Меморіальне законодавство Росії як засіб окупаційної політики: історико-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy

Memorial legislation of the Russia as occupation policy tool: historical and legal analysis

Part I. Theory and practice of the Kremlin's historical policy

Kostiantyn Ivangorodsky

Doctor of Sciences (History), Professor of Department of History of Ukraine

Cherkasy, Ukraine

Abstract

The aim is to analyze the memorial legislation of the Russian Federation as one of the instruments of its occupation policy on Ukrainian lands. The novelty of the problem causes also the need to research tangential segments of the topic - the theoretical evolution of the concept of “mem orial legislation”, its legal essence, typology, conflict-genicity, conditioned by the Kremlin's historical policy.

Scientific novelty. The concept of “memorial laws ” appeared in France in the second half of the 20th century and actually means laws to promulgate and establish the official version of history. These are laws that criminalize certain statements about the past and contain legal norms regarding historical memory and memorial practices. The development of memorial legislation requires the classification of relevant acts. The phenomenon of memorial laws is one of the most controversial issues in complex discussions about the relationship between history, memory and law. In fact, memorial laws establish norms and rules for the representation of the past in the interests of the present.

In the so-called “post-Soviet” space, memorial legislation enshrines certain interpretations of past events, is directed mainly to obtaining a political result and as a tool for legitimizing the authorities. This process is especially noticeable in Putin's Russia. Over the past decade, the Russian Federation has adopted the largest number of laws and draft laws on memory. All these normative legal acts establish responsibility exclusively for the events of the Second World War. The most famous of them is the 2014 law (Article 354.1 of the Criminal Code of the Russian Federation), which involves the criminal responcibility for “rehabilitation of Nazism”. It was the national-populist law that caused the “memory wars ” between the Russian Federation, Ukraine and Poland and finally shaped the current historical policy of the Kremlin.

Conclusions. Memorial legislation is one of the important instruments of the occupation policy of the Russian Federation on Ukrainian lands. The growing number of authoritarian regimes in Central and Eastern Europe (Russia, Hungary, Turkey) made memorial legislation an element of nationalpopulist politics. The difficulty of analyzing the laws about memory in the Russian Federation is conditioned by the fact that its political regime does not even have a minimal level of democracy. Therefore, in this aggressor country, the memorial legislation serves exclusively the task of legiti mizing the authoritarian regime and its stabilization. At the same time, the memorial laws in the Russian Federation are not aimed at protecting historical memory, but at demonstrating the “significance” of Russia, with the aim of expanding its influence on the international arena. In general, the Kremlin's memorial legislation only imitates European models aimed at prohibiting the denial of the crimes of Nazism. Instead, its real essence is not to protect the memory of the victims of the Soviet regime, but this regime itself, denying its crimes. In this way, Putin's regime tries to deny its own crimes, including the current genocide of Ukrainians.

Keywords: memorial legislation, the Russian Federation, memory law, historical policy, occupation policy, identity, historical memory.

Анотація

Костянтин Івангородський

доктор історичних наук, доцент, професор кафедри історії України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, м. Черкаси, Україна

МЕМОРІАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО РФ ЯК ЗАСІБ ОКУПАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Частина І. Теорія та практика кремлівської історичної політики

Мета - аналіз меморіального законодавства РФ як одного з інструментів її окупаційної політики на українських землях. Новизна проблеми зумовлює також необхідність дослідити дотичні сегменти теми - теоретична еволюція поняття «меморіальне законодавство», його правова сутність, типологія, конфліктогенність, зумовленість кремлівською історичною політикою.

Наукова новизна. Поняття «меморіальні закони» з 'явилося у Франції другої половини ХХ ст. і фактично означає закони для проголошення та закріплення офіційної версії історії. Це закони, які криміналізують певні твердження про минуле та містять правові норми щодо історичної пам 'яті та меморіальних практик. Розвиток меморіального законодавства вимагає класифікації відповідних актів. Феномен законів пам 'яті є одним із найбільш суперечливих питань у складних дискусіях про взаємозв'язок історії, пам'яті та права. Фактично меморіальні закони встановлюють норми та правила репрезентації минулого в інтересах теперішнього.

На так званому «пострадянському» просторі меморіальне законодавство закріплює певні інтерпретації минулих подій, спрямовується переважно на отримання політичного результату і як інструмент легітимації влади. Такий процес особливо помітний у путінській Росії. За останнє десятиліття РФ прийнято найбільшу кількість законів та законопроєктів про пам 'ять. Усі ці нормативно-правові акти встановлюють відповідальність винятково щодо подій Другої світової війни. Найбільш відомим із них є закон 2014 р. (стаття 354.1 Кримінального кодексу РФ), що передбачає кримінальну відповідальність за «реабілітацію нацизму». Саме цей націонал- популістський закон спричинив «війни пам 'яті» між РФ, Україною та Польщею й остаточно сформував теперішню історичну політику Кремля.

Висновки. Одним із важливих інструментів окупаційної політики РФ на українських землях є меморіальне законодавство. Зростання кількості авторитарних режимів у Центральній та Східній Європі (Росія, Угорщина, Туреччина) зробили меморіальне законодавство елементом політики націонал-популізму. Складність аналізу законів про пам'ять у РФ зумовлена також тим, що її політичний режим не має навіть мінімального рівня демократії. Тому в цій країні- агресорі меморіальне законодавство слугує винятково завданню легітимації авторитарного режиму та його стабілізації. Водночас закони про пам 'ять в РФ спрямовані не на захист історичної пам'яті, а на демонстрацію «значущості» Росії, з метою розширення її впливу на міжнародній арені. Загалом, кремлівське меморіальне законодавство лише імітує європейські зразки, спрямовані на заборону заперечення злочинів нацизму. Натомість його дійсна сутність - захищати не пам 'ять жертв радянського режиму, а сам цей режим, заперечуючи його злочини. У такий спосіб путінський режим намагається заперечувати уже власні злочини, зокрема й теперішній геноцид українців.

Ключові слова: меморіальне законодавство, РФ, закон про пам 'ять, історична політика, окупаційна політика, ідентичність, історична пам'ять.

