Принципи встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін при посвідченні правочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Принципи встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін при посвідченні правочинів

Анотація

нотаріус правочин посвідчення

У статті досліджується реальний стан наявності або відсутності принципів, які б регулювали процес встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін правочину, з подальшим детальним аналізом їхньої необхідності й достатності. У результаті було підібрано власний чіткий і ґрунтовний перелік, що охоплює як уже існуючі засади нотаріального процесу, які стосуються обговорюваної процедури й регулюють її, так і ті новостворені та удосконалені мною, що мають відношення безпосередньо до самої процедури з'ясування задумів. У процесі аналізу найбільш істотні принципи для процесу встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін правочину було охарактеризовано більш детально.

Ключові слова: принципи, загальні та спеціальні принципи, наміри, встановлення дійсності намірів, обґрунтованість, сприяння, безпосередність, унікальний підхід нотаріуса.

Abstract

Julia Gordienko. The principles of establishing by a notary the validity of the intentions of the parties when certifying transactions.

The article examines the real state of the presence or absence of principles that would regulate the process of establishing the validity of the intentions of the parties to the transaction by a notary, followed by a detailed analysis of their necessity and sufficiency.

Currently, there is no separate article in the legislation of Ukraine on the notary, which would list all the principles of notarial law or process. One part of the already existing principles is given in the notarial normative acts of both Ukraine and international, and the other - in the domestic doctrine, which does not make it clear to lawyers or ordinary citizens, which of them must be guided by notaries when establishing the validity of intentions parties to the transaction.

Moreover, the study of this topic revealed the insufficiency of the already existing regulation, because some of the principles discussed by scientists are not objectively necessary, sufficient or effective in today's realities. Not all possible manifestations of the behavior of the parties to the deed and the notary himself fall under the sphere of influence of these principles, because there is no clear demarcation of the boundaries of their action, which leads to the functioning of certain principles with different names, but the same or very similar characteristics, or vice versa - many scientists combine those principles, which deserve a separate existence due to their different meaning.

As a result, this article has selected its own clear and thorough list, which includes both the existing principles of the notarial process, which relate to the discussed procedure and regulate it, as well as those newly created and improved by me, which are directly related to the procedure of clarifying intentions. In the process of analysis, the most essential principles for the process of establishing by the notary the validity of the intentions of the parties to the transaction were characterized in more detail.

Key words: principles, general and special principles, intentions, establishing the validity of intentions, reasonableness, facilitation, immediacy, unique approach of a notary public.

Основна частина

Постановка проблеми. Наразі в законодавстві України про нотаріат немає окремої статті, яка б перелічувала всі засади нотаріального права чи процесу. Одна частина вже існуючих принципів наведена в нормативних актах нотаріального законодавства як України, так і міжнародних, а інша - у вітчизняній доктрині. Такий розподіл не робить зрозумілим ні для юристів, ні для пересічних громадян, якими ж з них потрібно керуватися нотаріусам під час встановлення дійсності намірів сторін правочину.

Більше того, дослідження цієї теми виявило недостатність уже існуючого регулювання, адже деякі обговорювані науковцями засади не є об'єктивно потрібними, достатніми чи ефективними в сьогоденних реаліях.

Аналіз останніх досліджень. Окремі питання цієї проблематики досліджували такі вітчизняні вчені, як М. Бондарєва, Д. Воронцова, Н. Горбань, М. Долинська, Л. Єфіменко, В. Жиляк, Н. Ільєва, Д. Слинько, С. Фурса, І. Череватенко, С. Шевчук та ін. У публікаціях цих науковців розглядалися питання поняття принципів у нотаріальному процесі та їх види; зверталася увага на засади у сфері нотаріату; розкривалися поняття, межі діяльності та ефективність обговорюваних принципів; вказувалися проблемні моменти у практиці та прогалини в чинному законодавстві.

