Державність - основа політико-правового буття українського народу: історія та сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державність - основа політико-правового буття українського народу: історія та сучасність

Олександр Батанов,

доктор юридичних наук, професор,

Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Анотація

У статті висвітлено доктринальні та прикладні політико-правові проблеми генезису та розвитку української державності у контексті викликів сьогодення. Розглянуто концептуальні питання людського виміру української державності, стратегії її розвитку через призму реалізації та захисту прав людини. Акцентовано увагу на фундаментальних викликах модернізації української державності з позиції принципів класичного конституціоналізму. Досліджено проблеми української державності в аспекті формування в Україні громадянського суспільства, інститутів соціальної правової держави, парламентаризму та здійснення децентралізації влади.

Ключові слова: державність, держава, Українській народ, суспільство, публічна влада, демократія, конституційна реформа.

Oleksandr Batanov, Doctor of Sciences (Law), Professor, Leading Researcher of Department of Constitutional Law and Local Self-government of the Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine держава українській народ суспільство

Statehood - the basis of political and legal being of the Ukrainian people: history and modernity

Abstract. The article highlights the doctrinal and applied political and legal problems of the genesis and development of Ukrainian statehood in the context of today's challenges. It is proven that Ukrainian statehood is an inviolable requirement of the existence of the Ukrainian people and their sovereign will, the entire centuries-old history of Ukrainian statehood and the right to self-determination exercised by the Ukrainian nation, the entire Ukrainian people. This is a determining factor in strengthening civil harmony on the land of Ukraine and the foundation of the national identity of the Ukrainian people, national patriotic consciousness and spirituality. Preservation of the foundations of national statehood, protection of the state sovereignty of Ukraine, the integrity and inviolability of its territory determines the content and direction of the state's foreign and domestic policy and is the object of Ukraine's national security, the cause of the entire Ukrainian people.

The problems of the history, theory and practice of Ukrainian state-building in the conditions of full-scale armed aggression of the Russian Federation and the Russian-Ukrainian war are considered. It is proven that the Ukrainian people and the Ukrainian state faced a number of complex systemic internal and external threats and challenges, primarily related to such fundamentalconstitutionalvaluesas sovereignty,independence, freedom, democracy, territorial integrity, etc. Parallels are drawn between the historical past and the present in the context of the relationship between Ukrainian statehood and Horde Muscovy.

It is proven that statehood is a broad, multi-structural concept that consists of various elements, one of which is the state. At the same time, statehood and the state are concepts that do not coincide, they cannot be equated. The concept of «statehood» in the categorical apparatus of modern political and legal science performs a number of explanatory, axiological and identifying functions that reveal the substantive and formal-legal specificity of various stages of this process in the direction of the formation of a sovereign state and its institutions

The conceptual issues of the human dimension of Ukrainian statehood, the strategy of its development through the prism of the realization and protection of human rights are considered. Attention is focused on the fundamental challenges of modernization of Ukrainian statehood from the standpoint of the principles of classical constitutionalism. Certain trends in the development of Ukrainian statehood in the aspect of the formation of civil society in Ukraine, institutions of a social legal state, parliamentarism and implementation of power decentralization are outlined.

Key words: statehood, state, Ukrainian people, society, public power, democracy, constitutional reform.

Постановка проблеми

Події останнього десятиліття, насамперед Революція Гідності, окупація Автономної Республіки Крим, м. Севастополь та окремих районів Луганської та Донецької областей, а з 24 лютого 2022 року - повномасштабна збройна агресія російської федерації, не лише істотно вплинули на життя українського суспільства та вектор державного розвитку України, а й кардинально змінили її місце і роль на геополітичній шахівниці Світу. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність соціально-філософського, конституційно-правового та політологічного аналізу тих процесів, що відбуваються сьогодні у громадянському суспільстві та державі, які, безумовно мають вирішальне значення в історії вітчизняної державності.

Сьогодні не викликає сумнівів, що українська державність - непорушна вимога буття Українського народу та його суверенної волі, усієї багатовікової історії українського державотворення та здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення. Це визначальний чинник зміцнення громадянської злагоди на землі України та фундамент національної ідентичності Українського народу, національної патріотичної свідомості та духовності. Збереження устоїв національної державності, захист державного суверенітету України, цілісності та недоторканності її території визначає зміст та спрямованість зовнішньої і внутрішньої політики держави та є об'єктом національної безпеки України, справою всього Українського народу.

Попри труднощі та виклики, обумовлені російсько-українською війною, сутністю та метою процесів демократичної еволюції української державності, усіх сфер функціонування громадянського суспільства та соціально-правової держави має бути їх наповнення гуманістичним змістом, створення умов для усебічного забезпечення і захисту юридичними засобами прав людини, досягнення гармонії свободи і конституційного правопорядку.

Також, найважливішими проблемами сьогодення в Україні залишаються питання організації державної влади, її джерел, завдань і функцій, вирішення яких потребує сучасної стратегії, яка б не тільки відображала загальні риси, властиві будь-якій державній владі, а й особливості, обумовлені національними традиціями державотворення та викликами і наслідками російсько-української війни.

Виклики сьогодення вимагають як від теоретиків, так і практиків державотворення і правотворення, визначення сутності і змісту системи демократичних цінностей, їх ролі в державно-правових процесах, насамперед розвитку конституціоналізму, парламентаризму, децентралізації тощо.

Варто звернути увагу й на те, що спадкуючи багатовікову московитську традицію щодо «українського питання», сучасна російська збройна агресія проти України, виразно показала, що серед широкого арсеналу засобів її підготовки і здійснення путінський режим задіяв масштабні пропагандистські кампанії, базовані на активному використанні історичного наративу. Ординські експансіоністські амбіції та імперські традиції змусили владну верхівку росії останніми роками вкотре вдатися до численних історичних екскурсів, фактичного тиражування викривлень та фальсифікацій московських історіографів. Усе це свідчить про те, що сторіччями виношуване російським режимом упокорення України має не лише воєнно-політичний, а й історичний фронт.

