповідно до принципів, що становлять зміст доброго адміністрування [5, с. 142].

Зміст права на належне адміністрування. Оскільки в українській правовій доктрині нині лише формується уявлення про юридичний зміст права на належне адміністрування, визначити його складові можна, орієнтуючись на європейські правові традиції. Так, із змісту ст. 41 Хартії основних прав Європейського Союзу можемо зробити наступні висновки про складові цього права:

1) неупереджений (безсторонній) розгляд справи;

2) справедливий розгляд справи; 3) розумний строк розгляду справи.

Крім того, в низці актів «м'якого права», що носять рекомендаційний характер, і формують в ЄС базові ідеї правового регулювання, закріплено окремі положення, що розкривають зміст права на належне адміністрування як стандарту, який має бути забезпечений особі у її відносинах із адміністрацією. До таких віднесемо: Резолюцію (77) 31

Комітету Міністрів про захист особи стосовно актів адміністративних органів влади [11], Рекомендацію № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень [12], Рекомендацію № R (87) 16 Комітету

Міністрів державам-членам стосовно адміністративних процедур, які впливають на права великої кількості осіб [13]; Рекомендацію Rec (2001) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами - приватними особами [14], а також Рекомендацію (2007)7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про добре адміністрування від 20 червня 2007 року, в якій міститься систематизований перелік принципів доброго адміністрування [15].

З урахуванням змісту згаданих документів можна деталізувати елементи права на належне адміністрування. Такими є:

1) право особи бути вислуханою (або право на участь);

2) право на доступ до матеріалів справи;

3) обов'язок адміністративних органів мотивувати прийняті рішення;

4) право на допомогу та представництво;

5) обов'язок забезпечення засобів правового захисту;

6) право на відшкодування завданої публічною адміністрацією шкоди.

Наведені складові представляють стандарти поведінки, що гарантують справедливий, неупереджений розгляд справи в розумні строки.

Неупередженим розгляд справи вважатиметься, якщо при вирішенні адміністративної справи не допускалася будь-яка неправомірна заінтересованість адміністративного органу в результатах такого розгляду. Посадова особа адміністративного органу не повинна виявляти упередженість або особисті переконання. Саме це може свідчити про відсутність можливості будь-якого правомірного сумніву щодо безсторонності і незалежності такого органу. Гарантією реалізації цього принципу може бути обов'язок посадової чи службової особи заявити самовідвід, якщо вона має або може мати особисту, пряму чи опосередковану (непряму) заінтересованість у результатах розгляду та/або вирішення адміністративної справи або за наявності інших обставин, які викликають або можуть викликати сумнів у неупередженості адміністративного органу.

У чинному законодавстві України юридичний стан, коли у суб'єкта влади до вирішення справи може існувати упередженість, називають конфліктом інтересів. У Законі України «Про запобігання корупції» встановлено юридичні механізми його врегулювання, які передбачають усунення особи, що має потенційний або реальний конфлікт інтересів, від розгляду справи та прийняття рішення. У той же час законодавство не регламентує можливість приватної особи заявляти клопотання про відвід посадової особи, не визначає, які рішення при цьому приймаються та чи можуть вони бути оскаржені.

В основу належного розгляду справи закладено ідею справедливості, що як категорія є не лише і не стільки правовою, як світоглядною та соціально орієнтованою. Справедливість - одна із основних засад права - є вирішальною у визначені його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права [16]. Вона посідає ключове місце в удосконаленні принципів регулювання суспільних відносин [17].

Феномен справедливості безпосередньо пов'язаний з уявленнями про належне. Він зумовлений невід'ємними, невідчужуваними правами людини і передбачає чітку корелятивну відповідність між практичною роллю індивіда в житті суспільства та його соціальним становищем [18].

Вимогу щодо справедливого розгляду адміністративним органом справи стосовно особи можна співставити з принципом справедливості судового розгляду, що гарантований ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо. Отже, за певною аналогією, можемо припустити, що справедливим буде належний розгляд адміністративної справи, а належність забезпечується низкою правил, що в європейській правовій традиції отримали назву «адміністративна процедура».