Формулювання мети статті. З огляду на викладене метою цієї статті є виявлення реального стану наявності або відсутності принципів, які б регулювали процес встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін правочину, аналіз їхньої необхідності й достатності, аби підібрати власний чіткий і ґрунтовний перелік найбільш потрібних та максимально ефективних засад у цій сфері.

Викладення основного матеріалу. Слушною є думка, що принципи процесуального права формуються в результаті щоденної діяльності уповноважених суб'єктів, у результаті пізнання закономірностей процесуальної діяльності¹. Аналіз вітчизняної доктрини показує переважну єдність у тлумаченні, що розкриває поняття принципу як загальної, керівної ідеї, основоположної засади, постулату, вихідного, базового положення теорії, вчення, яке передбачається передусім у нормативно-правових актах у сфері нотаріату та випливає зі змісту правових норм, нотаріальної та судової практики, правової доктрини², відображає пріоритети держави, об'єктивні закономірності й інтереси в суспільстві та спрямоване на удосконалення й ефективність нотаріальної діяльності³.

Відтак докладний аналіз цієї проблематики дає змогу мені створити власне визначення поняття «принципи встановлення нотаріусом дійсності намірів сторін правочину», розглядаючи їх як керівні, базові ідеї, засади та положення, які регулюють процес встановлення нотаріусом дійсних намірів сторін у нотаріальному провадженні з посвідчення правочину, доповнюють законодавство й заповнюють прогалини в цій сфері, слугують основою в подальшому нормативному й доктринальному регулюванні для створення чіткого алгоритму дій нотаріуса й уникнення помилок у з'ясуванні таких намірів, викритті фіктивних чи удаваних пра - вочинів та убезпечення себе від введення в оману.

Продовжуючи розгляд цієї тематики, вважаю за необхідне передбачити класифікацію принципів установлення дійсних намірів сторін, поділивши їх на загальні та спеціальні.

Загальні принципи, до яких відносять вже існуючі засади, які стосуються не тільки процедури встановлення дійсності намірів сторін правочину, а й усього нотаріального процесу загалом, серед яких слід виокремити такі засади: верховенства права, нотаріальної таємниці, національної мови, безспірності, неупередженості, незалежності нотаріусів, диспозитивності, рівності, комплексності, морально-етичної поведінки нотаріуса. Проте в цій статті докладно будуть проаналізовані принципи, найхарактерніші для процесу з'ясування задумів:

1. Принцип безпосередності. Якщо розглянути цю засаду в площині встановлення дійсності намірів сторін, то це проявлятиметься так: нотаріус повинен досліджувати документи з першоджерел, оригінали, сприймати доказові матеріали справи, з'ясовувати наявність або відсутність відповідних юридичних фактів, встановлювати осіб, що звернулися за вчиненням нотаріальної дії, та дійсність їх намірів, а також справжність їх підписів, причому особисто, що й відображає безпосередність такої діяльності. Водночас даний принцип проявляється ще й у правилах, відповідно до яких заяви та інші документи підписуються в присутності нотаріуса, який вчиняє певну нотаріальну дію⁴,⁵.

Більше того, під час з'ясування дійсності намірів, сторони правочину або їх представники, які мають відповідні документи-підтвердження своїх правомочностей і того, що волевиявлення та цілі довірителя збігаються з їхніми, повинні бути присутні особисто. Ця вимога повинна обов'язково дотримуватися, аби нотаріус міг чітко зрозуміти, чи справді ця особа, сторона правочину має чітке й свідоме бажання здійснити певні дії та отримати саме той результат. Також необхідно зауважити, що не всі види правочинів можливо укладати через представника, наприклад, заповіт, адже вбачається потреба виключно особистого звернення спадкодавця до нотаріуса для його посвідчення. Тому переоцінити значення процедури встановлення дійсності намірів просто неможливо, адже помилка, неуважність, некомпетентність, байдужість та інші негативні прояви поведінки нотаріуса можуть дуже «дорого коштувати» як особі, яка бажає передати все своє майно конкретним близьким родичам, так і тим майбутнім спадкоємцям, які будуть позбавлені можливості успадкувати відповідне майно. Особливо це важливо, якщо йдеться про осіб з інвалідністю, непрацездатних, малолітніх, неповнолітніх, ненароджених, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб та інших членів суспільства, права, свободи та інтереси яких потребують більшої охорони. Ось у чому полягає одна з причин необхідності безпосередньої співбесіди з клієнтом, адже протягом неї нотаріус може вчасно помітити сумніви заявника, його безпричинне хвилювання, дивну поведінку, ознаки фіктивного чи удаваного правочину чи впливу однієї сторони на іншу в договорах тощо.