Успішність модернізаційних процесів у сфері реформування інститутів вітчизняної державності передбачає не тільки наявність його концептуальної обґрунтованості, а і необхідний науковий супровід на різних етапах та стадіях перетворень. У зв'язку з цим, важливим, яке має як суто доктринальне, так і конституційно-нормативне, соціально-політичне та ідеологічне значення, було й є питання щодо аксіологічних, гносеологічних, онтологічних, сутнісно-субстанцій- них, функціонально-телеологічних та інших ознак державності як основи політико-правового буття Українського народу.

Слід констатувати, що сучасна юридична та політична наука не приділяє належної уваги питанням системного дослідження проблем людського виміру конституціоналізму, парламентаризму та децентралізації у контексті розвитку вітчизняної державності. Незважаючи на велику кількість наукових праць, присвячених проблемам державотворення та правотворення, у науці майже не дослідженими залишаються питання принципів, функцій та механізму української державності, суб'єктно-об'єктних взаємозв'язків у системі координат людина, держава влада та громадянське суспільство, що значною мірою обумовлює актуальність даного дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Окремі аспекти теорії української державності, її генезису, форм та принципів, досліджували такі вітчизняні вчені та експерти, як В. Бабкін, І. Бойко, М. Гаврилов, В. Горбатен- ко, І. Кресіна, А. Крусян, Р. Мінченко, Л. Наливайко, Н. Оніщенко, М. Орзіх, С. Пирожков, Н. Пархоменко, В. Петришин, В. Погорілко, О. Святоцький, В. Смолій, В. Скрипнюк, О. Скрипнюк, Р. Стефанчук, І. Терлюк, Н. Хамітов, Ю. Шемшученко, О. Щербініна та ін.

Формулювання мети статті

Метою даної публікації є дослідження концептуальних проблем теорії української державності з позиції сучасної політико-право- вої науки та історії вітчизняного державотворення.

Виклад основного матеріалу

Для сучасної України проблематика захисту, сталого розвитку та збереження державності має особливе значення. Відповідно до Конституції Україна - це суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. За формою територіального устрою наша держава є унітарною. Сьогодні, в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації та російсько-української війни, перед Українським народом та українською державою постала низка складних системних внутрішніх та зовнішніх загроз та викликів, насамперед, пов'язаних з такими фундаментальними конституційними цінностями, як суверенітет, незалежність, свобода, демократія, територіальна цілісність тощо.

Попри те, що відповідні політико-правові цінності, покладені в основу організації та функціонування усього конституційного механізму української держави, відігравали та відіграють колосальну роль у процесах становлення, розвитку, збереження та зміцнення вітчизняної державності, існують колосальні проблеми щодо стратегії її політико-правового, соціально-економічного та культурного розвитку в умовах глобалізації, європейської та євроатлантичної інтеграції. При цьому, якщо до 2014 року відповідні цінності як квінтесенція організації української державності сприймалися як аксіома, то після окупації Автономної Республіки Крим та повномасштабної збройної інтервенції путінської московії проти України, проблеми суверенітету, незалежності, цілісності і недоторканності державної території набули важливого практичного значення.

Від початку російської агресії проти України в 2014 р. російська федерація постійно нарощує потенціал не лише військово-політичних, а й деструктивних гібридних впливів гуманітарного плану. Під впливом змін у воєнній ситуації, а останнім часом - низки суттєвих поразок на фронті, набір вимог та намірів агресора зазнає перманентних модифікацій. Від багаторічних спроб розіграти сценарії федералізації України, викривленого бачення власної та української історії, маніакального нав'язування нам офіційного статусу російської мови як другої державної та спроб змінити зовнішньополітичний вектор розвитку України, насамперед щодо курсу до європейської та євроатлантичної інтеграції, путін- ська росія сьогодні пропагує дикунські тези щодо «дефа- шизації», «денаціфікації» тощо.

Як зазначає професор історії Єльського університету і постійний співробітник Інституту людських наук у Відні Тімоті Снайдер, «у мандрівника в часі з 1930-х років не було б труднощів з визначенням путінського режиму як фашистського. Символ Z, мітинги, пропаганда, війна як очищуючий акт насильства, масові поховання поблизу українських міст - роблять це очевидним. Війна проти України не лише повернення до традиційного поля битви фашизму, але й повернення до традиційної фашистської мови і практики, де інші люди існують для того, щоб бути колонізованими, Росія невинна через своє давнє минуле, існування України - то міжнародна змова, а війна - це відповідь на неї. ... Фашисти, що називають інших людей «фашистами», - це фашизм, доведений до абсолюту в своїй нелогічності, культ безглуздості, кінцева точка, де мова ненависті міняє місцями реальність та вигадку, а пропаганда є чистим наполяганням. Це апогей домінації волі над розумом. Називати інших фашистами, будучи самому фашистом, - суть путіністської практики» [1]. По суті це те, що американський філософ Джейсон Стенлі називає «підривною пропагандою» [2], Тімоті Снайдер «шизофашизмом» [1], а українці - «рашизмом» [3].