Справедливий розгляд справи щодо особи потребує, щоб адміністративний орган дотримувався певних приписів, зокрема, вивчив і дослідив всі обставини справи та прийняв рішення, яке відповідає принципу верховенства права. Справедливість забезпечується через втілення в розгляд справи принципів верховенства права, ефективності, офіційності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості.

Вимога щодо розумного строку означає, що рішення щодо особи має бути ухвалено своєчасно, тобто до настання обставин, за яких втрачається сенс у його прийнятті. На сьогодні більшість нормативно-правових актів чітко закріплює строки, в які має бути надана адміністративна послуга або здійснено захід контролю чи інший вплив на особу. У тих випадках, коли законодавець не визначає конкретні часові проміжки, він користується категорією «розумного строку», тобто вимогою вирішення справи негайно (невідкладно), якщо таке вирішення не потребує невиправданих витрат часу та інших ресурсів, а також не перешкоджає прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Таким чином, суб'єкт публічного адміністрування під час вирішення справи щодо особи обмежується розумним часом, тобто найкоротшим строком, достатнім для вирішення справи.

Зазначимо, що вимога розумного строку вже знайшла своє місце в процесуальних законах. У той же час для публічної адміністрації застосовувати такі оціночні категорії вкрай важко, адже як представник влади вона діє так, як приписує закон. Скоріше, розумний строк - це орієнтир для законодавця при формулюванні норм права, у законотворчій практиці. Хоча сфера публічного адміністрування настільки широка за предметною спрямованістю, що цілком можливі ситуації, розв'язання яких не обмежено конкретними часовими проміжками, а отже в такому разі представник влади має діяти з огляду на вимогу розумності строків вирішення справи. Забезпеченню розгляду справи в розумні строки сприяє принцип «мовчазної згоди», який діє як при прийнятті суб'єктом влади рішення щодо приватної особи, так при наданні висновків і узгоджень суб'єктами публічного адміністрування при розгляді адміністративних справ.

Право бути вислуханою означає забезпечення особі можливості надавати адміністративному органу факти та аргументи у справі. Іншими словами, це - право на обґрунтування своєї позиції. Особливої значимості воно набуває у випадках, коли суб'єкт публічного адміністрування приймає несприятливе для особи рішення (відмовляє їй у реалізації права або покладає на неї обов'язки). Особа може бути вислухана й на стадії перегляду рішення, тобто при адміністративному оскарженні. Хоча більш ефективним буде висловлення своєї позиції до прийняття рішення.

«Бути вислуханою» означає можливість представити свою позицію не лише в усній, а й у письмовій формі. Щоб забезпечити особі це право, необхідно повідомити її про існування справи щодо неї, адже не всі провадження починаються за заявою особи, ініціювати справу може й суб'єкт публічного адміністрування.

Особі за її запитом повинна надаватися інформація у справі щодо неї. Дієвість такої вимоги забезпечується можливістю отримати інформацію до прийняття адміністративним органом рішення, щоб особа її використала перед висловленням власної позиції. Винятком із цього правила є випадки, коли інформація містить державну або комерційну таємницю та персональні дані про особу.

Адміністративний орган зобов'язаний сприяти особі в реалізації її прав, свобод та законних інтересів шляхом консультування, яке дозволить особі розібратися у приписах законодавчих актів, зрозуміти, які документи необхідно подати, як вони мають бути оформлені тощо. Ефективність консультування може проявлятися в тому, що консультація, надана на адміністративній стадії, може усунути потребу в судовому провадженні. Також в національному законодавстві повинно бути забезпечено можливість особі взяти участь у провадженні через представника. Причому у сфері публічного адміністрування доцільно допустити спрощений порядок фіксування представництва особи, приміром, через відповідну відмітку в матеріалах справах за проханням особи.

Адміністративний орган зобов'язаний вказувати на підстави та обставини прийняття рішення відносно приватної особи. Виклад мотивів спрямовано на захист прав людини та бізнесу у відносинах з представниками влади. Обґрунтування може упередити особу від оскарження прийнятого рішення, адже сформує у неї впевненість у правомірності такого рішення, хоча б і несприятливого для неї.