Варто також звернути увагу на той факт, що принцип безпосередності передбачає ще й те, що встановлювати дійсність намірів сторін, як і досліджувати докази, повинен тільки нотаріус, не передоручаючи цю частину процесу навіть своєму помічнику⁶. Справа навіть не в тому, що може бути присутня певна недовіра до професіоналізму свого найнятого працівника, або сумнів у достатності необхідних умінь чи практичних навичок, або потреба в обов'язковій перевірці виконаної роботи, адже відповідальність за вчинені дії та наслідки все одно буде нести нотаріус, - тоді постає питання про правильність вибору кандидата на таку посаду, якщо можуть виникати стільки вагань. Суть обговорюваної частини нотаріального процесу полягає в тому, щоб сторону правочину вислухав, а в разі потреби задав певні необхідні питання з метою отримання всієї потрібної інформації саме той нотаріус, який і буде в подальшому складати й оформлювати текст документа, перевіряти всі необхідні відомості з першоджерел і відповідних реєстрів і приймати рішення щодо законності, можливості та доцільності посвідчення того чи іншого правочину. Виявляється очевидним, що такого результату та ефекту неможливо досягти, якщо частину цих обов'язків виконає один юрист, потім передасть їх іншому, а той уже доведе до відома нотаріуса. При цьому не будемо забувати ще й про наявність впливу на будь-яку сферу життєдіяльності людини такого явища, як «людський фактор», хочемо ми цього чи ні, що передбачає наявність плюралізму думок, власних поглядів та відмінної оцінки ситуації у різних осіб, у тому числі й юристів, у силу якого помічник може не запитати чи не уточнити необхідні відомості та дані, не переконатися в однаковому й правильному розумінні сторонами всіх умов правочину тощо.

Крім того, вважаю за потрібне проаналізувати прояв принципу безпосередності при укладенні договору про заміщення, який передбачає виконання обов'язків приватного нотаріуса іншим, у період його фактичної відсутності протягом певного часу на робочому місці з причин хвороби, відпустки або будь-яких інших, які тимчасово унеможливлюють виконання своїх обов'язків⁷. Загалом вищезгаданий документ передбачає доступ до архіву нотаріуса, якого необхідно тимчасово замістити. Однак, якщо трапляється ситуація, коли мало місце посвідчення певного договору, наприклад оренди транспортного засобу, та в період відсутності нотаріуса виникає потреба в укладенні нового правочину про зміну або розірвання попереднього, такий договір може бути посвідчений іншим нотаріусом⁸. Відтак з'являється потреба знову встановити дійсність намірів сторін, аби усвідомити правильність і однаковість розуміння ними тих умов, які підлягатимуть доповненню, виключенню чи зміні, та правових наслідків, які настануть у результаті.