Постановка проблеми

Одним із надважливих напрямів протистояння широкомасштабній агресії РФ проти України є виважена гуманітарна (зокрема, інформаційна) політика. Неабиякої актуальності означений чинник набуває в межах потенційно близької деокупації українських земель, загарбаних Росією від 2014 р., та можливої кардинальної політичної трансформації останньої внаслідок військової поразки. За останні роки надзвичайно потужна інформаційна війна країни-агресора проти України також завдала чималої шкоди, адже цинізм ворога не знає меж - тут і брехлива пропаганда, і маніпуляції, і перекручування фактів. Водночас варто чітко усвідомлювати, що весь цей процес насадження ідеології рашизму відбувається, на думку кремлівського режиму, цілком легітимно, адже основні його засади закріплені у так званому «російському правовому полі».

Одним із виявів подібного підходу є якраз російське меморіальне законодавство, засобом якого на захоплених українських теренах прислужники путінізму прагнуть цілковито викорінити українську ідентичність, а натомість нав'язати власну історичну пам'ять. Більше того чимало європейських аналітиків переконані, що саме успішне протистояння українців росіянам у «меморіальних війнах» початку ХХІ ст. не в останню чергу підштовхнули В. Путіна до початку вже неприхованої війни. Завданням українських гуманітаріїв (передусім істориків) за таких умов стає максимально широкий аналіз історичної складової меморіальної політики Кремля, заради окреслення основних механізмів її подолання на деокупованих українських територіях та нарощення коректної дискутабельності щодо «подолання важкого минулого», в разі можливого переходу в майбутньому російського суспільства до демократичного ладу.

Аналіз останніх досліджень

Актуальності дослідження окресленої проблематики додає також той факт, що у сучасній українській історіографії вона практично відсутня, окрім побіжних рефлексій у дотичних до цієї теми праць, коли мова йде безпосередньо про специфіку російських законів. Серед останніх праць у цьому сегменті російської гуманітаристики можна виділити праці Н. Копосова, І. Курілли, А. Дорської, А. Дорського, Є. Мелешкіної1. Не надто багато уваги українські вчені приділяють й характеристиці кремлівської історичної політики на сучасному етапі. Втім відповідні дослідження Koposov N. Memory Laws, Memory Wars: The Politics of the Past in Europe and Russia. Cambridge University Press, 2018.; Колосов Н. Память строгого режима: история и политика в России. Москва: НЛО, 2011.; Курилла И. Битва за прошлое. Как политика меняет историю. Москва: Альпина Паблишер, 2022.; Дорская А. А., Дорский А. Ю. Мемориальные законы как инструмент легитимации власти. Вестник Санкт-Петербургского университета. Серия: Право. 2020. № 1.; Мелешкина Е. Ю. Мемориальные законы в посткоммунистических странах. Политика памяти в современной России и странах Восточной Европы. Акторы, институты, нарративы / под ред. А. Миллера, Д. Ефременко. СПб.: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2020. Касьянов Г. В. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х. Україна та сусіди. Київ: Laurus, 2018. 420 с.; Касьянов Г В. Украина и соседи: историческая политика. 1987-2018. Москва: НЛО, 2019. 632 с.; Ткаченко В. М., Якуба В. В. Війни історичної пам'яті: «newer more» чи «если надо - повторим»? (начерки історичної політики Росії). Київ: Політія, 2021. 344 с.; Ткаченко В. М. Наративи історичної пам'яті в політичному транзиті України та Росії. Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2020. 144 с.; Коч С. В. Меморіальна політика сусідів України: від стратегії національного суверенітету до «Великих держав». Політикус. 2018. № 4. С. 46-50; Хардель Р Історична політика Російської Федерації як загроза національній безпеці України. Військово-науковий вісник. Львів, 2021. № 36. С. 321-244. Козьма В. Історична політика як зброя російської агресії (на прикладі окупованого Криму). Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління. 2023. № 4 (64). С. 35-42 засвідчують сталий інтерес до названої тематики.

Мета

Звісно, охопити весь спектр кремлівської історичної політики на сучасному етапі у межах невеликої розвідки нереально, відтак нашою метою є зосередження на аналізі саме меморіального законодавства РФ як одного з її інструментів, зокрема на окупованих українських теренах. Однак і за такого ракурсу можна діагностувати декілька теоретичних нюансів, які помітно розширюють предметне поле дослідження, втім безсумнівно заслуговують на увагу. Адже відносна новизна та неартикульованість окресленої проблеми в гуманітарному дискурсі зумовлюють потребу бодай в контрапунктному режимі розглянути дотичні темі сегменти, як еволюція поняття «меморіальне законодавство», його правова сутність, типологія, конфліктогенність, специфіка в різних країнах, зокрема східноєвропейських, погляди вчених на його теоретичну значимість і сферу праксеології.

Виклад основного матеріалу

Безпосередньо поняття «меморіальні закони» з'явилося у Франції другої половини ХХ ст. і фактично означає закони для проголошення та закріплення офіційної версії історії Мелешкина Е. Ю. Мемориальные законы... С. 233.. З іншого боку можна також сказати, що вони радше потрібні окремим політичним силам для заборони та придушення інших (невигідних) версій наративу. На думку Н. Копосова, такі закони забороняють фальшиву інформацію, а не безпосередню дослідницьку думку Koposov N. Memory Laws, Memory Wars... P 300, 302.. У вузькому сенсі - це закони, які криміналізують певні твердження про минуле, а в широкому - містять будь-які правові норми щодо історичної пам'яті та меморіальних практик Koposov N. Memory Laws: Historical Evidence in Support of the «Slippery Slope» Argument. VerfBlog. 2018 .