Важливою гарантією права на належне адміністрування є обов'язок суб'єкта, який приймає рішення стосовно особи, вказувати інформацію, необхідну для подання скарги або позову, зокрема, зазначати орган, уповноважений розглянути скаргу (позов), строки для оскарження тощо. Це, безумовно, поліпшить становище особи у відносинах із представниками влади, адже, як правило, особа діє без юридичного представника і не завжди знає, що їй робити у разі прийняття несприятливого рішення. А чітке розуміння порядку і способів оскарження рішення допоможе визначити подальші дії у ситуації, в якій вона має інше, ніж у публічної адміністрації, уявлення про те, яким мало б бути рішення щодо неї.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна фізичним та юридичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю публічної адміністрації під час здійснення її представниками своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Відповідні положення закріплені в Законах України «Про державну службу» та «Про місцеве самоврядування». Завдяки цьому право особи не поновлюється, а компенсують матеріальні збитки, що зазнала особа, і моральні страждання, що завдали особі шкоди. Законодавче закріплення такого зобов'язання слугує запобіжником від неправомірної поведінки представників влади та упереджає від прийняття неправомірних актів.

Все перелічене вище становить собою як елементи права на належне адміністрування, так і процедурні механізми його забезпечення. Те, як адміністрація діє, неможливо відокремити від змісту самої дії. Саме тому право на належне адміністрування містить насамперед необхідні гарантії його реалізації [18].

Погоджуємося з позицією С. Погребняка, що установлення права на належне адміністрування свідчить про заснування нового фундаментального права [3, с. 185]. І це право має бути зафіксовано в нормативно-правових актах держави. Зазвичай, такими актами є закони про адміністративну процедуру (або вони мають іншу назву - про адміністративне провадження, про адміністративну діяльність тощо).

Зокрема, у Федеративній Республіці Німеччині та Естонії існують закони про адміністративну процедуру, в Австрійській Республіці - Загальний закон про адміністративну процедуру, в Нідерландах - Акт із загального адміністративного права, в Польщі - Кодекс адміністративного провадження. У США відносини між органами публічної влади та громадськістю регулюються кодифікованим Федеральним законом про адміністративну процедуру [19, с. 178-192 ]. Причому такі закони становлять серцевину адміністративного законодавства, і саме вони визначають рівень демократичності діяльності державних службовців у цих країнах.

Законодавство про адміністративну процедуру в Україні охоплює нормативно-правові акти, що вміщують приписи про правила здійснення тих чи інших видів адміністративної процедури, а також про її принципи. Проте системі такого законодавства бракує загального акту - Закону про адміністративну процедуру, в якому б були вміщені норми про принципи регулювання відносин суб'єктів публічного адміністрування з приватними особами щодо реалізації останніми суб'єктивних публічних прав, основні права й обов'язки сторін правовідносин, види адміністративних актів, що приймаються в результаті вирішення справи, тощо. Принципи належного (доброго) адміністрування, на думку, А. Школика, варто вважати основним орієнтиром як de lege ferenda - для майбутнього правового регулювання в частині формування національного законодавства про адміністративну процедуру, так і правозастосування - практики діяльності уповноважених органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування України [5, с. 141].

Висновки

Каталог прав людини в Україні слід доповнити правом на належне адміністрування, що визнано та гарантовано в Європейському Союзі, та є стандартом поведінки суб'єктів публічної адміністрації при вирішенні ними справ щодо приватної особи. Підґрунтям для формування його змісту виступають конституційні приписи, зокрема, ст. 1, 3, 19 Основного Закону України, концепції належного урядування та належного (доброго) адміністрування. Право на належне адміністрування за своєю сутністю відносять до прав процедурного характеру, яким встановлюються гарантії, що представник влади, розглядаючи справу щодо особи, буде діяти справедливо, неупереджено, у розумні строки, при цьому надавши особі можливість висловити свою позицію у справі, надавши їй за потреби допомогу, гарантуючи можливість участі в провадженні через представника, забезпечить особі доступ до матеріалів справи, мотивує прийняте рішення (особливо у випадках, якщо воно носить несприятливий для особи характер), укаже у прийнятому рішення на способи та строки його оскарження, а в разі заподіяння матеріальної або моральної шкоди особі, відшкодує її. Саме ці механізми врівноважать позиції приватної особи у відносинах із публічною адміністрацією, зв'яжуть публічну адміністрацію приписами діяти на благо особи, з урахуванням її потреб і за чітко встановленими правилами.