Проте постає доволі цікаве запитання: «Чи довіряєте ви професіоналізму іншого нотаріуса настільки, аби дозволити йому з'ясувати справжність намірів осіб, які зверталися безпосередньо до вас, ставлячи також і свою репутацію під удар?». Фактично ми маємо справу з такою дилемою: з одного боку, договір про заміщення передбачає підстрахування нотаріуса, у якого виникла потреба тимчасово зупинити свою професійну діяльність, іншим колегою, аби не втратити своїх постійних клієнтів при такій великій конкуренції, а з другого - опитувати сторони, уточнювати інформацію, аналізувати її, складати й оформлювати текст документа і посвідчувати правочин буде зовсім інша людина, у якої кваліфікація, теоретичні знання, практичні навички, рівень свідомості, бачення ситуації може абсолютно відрізнятися від вашого, а відповідати перед власними клієнтами за рівень надання послуг будете саме ви, ризикуючи своєю діловою репутацією. Чому? Бо це ваші клієнти, яким ви порадили звернутися до іншого нотаріуса, поручившись за його компетентність і, якщо якісь факти будуть упущені цим іншим нотаріусом чи він банально не зможе виконати всі свої обов'язки на потрібному рівні та задовольнити своїми професійними навичками осіб, які до нього звернулися, сторони будуть звинувачувати саме вас, бо це ви рекомендували таку заміну, що призведе в подальшому до втрати потенційної або постійної клієнтури.

2. Принцип сприяння фізичним та юридичним особам. Фактично ця засада є відображенням абзацу третього ст. 5 Закону України «Про нотаріат» та є надзвичайно важливою при розгляді теми цієї статті⁹.

Тож розпочати слід зі сприяння в здійсненні прав та, скоріше, охороні законних інтересів, адже від самого початку, коли маємо на увазі звернення особи за посвідченням правочину - це є ніщо інше, як право. Ніхто не примушує заявника приходити до нотаріуса, навіть якщо говорити про правочини, щодо яких законом передбачена обов'язкова нотаріальна форма, оскільки йдеться про правильне оформлення документа, щоб надати більші гарантії безпеки та уникнути можливих майбутніх негативних наслідків після посвідчення. Саме тому процедура встановлення дійсності намірів сторони / сторін правочину ще більше сприяє тому, аби нотаріус міг з'ясувати всі необхідні та важливі моменти і цим самим здійснити право особи на те, щоб той чи інший правочин був не просто нотаріально посвідчений, а ця нотаріальна дія була здійснена професійно, обґрунтовано й законно.

Крім того, якщо правильно встановити справжні наміри сторони, то можна говорити про превентивний характер принципу сприяння, адже отримуємо просту формулу: коректне й цілковите з'ясування необхідної інформації = посвідчення законного правочину, який містить усі істотні і важливі умови для сторін = відсутність суперечок, сумнівів, оскаржень нотаріальних дій = попереджання негативних наслідків у майбутньому.

Варто також звернути увагу на те, що сама сторона не завжди може до кінця усвідомлювати всі ті моменти, які стануть наслідком посвідчення правочину, і не обов'язково говорити про хибний чи недійсний правочин. Йдеться про просте нерозуміння особою всієї природи правочину, її юридичну необізнаність. Візьмемо для прикладу укладення договору довічного утримання між бабусею та її онуком, який, з одного боку, дає чудові гарантії для літньої людини, що вона спокійно проживатиме старість і буде забезпечена всім необхідним, та для її родича, який матиме цілковитий доступ до квартири чи будинку тощо, а з другого - останній буде позбавлений права розпоряджатися цим нерухомим майном аж до смерті своєї бабусі. Відтак, якщо уявити не дуже приємну, але, на жаль, цілком реалістичну картину відсутності великого бажання в згаданого чоловіка доглядати рідну людину похилого віку, проте наявність мети заволодіти квартирою дорогої вартості для її подальшого продажу, то цей договір «не для нього та його ситуації». Як ми бачимо з цього прикладу, встановлення дійсності намірів сторін може виконати такі функції:

- з'ясована інформація й уточнення нотаріуса «покажуть» онукові те, що такий вид двостороннього правочину не спрацює і не підійде для його цілей;

- розкриє очі другій стороні, бабусі, на справжні наміри її онука та попередить негативні наслідки у вигляді доживання свого віку без домівки та догляду, якщо її все ж умовлять на звичайний договір дарування квартири.