Вважається, що початком сучасного меморіального законодавства в Європі (тобто, коли з'явилася криміналізація відповідних заборон) були спеціальні нормативні акти, що забороняли заперечувати Ґолокост (знищення нацистами євреїв під час Другої світової війни), чим таке заперечення прирівнювалося до «злочину ненависті». Перший такий закон був прийнятий у Німеччині в 1985 р., наступного року - в Ізраїлі Курилла И. Битва за прошлое. Как политика меняет историю. Москва: Альпина Паблишер, 2022. С. 159.. На сьогоднішній день уже двадцять вісім європейських держав прийняли спеціальні закони про пам'ять, які криміналізують певні твердження про минуле. Крім того, в Україні, Нідерландах і Туреччині є норми, які знаходяться доволі близько до цієї категорії Koposov N. Historians, Memory Laws, and the Politics of the Past. European Papers. 2020. Vol. 5, № 1. Р 110.. Так, в Україні наразі діє два закони, що забороняють заперечення Голодомору (з 2006 р.) та наругу над пам'яттю «борців за незалежність України» (з 2015 р.), але жоден із них не передбачає кримінального покарання за порушення цих заборон. Загалом аналіз меморіального законодавства різних країн Європи змушує окремих дослідників констатувати, наскільки розділеною й асиметричною є пам'ять європейських держав і націй, що робить шанси навіть на часткову згоду між ними дуже обмеженими Gliszczynska-Grabias A. Memory Laws or Memory Loss? Europe in Search of Its Historical Identity through the National and International Law. Polish Yearbook of International Law. 2014. Vol. XXXIV. P 161.

Класичною країною меморіального законодавства втім залишається Франція, де прийняті «закон Гессо» (1990 р.) - кримінальне покарання за заперечення Ґолокосту; «закон Тобіра» (2001 р.) - оголосив работоргівлю злочином проти людяності; закон 2005 р. про французьку «присутність» у колишніх колоніях. З кінця 1990-х рр. можна спостерігати стрімке зростання меморіального законодавства в інших європейських країнах, які у цьому процесі орієнтувалися саме на французьку модель. Саме з прийняттям «закону Гессо» (названий за ім'ям його автора - відомого французького депутата-комуніста) вперше знайшло своє втілення перетворення історичної пам'яті на важливий політичний інструмент, який криміналізує висловлювання про минуле. Вже з другої половини 1990-х рр. почали лунати критичні нотки з вуст відомих європейських істориків (П. Нора, Т. Джадт, Д. Лоуенталь та ін.) відносно того, що історична пам'ять у такий спосіб перетворюється на техніку електоральних маніпуляцій і причину міжнародної напруги Копосов Н. Е. Ретрополитика, или Историческая память, демократия и популизм. Koinon. 2020. Т. 1. № 1-2. С. 154-156..

Розвиток меморіального законодавства вимагав і класифікації відповідних актів. У зарубіжній юридичній науці було запропоновано дві схожі класифікації. Перша - за наслідками порушення: а) «жорстке» законодавство, яке містить вимогу певним чином оцінювати та трактувати історичні події; б) «м'яке» законодавство, що містить декларацію про ставлення до тих чи інших фактів та явищ минулого. Друга - за змістом диспозиції: а) позитивне меморіальне законодавство (наприклад, визнання геноциду вірмен в Османській імперії у роки Першої світової війни); б) негативні меморіальні закони, що встановлюють відповідальність за заперечення певних історичних обставин (наприклад, заперечення Ґолокосту) Дорская А.А., Дорский А.Ю. «Войны памяти» и их правовое измерение: мемориальные законы как явление правовой жизни конца ХХ - начала XXI века. Вестник Московского городского педагогического университета. Серия: Юридические науки. 2019. Вып. 4. С. 21. Дорская А. А., Дорский А. Ю. Мемориальные законы... С. 228.. Типології меморіальних законів можуть бути різними і за критеріями, покладеними в їхню основу (за суб'єктом - прийняті державою або ухвалені міжнародними організаціями; за характером норм, що закріплюються - декларативні (лише констатують оцінку історичної події); ті, що встановлюють нові права та обов'язки)11.

Деякі дослідники пропонують складнішу типологію меморіальних законів. Наприклад, А. де Батс розрізняє меморіальні закони, що прописують або приписують (prescribe або proscribe) певні погляди на історичні постаті, дати, символи та події. Прописувачі включають некриміналізовані та декларативні норми, що наказують - норми, що передбачають покарання. Погоджуючись з А. де Батсом у доцільності розрізнення прописуючого і приписуючого характеру меморіальних законів, Е. Хайнце формує складнішу типологію, засновану на відмінності між регулятивними та нерегулятивними нормами, а також субстантивним чи експресивним їх характером. Нерегулятивні меморіальні закони відрізняються декларативним характером та не передбачають покарання. Регулятивні норми, що дозволяють чи забороняють певні дії, пов'язані з пам'яттю про минуле, необов'язково припускають покарання Мелешкина Е. Ю. Мемориальные законы... С. 234.. Натомість Р Кан вважає, що до цих типів можна додати ще один - той, що виключає закони пам'яті. Останнє, зокрема, передбачає визначення національного минулого шляхом виключення тих, хто має потенційно інакший погляд на історію. Тобто держава «виключає» осіб, не надаючи їм шансів прийняти чи відкинути версію, яку захищає меморіальний закон Kahn R. Free Speech, Official History and Nationalist Politics: Toward a Typology of Objections to Memory Laws. Florida Journal of International Law. 2018. Vol. 31, Iss. 1. Р. 43-45..

Зростання кількості меморіальних законів в останнє десятиліття не могло не привернути увагу багатьох науковців, хоча в європейському дискурсі можна побачити доволі протилежні висновки. Чимало гуманітаріїв нарікають на те, що ці закони істотно тиснуть на професійних істориків. З іншого боку, чимало вчених наголошують на правовій необхідності такого законодавства. Ситуація ускладнилася через те, що з 2000-х рр. головним центром законотворчої діяльності щодо минулого стала Східна Європа, де помітно проявляється криза демократії, зростання націонал-популізму та формування авторитарних режимів (Росія, Туреччина, Угорщина). Відтак на сьогодні помітно поглибилася проблема створення «спільної історичної пам'яті» в межах усього Європейського Союзу, тим більше з перспективою його розширення на Схід. Ескалація воєн пам'яті, зрештою, має змусити Європу переглянути свої принципи мнемополітики, включаючи заборону використання кримінальних санкцій як засобу політики пам'яті. Приміром, польсько-український конфлікт пам'яті є і показовим, і плачевним результатом політичного зловживання історією з обох сторін Cherviatsova A. Memory Wars: The Polish-Ukrainian Battle about History. MELA (Memory Laws in European and Comparative Perspective). 2021. .

