Методи цивільно-процесуального регулювання: традиційна та альтернативна концепції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи цивільно-процесуального регулювання: традиційна та альтернативна концепції

Олександр Іванович Котюк, кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного процесу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Резюме

Котюк О. І. Методи цивільно-процесуального регулювання: традиційна та альтернативна концепції.

У статті, з позицій сучасного рівня розвитку загальної теорії права та наукових здобутків у цих питаннях на галузевому рівні, проведено аналіз основних підходів до визначення методів цивільного процесуального регулювання та обґрунтовано пропозиції, спрямовані на їх удосконалення. Зокрема, розглядаючи цивільно-процесуальне регулювання як один із видів державної діяльності, автор: 1) ставить під сумнів концепцію наявності в цивільного процесуального права власного, єдиного, зумовленого його предметом, методу, і доводить, що величезна кількість завдань, які стоять перед кожним видом правового регулювання, може бути розв'язана тільки за допомогою відповідної системи наукових методів; 2) привертає увагу до того, що оскільки поняття «цивільне процесуальне право» і в суб'єктивному розумінні - як повноваження особи на певні цінності, і в об'єктивному розумінні - як система правових норм, і в наукознавчому розумінні - як система наукових знань, саме виконує функцію методу, то і в теорії, і в практиці правовідносин доцільнішим було б використання поняття не «метод права», а «методи правового регулювання»; 3) спростовує висновки, як про те, що метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним, так і про те, що його первинними складовими є лише «дозволи, зобов'язування та заборони»;

4) обґрунтовує висновок, що методи правового регулювання зумовлені не тільки його предметом, а й його метою та завданнями, які виникають у його ході; 5) орієнтує на те, що оскільки методи правового регулювання являють собою відповідну систему, то їх наукова характеристика є можливою лише з використанням методу класифікації; 6) привертає увагу до необхідності й кожен метод правового регулювання розглядати як системне явище, складовими якого є його зміст, яким є система відповідних вимог, правил, настанов, рекомендацій тощо, та його форма, якою є відповідний спосіб і процедура його застосування; 7) доводить, що оскільки методи правового регулювання використовуються в ході правовідносин, то як самі вони, так і форма та процедура їх застосування повинні бути визначені законом; 8) наводяться приклади можливих підстав класифікації методів цивільно-процесуального регулювання; 9) привертається увага до основних вимог, яким методи правового регулювання повинні відповідати.

Ключові слова: методологія, цивільне процесуальне право, правове регулювання, методи, зміст, процесуальна форма, система, класифікація.

Summary

Olexandr Kotiuk. Methods of civil procedural regulation: traditional and alternative concepts.

In the article, from the position of the modem level of development of general theory of law and scientific achievements in these issues at the branch level, the analysis of the main approaches to the definition of methods of civil procedural regulation is carried out and proposals aimed at their improvement are substantiated. In particular, considering civil procedural regulation as a type of state activity, the author:

1) put under a doubt conception of presence in the civil procedural law of its own, unique, predefined by its subject, method, and proves that a huge number of tasks facing each type of legal regulation, can be solved only with the help of an appropriate system of scientific methods;

2) draws attention to the fact that since the concept of «civil procedural law» both in the subjective sense - as the authority of a person on certain values, and in the objective sense - as a system of legal norms, and in the scientific understanding - as a system of scientific knowledge, exactly performs the function of method, it is appropriate to use not the concept «method of law», but «methods of legal regulation» both in theory and in practice of legal relations;

3) refutes the conclusions both that the method of civil procedural law is imperative and dispositive, and that its main components are only «permissions, obligations and prohibitions»;

4) substantiates the conclusion that the methods of legal regulation are determined not only by its subject, but also by the purpose and tasks arising in its course;

5) points out that since the methods of legal regulation represent an appropriate system, their scientific characteristic is possible only with the use of classification method;

6) draws attention to the necessity and each method of legal regulation to consider as a system phenomenon whose components are its content, which represents a system of relevant requirements, rules, instructions, recommendations, etc., and its form, which is an appropriate way and procedure of its application;

7) proves that since the methods of legal regulation are used in the course of legal relations, both they themselves and the form and procedure of their application must be determined by law;

8) examples of possible grounds for classification of methods of civil procedural regulation;

9) attention is drawn to the basic requirements, to which they must correspond.