3. Принцип обґрунтованості нотаріальних актів. Зважаючи на той факт, що нотаріальний акт є завершенням процедури посвідчення правочину, то аутентичність і ступінь його обґрунтованості залежать від таких чинників:

- підставами для посвідчення правочину повинні бути тільки дійсні обставини, що підтверджуються достовірними документами та відомостями¹⁰;

- нотаріус має отримувати від сторони / сторін тільки безспірні докази про існування таких обставин;

- нотаріус повинен всебічно, повно, об'єктивно й безпосередньо з'ясувати дійсні наміри сторін правочину¹¹;

- у нотаріуса повинна бути впевненість у тому, що наміри особи, яка звернулася за вчиненням такого правочину, є дійсними, свідомими, а всі дії й пояснення останньої робляться без примусу та за власним бажанням.

Варто обговорити думку науковців, що нотаріальний акт буде обґрунтованим, якщо висновки й фактичні обставини вчинюваної нотаріальної дії, зроблені нотаріусом після з'ясування задумів сторін відповідного правочину, будуть відповідати дійсним взаємовідносинам сторін¹². Згідно з іншою позицією, з якою варто погодитися, говорити про так звані взаємовідносини сторін доволі передчасно, адже на відміну від судової цивільної справи, правові відносини сторін у нотаріальному процесі ще не існують, адже на всіх його етапах, аж до підписання відповідного правочину, взаємодія, відносини між сторонами тільки набувають відповідного нотаріального посвідчення. Тому висновки нотаріуса щодо доцільності посвідчення того чи іншого правочину за результатами проведення процедури з'ясування задумів мають відповідати саме встановленим обставинам, намірам і волевиявленню сторін, а не взаємовідносинам, які ще не виникли між ними, адже акта ще фактично не існує, а правочин не посвідчений, тому і наслідків від такої нотаріальної дії ще немає¹³.

Серед інших засад, що перелічуються в цій статті, обґрунтованість нотаріальних актів є унікальною, у силу превентивності її характеру, адже самого нотаріального акта ще немає. Якщо взяти до уваги інші ідеї - ідеали, такі як принцип нотаріальної таємниці, національної мови, комплексності, морально-етичних стандартів нотаріуса, диспозитивності та інші, то можна побачити таку спільну рису: усі вони застосовуються нотаріусом під час процедури встановлення намірів сторін правочину як та база, ті правила, якими треба керуватися для того, щоб цей процес був законний, корисний і ефективний. Усі ці засади детально описують поведінку, що повинна бути в нотаріуса, та особисті й професійні навички і якості, якими необхідно володіти; при яких умовах відбувається з'ясування обставин; які критерії опитування й мета уточнення додаткових даних тощо. На противагу переліченим вище принципам, обґрунтованість нотаріальних актів не характеризує сам процес встановлення намірів та інші перелічені вище аспекти, а скоріше зобов'язує нотаріуса відповідально й детально перевірити наявність або відсутність певних фактів, аби правочин, який посвідчуватиметься в майбутньому, був законним, доцільним і ефективним, а сам нотаріальний акт - обґрунтованим, адже вся та інформація, яка буде отримана нотаріусом в ході обговорюваного процесу, і ляже в основу майбутнього документа¹⁴.

Для того, щоб продемонструвати вищесказане, візьмемо для прикладу договір дарування нежитлового приміщення. Посвідчувальний напис наприкінці даного правочину означатиме, що в межах відповідних стадій цієї нотаріальної дії нотаріусом вже була попередньо проведена процедура встановлення дійсності намірів сторін; перевірено й встановлено факт права власності відчужувача на таке нерухоме майно, відсутність заборони на дарування або арешту майна й дієздатність сторін правочину; з'ясовано, що посвідчення даного договору відповідає волевиявленню дарувальника та обдаровуваного, які правильно та однаково розуміють значення відповідного договору, його істотних умов, усвідомлюють ті правові наслідки, які можуть бути в результаті, і бажають їх настання тощо¹⁵. Крім того, не встановлення нотаріусом будь-якого факту, що має важливе значення, може спричинити таку ситуацію в подальшому, коли одна зі сторін або інша заінтересована особа буде заперечувати дійсність правочину й оскаржить його посвідчення в судовому порядку, - це буде підставою для визнання такого договору дарування недійсним унаслідок його необґрунтованості¹⁶.