Стрімко рухаючись протягом останніх двох десятиліть до «абсолютизму, більше того, до імперського абсолютизму», росія стала державно-політичним утворенням, «в якому лідер концентрує в собі цілепокладання, а іншим надається можливість лише цілереалізації з більшою чи меншою мірою ініціативи». По суті сьогодні цю «генеральну лінію» формує одна особистість - кривавий диктатор Путін. Це доволі чітко нагадує епоху Сталіна, коли цивілізаційний рух країни спрямовувала одна особистість, яка була оточена улюбленими ідеологами, міністрами, пропагандистами, письменниками, митцями. Очевидно, що постать Сталіна є магнетичною для Путіна, а повоєнний СРСР, який поширив свій вплив на Східну й Центральну Європу, сприймається як ідеал геополітичного успіху. Очевидно, що бажанням Путіна є включення економічного, інтелектуального, військового й духовно-культурного потенціалу України в імперський простір московії. Це пояснюється не лише прагматичними причинами, а й екзистенціальним бажанням з'єднатися зі своїм корінням - Києвом як «матір'ю міст руських».

Це й зумовлює позараціональний, екзистенціальний характер війни проти України. У світогляді Путіна та його кремлівського оточення сучасна Україна не має прав на спадок Київської Русі; Київ у цьому світогляді, по суті, стає матір'ю міст не руських, а російських. Саме це зумовлює непримиренність Путіна в цій війні. У нинішній війні крім геополітичних і економічних питань вирішується питання екзистенціально-політичне - питання про те, хто є аутентичним нащадком Київської Русі - Україна чи Росія? Це означає, що Росія, всупереч своїм заявам, передусім воює не з колективним Заходом чи НАТО, а з усією військовою жорстокістю вирішує віковічну суперечку з Україною [4, с. 39-40].

Слід зазначити, що Україна та українська державність протягом десятиліть була не лише об'єктом інформаційно-пропагандистської політики російської федерації, а й «окремим питанням» московської геополітики. Значною мірою саме внаслідок недооцінки відповідних геополітичних сценаріїв Україна опинилась в сучасних умовах окупації та повномасштабної збройної інтервенції збоку північного сусіда.

Яскравою ілюстрацією такого роду експансіоністських сценаріїв є позиція одного із ідеологів «руського миру» та «сірого кардинала путінізму» О. Дугіна. Так, у своїй книзі «Основы геополитики» [5], опублікованій ще у 1997 році, яка витримала кілька видань, абсолютно відверто констатується, що «геополітичний аналіз внутрішніх російських геополітичних проблем не може бути здійснений без урахування більш загальної, глобальної картини місця Росії в геополітичному ансамблі». Обґрунтовуючи «планетарну роль і значення Росії» [5, с. 297], О. Дугін, окремо порушує «українське питання». З метою повного відтворення позиції, схваленої кафедрою стратегії Військової Академії Генерального штабу російської федерації та рекомендованої для вивчення усіма профільними військовими та цивільними навчальними закладами у сфері міжнародних відносин російської федерації, відтворимо зміст відповідних положень повністю.

Зокрема, О. Дугін пише: «Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт. Без чорноморського узбережжя від Ізмаїла до Керчі Росія отримує настільки протяжну прибережну смугу, реально контрольовану невідомо ким, що саме її існування як нормальної і самостійної держави ставиться під сумнів. Чорне море не замінює собою виходу до «теплих морів» і його геополітичне значення різко падає за рахунок стійкого атлантистського контролю над Босфором і Дарданеллами, але воно, щонайменше, дає можливість убезпечити центральні регіони від потенційної експансії турецького впливу, будучи найбільш зручним, надійним і не дуже дорогим кордоном. Тому поява на цих землях нового геополітичного суб'єкта (який, до того ж прагне увійти в атлантичний союз) є абсолютною аномалією, до якої могли призвести тільки абсолютно безвідповідальні, з геополітичної точки зору, кроки».

«Україна, - вважає О. Г. Дугін, - як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику безглуздо. Це не означає, що культурно-мовна або економічна автономія України повинна бути обмежена, і що вона повинна стати чисто адміністративним сектором російського централізованої держави (як, певною мірою, це було в царській імперії або при СРСР). Але стратегічно Україна повинна бути жорстко проекцією Москви на півдні і заході» [5, с. 348].

Таким чином, головною метою путінської агресії є не лише ліквідація української державності як юридичного суб'єкта на політичній мапі Світу - держави Україна, а й знищення усієї києво-руської ідентичності, яка консолідує українську політичну націю та є квінтесенцією української державності в синергетичній єдності її аксіологічних, гносеологічних, онтологічних, цивілізаційних, інституціональних, конститутивних, нормативних, функціонально-телеологічних, генезис- них, національних та ментальних параметрів, які еволюційним шляхом склалися протягом тисячолітньої історії України-Руси.

Так, в сучасній юридичній доктрині доводиться, що в основу «конструювання» каркасу української державності власне як національної лягли константи спільних для усіх соціальних верств сутнісних природньо-право- вих ментальних цінностей, які були й залишаються актуальними, значимими від часу закладення основ національної державності - й до сьогодні. При цьому у процесі українського національного державотворення такою цінністю був концепт «вольності» й похідні від нього - архетипи «воля» і «свобода», «рівність» і «справедливість». Також відзначається, що змістове навантаження поняття історичних «вольностей» дещо ширше від сучасного переважно юридичного за своїм змістом поняття «прав і свобод» [6, с. 13].

На відміну від споконвічної тяглости демократичних традицій в українських землях, в московітській традиції завжди превалювали автократичні та тоталітарні державотворчі практики. Тоталітаризм, як правило, розглядають як організацію державної влади, державний режим, що характеризується суцільним контролюючим впливом держави на всі сфери життєдіяльності суспільства, що обґрунтовується необхідністю досягнення високої мети, реалізації певної ідеї. Задля цієї мети створюються відповідні засоби - організаційні, інституційні, нормативні, покликані забезпечити опанування цією ідеєю масами та досягнення відповідної мети. Одна ідея та одна мета - проникає у суспільну свідомість, модифікуючи (заперечуючи та знецінюючи) історичний досвід, ментальність, формуючи нові уявлення про добро і зло та, відповідно, право і закон, про потреби нації, народу, держави і шляхи їх задоволення.