Key words: methodology, civil procedural law, legal regulation, means, methods, content, procedural form, system, classification.

Постановка проблеми та аналіз останніх досліджень і публікацій. Ознайомлення зі спеціальною літературою, присвяченою питанням характеристики методів цивільно-процесуального регулювання, дає підстави для висновку, що висловлені щодо цього традиційні погляди вчених є спірними. Зокрема, це стосується: 1) концепції єдиного, власного, зумовленого його предметом, а тому й притаманного лише цивільно-процесуальному праву методу; 2) того, що у присвячених цій проблемі працях, йдеться не про «методи правового регулювання», а про «метод права»; 3) що метод цивільного процесуального права є імперативно- диспозитивним; 4) що його первинними складовими є лише «дозволи, зобов'язування та заборони»; 5) недооцінки того, що методи правового регулювання зумовлені не тільки його предметом, а й його метою та завданнями; 6) що як методи правового регулювання в цілому, так і кожен з них не розглядаються як системне явище тощо. Все це й свідчить про актуальність додаткового дослідження цих питань з позицій сучасного рівня розвитку загальнонаукової методології та з урахування здобутків у цих питаннях на теоретико-правовому та галузевому рівнях, що і є основним методологічним підходом цього дослідження.

Формулювання мети статті. Метою цієї статті є аналіз основних аспектів традиційної характеристики методів цивільного процесуального регулювання та обґрунтування пропозицій щодо їх удосконалення, що сприяло б уточненню наукових уявлень про їх систему, а також удосконаленню підходів до їх вибору для розв'язання конкретних практичних завдань. цивільне процесуальне право

Викладення основного матеріалу.

Критичний аналіз окремих аспектів традиційних уявлень про «метод цивільного процесуального права»

Як констатується у спеціальній літературі, метод цивільного процесуального права вчені визначають лише в найзагальніших рисах¹. А якщо врахувати ще й те, що це питання на даний час їхньої уваги фактично не привертає, то це є свідченням того, що завдання створення присвяченого цій проблемі наукового вчення залишається актуальним.

Що ж до висловлених щодо цього поглядів, то вони свідчать про те, що на сьогодні панівною є концепція наявності єдиного, власного, притаманного кожній галузі права методу, що стосується й методу цивільного процесуального права. При цьому вважається, що цей метод являє собою «сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, та поведінку їх суб'єктів. Він зумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання даної галузі права, її соціальними функціями і органічним зв'язком з галузями матеріального права»².

Водночас аналіз цієї концепції дає підстави для висновку, що хоча окремі визначені нею орієнтири в підходах до розуміння вказаної проблеми є слушними, все ж переважна більшість її аспектів є спірними.

Насамперед сумнівним є те, що нібито всю ту величезну кількість завдань, які стоять як перед цивільно-процесуальним регулюванням в цілому, так і виникають на кожному з його етапів, можна розв'язати одним методом. Привертає увагу й те, що у цій концепції йдеться про «метод права». Але якщо врахувати, що поняття «право» і в об'єктивному розумінні - як система правових норм, і в суб'єктивному розумінні - як право суб'єктивне, змістом якого є повноваження особи на певні цінності, і як відповідна система знань, яка сама виконує й функцію методу, то висновок, що метод має власний метод, з логічного погляду також є небезспірним. Що ж до правового регулювання як виду державної діяльності, то без належних засобів, складовою яких є й відповідні методи, воно виявляється неможливим взагалі. От тому в даному контексті коректнішим є підхід, згідно з яким мало б йтися не про «метод права», а саме про «метод правового регулюван- ня»³.

Спірним є й висновок, що «за змістом метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним»⁴. Адже хоча за задумом прихильників даної назви цього методу вона означає, що в ньому «владо- відносини поєднуються із свободою та рівноправ'ям заінтересованих у розгляді цивільної справи осіб», все ж оскільки кожен з цих методів за змістом один одного взаємно виключає, то їх поєднання створює конструкцію, яку можна порівняти з конструкцією «чорно-білий». А з іншого боку, є очевидним, що у практиці правовідносин кожен з цих методів є самодостатнім, а тому успішно й виконує відповідні функції.