Показово, що в популярній класифікації мнемонічних режимів (тобто, домінуючої моделі політики пам'яті, в якій провідне місце посідають меморіальні закони) М. Бернхарда і Я. Кубіка Bernhard M., Kubik J. Introduction. Twenty years after Communism: The Politics of Memory and Commemoration / ed. by M. Bernhard, J. Kubik. Oxford University Press, 2014. P 4-17. з-поміж усіх європейських держав відсутня саме РФ. Адже, на думку останніх, вона не відповідає вимогам «мінімального рівня демократії» Малинова О. Ю. Режим памяти как инструмент анализа: проблемы концептуализации. Политика памяти в современной России и странах Восточной Европы. Акторы, институты, нарративы / под ред. А. Миллера, Д. Ефременко. Санкт-Петербург: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2020. С. 37.. Звідси виникають і додаткові труднощі відносно аналізу та категоризації російського меморіального законодавства. Поряд із цим, необхідно зважати також на ту обставину, що меморіальне законодавство як явище має не лише суперечливу юридичну природу на концептуальному рівні, але й досі не виробило чітких правових механізмів стосовно регулювання питань як історичної науки, так і історичної пам'яті. Для фахівців у галузі права (зокрема, й російського Дорская А., Пашенцев Д. Официальная политика памяти: сравнительный анализ законодательства и судебной практики современных государств. Журнал зарубежного законодательства и сравнительного правоведения. 2021. Т. 17, № 6. С. 5-15.) навіть самё визначення поняття «меморіальні закони» становить суттєву теоретичну проблему.

Деякі російські правознавці навіть переконані Дорская А. А., Дорский А. Ю. Мемориальные законы как инструмент... С. 224., що найбільш виважене трактування цьому поняттю надав український історик Г Касьянов - «нормативно-правові акти, що регулюють форми та способи використання і репрезентації у публічному просторі пам'ятних подій минулого, та виступають частиною конструювання національного наративу пам'яті» Касьянов Г. В. Историческая политика и «мемориальные» законы в Украине: начало XXI в. Историческая экспертиза. 2016. № 2. С. 28.. Прийняття та реалізація таких законів є насамперед важливим символічним актом у баченні певної політичної групи при владі. Зі свого боку, тандем Дорських пропонує власне трактування меморіальних законів як таких, що «регулюють суспільні відносини, які складаються в процесі збереження чи подолання пам'яті про конкретні історичні події, формують позитивне чи негативне ставлення до них та містять диспозитивні чи імперативні норми щодо можливості трактування фактів та явищ минулого» Дорская А. А., Дорский А. Ю. Мемориальные законы как инструмент... С. 225.. Натомість білоруська дослідниця О. Матусєвіч стверджує, що, говорячи «меморіальне законодавство», мають на увазі нормативно-правові акти, спрямовані на криміналізацію створення ревізіоністських національних наративів або заперечення історичних подій Матусевич О. А. Мемориальное законодательство: генезис и противоречия. Труды БГТУ. Минск, 2014. № 5. С. 116..

Постає також проблема окремої дисциплінарності «меморіального права», зважаючи на доволі широкий зміст її об'єкта. Водночас, на чому слушно наголошує Е. Хайнце, на практиці дисципліна права та історичної пам'яті неминуче фокусується на травматичних подіях, що спостерігається практично в кожній публікації на цю тему. У сучасному праві термін «травматичний» передбачає зв'язок із міжнародно визнаними порушеннями прав людини. Відтак ставлення будь-якого уряду до права та історичної пам'яті стає вирішальним орієнтиром його ставлення до прав людини та легітимності правового режиму, яким він керує Heinze E. Law and Historical Memory: Theorising the Discipline. MELA (Memory Laws in European and Comparative Perspective). 2020. Однак як юридично охарактеризувати публічний дискурс про пам'ять - як «право» чи як «благо»? Наскільки далеко в історію ми повинні зануритися, - справедливо запитує А. Гліщиньська, - щоб виконати завдання виправлення минулої несправедливості, запропоноване прихильниками таких законів Gliszczynska A. Law and Memory. VerfBlog. 2018. ? Все це лише підсилює доказ складної та суперечливої природи більшості законів пам'яті. Це ж свідчить і про відсутність чіткості в їхніх положеннях, довільний характер правової кваліфікації певних діянь і дилему щодо часового проміжку, який має охопити законодавство про пам'ять.

Полідисциплінарність останнього зумовлює й інші ризики та небезпеки як практичного, так і теоретичного застосування. Насамперед варто відзначити апріорну юридичну сумнівність правового регулювання сфери наукових історичних досліджень, а також впровадження кримінальної відповідальності за публічні висловлювання чи інтерпретацію минулого без обмеження прав і свобод. Нормативність правового регулювання передбачає спрямованість правового впливу на види суспільних відносин, а не на індивідуальні форми їхнього виявлення, на формалізовані відносини, які піддаються державно-правовому контролю. Чи мають закони, що закріплюють одну з можливих точок зору на історію нормативність? Судячи з існуючої правозастосовної практики меморіальних законів - не мають. Образ минулого та процес його створення не можна віднести до сфери правового регулювання, якщо не виходити з того, що їхня роль у суспільстві кардинально змінилася Матусевич О. А. Мемориальное законодательство... С. 118.. Чи можуть закони пам'яті допомогти європейцям впоратися зі своїм минулим і зберегти свою історичну пам'ять та ідентичність? Здається, - вважає А. Гліщиньська-Грабіас, - на це запитання можна відповісти ствердно лише щодо обмеженого набору таких законів Gliszczynska-Grabias A. Memory Laws or Memory Loss... P. 184.. Зрештою, поки що серед і американських, і європейських юристів немає єдиної думки щодо легітимності й ефективності меморіальних законів Копосов Н. Память в законе. Русский журнал. 2014. .