Зазвичай тоталітарні держави монополізують владу, забезпечують політичне панування однієї партії та її зрощення з державним апаратом; зводять на постамент главу держави - як політичного і державного лідера, з особою якого пов'язуються всі здобутки держави; негаразди і прорахунки, зазвичай, обґрунтовуються наявністю зовнішніх та/або внутрішніх ворогів; характеризуються слабкістю та поступовим зникненням інститутів громадянського суспільства, особливо це стосується політичних партій, рухів тощо; високим рівнем корупції; тотальним контролем культурної сфери: від освіти, ЗМІ до свободи совісті, заборони релігійних організацій. В підсумку формується ідеологічно і духовно однорідне суспільство, об'єднане спільною, визначеною та обґрунтованою державою, ідеологічною метою, здатне заради неї долати різного розу соціально-економічні труднощі, вважаючи їх тимчасовими. У розумінні ідеологів тоталітаризму саме його основні риси і є його цінністю, оскільки спряють формуванню міцної держави.

Історичними прикладами згаданих режимів, безумовно з різними за змістом ідеями, походженням, метою тощо, є Німеччина періоду Третього рейху з ідеєю зверхності арійської раси, СРСР та комуністична ідеологія, режими Франко в Іспанії, Хо Ши Міна у В'єтнамі, Хусейна в Іраці, КНР з ідеєю культурної революції тощо. Примітно в цьому випадку те, що більшість тоталітарних режимів зникло в результаті військового конфлікту та поразки.

Падіння залізної завіси у 1991 році зумовило проникнення на терени Східної Європи, на територію бувших республік СрСР, а тепер - молодих демократій, неконтр- ольованого інформаційного потоку, який зруйнував, або поставив під сумнів радянські стандарти і стереотипи у всіх сферах суспільних відносин (економіці, культурі, освіті, політиці тощо), спричинив зміни у масовій суспільній свідомості. В підсумку - радянські стандарти не витримали конкуренції із стандартами життя розвинутих країн світу, що і стало однією з причин краху радянської ідеології. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права поступово проникли у правове поле цих країн та були закріплені на найвищому рівні. Зокрема, примат міжнародного права над національним, визнання людини найвищою соціальною цінністю, верховенство права, політичний плюралізм, непорушність приватної власності тощо. Втім, міжнародні стандарти та європейські цінності мали особливості та отримали різний зміст та прояви у різних пострадянських країнах. Важливо також розуміти безперечний вплив тоталітарного минулого на розвиток економіки, культури та політики тощо нових незалежних держав, насамперед сучасної російської федерації.

Наразі однією із серйозних загроз регіональній і глобальній безпеці є російський екстремізм, теоретично обґрунтований в ідеології «руського міра», яка в практичному контексті втілюється в правовій системі сучасної росії, в її внутрішній і зовнішній політиці. Передусім йдеться про задекларовану росією мету «збирання земель» та захисту російськомовних не залежно від те- риторіальності, повернення росії статусу «наддержави» та створення із сучасної Росії держави-цивілізації з великою місією. При цьому, цією місією виправдовуються будь-які злочини, навіть цинічні вбивства та тероризм.

Російська федерація є основною правонаступницею СРСР, сучасний державно-політичний режим якої, завдяки своїм особливостям, призвів до подій 2014 року - окупації Автономної Республіки Крим і розв'язання збройного конфлікту на Донбасі та 24 лютого 2022 року - повномасштабного вторгнення на територію України. Саме ці трагічні для Українського народу та держави Україна, а також всього демократичного співтовариства виклики зумовлюють нагальну потребу осмислення сутності та змісту державного режиму російської федерації [7, с. 51-52].

Слід зазначити, що феномен сучасної державності (у тому числі й насамперед - української) як складного та багатогранного явища неможливо повноцінно зрозуміти, розглядаючи її лише під якимось одним - юридичним, історичним, філософським, політичним, економічним або іншим, механічно виокремленим кутом зору. Це неминуче буде доволі вузький та однобічний погляд як на саму сучасну державність, так і обумовлені її історією, культурою, мовою, традиціями, завданнями, функціями проблеми.

Дискусії юристів та політологів на рівні загальних, таких, що часто-густо претендують на усебічність й універсальність схем та теоретичних конструкцій, подекуди уходять в сторону від юридичної та політичної конкретики, не розкривають сутності, змісту та значення тих глобальних метаморфоз, які відбуваються у вітчизняному державно-правовому просторі та які переживає сучасна українська державність, як з позиції її організації, так і функціонування і стратегії перспективного розвитку.

Тим не менш, у сучасній політико-правовій теорії сформувався доволі системний підхід на проблеми сучасної української державності [8-17], який дозволяє спроєктувати стратегічні напрямки щодо захисту і збереження історії української державності, перспективного розвитку інститутів державної влади та громадянського суспільства, гармонізації інтересів людини, територіальних громад, соціуму та держави.

Дослідження феномену державності, її сутності та змісту, сенсу та цінності, принципів устрою та механізмів ефективного функціонування, ролі та тенденцій розвитку є сьогодні одним із найбільш актуальних напрямів комплексного вивчення проблем влади та держави, їх ролі у суспільстві, його керованості, питань удосконалення правового, політичного та соціально-економічного життя суб'єктів суспільно-політичних відносин у їх взаємозв'язках та взаємодіях.