Враховуючи зазначене, варто зауважити, що якщо два попередньо охарактеризовані принципи визначають вимоги до процедури з'ясування задумів сторін, то засада обґрунтованості нотаріальних актів характеризує саме той результат і наслідки, які настануть після нотаріального посвідчення відповідного правочину. Отже, він спонукає нотаріуса ретельно виконувати всі потрібні дії, щоб у майбутньому скласти, оформити та посвідчити законний документ, в основу якого будуть покладені всі ті, отримані в ході процесу встановлення намірів сторони, відомості, та який би містив необхідні істотні умови, був ефективним і влаштовував тих клієнтів, які звернутися за його нотаріальним оформленням, у чому і є його унікальність.

Отже, для даної засади встановлення дійсності намірів є надзвичайно важливим, бо дає змогу уникнути сумнівів і вагань, з'ясувати всі моменти та інформацію, що буде включено в подальшому в текст самого правочину, більш детально. За сутнісними ознаками ця процедура є одним з тих факторів, на базі яких буде створюватися нотаріальний акт, і чим краще та детальніше встановити всі бажання та наміри сторони, тим кращим вийде в результаті самий текст правочину, адже міститиме всі істотні умови й інші важливі пункти та характеристики.

Спеціальні принципи, які регулюють безпосередньо саму процедуру встановлення дійсності намірів сторін правочину, а не стосуються всього нотаріального процесу загалом, до яких слід віднести такі удосконалені та доповнені мною засади: професіоналізму, відповідальності, постійного самовдосконалення й підвищення кваліфікації нотаріуса. Однак аналіз процедури встановлення дійсності намірів сторін правочину, чинне законодавство України у цій сфері та наявні доктринальні праці переконали мене в недостатності вже існуючого регулювання. Саме тому вважаю за необхідне його розширити, додавши до переліку та охарактеризувати новий власний принцип - непередбачуваності та унікальності в підході нотаріуса при встановленні дійсності намірів сторін правочину.

На жаль, ні в законодавстві України, ні на доктринальному рівні наразі немає достатнього регулювання чи чіткого алгоритму дій нотаріуса під час з'ясування намірів сторін правочину, тож виправлення цієї ситуації і є однією з кінцевих цілей написання даної статті.

Варто зауважити, що кожний правочин, навіть складений за певним шаблоном чи зразком, є особливим, адже має свої, не схожі на інші характеристики, залежно від сторін, їх бажань і вподобань, істотних і додаткових важливих умов, кваліфікації й практики нотаріуса, складності та унікальності правовідносин, змін у правовому регулюванні, наукового прогресу та розвитку суспільства. Тож вважаю за необхідність застосовувати щодо кожного клієнта свій персональний підхід, використовуючи певний базисний алгоритм і деякі заготовлені питання для певних типів ситуацій, але з ефектом непередбачуваності, щоб особа не могла завчити певні відповіді, спираючись на однаковість запитань щодо кожного заявника чи виду правочину або ж передбачити їх. Кожна людина має свої особливості характеру, освіту, психологічний стан, рівень свідомості та IQ, а тому не можна підібрати 100% однаковий підхід щодо всіх. Крім того, не всі сторони право - чину можуть похизуватися відсутністю хибних намірів, адже тоді проблема взагалі б відпала. Ось чому комусь потрібно поставити не одне, а декілька додаткових запитань, хтось відповідатиме без вагань, а інші викликатимуть сумніви своєю поведінкою, для когось питання будуть здаватися легкими та навіть «непомітними» як прояв певної окремої процедури, а для іншої людини це буде сигналом приготуватися до приховування чи замовчування певних фактів.