Феномен законів пам'яті є одним із найбільш суперечливих питань у складних дискусіях про взаємозв'язок історії, пам'яті та права. Прийняття законів про пам'ять, які приховують або переглядають найбільш делікатні, часто болючі сторінки історії, може бути вираженням суспільних очікувань щодо юридичної підтримки позитивного самосприйняття нації та юридичного забезпечення основи національної гордості. І все ж, у світлі конкуруючих наративів про минуле всередині та між націями, ефективність таких гарантій є ілюзорною та навіть небезпечною Gliszczynska-Grabias A. Memory Laws or Memory Loss... P. 186.. Західні дослідники все частіше наголошують на тому, що суперечності навколо меморіальних законодавств тісно пов'язані з відродженням націоналізму, який сьогодні охоплює й більшу частину західного світу. Водночас наднаціональні інституції все частіше розглядаються як такі, що нав'язують деконтекстуалізовані історичні наративи державам, чиї лідери та народи рішуче відкидають їх, а це веде до зростання популістських рухів, які наголошують на конкуруючих інтерпретаціях минулого Soroka G., Krawatzek F. Nationalism, Democracy, and memory laws. Journal of Democracy. Washington, 2019. Vol. 30, no. 2. Р 170.. Фактично меморіальні закони встановлюють норми та правила репрезентації минулого в інтересах теперішнього Касьянов Г. В. Историческая политика... С. 48., а держави втручаються в історичну пам'ять з безлічі мотивів Heinze E. Should governments butt out of history? MELA (Memory Laws in European and Comparative Perspective). 2022. . закон пам'ять норма меморіальний

На так званому «пострадянському» просторі меморіальне законодавство, закріплюючи певні інтерпретації минулих подій, спрямовується переважно на отримання політичного результату й як інструмент легітимації влади. Паралельно воно відображає сутність «геополітичного» протистояння між сусідніми країнами, де законодавчо закріплені взаємовиключні інтерпретації історичних подій (РФ, Україна, Польща, Ізраїль). Практики «монополізації» суспільного дискурсу за посередництва меморіального законодавства, на думку С. Коч, стало зокрема формою руйнування тут ліберальної демократії, яка виявилася несумісною із націоналізацією Коч С. В. Меморіальна політика сусідів України: від стратегії національного суверенітету до «Великих держав». Політикус. 2018. № 4. С. 48-49.. Безсумнівно, найхарактерніше подібний процес простежується в Росії, де закони про пам'ять слугують винятково завданню легітимації авторитарного режиму та його стабілізації. Адже в РФ їхнє запровадження спрямоване не на вирішення безпекових питань, а на «демонстрацію значущості Росії, з метою розширення її впливу на міжнародній арені, а також є засобом додаткової легітимації режиму В. Путіна» Мелешкина Е. Ю. Мемориальные законы... С. 244. Саме тому місцеві дослідники в основному сприймають їх як «закони, що забороняють неправильну (!) інтерпретацію минулого» Орлова И. Б. Историческое знание как предмет социологического анализа (феноменологический аспект). Социологические исследования. 2017. № 9. С. 74.. Натомість деякі правознавці, аналізуючи правову базу притягнення до відповідальності за «фальсифікацію історії», взагалі відверто дивуються потребі правового регулювання оцінок історичних подій. Для них цілком очевидно, що надмірне правове регулювання у цьому питанні може стати прикладом невиправданої «юридифікації» чи «правовим забрудненням». Звідси цілком резонним є їхній заклик не використовувати право як інструмент соціального програмування, тим більше контролю та боротьби з інакодумством Галимова Л., Никонова Л. Правоприменительная практика в области защиты исторической памяти. Гуманитарные науки в XXI веке. 2021. № 17. - С. 18-19..

Категорично проти запровадження меморіального законодавства в РФ вже досить тривалий час виступає й історик Н. Копосов. Міркування останнього базуються на прецеденті 2005 р. (справа Петре-Гренуйо), коли чимало французьких істориків (П. Нора, Р. Ремон та ін.) заявили, що історія не може бути предметом законодавства та об'єдналися в асоціацію «За свободу історії», котра виступала проти будь-якої криміналізації минулого та перетворення пам'яті на об'єкт політичних маніпуляцій Хапаева Д. Свобода истории - это свобода всех. Русский журнал. 2008.. Стосовно батьківщини Н. Копосов зауважив, що тут відсутня стала демократія, слабка суспільна думка, відсутні професійні асоціації істориків, далеко не незалежна судова система. З урахуванням цих реалій, на думку вченого 2011 р., взагалі варто було утриматися від прийняття меморіальних законів. Автор більше як десятиліття тому вірно вловив «вітер змін», які назрівали у цій сфері російської «гуманітаристики», закликаючи парламентарів не приймати меморіальний закон. Оскільки його прийняття, - наголошував історик, - «стане кроком на шляху перетворення історії радянського суспільства з більш-менш об'єктивного знання, котрим вона з великими труднощами стала за останні десятиліття, на прислужницю ідеології, якою вона була впродовж радянського періоду» Копосов Н. Память строгого режима... С. 64-65, 265, 266..

Навпаки, історики, які підтримують закони про пам'ять, наполягають на тому, що такі закони не обмежують їхньої свободи, оскільки вони лише забороняють навмисно неправдиві й образливі заяви. Крім того, вони наголошують, що меморіальне законодавство використовується дуже нечасто. Навіть у путінській Росії, як підмітив Н. Копосов, «сталінський» закон 2014 р. використовувався лише кілька разів і не проти професійних істориків Koposov N. Historians, Memory Laws... Р. 109.. Іншими словами, є мало доказів того, що закони про пам'ять насправді обмежують свободу історичних досліджень, хоча їх прийняття поставило її під загрозу. Прихильники меморіального законодавства наполягають також на тому, що подібні «м'які» інструменти загалом неефективні або що людина ніколи добровільно не виносить уроків з помилок минулого. Закони пам'яті натомість, якщо їх використовувати пропорційно, можуть ефективно протистояти політичному невігластву, історичному ревізіонізму, расизму, антисемітизму та ксенофобії Baranowska G., Wojcik A. In defence of Europe's memory laws. Eurozine. 2017.. Кримінальні ж положення важливі для того, щоб таке законодавство було більш ефективним. Це може, зокрема, покращити політичні дебати у світі «постправди», де технологічний прогрес загрожує спотворенню сприйняття пересічними людьми подій.