Державність - поняття широке, багатоструктурне, яке складається з різних елементів, одним із яких є держава. При цьому державність і держава - поняття, яке не збігаються, їх не можна ототожнювати. Слід погодитися з позицією Р. Мінченко, яка справедливо вказує, що поняття «державність» у категоріальному апараті теорії держави і права виконує ряд пояснювальних, ак- сіологічних та ідентифікуючих функцій, які розкривають змістову та формально-юридичну специфіку різних етапів цього процесу в напрямі формування суверенної держави та її інститутів [18, с. 8].

Вчені, які розглядають відповідну проблематику, як правило, виходять із розуміння категорії «державність» як набагато ширшої та глибшої за змістом аніж категорії «держава» [19], концептуально виходячи з того, що державність - це складний комплекс атрибутів, критеріїв, елементів, структур, інститутів публічної влади, обумовлений самобутністю політичних, соціальних, економічних, духовно-культурних традицій та умов життя конкретного народу або об'єднань народів на певному етапі розвитку суспільства. По суті це властивість, якість, стан суспільства на конкретному історичному етапі. Це той лад суспільних відносин, який впливає не тільки на державну владу, а й на інші державні інститути.

Так, наприклад, у вітчизняній політологічній науці склалася думка, що державність є якісною характеристикою, властивістю державноорганізованого суспільства, що (а) розкриває взаємодію органів державної влади і суспільства, направлену на забезпечення існування та функціонування держави; (б) окреслює характерні риси та особливості його перебування на конкретно історичному етапі розвитку. Стверджується, що державність - це складна і динамічна система зв'язків, стосунків та інститутів публічної влади, система, розвиток якої обумовлений відповідними особливостями соціально-економічних, політичних і духовно-моральних чинників життєдіяльності окремо взятого народу або співтовариства народів на певному історичному етапі їхнього розвитку. При цьому, поняття державності не зводиться до переліку державних функцій та структур, воно не може ототожнюватися із поняттям «держава» [19].

Заслуговує на увагу позиція О. Щербініної, яка розглядає феномен державності у синергетичному зв'язку із категорією суверенітет. На її переконання, взаємозв'язок суверенітету та якісних параметрів державності проявляється у наступному:

1) рівень суверенітету держави корелює з якістю його функціонування. Ефективне виконання державою функцій забезпечує високий рівень її розвитку та суверенітету. Здатність самостійно вирішувати внутрішні проблеми і бути здатною реагувати на зовнішні загрози - це характеристики держави з високим рівнем суверенітету. Високі показники ефективності функціонування держави забезпечують реальний суверенітет держави;

2) внутрішній суверенітет держави забезпечується високорозвиненою економічною сферою, ефективною політичної сферою та оптимальною діяльністю політичних еліт (де під оптимальністю розуміється здатність еліт ефективно управляти наявними ресурсами в заданих умовах); зовнішній суверенітет, поряд з уже зазначеними елементами, додатково детермінується ефективною військової сферою. Однак провідним фактором суверенності є внутрішня ефективність держави;

3) рівень суверенітету держави варіюється в залежності від її розташування в світовій системі. Наближення країни за основними параметрами до «ядра» або віддалення від нього, відповідно. збільшує або зменшує ступінь суверенності держави;

4) зростання рівня суверенітету окремих перехідних держав не вигідний лідерам глобалізаційних процесів. Спроби підвищення ефективності провідних сфер функціонування окремих держав будуть суперечити інтересам провідних держав, а, отже, блокуватися з їхнього боку. Здатність проводити самостійну національну стратегію є показником високого рівня суверенітету держави [20, с. 6-7].

Поширеним трактуванням поняття «державність» є те, яке дає академік НАН України Ю. Шемшученко. На його думку, це специфічна ознака державно-політичної організації суспільства. Маючи багато значень, термін «державність», вважає він, вживається: а) як синонім держави в цілому чи держави відповідного історичного типу (феодальна державність, буржуазна державність тощо); б) для характеристики системи (механізму) політичної організації суспільства; в) з метою визначення ступеня розвитку системи органів держави (державного апарату). Характер державності, вважає Ю. Шемшу- ченко, обумовлений обсягом суверенітету тієї чи іншої держави. Зокрема, в Україні головними факторами суверенної державності є специфічні форми державної політичної організації суспільства (форма правління, державний устрій, організація державної влади тощо), державницька ідеологія і традиції, державна мова, державна символіка тощо. Саме з цими факторами пов'язаний суспільний і політико-правовий зміст державності як засіб забезпечення суверенного розвитку України [21].

У цьому контексті феномен державності необхідно розглядати як систему (складний комплекс елементів, структур та інститутів публічного владарювання), а також компонентів неполітичного характеру, обумовлених самобутністю соціально-економічних, духовно-моральних, ментально-правових, геополітичних умов життєдіяльності конкретного народу на різних етапах його історії. Державність, таким чином, це багатоаспек- тний феномен та багатопланове системне публічно-правове утворення, яке має унікальну національно-духовну природу та культурно-історичну основу, притаманні їй типи легітимації влади та правопорядку, враховуючи, що на функціональному та інституціональному рівнях у синергетичній єдності проявляються особливості того чи іншого державно організованого суспільства.

Так, наприклад, осмислюючи державотворчу місію України впродовж її тисячолітньої історії на тлі сьогоднішніх завдань і викликів, академік НАН України В.

Смолій справедливо стверджує, що «у широкому розумінні формування держави є складним, багатовимірним і тривалим процесом, який обіймає подекуди навіть цілі історичні епохи». Тому «пов'язувати виникнення держави з якимись датами й подіями, - справа досить умовна, проте все-таки існують певні віхи, що визначають майбутність держави. Такою віхою є Хрещення України-Ру- си. До того ж конституювання державності відбувалося на своєрідному цивілізаційному перехресті Заходу і Сходу, культурному пограниччі римо-католицького, православного і мусульманського світів» [22, с. 26-27].

