Приведення українського законодавства у відповідність щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини

Після отримання таких заяв Європейський суд письмово попросив їх надати низку копій процесуальних документів з матеріалів кримінальних справ, що зберігалися у відповідних національних судах. У цих справах заявники звернулися до національних судів із проханням надати можливість виготовити необхідні копії документів за власний рахунок (справа «Василь Іващенко проти України») та про надання таких копій судом (справа «Найдьон проти України») для їх подальшого направлення до Європейського суду.

Європейський суд в обох вказаних справах констатував порушення прав заявників, гарантованих статтею 34 Конвенції, з огляду на ненадання їм національними судами можливості отримати копії запитуваних документів.

У справі «Василь Іващенко проти України» Європейський суд вказав, що ненадання заявникові - ув'язненій особі, залежній від державних органів, ефективного доступу до документів, які були потрібні для обґрунтування заяви до Європейського суду, є системною проблемою в Україні (див. пункти 120, 121).

Європейський суд вважає, що ця проблема виникла внаслідок відсутності чіткої та конкретної процедури, яка давала б ув'язненим особам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи, або переписуючи їх власноруч, або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов'язку робити такі копії (див. пункт 123 рішення у справі «Василь Іващенко проти України»).

Так, стаття 34 Конвенції гарантує право будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї, звернутися із заявою до Європейського суду. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Усі процесуальні питання, пов'язані із провадженням справи у Європейському суді, регулюються положеннями Регламенту Європейського суду (станом на цей час в редакції від 14 листопада 2016 року) (далі - Регламент).

У Правилі 47-1 Регламенту передбачені вимоги до форми і змісту заяви, яку особа бажає подати до Європейського суду згідно із статтею 34 Конвенції. Відповідно до Правила 47-1 Регламенту кожна заява згідно зі статтею 34 Конвенції подається на бланку (формулярі), наданому Секретаріатом, якщо Європейський суд не вирішить інакше. До формуляру слід, зокрема, додати: копії документів щодо судових та інших рішень чи заходів, на які скаржиться заявник, копії документів, які вказують, що заявник використав усі внутрішні засоби правового захисту, а також дотримався терміну (шестимісячного), вказаного у пункті 1 статті 35 Конвенції.

За загальним правилом у випадку недотримання вказаних вимог Європейський суд не розглядатиме заяву. Проте з цього правила є винятки, один з яких: якщо заявник надав ґрунтовні пояснення про причини невиконання цих вимог.

У справах, що були комуніковані Європейським судом Уряду України для надання зауважень у відповідь на скарги заявників про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією, систематично зустрічаються твердження про ненадання органами державної влади (органами досудового розслідування та національними судами) копій процесуальних документів з метою подальшого їх направлення до Європейського суду або про ненадання можливості безпосередньо заявнику/його родичам/захиснику самостійно виготовити копії таких документів. Відтак, згідно із твердженнями заявників наявне перешкоджання державою Україна у реалізації їх прав на звернення до Європейського суду, а отже, порушення їх права, гарантованого статтею 34 Конвенції.

Положення статті 34 Конвенції, що «Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права», тлумачиться у прецедентній практиці Європейського суду, тобто у рішеннях, які виносяться за результатами розгляду скарг заявника.[]

На сьогодні нормами Кримінального кодексу України не передбачено застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» амністія не може бути застосована до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі.

Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років ( частина друга статті 87 КК).

Наведені вище норми свідчать про відсутність дієвого механізму пом'якшення покарання у виді довічного позбавлення волі.

Зазначене було констатовано Європейським судом у рішенні «Петухов проти України (№ 2)» (заява № 41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, як порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з ненаданням заявнику належної медичної допомоги під час тримання його під вартою, а також у зв'язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі не підлягало скороченню.

Обґрунтовуючи відсутність в Україні дієвого механізму пом'якшення покарання у виді довічного позбавлення волі та посилаючись на свою практику, Європейський суд зазначив, що звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі за хворобою, означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у лікарні, а не в установі виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення».