Отже, юридичне регулювання історичного дискурсу містить значні ризики. Варто чітко усвідомлювати, що навіть найкращі закони можуть виявитися поганими на практиці. Існує, зокрема, серйозний ризик того, що чимало меморіальних законів, попри явну спрямованість на боротьбу з історичним ревізіонізмом, можуть стати політизованим інструментом, який використовують держави для применшення своєї історичної провини. Законодавці, які виступають проти демократичного принципу необмеженого, плюралістичного дискурсу, відчувають спокусу нав'язати єдину, офіційну, беззаперечну версію минулого. Це загроза основним свободам, включаючи свободу вираження поглядів і свободу інформації, а також право на наукові дослідження Baranowska G., Wojcik A. In defence of Europe's memory laws. Free Speech Debate. 2017, November 1. . Саме тому історики мають залишатися особливо пильними щодо меморіального законодавства. Адже декретування однієї офіційної версії історії завжди залишає простір для зловживань і може призвести до значних обмежень свободи слова Wojcik A. Memory Laws and Security. How memory laws interact with various understanding of «security». Respublica. 2017. .

Далеко не всі фахівці характеризують меморіальні закони настільки песимістично. Приміром, американський професор права Р. Кан зауважує окремі невідповідності, за які їх критикують: скільки свободи слова вони реально обмежують, якими при цьому є засоби звинувачення, наскільки суворим є покарання? Загалом аргумент «свободи слова» є надто грубим критерієм, щоб робити тонкі політичні відмінності між різними законами пам'яті. Саме тому, як стверджує вчений, фахівці ніколи не погодяться щодо того, які закони пам'яті є універсальними, а які - партикулярними, а відтак - які з них є «поганими», а які «хорошими», - так само, як в оцінках щодо націоналізмів. Можливо, закони пам'яті (принаймні каральні) не завжди погані - деякі просто гірші за інші. З іншого боку, чи справедливо називати націоналізм або закони пам'яті «поганими»? Навіть якби можна було це зробити, то як щодо можливості орієнталізації: чи є проєкт відмежування «закону Гейссо» від українських законів про декомунізацію просто ще одним способом надати привілей «просунутому» Заходу над «примітивним» Сходом? Одним із позитивних моментів нашого часу, - зауважує Р Кан, - є те, що в епоху Ле Пен і Трампа «поганий» націоналізм більше не можна перекласти на «Схід», а ксенофобський популізм, як бачимо, досі живий і здоровий у Сполучених Штатах, Нідерландах, Данії, Польщі та Угорщині Kahn R. Free Speech, Official History... Р. 41, 47-48..

Проте куди більше популізму (зокрема й ксенофобського) містить меморіальне законодавство країни-агресора РФ, хоча тамтешні правники свідомо вказують владі на очевидну безперспективність подібної політики: «Створення образу ворога здатне мобілізувати сили народу на певний короткий період, але є глухим кутом з погляду довготривалої перспективи» Дорская А., Пашенцев Д. Официальная политика памяти... С. 12.. Такий шлях російські гуманітарії помилково вважають «нормальним», як і помилковим є їхнє переконання, буцімто розвиток історичної політики в РФ рухається у загальносвітовому руслі, за допомогою правових інструментів, «як в усіх». Насправді - це чергова російська цинічна маніпуляція, за якою до того ж простежується потужний націоналістично-популістський запал. Давно вже не секрет, що в Росії відбувається лише імітація демократії, покликана створити ілюзію «цивілізованості», попри те, що саме західну модель суспільного розвитку тут вважають неприйнятною та ворожою. Останні десятиліття тут панує диктатура, вибори завжди фальсифікуються, свобода слова давно перетворилася на фікцію (після 24 лютого 2022 р. утиски ЗМІ взагалі стали тотальними). У вигляді такого ж фарсу функціонують й «незалежні» гілки влади, зокрема й законодавча, котра після нетривалої спроби побути саме такою (в 1991-1993 рр., поки Б. Єльцин не наказав розстріляти парламент з танків), перетворилася на слухняний інструмент із виконання волі Кремля.

З огляду на такі умови, вести мову про притомність, зокрема й російського меморіального законодавства (причому і в частині трактування минулого, і в частині суто правозастосування), не доводиться. Зовні воно, начебто, й наслідує європейську традицію, спрямовану на заборону заперечення злочинів нацизму/фашизму Проте основна його мета інша - захищати не пам'ять жертв, а пам'ять радянської держави, тобто того режиму, котрий здійснював масовий терор стосовно власного населення та народів окупованих ним країн. Погоджуємося з Н. Копосовим, що «це робить російський меморіальний закон вповні унікальним явищем у сучасному меморіальному законодавстві» Копосов Н. Мемориальный закон и историческая политика в современной России. Ab imperio. 2010. № 2. С. 267. всієї Європі. На відміну від Західної Європи, уже перший російський закон про пам'ять став продуктом якраз націонал-популізму. Саме у травні 2014 р., у розпал початку збройної агресії РФ проти України, російська влада криміналізувала «поширення завідомо неправдивої інформації про діяльність СРСР під час Другої світової війни» Koposov N. Historians, Memory Laws... Р. 115..

У такий спосіб кремлівський режим упродовж останнього десятиліття не лише створює та забезпечує правову основу для «охорони» історії, але й активно нав'язує офіційний наратив, одночасно придушуючи альтернативні погляди. Для цього використовується потужна машина пропаганди, система освіти, цілком підконтрольні ЗМІ. На думку експертів Міжнародної федерації з прав людини (далі - FIDH), відповідні зусилля російського уряду (щодо законодавчого закріплення офіційного історичного наративу) досягли кульмінації у серії поправок 2020 р. до Конституції РФ (детальніше мова про них буде йти в другій частині). Наступного року група сенаторів заявила, що російська історія має стати головною зброєю (!) в «ментальній війні» або «війні пам'яті» проти Заходу, а В. Мединський закликав затвердити офіційну державну історичну політику Россия: преступления против истории: доклад Международной федерации за права человека (FIDH). 2021. С. 51.. Водночас «путінське» меморіальне законодавство цілковито заперечує відповідальність російської (=радянської) держави (за іронією, РФ у згаданих змінах до Конституції 2020 р. проголосила себе правонаступником СРСР) за злочини радянської доби, які вже були частково визнані у 1990-х рр.