У цьому контексті вагомий потенціал має погляд на розуміння державності І. Терлюка як «історично мінливий, проте завжди комплексний процес формування суспільних інституцій, що супроводжується політичною, етнічною, природно-ментальною, культурною та економічною інтеграцією населення, що співставна і паралельна з націоґенезом». При цьому він наголошує, що «державність завершується постанням суверенної держави, або й (тимчасово чи назавжди) невдачею; остання свідчить про недосконалість чи незавершеність процесу еволюції». У будь-якому випадку, на його думку, поняття державність виступає «суголосним з поняттям національного державотворення, під яким пропонується розуміти комплексний (такий, що охоплює політичні, правотворчі, культурні, політичні, міфотворчі (в розумінні політичного міфу), релігійні тощо чинники) й довготривалий процес, спрямований на усвідомлення / утворення / розбудову народом власної (національної) держави».

Також І. Терлюком акцентується увага на нерів- нозначності понять «українська державність» і «українська національна державність». Зокрема, відзначено, що «українська державність у вітчизняній науці традиційно ототожнюється з історичним буттям українського народу, починаючи з часу його формування, себто III - IV ст. або появи перших слов'янських політичних утворень на території України. Натомість, виникнення української національної державності (держави) припадає на час формування нації, тобто історично ближчий період» [6, с. 11-12].

Звідси необхідно розглядати державність з аксіоло- гічної точки зору, яка розкриває ціннісний потенціал цього багатогранного феномену з позиції практики державотворення та конституційно-правової та політичної ідеології, системи ідеалів та ідей про державу, її форму, устрій та режим як конституційні цінності (їх генезис, систему, форми вираження, методи та ступінь реалізації і захисту). Так, наприклад, суверенність, демократизм, соціальність, правовладдя (верховенство права), унітарність, цілісність та недоторканність території, поділ влади, державна символіка, децентралізація та субсидіарність є сенсоутворюючими цінностями конституційного ладу України та української державності [23, с. 11; 24, с. 104, 174]. При цьому, розглядаючи феномен конституційних цінностей у суб'єктному контексті, сучасні вітчизняні дослідники доводять, що найвищими ієрархічними цінностями є свобода та справедливість (цінності громадянського суспільства) та суверенітет, незалежність і унітаризм (цінності, що стосуються української державності). Саме вони виступають засобом зближення особистостей, культур, народів та універсальним інструментом досягнення соціальної злагоди та миру [25].

Погляд на державність з гносеологічної (епістемоло- гічної) дає знання про державотворчі процеси в окремих європейських країнах, європейському континенті в цілому та загальноцивілізаційному значенні з точки зору формування українського, європейського та світового конституціоналізму, процесів демократизації, глобалізації та європейської міждержавної інтеграції. У цьому контексті, еволюція вітчизняного державотворення - це тривалий, розтягнутий у часі та просторі процес, який складається із сукупності історичних етапів, критеріями виділення яких як правило є різкі, переломні моменти у розвитку суспільства і держави, демократії та владних інститутів, які були викликані сукупністю загально цивілізаційних, державних та регіональних, внутрішніх та зовнішніх, соціально-правових, геополітичних, господарсько-економічних, духовно-культурних, екологічних, націобезпекових та інших тенденцій і процесів, які детермінують можливість виникнення, визнання та розвитку суверенної демократичної державності. Саме тому, на наш погляд, Конституція України була прийнята парламентом України «спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення».

Осмислення як історичного, так і сучасного досвіду вітчизняного державотворення через призму цивіліза- ційного підходу дозволяє зрозуміти перспективи політичного та соціально-економічного розвитку України як суверенної держави у віддаленому майбутньому. Ци- вілізаційний підхід дозволяє зрозуміти сенс національного державотворчого досвіду та порівняти його з досвідом конституційного будівництва тих зарубіжних демократій, де він став стійкою цивілізаційною традицією. У цьому аспекті, зокрема, розкривається процес формування парадигмальної конструкції української державності як теоретичного відображення політичної, соціально-економічної, екогуманістичної, інформаційної та націобезпекової стратегії та практики розвитку Українського народу.

Важливість осмислення цивілізаційного контексту у розумінні української державності пов'язана насамперед з феноменом соборності, її ролі в реалізації української національно-державницької ідеї, її значенням в сучасному державотворчому процесі. Сучасне розуміння поняття соборності, яке в політичному лексиконі українців появилося в середині ХІХ ст., почало викристалізовуватися змістовно на рубежі ХІХ-ХХ ст., коли звертання до досвіду минулого набувало особливої актуальності і гостроти у зв'язку з новим етапом українського національно-визвольного і державницького руху. Цей рух у кінцевому рахунку призвів до історичної Злуки УНР і ЗУНР 1919 р., формування того етнотери- торіального ландшафту і відповідного соціуму, який успадкувала незалежна Україна в 1991 р. як самостійна держава.

На думку Я. С. Калакури, можна простежити не менше п'яти компонентів соборності. По-перше, це природно-географічний ландшафт, тобто унікальна територія, «батьківська земля», на якій впродовж понад два тисячоліття формувався український етнос. Особливості цієї території полягають в її самодостатності для організації життя соціуму: оптимальне співвідношення суходолу, рік, озер, морів, гір, лісів, наявність рідкісних чорноземів, багатющих корисних копалин, в унікальному розташуванні на міжцивілізаційному рубежі, на магістральних шляхах міжнародного сполучення, що надає їй виняткового геополітичного і військово-стратегічного значення. Соборність території сучасної України визначена її державними кордонами і гарантується міжнародним правом, але, як засвідчує досвід, є сили, які ставлять під сумнів цілісність, неподільність і непорушність державної території України.

