Прокрастинація в системі координат особистісного потенціалу кандидатів на зайняття посад державної служби

Зауважимо, що це відносно стійкий особистісний конструкт, що охоплює широкий спектр ірраціональних переконань, негативних дезадаптивних стратегій саморегуляції, які зумовлюють відкладання індивідом запланованих важливих справ, попри усвідомлення ним імовірності виникнення внаслідок зволікання негативних наслідків психологічного, соціального чи матеріального характеру. Прокрастинація може викликати стрес, відчуття провини, втрату продуктивності, незадоволеність оточуючих через невиконання зобов'язань. Комбінація цих почуттів і перевитрати сил (спочатку - на другорядні справи і боротьбу з наростаючою тривогою, потім - на роботу в авральному темпі) може спровокувати подальшу прокрастинацію.

Основним нормативно-правовим актом, що визначає загальні положення щодо внутрішнього службового розпорядку державного службовця, режим роботи, засади регулювання службових відносин, умови перебування в органі державної влади та забезпечення раціонального використання робочого часу є Типові правила внутрішнього службового розпорядку, затверджені наказом Національного агентства України з питань державної служби від 03.03.2016 № 50 (далі - Типові правила) [1]. Тривалість робочого часу державного службовця становить 40 годин на тиждень. За рішенням керівника державної служби державний службовець може залучатись до роботи понад установлену тривалість робочого дня для виконання невідкладних завдань, зокрема у вихідні, святкові, неробочі дні, а також у нічний час з компенсацією за роботу відповідно до законодавства. Дане рішення оформляється наказом (розпорядженням), про який повідомляється виборний орган первинної профспілкової організації. Тривалість таких робіт для кожного державного службовця не повинна перевищувати чотири години протягом двох днів поспіль і 120 годин на рік.

Облік робочого часу ведеться у кожному структурному підрозділі державного органу відповідальною особою, на яку покладено такі функції, та подається до служби управління персоналом у формі табеля обліку робочого часу. Організація обліку робочого часу державних службовців покладається на керівників структурних підрозділів державного органу, окрім державних органів де штатна чисельність становить менше 20 осіб, де дана функція може бути покладена на службу управління персоналом [1]. Щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю. Тривалість щорічних та додаткових відпусток державних службовців регулюється ст. 57 та 58 Закону України "Про державну службу" [2]. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки державного службовця становить 30 календарних днів, а щорічної додаткової оплачуваної відпустки - не більш як 15 календарних днів. Щорічна додаткова оплачувана відпустка надається державному службовцю після досягнення п'ятирічного стажу державної служби в кількості - один календарний день, з поступовим збільшенням на один календарний день за кожен наступний рік стажу державної служби [2; 3]. Також державним службовцям відповідно до Кодексу законів про працю України [4] та Закону України "Про відпустки" можуть надаватися додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток. Відповідно до статті 7 Закону України "Про колективні договори і угоди" питання режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку обов'язково висвітлюються у колективному договорі під час встановлення взаємних зобов'язань сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин [5]. Крім того, у своїй діяльності державні службовці керуються регламентами, статутами та положеннями відповідних органів виконавчої влади, спеціалізованими нормативно -правовими актами та посадовими інструкціями.

Поведінка людини - це спрямовані особистісно чи соціально значущі дії, джерелом яких є людина та авторська відповідальність за які покладається на неї. У поведінковому підході є думка про те, що рівень прокрастинації зростає за рахунок закріплення такого роду стратегії в подальшій поведінці [6].

Прокрастинація також безпосередньо пов'язана з активністю особистості. В її структурі виокремлено два елементи - стратегії саморегуляції, що відображають ключові способи подолання стресу і реальну поведінку. Також акцентуємо увагу, що конкретний вчинок людини може бути результатом відповідної реакції на вплив ситуації (вплив зовнішніх детермінант), або залежати від того, як людина цю ситуацію сприймає (як вона відображається в її свідомості), бути проявом якогось внутрішнього джерела активності (вплив внутрішніх детермінант). Виходячи з наведеного вище можна говорити про те, що на поведінку прокрастинаторів у державній службі впливають внутрішні детермінанти, зовнішні детермінанти і сприйняття людиною певної ситуації.

Розглянемо їх детальніше. Внутрішні детермінанти поведінки прокрастинаторів пов'язані з індивідуальними особливостями особистості (статеві та вікові властивості, задатки, здібності, темперамент, пам'ять, емоції, мислення, знання, навички, потреби, інтереси, схильності, ідеали, переконання, установки, цінності, мотиви тощо.). У зазначеному контексті важливим є розрізнення між прокрастинацією та акразією, астенією, зволіканням та лінню.

Так, для позначення поведінки особистості, яка виявляється в її нездатності зробити те, що треба, застосовується термін "акразія". А стани, які супроводжуються уникненням суб'єктом певної діяльності, є безпосереднім наслідком виснаження його нервової системи, що передбачає підвищену втомлюваність індивіда, афективну неврівноваженість, дратівливість, зниження розумової та фізичної працездатності тощо, називають астенічними.