Помилування Президентом України, яке, на думку Європейського суду, залишається єдиною можливістю для довічно позбавлених волі осіб пом'якшити їх покарання, є «сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування» (п. 180 рішення), а не дієвим механізмом. Європейський суд вказав на необхідність впровадження в Україні реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку в кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними підставами, а також має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити аби було розглянуто питання щодо їх звільнення та за яких умов це можливо.

Загальна сума відшкодування, яку Україна повинна сплатити на виконання зазначеного рішення Європейського суду, становить 22 770 (двадцять дві тисячі сімсот сімдесят) євро.

Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду є обов'язковими для виконання.

Під виконанням рішення Європейського суду слід розуміти виплату відшкодування, а також вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Європейського суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.

Засуджені довічно - це єдина категорія засуджених в Україні, які не можуть бути звільнені умовно-достроково, незважаючи, що таке звільнення давно та успішно застосовується в інших країнах.

Згідно із статистичними даними, опублікованими експертами Ради Європи, засуджені до довічного позбавлення волі, до яких застосовано умовно-дострокове звільнення, найрідше потрапляють знову за грати, оскільки добре усвідомлюють наслідки у разі повторного засудження. Крім того, вони старіють, і треба враховувати, що вік теж утримує від вчинення злочинів.

У більшості країн, де покарання у вигляді довічного позбавлення волі може бути призначено, існують механізми перегляду вироку після відбування певного мінімального строку покарання, встановленого законом. Такий механізм, інтегрований у межах закону та практиці винесення вироків, передбачено в законодавстві тридцяти двох країн: Албанії - 25 років, Вірменії - 20 років, Австрії - 15, Азербайджані - 25, Бельгії - 15, з розширенням до 19 або 23 років для рецидивістів, Болгарії - 20, Кіпру - 12 , Чехії - 20 , Данії - 12, Естонії - 30, Фінляндії - 12, Франції - зазвичай 18, 30 років за певні вбивства, Грузії - 25, Німеччині - 15, Греції - 20, Угорщини - 20, якщо суд не розпорядиться про інше, Ірландії - попередній огляд Комісією з умовно-дострокового звільнення після 7 років, за винятком деяких видів вбивства, Італії - 26, Латвії - 25, Ліхтенштейну - 15, Люксембургу - 15, Молдові - 30, Монако - 15, Польщі - 25, Румунії - 20, Росії - 25, Словаччини - 25, Словенії - 25, Швеції - 10, Швейцарії - 15 років, що зводяться до 10 років, колишній югославській Республіці Македонії - 15 і Туреччині - 24 роки, 30 - для обтяжуючого довічного ув'язнення і 36 для сукупного покарання при обтяжуючих обставинах довічного ув'язнення. У Шотландії при присудженні довічного ув'язнення суддя зобов'язаний встановити мінімальний термін, незважаючи на ймовірність того, що такий період буде перевищувати залишок природного життя ув'язненого.[]

Прийнятий Закон вніс наступні зміни.

Зміни до Кримінального кодексу. У статті 81 запроваджується можливість особам, які відбувають покарання у виді довічного позбавленні волі, замінити таке покарання більш м'яким.

Так, у новій редакції 81-ої статті КК встановлюється:

«Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин у разі заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисне кримінальне правопорушення протягом невідбутої частини покарання».

У статті 82 (нова назва «Заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким») передбачається, що невідбута частина покарання у виді обмеження, позбавлення волі або покарання у виді довічного позбавлення волі можуть бути замінені судом більш м'яким покаранням, строк якого обчислюється з дня заміни невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким.

Покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від 15 до 20 років, якщо засуджений відбув не менше 15 років призначеного судом покарання.

Зміни до Кримінального процесуального кодексу. Клопотання (подання) про вирішення питання щодо заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк розглядається колегіально судом у складі 3-х суддів (ст. 31).

У статті 43 встановлюється, що виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтями 42 і 533-1 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для його захисту. Втім, ця норма почне працювати лише через рік після набрання чинності Законом 4049

Також змінами у ст. 537 КПК «Питання, які вирішуються судом під час виконання вироків» передбачено, що під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про заміну невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким.