По-друге, це - головний чинник - людський, український етнос, основу формування якого склали дуже близькі між собою слов'янські племена, успадкувавши чимало знарядь праці, організації побуту, звичаїв, традицій, обрядів від дослов'янських народів. Український народ з огляду соборності виступає, з одного боку, як ідентичність за критеріями громадянства, що сучасна етнополітологія трактує як інститут української політичної нації. З другого боку, домінуюче ядро українського народу складає етнічна ідентичність українців, тобто українська етнічна нація, котра виходить за межі України, репрезентує себе як світове українство

По-третє, культурно-духовний чинник, який найменше піддається універсалізації та уодноманітненню. Цей чинник соборності дуже чутливий і суперечливий, він наштовхується на рифи об'єктивного і суб'єктивного характеру, потребує підвищеної уваги до себе з боку регулятивної функції держави. Йдеться про такі компоненти цього чинника як мова спілкування, історична пам'ять, релігія, обряди, звичаї, традиції, менталітет тощо.

По-четверте, це організація суспільства, тобто державний чинник. Унікальність українського державотворчого процесу зумовлена його історичними особливостями, значною мірою ґрунтується на модерному українському міфі, який виводить коріння організації первісного суспільства та зародження державного життя на землях України з дослов'янських та ран- ньослов'янських часів. Відлік хронології українського суспільно- політичного життя включає княжу добу, козацько-гетьманські часи, державне життя українців у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московської держави, Російської, Османської та Ав- стро-Угорської імперій, а також Польщі, Румунії та Че- хословаччини. Період Української революції 1917-1921 рр. залишив у спадок цілу палітру різноманітних державних утворень, що втілювали різні моделі державної організації, але сповідували ідею спільної держави. Кроком до уніфікації державного життя стала радянська доба, на міфах якої сформувалося те покоління, яке взяло на себе фундацію творення Незалежної України. Власне тут закорінені деякі причини, що продукують ті дискусії, які ведуться й сьогодні. Гострота цих дискусій нерідко розхитує політичну соборність України.

І, нарешті, п'ятий компонент соборності - це міжнародний, або геополітичний чинник історичного процесу соборування України. Сам перебіг історичного розвитку, який, з одного боку, сприяв утвердженню української ідентичності, стимулював консолідацію етносу, формування нації, державотворчі процеси, забезпечення цілісності України, а з іншого боку, наражався на дію відцентрових, деструктивних, сепаратистських сил, а ще в більшій мірі на ворожі зовнішні фактори, спротив наших сусідів, які в своїх інтересах прагнули ослабити, розділити, колонізувати Україну, захопити її території і скористатися унікальним природним і людським потенціалом [26, с. 63-67].

На відміну від національних устоїв державотворення, російська політико-правова традиція, як ми зазначали раніше, базується на абсолютно протилежній за своєю філософією, здебільшого імперській за суттю та функціями, парадигмі. Наслідком цього є історично властиве московії різке розшарування суспільства, значна частина якого живе на межі бідності, ведучи напівфеодальний спосіб господарювання та життя, відсутність так званих елементарних благ сучасної цивілізації, позбавлене бажання і можливості їх сприйняти та покращити якість власного життя. Зазначене сприяє перетворенню населення в однорідну масу, в якої відсутня і свобода вибору і свобода дій. Бідність населення, низький рівень життя провокує та виявляється у залежності від влади.

Подібна аморфізація соціуму принципово змінює характер взаємовідносин лідера та народу. Тому тоталітарний вождь вже не сприймається як особистість, що володіє необмеженою владою та прагне нав'язати власну волю підлеглим, а швидше як керманич, що веде народ до «світлого майбутнього». Таким чином, виникає сліпа довіра до керманича з одночасним зникненням потреби в критичному осмисленні суспільних процесів, що відбуваються, формуванні власної думки, висловлення іншого, ніж визначене владою судження. У населення, просто в цьому немає потреби. З огляду на це, таке суспільство не може здійснити реального впливу на прийняття політичних чи правових рішень, захистити свої інтереси або навіть поставити такі питання. Звідси і певний потенціал ментальності відповідного суспільства (переконання у містичному призначенні, виховування культу сили, власної долі, ворожості до «іншого»).

В умовах соціально й ідеологічно поділеного суспільства за основу державотворчої політики Путіним було взято принцип «соціального контракту» - консолідації держави, бізнесу й суспільства. Ця політика дала йому можливість, з одного боку, централізувати владу, а з другого - не відмовитися від соціальних зобов'язань держави перед громадянами. Ментальне прагнення більшості населення жити в сильній державі, яку «всі бояться, але поважають», стало запорукою становлення політичної й економічної стабільності, розв'язання соціальних проблем, посилення ролі росії на міжнародній арені. Успіхи на цих напрямах сприяли легітимації

влади і забезпечили високий кредит довіри до неї з боку суспільства.

До того ж, як ми вже наголошували, протягом всієї історії росії формувалися основні засади державної ідеології, базовими складовими якої є цінності колективізму, російського православ'я, які захищаються державою та мають бути виключними для слов'янських народів, а їх підтримка та захист всюди є «історичною місією росії». Саме навколо цієї ідеї відбулося «об'єднання російського суспільства», що завжди демонструвало його готовність виконувати необхідні заради цієї мети дії. Відтак, цінності російського православ'я, як традиційні, проголошуються частиною державної ідеології. Йдеться про створення та пропагування новітньої версії християнських традиційних цінностей шляхом спрощення основних постулатів християнства, просування ідеї збирання «ісконно руських земель» в одну велику державу, що за різних обставин в реальності принципово малоймовірно, забезпечення мовної, культурної та цивілізаційної єдності [7, с. 52-53].