Загалом РФ є країною, де за останні роки прийнята найбільша кількість законів та законопроєктів про пам'ять. Й усі ці 7 (сім!) нормативно-правових актів встановлюють відповідальність винятково щодо інтерпретацій подій Другої світової війни Koposov N. Memory Laws, Memory Wars... P. 253.. Найбільш відомим з них є стаття 354.1 Кримінального кодексу РФ (далі - ККРФ), що передбачає кримінальну відповідальність за «реабілітацію нацизму» (детальніше про неї теж дещо нижче, зокрема й про назву, яка тільки вводить в оману). Цей націонал-популістський закон і спричинив посилення «війн пам'яті» між РФ, Україною та Польщею й остаточно сформував теперішню історичну політику Кремля, яку варто бодай коротко охарактеризувати для кращого розуміння специфіки російського меморіального законодавства.

Російські правознавці змушені констатувати, що спеціальних юридичних студіювань офіційної політики пам'яті РФ досі існує вкрай небагато. Одним із ключових векторів дослідження травм, пов'язаних з історичною пам'яттю, вони вважають можливості права у попередженні перегляду підсумків Другої світової війни та рішень Нюрнберзького трибуналу Дорская А., Пашенцев Д. Официальная политика памяти... С. 7.. Натомість, з погляду історика, ситуація у сфері російської історичної політики виглядає куди драматичніше - коротко її можна назвати «меморіальний хаос». Відсутність суспільного консенсусу у цій царині яскраво простежується на рівні основних елементів комеморації - пам'ятників, топонімії та календаря. Тисячі «лєніних» і десятки «сталіних» співіснують з царями, імператорами, православними діячами, «совєтські» вулиці перетинаються з «успєнскімі», а святкування Пасхи уживається з 1 травня (навіть, коли перша припадає на цей день). З моменту розпаду СРСР цей химерний меморіальний ландшафт ніхто не зумів привести до єдності, а його становище «демонструє відсутність одноманітного підходу до минулого країни й, відповідно, неможливість уживання подій минулого як однаково зрозумілого всім росіянам “мовного коду”» Курилла И. История как язык политики. Новое Прошлое. 2021. № 1. С. 112..

У справі впровадження історичної політики Росія, як завжди, помітно запізнилася (до речі, один із редакторів цієї монографії «впевнено стверджує», що на сьогодні це найширша за охопленням і найбільш різноманітна за змістом книга про політику пам'яті в Росії, яка дає уявлення про значні тенденції останніх років) Миллер А. И. Введение. Большие перемены. Что нового в политике памяти и в ее изучении? Политика памяти в современной России и странах Восточной Европы. Акторы, институты, нарративы / под ред. А. Миллера, Д. Ефременко. СПб.: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2020. С. 16.. Інші ж гуманітарії із сумом зауважують, що «проблематика історичної пам'яті багато в чому залишається неохопленою науковими дослідженнями й абсолютно пасивно в цьому аспекті виглядають історичні науки» Ивашевский С. Реализация мемориального законодательства в российском образовании. Вестник Нижегородского института управления. 2022. № 1. С. 37.. Зі свого боку, деякі історіографи констатують, що після лютого 2022 р. «дослідницький простір memory studies в Росії вже не може залишатися колишнім», але при цьому «навряд чи в найближчому майбутньому можливе й вироблення суспільного консенсусу щодо оцінки радянського минулого - історія ХХ ст. видається надто сильно пов'язаною з поточними політичними процесами, і аргументи від історії будуть використовуватися для легітимації протилежних ідеологічних програм» Фокин А., Козлов Д. Витязь на распутье: российские исследования памяти на рубеже 2010-2020-х годов. Laboratorium: журнал социальных исследований. 2023. № 1. С. 83, 93..

У більшості колишніх радянських республік, які стали незалежними державами, в останні десятиліття природно та закономірно формувалися власні національні історичні наративи. Однак у Росії від початку на порядку денному не стояло створення нації, а ослаблення держави деякий час сприймалося інтелігенцією у парадигмі боротьби зі спадщиною комунізму. Протягом десятиліття в країні не існувало версії національної історії, яку можна було б назвати «домінуючою», що є очевидною ознакою кризи ідентичності російського населення. До кінця 1990-х рр. з'явилося усвідомлення того, що «російської нації» не існує. Втім В. Путін, прийшовши до влади з чітким уявленням про важливість національної історії, почав будувати «російську ідентичність» із утвердження імперських прапора та герба, й одночасно підновленого радянського гімну Головним способом затвердження нової офіційної інтерпретації історії був контроль над змістом шкільних підручників, телевізійних програм і меморіального простору. Незабаром стало зрозуміло, що у центрі історичного наративу знову утвердилася «Велика Вітчизняна війна» (далі - ВВВ) Курилла И. Политическое «использование истории» в современной России. Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 4: История. Регионоведение. Международные отношения. 2012. № 1. С. 156-157..

Історична політика в РФ, звісно, є відображенням розвитку самої історичної науки, сутність якої в останні десятиліття мало змінилася. Фактично вона досі залишається калькою німецької «школи Ранке», з її вихвалянням першорядної ролі «єдиної потужної держави», котра протистоїть численним ворогам, і має «особливий шлях» (Sonderweg), бо її населенню, буцімто, притаманні набагато вищі духовні цінності, що й робить державу «великою». Як відомо, саме на цій теорії сформувався невдовзі німецький націоналізм, що у середині ХХ ст. виявив себе у формі нацизму Так само й у Росії історики від ХІХ ст. обґрунтовують винятково особливу роль держави та особливу духовність «народу», що на наших очах по суті втілилося в ідеології «рашизму».

Спроба демократизації Росії впродовж 1990-х рр. певною мірою навіть «нормалізувала» історичну політику. Було частково засуджено тоталітарний сталінський режим і масові репресії, але серйозного опрацювання минулого так і не відбулося. Відтак у масі населення залишилася саме радянська свідомість, на основі якої розпочалося відродження й радянської історичної міфології. Паралельно у цей період піднеслася й націоналістична версія наративу, пов'язана з популярними ідеями «слов'яно-православної цивілізації», котрі активно просували Л. Гумільов, А. Дугін, А. Панарін, І. Фроянов та ін. Проте й тут радянський лад зображувався як втілення «ісконно» російських засад «народності» та «державності», тим більше Б. Єльцин постійно наголошував на історичній спадковості РФ і СРСР Колосов Н. Память строгого режима... С. 129-133..