У статті 539 «Порядок вирішення судом питань, пов'язаних із виконанням вироку» передбачається, що клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, розглядається протягом десяти днів з дня його надходження до суду суддею одноособово, крім питання щодо заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, розгляд якого здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів, згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень цього розділу.

У разі набрання законної сили ухвалою суду про відмову в задоволенні клопотання щодо умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням розгляд повторного клопотання з цього самого питання щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а також щодо осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може мати місце не раніше як через рік з дня винесення ухвали суду про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше як через шість місяців.

Зміни до Кримінально-виконавчого кодексу. У ст. 151 КВК (порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі) передбачається, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше п'ятнадцяти років призначеного покарання» (наразі - 20 років).

Також вносяться зміни до порядку дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154).

Стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 Кримінального кодексу України може бути застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленого Кримінальним кодексом України строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

У разі відмови суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни покарання або невідбутої частини покарання більш м'яким повторне подання в цьому питанні стосовно осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може бути внесено не раніше ніж через один рік з дня винесення постанови про відмову, а стосовно засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше ніж через шість місяців.

Разом із поданням щодо можливості представлення засудженого до довічного позбавлення волі до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким адміністрація виправної колонії подає до суду висновок щодо ступеня виправлення засудженого до довічного позбавлення волі. Визначення ступеня виправлення засудженого до довічного позбавлення волі та складення висновку здійснюються за участю уповноваженого органу з питань пробації.

Порядок та методика визначення ступеня виправлення засудженого до довічного позбавлення волі встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Основною метою подання висновку щодо ступеня виправлення засудженого до довічного позбавлення волі є забезпечення суду інформацією, що є необхідною для визначення можливості заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м'яке та визначення в індивідуальному порядку строку позбавлення волі засудженому, стосовно якого вирішується зазначене питання.

Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, додатково до подання щодо можливості представлення її до заміни покарання на більш м'яке у виді позбавлення волі на певний строк повинна подати індивідуальний план виправлення та ресоціалізації.

Такий план має містити заходи, здійснення яких у період відбування більш м'якого покарання у виді позбавлення волі на певний строк дасть змогу засудженій особі усунути фактори, що можуть негативно впливати на утримання від вчинення повторного кримінального правопорушення, та факти, що свідчать про перспективи виправлення та ресоціалізації засудженої особи після звільнення. Форма індивідуального плану виправлення та ресоціалізації визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Засуджена особа, якій покарання у виді позбавлення волі на певний строк призначено в порядку заміни більш м'яким покаранням та в якої настало право на застосування умовно- дострокового звільнення, додатково повинна подати до суду звіт про виконання індивідуального плану виправлення та ресоціалізації під час відбування більш м'якого покарання, у тому числі аналіз причин успішності або неуспішності виконання заходів, передбачених зазначеним планом.

Крім того, змінами до Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» запроваджується можливість встановлення адміністративного нагляду особам, які відбувають покарання у виді довічного позбавленні волі.

Тримання засуджених до довічного позбавлення волі.

З КВК виключено положення ст. 92, відповідно до якої повинні ізольовано триматися від інших засуджених засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.

Мін'юст посилається при цьому на виконання Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Петухов проти України (№ 2)». Пропоновані зміни вносяться з метою приведення їх у відповідність до змін, які вносяться до КВК в частині тримання засуджених, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 КК.

У статті 140 уточнюється, що у звичайних жилих приміщеннях тримаються:

• чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування

• чоловіки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 Кримінального кодексу України.

Також законодавець вніс зміни до статті 8 КВК, яка регулює основні права засуджених.

Після набуття чинності цією зміною засуджені матимуть право звертатися до суду через адміністрацію установи виконання покарань із заявами про надання копій матеріалів кримінального провадження, у тому числі в електронній формі.

Щоправда, ця зміна вступить у силу лише через рік.

Вносяться зміни до статті 18 «Виправні колонії» щодо відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання жінками, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 КК, а також відбування покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки чоловіками, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 КК.