Зазначені та інші чинники в тій чи іншій мірі обумовлюють сутність, зміст, форму, принципи, цілі, завдання, функції української держави та розкривають парадигмально-цивілізаційні атрибути та ознаки української державності, які у своїй синергетичній єдності і дозволяють побачити її кардинальні відмінності від атрибутів московітського способу державотворення.

Узагальнення концептуальних підходів, що сформувалися у конституційній та політичній доктрині щодо розуміння феномену державності, дозволяють стверджувати, що властивостями, які характеризують останню, доцільно назвати:

а)системність - це властивість, яка характеризує державність як складне системне утворення, яке має внутрішню структуру та складається з тісно взаємопов'язаних, взаємодіючих елементів (держава, форма правління, державний устрій, політичний режим, публічна влада, правова система, політична та правова свідомість, державна мова, державна символіка (прапор, герб, гімн), політична та правова культура тощо);

б)динамізм та функціональність - це перманентна зміна державності у процесі її історичного розвитку під впливом різних політичних, економічних, соціальних, духовно-культурних, міжнародних, міжнаціональних, внутрішньо національних та інших факторів, під впливом закону суспільно-історичного розвитку тощо;

в)конкретність - це прояв державності у реальній дійсності конкретного суспільства в єдності усіх його аксіологічних, гносеологічних, онтологічних, цивіліза- ційних, інституціональних, конститутивних, нормативних, функціонально-телеологічних, генезисних, національних таментальних параметрів,якіеволюційним шляхом склалися протягом історії певної цивілізації. Завдяки цій властивості державність виявляється в тільки їй притаманних формах, тільки їй притаманних взаємовпливах та взаємодіях із суспільством;

г)цілісність - це єдність державності, яка відбивається в її стійкості, стабільності, яка реалізується в певному сталому державно-правовому та політичному режимі (контінуїтет). Цілісність характеризує державність як гармонійне утворення, з якого неможливо усунути (або до якого неможливо штучно додати) жоден із елементів, що складають її.

Попри відмінності у тлумаченні поняття державності, характеристиці її елементного складу, розумінні сут- нісних параметрів, більшість сучасних дослідників пов'язують цей феномен із принципами, цілями, завданнями, функціями держави, їх генезисом, сутністю, змістом, формами і методами реалізації тощо. У зв'язку з цим, державність, аналіз її ознак, структурних складових її системи тощо є актуальним питанням сучасної конституційної та політичної науки.

Важливими причинами генезису державності, еволюції функціональної ролі держави виявилися зміни, що відбувалися, насамперед, у економіці, серед яких не тільки збільшення обсягів виробництва й ускладнення економічних зв'язків, але і посилення ролі особистого чинника в розвитку сучасного виробництва.

Врахування досвіду політичної та економічної історії більшості демократичних держав сучасного світу, досвіду їх конституційного будівництва, а також відповідних тенденцій, які існують у сучасному праві та економіці, мають обов'язково враховуватися у процесах повоєнного соціально-економічного відтворення України.

Серед інших чинників, які є вкрай важливими для розуміння перспектив функціонування вітчизняної державності в умовах російсько-української війни та повоєнної відбудови суспільства та держави, слід виділити насамперед проблеми реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Відповідні положення щодо засад зовнішньої політики України містяться насамперед у преамбулі Конституції України, зобов'язуючи «підтвердити» саме «європейську ідентичність Українського народу». Ці конституційні телеологічні установлення мають фундаментальне стратегічне значення у забезпеченні захисту і збереження історії та сталого розвитку української державності.

Безумовно, ні в політико-правовій доктрині [27-33], ні в практичній діяльності української держави, її вищих органів та посадових осіб, не піддається сумніву євроінтеграціинии та євроатлантичний вектор зовнішньої політики. Втім, конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції об'єктивно стикається з проблемами співвідношення концептів «європейська ідентичність» Українського народу [34] та «національна ідентичність» Українського народу [35]. Адже за умов формування та розвитку Європейського Союзу як новітньої наднаціональної політичної спільноти пошук європейської ідентичності став викликом як для нових громадян Європи та її еліти, так і для соціальних теоретиків.

В академічному, медійному, політичному, повсякденному та інших дискурсах визначення європейської ідентичності є досить неоднозначними та нерідко полярними. Вони коливаються від її тлумачення як вирішального практичного та теоретичного інструменту подолання кризи Європейського Союзу до заперечення практичної значущості, а в теоретичному плані - до перетворення європейської ідентичності на концепт подібно до теорії нації-держави. При цьому, у доктрині, з одного боку, стверджується, що наявність європейської ідентичності не послаблює національну чи локальну ідентичність, оскільки за сучасних умов конструювання європейської ідентичності відбувається паралельно з реконструюванням національних ідентичностей; це актуалізує розрізнення не між національною та європейською, а між ексклюзивною (єдиною, фіксованою) та інклюзивною (множинною, гнучкою) ідентичностями [34].

З іншого боку, на сьогодні об'єктивно існує необхідність зміцнення та захисту української національної ідентичності, яка тривалий час вибудовувалася лише на основі історичної жертовності та сучасній політичній проблемності. Українська політика формування міжнародного іміджу десятиліттями була заснована на популяризації трагедії української історії.

Водночас, Україна постійно звертається до Європи із закликом про допомогу у вирішенні нескінченних внутрішніх політичних та економічних проблем. Відтак, формування української національної ідентичності природно є первинним відносно утвердження європейської ідентичності в Україні. Свідченням тому є, зокрема, і те, що Конституцію України було прийнято, насамперед, «спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення» (преамбула). Звернемо увагу й на те, що згідно частини третьої статті 6 Договору про Європейський Союз (консолідована версія) закріплювалося, що Союз шанує національну ідентичність держав-членів.