Список використаних джерел

1. Dr. Surinder, Kaur. Historical development of human rights. Journal of Social Sciences Research. 2014. № 6(2). Р. 996-999.

2. Тиріна М. Покоління прав людини: проблеми сучасної класифікації. Держава і право. 2011. № 52. С. 728732.

3. Погребняк С. Концепції good governance та good administration (міжнародний, європейський та національний досвід). Філософія права і загальна теорія права. 2012. № 1. С. 177 - 190.

4. Галіцина Н.В. Принципи «good governance» і «good administration» в адмін.. праві. Юридичний бюлетень. Випуск 13. 2020. С. 101 - 110.

5. Школик А.М. Концепція доброго адміністрування та її вплив на адміністративно-процедурне законодавство. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2018. Випуск 66. С. 138-146.

6. Бойко І. В. Право на належне управління: європейські стандарти та виклики для Укр. Основні права людини: розуміння та виклики: матеріали міжнар. наук.- практ. конф., м. Київ, 10 грудня 2019 р. / ред.кол. Гриценко І.С., Мельник Р.С. та ін. К.: Вид. дім «Гельветика», 2019. 160 с. С. 74 - 78.

7. Глазун О. Право на належне управління: сутність та перспективи впровадження в контексті реформування державної служби. Адміністративне право і процес. 2017. № 9. С. 120 - 124.

8. Філіпова Н. В. Зміна співвідношення понять «державне управління», «публічне адміністрування», «публічне управління» в системі суспільно-політичної трансформації. Державне управління: удосконалення та розвиток. № 6, 2015. URL. http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=865

9. Карабін Т. Сучасні теорії публ. адміністрації та їх вплив на реформування публічної адміністрації в Україні. Геополітика України: історія і сучасність. 2016. Вип. 1. С. 112-120. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gpuis_ 2016_1_11

10. Lanza E. The Right to Good Administration in the European Union. Roots, Eatio nes and enforcement in Antitrust Case-law. URL: http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_ id=1593523

11. Resolution (77) 31 On the protection of the individual in relation to the acts of administrative authorities: Council of Europe Committee of Ministers at 28.09. 1977. URL: https://rm.coe.int/16804dec56

12. Recommendation no. r (80) 2 Of the Committee of Ministers concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities: Council of Europe Committee of Ministers at 10.03.1980. URL: https://rm.coe.int/16804f22ae

13. Recommendation no. r (87) 16 Of the Committee of Ministers to member states on administrative procedures affecting a large number of persons: Council of Europe Committee of Ministers at 17.09.1987. URL: https://rm.coe.int/16804eaa5c

14. Recommend. Rec(2001)9 of the Commit. of Min. to member states on alternat. to litigation between admin. authorities and private parties: Council of Europe Committee of Ministers at 05.09. 2001. URL:https://rm.coe.int/16805e2b59

15. Recommend. CM/Rec(2007)7 of the Commit.of Ministers to member states On good administration. URL: https://wcd.coe.int/ ViewDoc.jsp?id =1155877 &Site

16. Рабінович П. М. Верховенство права в інтерпретації Конституційного Суду України. URL: http://www.yurincom.kiev.ua/uvu/

17. Житник О. О. Поняття справедливості в сучасних наукових дослідженнях. Філософські та методологічні проблеми права. 2014. № 1. С. 58 С. 58 - 67. URL: http://elar.naiau.kiev.ua/bitstream/123456789/934/1/9.pdf

18. Stocktaking on the notions of «Good Governance» and «Good Administration» : European Commission for Democracy through Law (Venice Commission) ; Strasbourg, 8 April 2011, Study no. 470 / 2008, CDL-AD(2011)009. URL: http://www.venice.coe.int/docs/2011/CDL-AD%282011%29009-e.pdf.

19. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України: монографія / авт.-уклад. В. П. Тимощук ; Центр політико-прав. реформ. К. : Факт, 2003. 496 с,

Размещено на Allbest.ru