Так, відповідно до нової редакції засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях: мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання - чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за нетяжкі злочини; жінки, засуджені за нетяжкі злочини, тяжкі та особливо тяжкі злочини.

У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, встановленому статтею 147 цього Кодексу.

У секторі середнього рівня безпеки виправної колонії цього виду можуть відбувати покарання також жінки, засуджені до довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування; жінки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 Кримінального кодексу України; середнього рівня безпеки - жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування; жінки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 Кримінального кодексу України; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного нетяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній (секторів) максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У секторах максимального рівня безпеки виправної колонії цього виду можуть відбувати покарання також чоловіки, засуджені до довічного позбавлення волі, та чоловіки, засуджені до позбавлення волі на певний строк, яким визначено відбування покарання у приміщеннях камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки; максимального рівня безпеки - чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування; чоловіки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк за правилами, передбаченими статтею 82 Кримінального кодексу України; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 255, статтями 2551, 2552 Кримінального кодексу України; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом.[5]

2. Проведення страйків на підприємствах транспорту та порядку вирішення колективних трудових спорів (конфліктів). 02 жовтня 2014 року Європейським судом було постановлено рішення у справі «Веніамін Тимошенко та інші проти України» (заява № 48408/12), яке набуло статусу остаточного 02 січня 2015 року.

У зазначеному рішенні Європейський суд констатував, що передбачена статтею 18 Закону України «Про транспорт» заборона проведення страйку на підприємствах транспорту, порушує права на свободу об'єднання, гарантовані статтею 11 Конвенції.

Європейський суд зазначив, що випадки, за яких забороняється проведення страйку працівників підприємств транспорту, передбачені статтею 18 Закону України «Про транспорт», є більш обмежувальними у порівнянні із випадками, передбаченими статтею 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», який стосується трудових спорів в усіх секторах. Зокрема, на додаток до випадків, коли страйк створює загрозу життю або здоров'ю людей, його проведення для працівників підприємств транспорту забороняється також у випадках, «пов'язаних із перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв».

Таким чином, Європейський суд наголосив на необхідності приведення Закону України «Про транспорт» у відповідність із Конституцією України і Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».[]

Прийнятий Закон вніс зміни до статті 18 Закону України «Про транспорт», якими визначається, що страйк на підприємствах транспорту застосовується відповідно до законодавства про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

Крім того, Закон в статті 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» визначає, що у разі введення надзвичайного стану може бути заборонено проведення страйків. За умов воєнного стану проведення страйків забороняється.[5]

З.Застосування адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту та порядок його перегляду в апеляційній інстанції. Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань застосування адміністративного стягнення у вигляді арешту наголошує на важливості дотримання судами принципу юридичної визначеності, тобто наявності у національному законодавстві чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи.

Європейський суд повинен особливо ретельно розглядати справи, у яких стягнення, застосовані за ненасильницьку поведінку, включають покарання у вигляді позбавлення волі. Разом з тим Європейський суд звертає увагу на забезпечення ефективного апеляційного перегляду постанов про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту.

На думку Європейського суду, є неприпустимим, коли перегляд судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції відбувається після відбуття покарання у повному обсязі. Європейський суд вважає незрозумілим, як такий перегляд на цій стадії може ефективно виправити недоліки рішення суду нижчої інстанції.

У своєму рішенні Європейський суд у справі «Швидка проти України» (заява № 17888/12), яке набуло статусу остаточного 30 січня 2015 року, зазначив, що основна проблема застосування адміністративного стягнення у найбільш суворій формі, є непропорційним переслідуваній меті.

Відповідно до статті 32 КУпАП адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках.

На сьогодні низкою статей КУпАП за окремі види адміністративних правопорушень передбачено стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк від десяти до п'ятнадцяти діб.

З урахуванням статистичних даних щодо розгляду судами справ про адміністративні правопорушення, опублікованих на офіційному веб-сайті Державної судової адміністрації України, Законом в статтях 44, 121, 178 КУпАП виключається адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту, збільшивши при цьому граничні межі інших видів стягнень.