Від середини 2000-х рр. почала формуватися нова, путінська історична політика, в основі якої лежить міф про «велику державу» як спадкоємицю російської та радянської імперій. У такий спосіб розпочалася реанімація імперського мислення, формування неоімперських амбіцій В. Путіна та свідоме псування відносин із Заходом і особливо «ближнім зарубіжжям». Путінський режим шукав опору в національній традиції, але імітуючи демократію, не міг однозначно глорифікувати сталінський терор і комуністичне месіанство. Саме тому Кремлю знадобився «міф про війну», що дозволяв сконструювати трагічне, але славне минуле. На думку Н. Копосова, «міф про війну став справжнім міфом походження пострадянської Росії» Копосов Н. Память строгого режима... С. 162-163..

Відтоді російська влада всіляко намагається примусити істориків писати винятково «державницький» наратив, але опір фахівців змушує залучати до цього процесу сумнівних осіб, які позиціонуються «керівниками історії». Найодіознішою фігурою в такому контексті є В. Мединський, який є автором останнього на цей момент шкільного підручника з новітньої історії Підручник ненависті. Чому Мединський може навчити російських школярів. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. 5.09.2023. . Не так давно цей недоісторик Почему Владимир Мединский - не историк. Meduza. 2016, 4 октября. взагалі прямо закликав підтримувати не історичні пошуки, а міфи, оскільки, на його думку, люди живуть і оперують тільки в просторі міфів Памятники культурного наследия -/ стратегический приоритет России. Известия./ 2016, 22 ноября. . Першою ж ластівкою створення офіційної візії історії стала група А. Філіппова й А. Данілова, котра мала в 2006 р. написати якщо не єдиний, то домінуючий підручник історії. На продовження цьому в 2009 р. президент Д. Мєдвєдєв видав указ про створення сумнозвісної «Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», до якої увійшли переважно чиновники, а отже, вона від початку не могла стати експертною щодо політики пам'яті Миллер А. Политика памяти в России. Роль негосударственных агентов. Історія, пам 'ять, політика: зб. ст. / упоряд. Г. Касьянов, О. Гайдай. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2016. С. 221-222..

Нові акценти путінської історичної політики виявилися не лише в боротьбі за єдиний офіційно схвалений підручник історії, але й у реформуванні державних свят, й у створенні відповідного «меморіального законодавства» з туманно визначеною небезпекою «реабілітації нацизму». Після хвилі протестів російської опозиції в 2011-2012 рр. і особливо через анексію Криму історична політика В. Путіна істотно змінилася. Відтепер радянське «збирання земель» і протистояння зовнішньому світу стали найближчими історичними паралелями, що якнайкраще пояснюють нову «російську ідентичність», а логіка політичної ситуації та старання пропаганди ведуть РФ все далі шляхом символічного занурення в Радянський Союз зразка 1930-х рр. Курилла И. От князя Владимира к Сталину Как Путин потерял власть над символами. PONARS Eurasia.. Саме після весни 2014 р. у Росії почалися звільнення з роботи за висловлювання, було легітимовано дискурс про «п'яту колону» та «націонал-зрадників», прийнято закон, що криміналізує висловлювання про минуле. Шанс на розвиток взаємоввічливого діалогу про політику пам'яті, що окреслився до 2013 р., було втрачено Миллер А. Политика памяти в России... С. 240..

Агресивна історична політика Кремля відтоді вибудовується винятково навколо «міфу про війну». У цих межах конструюються наративи про «єдність» держави та народу, про необхідність сильної влади, армії, спецслужб, про «миролюбність» зовнішньої політики. Водночас він нав'язує колишню логіку: «хто проти Радянського Союзу - той за фашизм», а отже, відроджує переконання, що начебто вся Східна та Центральна Європа - зона російського впливу. Прикриваючись теперішньою імітованою демократією та союзницькими відносинами із країнами Заходу під час Другої світової війни, цей міф «нормалізує» сталінізм і породжує агресивні антизахідні почуття Копосов Н. Память строгого режима... С. 165. (буцімто, сьогодні Захід зрадив росіян через заздрощі до «їхньої» перемоги над фашизмом). Цей міф став тією «мовою зомбування», котру розуміла більшість російського населення, залишаючись в ілюзорному світі радянської свідомості. Самі ж росіяни впевнені, що саме «міф побєди», з-поміж усіх решти меморіальних дат у державному календарі, «є найпотужнішим елементом громадянської релігії Росії» Егоров В. А. Мемориальные даты как элемент гражданской религии: секулярное и конфессиональное измерения. Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина. 2019. № 1. С. 205.. Зрештою, антизахідна риторика й імперські амбіції кремлівського режиму стали головною причиною спочатку війн пам'яті в Європі, а тепер - і повномасштабної злочинної агресії проти України.

Міф «про війну» є ключовим для розуміння режиму Путіна, оскільки він започаткував ідеологічний консенсус між владою та суспільством. Фактично цей сталінський міф, який прославляє Велику Перемогу над фашизмом як визначну подію світової історії, був реанімований як фундаментальний міф пострадянського російського суспільства. Згідно з ним, росіяни самотужки врятували цивілізацію від глобального зла фашизму та забезпечили мир у всьому світі під керівництвом Сталіна. Радянський Союз і росіяни представлені тут як месіанський народ, який пожертвував собою заради щастя людства, а тому будь-які злочини (!), вчинені в ім'я цієї глобальної перемоги, вважаються виправданими. Причина ж успіху цього міфу, що зробив його наріжним каменем націоналістичного режиму Путіна та неоконсервативної пропагандистської машини РФ, на думку Д. Хапаєвої, полягає в тому, що він резонував із небажанням пострадянського суспільства мати справу зі своїм злочинним сталінським і радянським минулим. Міфу про ВВВ судилося стати місцем пам'яті (haut lieu de memoire) ресталінізації під проводом КДБ у путінській Росії. Цей міф створив порядок денний для націоналізму Путіна та російської політики пам'яті, зосередивши її на «війні пам'яті» з Україною через Голодомор, з Польщею через Катинь і з країнами Балтії від середини 2000-х рр. Війни пам'яті запропонували путінізму новий дискурс, який підкреслював месіанську роль російського народу, яку вітала та вітає досі більшість населення Khapaeva D. Triumphant memory of the perpetrators: Putin's politics of re-Stalinization. Communist and PostCommunist Studies. University of California (Oakland), 2016.Vol. 49, no. 1. Р. 65..