Зауважимо, що такі розлади часто супроводжуються соціальною дезадаптацією, втратою інтересу до звичних занять, до власного життя загалом, а відтак особистість потребує невідкладної психологічної допомоги. У процесі ж прокрастинації - людина залишається досить активною й не втрачає здатності виконувати різні завдання, однак, попри це, систематично відкладає їх реалізацію.

Розрізнення між прокрастинацією та зволіканням полягає в тому, що: зволіканням є: а) виконання завдання або прийняття рішення, які цілком обґрунтовані, а не алогічні; б) виконання певної діяльності, що виникає внаслідок відсутності знання щодо необхідності її реалізації; в) відкладання справи до останнього, зважаючи на усвідомлення того, що її виконання не займе багато часу; г) результат ірраціональних переконань чи формулювання мети, що призводить до виникнення розбіжностей між наміром та фактичною дією, але до того моменту, поки така поведінкова тенденція не набуває хронічного характеру; прокрастинацією ж є поведінка, що має ірраціональний характер та ґрунтується на відтермінуванні, яке має багаторазовий прояв та є наслідком оцінки своєї компетентності й можливостей як недостатніх у конкретній ситуації [8].

Стосовно співвідношення феномену прокастинації з явищем ліні, слід акцентувати на схожості психологічних механізмів, які створюють підґрунтя для розвитку двох феноменів. До ключових аспектів ленощів слід відносити: відсутність прагнення до успіху та конкуренції; відсутність потреби включатись у будь-яку активність; байдужість до того, що відбувається навкруги; невиконання певних завдань; низький рівень або відсутність мотивації до діяльності; виникнення байдужості чи позитивних емоцій із приводу невиконаних справ тощо. Отже, лінь передбачає наявність в особистості любові до бездіяльності й відсутності бажання діяти, працювати, тоді як прокрастинацію трактують не як цілковите уникання важливих справ, а їх відкладання чи заміну менш значущими, але приємнішими завданнями.

Представимо аналіз кореляційного зв'язку прокрастинації з різними показниками особистісної структури кандидатів на зайняття посад державної служби.

Так, науковцями було зафіксовано статистично значущий прямий кореляційний зв'язок показників прокрастинації з показниками фрустраційної інтолерантності, катастрофізації, надмірної вимогливості щодо інших, проблем із самооцінкою, стурбованості помилками, сумнівів у власних діях, самокритики, соціально-приписаного перфекціонізму, гіперкритики, установки особистості "що їй усі щось винні", загального рівня перфекціонізму. Також доведено наявність оберненого взаємозв'язку між інтегральними показниками схильності до зволікання та загальної раціональності мислення [8].

Констатовано незбалансованість часової перспективи людини, схильної до прокрастинації, з огляду на зафіксоване у неї посилення вираженості часових орієнтацій негативного минулого, гедоністичного та фаталістичного теперішнього при одночасному зниженні рівня спрямованості на майбутнє. Відзначимо, що афективно-мотиваційний компонент прокрастинації також має дезадаптивний характер. Прямо пропорційну кореляцію показників інтегрального рівня схильності до дилаторної поведінки зафіксовано зі значенням за шкалами "нейротизм", "ситуативна агресивність", "депресивність", "дратівливість", "деактивна агресивність", "сором'язливість".

Окрім того, виявлено, що чим більш вираженою є схильність прокрастинатора до зволікання, тим менш стійким є його емоційний стан, що засвідчила пряма кореляція прокрастинації з емоційною лабільністю.

Результати дослідження мотиваційних тенденцій, які властиві прокрастинаторам, продемонстрували їхню спрямованість на уникнення невдач.

Водночас встановлено, що при підвищенні схильності до дилаторних форм поведінки у людини одночасно знижується рівень прояву мотивів життєзабезпечення, загальної та творчої, суспільної корисності. Попри значну кількість відмічених кореляцій прокрастинації з індикаторами емоційного стану респондентів та їх мотиваційними параметрами, внаслідок здійснення регресійного аналізу виявлено, що предиктором цього конструкту є лише депресивність, мотивація уникнення невдач та відсутність прагнення приносити користь суспільству [8].

Окреслена тенденція вказує на функціонування механізму психологічного захисту, що проявляється в цілковитому включенні людини в поточну діяльність з метою уникнення страху щодо власної неспроможності досягнути сформульованих цілей в майбутньому, зумовленого негативним досвідом. Неефективна поведінка й деструктивні стратегії життя є свідченням домінування внутрішньої суб'єктивної реальності над можливостями реалістичного сприйняття дійсності, що породжує дезадаптацію суб'єкта та приводить до неефективної вольової регуляції.

Отже, у разі постійного відкладання виконання дій кандидатів на зайняття посад державної служби, державних службовців спостерігається тенденція до прокрастинації, що є розладом вольових процесів, самопокладання, цілеспрямованості, самоорганізованості.