Закону внесені зміни до статті 294 КУпАП та зменшений строк апеляційного перегляду справ про застосування стягнення у вигляді адміністративного арешту до трьох днів.

4. . Застосування запобіжних заходів. У рішеннях Європейського суду у справах «Харченко проти України» (заява № 40107/02), яке набуло статусу остаточного 10 травня 2011 року, «Чанєв проти України» (заява № 46193/13), яке набуло статусу остаточного 09 січня 2015 року, «Кущ проти України» (заява № 53865/11), яке набуло статусу остаточного 03 березня 2016 року, констатовано порушення прав на свободу та особисту недоторканність.

Зокрема, вказаними рішеннями встановлено порушення положень статті 5 Конвенції, а саме: законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт «с» пункту 1); особа, яку заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і їй має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження (пункт 3); особа, яку позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, під час якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним (пункт 4).

Водночас листом Департаменту виконання рішень Європейського суду Г енерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи було зазначено, що вирішення судом, за відсутності клопотання, питань щодо обрання, зміни, продовження або скасування запобіжних заходів не зобов'язує суд постановляти вмотивоване рішення, обґрунтовувати необхідність та доцільність подальшого тримання особи під вартою, що може протирічити положенням самого КПК. Адже відповідно до частини шостої статті 194 КПК строк дії обов'язків, покладених на підозрюваного/обвинуваченого, і передбачених частиною п'ятою цієї статті, може бути продовжений за клопотанням прокурора.

Також пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає від суду, що розглядає питання про тримання під вартою, забезпечення гарантій процедури судового розгляду, що є близькими до вимог статті 6 Конвенції (пункт 4 статті 5 Конвенції є lex specialis по відношенню до пункту 1 статті 6 Конвенції саме стосовно вимог щодо тримання під вартою).

Судочинство має бути змагальним та завжди забезпечувати «рівність сторін», стороною обвинувачення (прокурором) та підозрюваним/обвинуваченим (затриманим). Проте, якщо суддя, за відсутності клопотань сторін, ініціює питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, він де факто виступає у процесі як сторона обвинувачення (прокурор), таким чином деформуючи роль суду та судді у процесі нагляду за дотриманням права на свободу та особисту недоторканість та виходячи за рамки судової функції. Крім того без ініціювання розгляду такого питання судом, термін дії ухвали про тримання особи під вартою закінчується, а особу має бути негайно звільнено з-під варти.

Прийнятий Закон встановлює у статті 176 КПК що запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування та до початку підготовчого судового засідання - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.

Також у ст. 199 КПК передбачається, що у разі закінчення строку запобіжного заходу до проведення підготовчого судового засідання прокурор не пізніше ніж за п'ять днів до закінчення строку дії попередньої ухвали про застосування запобіжного заходу може подати клопотання про його продовження. Розгляд такого клопотання здійснюється слідчим суддею за правилами цієї статті.

Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити, продовжити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу (ст. 315).

Обрання, скасування або зміна запобіжного заходу в суді.

Під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого (ст. 331).

За наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув'язнення. Під час здійснення судового провадження судом присяжних питання, передбачене цією частиною, вирішує головуючий (ст. 331).

У резолютивній частині вироку зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили (ст. 374).

Суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції (ст. 433).

Постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі про запобіжний захід (ст. 442).

Під час скасування судового рішення і надіслання справи на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції у судовому рішенні вирішується питання про обрання запобіжного заходу (ст. 467 «Судове рішення за наслідками кримінального провадження за нововиявленими або виключними обставинами»).

5. Ознайомлення з матеріалами кримінального провадження після набрання рішенням суду законної сили. У справах Європейського суду «Василь Іващенко проти України» (заява № 760/03), яке набуло статусу остаточного 26 жовтня 2012 року, та «Найдьон проти України» (заява № 16474/03), яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року, заявники, засуджені за вчинення злочинів, звернулися до Європейського суду із заявами проти України про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією. Після отримання таких заяв Європейський суд письмово попросив їх надати низку копій процесуальних документів з матеріалів кримінальних справ, що зберігалися у відповідних національних судах. У цих справах заявники звернулися до національних судів із проханням надати можливість виготовити необхідні копії документів за власний рахунок (справа «Василь Іващенко проти України») та про надання таких копій судом (справа «Найдьон проти України») для їх подальшого направлення до Європейського суду. Європейський суд в обох вказаних справах констатував порушення прав заявників, гарантованих статтею 34 Конвенції, з огляду на ненадання їм національними судами можливості отримати копії запитуваних документів.