Поряд з тим надзвичайно цікавим може бути процес з'ясування намірів під час укладання договорів, адже потрібно не тільки впевнитися щодо намірів кожної сторони окремо, а ще й зіставити думки та позиції даних осіб разом, аби переконатися в однаковому та правильному розумінню ними природи правочину, їх прав і обов'язків, правових наслідків. Усе це і вимагає унікального та непередбачуваного підходу з боку нотаріуса щодо кожної сторони правочину під час здійснення обговорюваної процедури.

Висновки. Отже, усі наведені аргументи дають впевненість у тому, що принципи встановлення дійсності намірів є не просто основоположними і базовими ідеями - ідеалами, що регулюють відносини між нотаріусом і стороною / сторонами відповідного правочину та між ними самими, їхня роль набагато важливіша й вагоміша - вони доповнюють законодавство в цій сфері та заповнюють прогалини, слугують орієнтиром для нотаріусів при проведенні процесу з'ясування, щоб мати можливість створити власний алгоритм дій і унікальний підхід до кожного клієнта, не порушуючи норм права.

Тож мною було виокремлено найбільш потрібні засади серед вже існуючих у законодавстві України й вітчизняній доктрині та підлаштовано їх до процесу встановлення дійсності намірів. Деякі з них було доповнено та, за результатами дослідження, створено й охарактеризовано новий власний принцип, якого, на мою думку, бракувало для ефективного й коректного регулювання в цій сфері, охорони прав та інтересів як сторони / сторін правочину, так і самого нотаріуса.

Література

1 Слинько Д.В. Загальні принципи юридичного процесу. Порівняльно-аналітичне право. 2019. №1. С. 49-53. С. 49.

2 Долинська М.С. Основні принципи нотаріального процесуального права України. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. №4. С. 55-58. С. 55.

3 Ільєва Н.В. Принципи нотаріальної діяльності в Україні. Вісник Одеського національного університету ім. І. І. Мечні - кова. Правознавство. Вип. 1 (22). Т. 19. 2014. С. 116-122. С. 116, 118.

4 Долинська М.С. Основні принципи українського нотаріального права. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2012. Вип. 1. С. 99-108. С. 104.

5 Череватенко І. М. Принципи безпосередності та диспозитивності у нотаріальному провадженні щодо посвідчення без - спірних прав. Підприємництво, господарство і право. 2016. №11. С. 53-57. С. 56.

6 Фурса С.Я. Теорія нотаріального процесу: наук.-практ. посіб. Київ: Алерта. Центр учбової літератури. 2012. С. 105.

7 Цивільний кодекс України від 16.01.2003 №435-IV. URL: https://zakon.rada.gov. Ua/laws/show/435-15#Text_

8 Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 року № z0282-12. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/z0282-12#Text

9 Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 №3425-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3425-12

10 Дякович М.М. Нотаріальний акт як інструмент охорони (захисту) інтересів учасників цивільних правовідносин. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013. №9. С. 20-27. С. 24.

11 Фурса С.Я., Лисенко Л.С. Законність і обґрунтованість нотаріальних актів. Вісник Вищої ради юстиції. 2011. №1 (5). С. 174-185.

12 Дякович М.М. Названа праця.

13 Баранкова В.В. Принцип обґрунтованості нотаріальних актів. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2021. №51. С. 88-91. С. 89.

14 Фурса С.Я., Лисенко Л.С. Названа праця.

15 Баранкова В.В. Названа праця.

16 Череватенко І.М. Принцип законності та обґрунтованості нотаріальних актів щодо посвідчення безспірних прав. Науковий вісник Херсонського державного університету. Вип. 5. Т. 1. 2015. С. 151-156. С. 155.

Размещено на Allbest.ru