Будь-якому вчинку людини зазвичай передує сприйняття, осмислення, розуміння ситуації й себе в ній, тобто когнітивні (пізнавальні) компоненти; суб'єктивне відношення, забарвлене почуттями, тобто емоційні (афективні) компоненти, і, нарешті, дія або, навпаки, її стримування, тобто дієво-динамічні, вольові (конативні) компоненти.

Зовнішні стосовно особистості детермінанти пов'язані з особливістю середовища й оточення, у яких перебуває людина.

По-перше, вона включена у систему персональних відносин (родинних, дружніх, партнерських) у рамках малих і більших груп від родини до виробничого колективу, певної соціальної групи.

По-друге, людина належить до певного етносу і формується в рамках певної цивілізації, що відрізняється своєю релігією та духовно-моральною культурою. Людські відносини занурені в контекст цієї культури, яка має свої норми, кодекси поведінки і, зокрема, поняття про те, що "раціонально", а що "нераціонально", що є добро, а що зло.

Стосовно соціальної поведінки особливу роль грають узагальнені "підкріплювачі", такі, наприклад, як гроші, або більш тонкі, що включають складні людські взаємини (увага, повага, схвалення інших). Сприйняття людиною певної ситуації .

Людина не просто реагує на ту або іншу ситуацію, але визначає її, одночасно визначаючи себе в цій ситуації, тим самим, фактично створюючи, "конструюючи" той соціальний і господарський світ, у якому вона живе.

Основою визначення ситуації стає здоровий глузд людини (накопичені знання і практичний розум), зміст повсякденного знання.

Аналіз ситуації, зокрема, що складається в діяльності, повинен іти за двома напрямками, що визначають: 1) як ця ситуація описується в термінах, що об'єктивно верифікуються; 2) як вона визначається самою особистістю.

На погляд експертів, для зміни ситуації можуть бути застосовані різноманітні шляхи. Наприклад, підвищувати функціональні можливості мозку шляхом перехресного тренування когнітивних функцій. Такий підхід дозволяє поступово розширити ступінь усвідомлення державними службовцями власних дій та зменшити площину "сліпої плями" у сфері власних когнітивних обмежень і викривлень. Позитивною рисою при цьому також є відмова від стереотипів, забезпечення високої мотивації до змін та самоактуалізація. Проте дифузія особистісних цілей та тривалість процесу не є сильними сторонами такого підходу [9].

Значно привабливіше виглядає концепція Ф. Розенцвейга, що зосереджує увагу на визначенні типових когнітивних обмежень управлінців і цілеспрямованому їх усуненні.

Основні з них такі: - ефект ореола - здатність робити висновки про багатоаспектні явища на основі знань про окремі властивості чи результати діяльності; - ототожнення кореляції та причинності - одночасність зміни чинників часто сприймається як те, що одна зі змінних є причиною зміни іншої; - схильність до пошуку однофакторних пояснень - успіх організації при цьому пояснюється як дія стратегії чи лідерства, чи організаційної культури тощо, при цьому ігнорується системна взаємодія чинників, що обумовлюють результат; - ілюзія постійних перемог - спроба визначити фактори успіху за результатами аналізу діяльності лише успішних організацій; при цьому зникає можливість порівняння їх з менш успішними; - ілюзія ретельного дослідження - акцент на кількості зібраної інформації не наближає до розуміння суті та вирішення проблеми, адже за низької якості даних стає неважливим, скільки їх зібрано та наскільки досконалі методи дослідження застосовувались; - ілюзія тривалого успіху - результати майже всіх успішних організацій з часом погіршуються.

Спроба визначити гарантовані дії щодо забезпечення тривалого успіху є самооманою; - ілюзія абсолютного результату - результати діяльності організації завжди відносні. При цьому результати можуть зростати, а організація - все більше відставати від конкурентів; - ілюзія упередженого тлумачення - успішні організації часто використовують надто сфокусовану стратегію, проте це не означає, що саме така стратегія є запорукою успіху; - помилка організаційної фізики - діяльність організації не підкорюється усталеним законам, а результати такої діяльності не можуть бути передбачені з великою точністю. Виходячи з уявлення про те, що кожне когнітивне обмеження може провокувати прояв прокрастинації [10].

Усунення обмеження стає можливим, якщо визначити ці "вторинні переваги" та знайти засоби, що компенсуватимуть особистості втрату цих суб'єктивних утворень. Для цього може бути рекомендоване визначення: ставлення державного службовця до існуючого обмеження; визначення цінностей, на яких базується обмеження та яким задовольняє; визначення переваг, які надає держаному службовцю існування обмежуючого переконання; визначення хибних варіантів вибору, до яких призводить існування когнітивного обмеження тощо.

Висновки та перспективи подальших розвідок у даному напрямі

Особливої актуальності набуває проблема прокрастинації кандидатів на зайняття посад державної служби, державних службовців у професійній діяльності, вирішення якої дозволяє підвищити ефективність професійної діяльності державних службовців за рахунок оптимізації часових витрат на підготовку і прийняття рішень, досягнення стратегічних і тактичних цілей, виконання виробничих та інтелектуальних завдань тощо.

Література