У справі «Василь Іващенко проти України» Європейський суд вказав, що ненадання заявникові - ув'язненій особі, залежній від державних органів, ефективного доступу до документів, які були потрібні для обґрунтування заяви до Європейського суду, є системною проблемою в Україні (див. пункти 120, 121).

Європейський суд вважає, що ця проблема виникла внаслідок відсутності чіткої та конкретної процедури, яка давала б ув'язненим особам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи, або переписуючи їх власноруч, або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов'язку робити такі копії (див. пункт 123 рішення у справі «Василь Іващенко проти України»).

Так, стаття 34 Конвенції гарантує право будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї, звернутися із заявою до Європейського суду. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Усі процесуальні питання, пов'язані із провадженням справи у Європейському суді, регулюються положеннями Регламенту Європейського суду (станом на цей час в редакції від 14 листопада 2016 року) (далі - Регламент).

У Правилі 47-1 Регламенту передбачені вимоги до форми і змісту заяви, яку особа бажає подати до Європейського суду згідно із статтею 34 Конвенції. Відповідно до Правила 47-1 Регламенту кожна заява згідно зі статтею 34 Конвенції подається на бланку (формулярі), наданому Секретаріатом, якщо Європейський суд не вирішить інакше. До формуляру слід, зокрема, додати: копії документів щодо судових та інших рішень чи заходів, на які скаржиться заявник, копії документів, які вказують, що заявник використав усі внутрішні засоби правового захисту, а також дотримався терміну (шестимісячного), вказаного у пункті 1 статті 35 Конвенції.

За загальним правилом у випадку недотримання вказаних вимог Європейський суд не розглядатиме заяву. Проте з цього правила є винятки, один з яких: якщо заявник надав ґрунтовні пояснення про причини невиконання цих вимог.

У справах, що були комуніковані Європейським судом Уряду України для надання зауважень у відповідь на скарги заявників про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією, систематично зустрічаються твердження про ненадання органами державної влади (органами досудового розслідування та національними судами) копій процесуальних документів з метою подальшого їх направлення до Європейського суду або про ненадання можливості безпосередньо заявнику/його родичам/захиснику самостійно виготовити копії таких документів. Відтак, згідно із твердженнями заявників наявне перешкоджання державою Україна у реалізації їх прав на звернення до Європейського суду, а отже, порушення їх права, гарантованого статтею 34 Конвенції.

Положення статті 34 Конвенції, що «Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права», тлумачиться у прецедентній практиці Європейського суду, тобто у рішеннях, які виносяться за результатами розгляду скарг заявника.

Прийнятий Закон доповнює КПК новою статтею 533-1 «Ознайомлення з матеріалами кримінального провадження після набрання судовим рішенням законної сили». Норма набуде сили через рік після набрання чинності Законом 4049. Відповідно до неї:

Виправданий, засуджений, особа, стосовно якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру, потерпілий, представник юридичної особи, їх захисники та законні представники мають право звернутися із заявою про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, учасниками в якому вони були, до суду, в якому зберігаються такі матеріали.

Засуджені, які відбувають покарання в установах виконання покарань, звертаються до суду через адміністрацію таких установ із заявою про надання електронних копій матеріалів кримінального провадження (кримінальної справи) та документів, долучених до матеріалів кримінального провадження, необхідних для захисту своїх прав і інтересів. Такі електронні копії надсилаються судом до адміністрації установ виконання покарань за допомогою електронної пошти або інших засобів зв'язку у строк, об'єктивно необхідний для їх виготовлення, але не більше тридцяти днів з дня надходження такого звернення.

Матеріали про застосування заходів безпеки стосовно осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення не надаються.[6]