У контексті даного дискурсу важливим є й те, що згідно з п. 5 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК) цивільне судочинство повинне здійснюватись з дотриманням засади диспози- тивності, а про засаду «імперативності» у ЦПК навіть не згадується. А це означає, що якщо при характеристиці методів цивільно-процесуального регулювання виходити з формальних орієнтирів, якими є ці засади, то складатиметься враження, що імперативний метод для нього не є характерним взагалі. От тому й висновок, що його метод є «імперативно-диспозитивним» виявляється некоректним і тому, що він суперечить його засадам.

Водночас слід визнати, що цей аспект ЦПК суперечить фактичному стану справ, оскільки величезна кількість його норм фактично є саме імперативними. Так, згідно з ч. 2 ст. 2 ЦПК «суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі». Згідно зі ст. 3 ЦПК, якою визначено законодавство про цивільне судочинство, його перелік є вичерпним. Згідно з ч. 3 ст. 4 ЦПК «відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною». Згідно з ч. 1 ст. 6 ЦПК «суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників судового процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом» тощо. Тобто, за наявності величезної кількості подібних норм висновок, що імперативний метод для цивільно-процесуального регулювання не характерний, є безпідставним.

Обґрунтуванням висновку щодо некоректності положень процесуального законодавства в різних підходах до визначення функціональної цінності імперативного та диспозитивного методів шляхом закріплення лише одного з них у формі відповідної його засади, є й ознаки кожного з цих методів. Адже хоча їхня суть і зумовлена їхнім змістом, їх юридичне значення, а, відповідно, й функція визначаються характером їхнього впливу на суб'єктів правовідносин, а тому вони активно використовуються в кожному з видів правового регулювання. Хоча імперативний (директивний, авторитарний) метод, який являє собою безумовно обов'язкове для виконання веління держави, невиконання якого передбачає правові наслідки (санкції), є характерним насамперед для публічно-правових відносин. А диспозитивний (автономний) метод являє собою передбачену нормами права можливість суб'єктів правовідносин обрати один із запропонованих цими нормами способів дій. Саме тому він є характерним переважно для приватно-правових відносин.

Що ж до механізмів законодавчого закріплення вказаних методів у ЦПК, то в зв'язку з цим М. Штефан підкреслював, що імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин закріплений у нормах, які встановлюють зобов'язання, заборони і примус. А диспозитивний метод характеризується дозволом і визначається правами їх суб'єктів на активну поведінку в межах, установлених нормами ЦПК⁵. Якщо ж урахувати ще й те, що правовідносини, які складаються в ході судочинства є публічними, у яких імперативний метод домінує, то відсутність серед визначених законодавством його засад засади імперативності можна пояснити лише як техніко-юридичне непорозуміння, яке потребує виправлення.

Привертає увагу й те, що цей метод традиційно тлумачиться і як «система способів, завдяки яким здійснюється вплив на предмет правового регулювання»; і як «система правових прийомів, регулювання, які встановлюють специфічний правовий режим у сфері правосуддя в цивільних справах»⁶. Тобто, як зазначає

О.Дзера, висновок, що метод правового регулювання являє собою «сукупність специфічних форм, прийомів та способів, які застосовуються державою для регулювання суспільних відносин» підтримується більшістю вчених⁷. Але, з одного боку, за такого підходу те, що являють собою ці «форми, прийоми та способи» є незрозумілим, а з другого - як відомо, все суще має відповідну форму та зміст, а кожен засіб може використовуватись відповідним чином чи способом. Водночас про зміст у вказаному підході й не згадується, що суперечить настановам загальнонаукової методології, яка орієнтує на те, що змістом будь-якого методу є насамперед система правил, рекомендацій, настанов, вказівок, приписів тощо, які в ході практичної їх реалізації можуть набувати вигляду (форми) системи відповідних дій, операцій, прийомів, способів тощо, чим підкреслюється нерозривний зв'язок змісту та форми.

Важливим є й те, що у правовідносинах, якими є й правове регулювання, йдеться не просто про «форму», а про «процесуальну форму», тобто форму, визначену законом. Що ж до просто «форми», то без визначення її змісту вона виявляється «пустою», а тому й непридатною для розв'язання будь-яких завдань. От тому тут конструктивнішим є підхід, згідно з яким обов'язковими складовими будь-якого методу передусім є його зміст, тобто певні правила, настанови, вимоги, рекомендації тощо, які й зумовлюють відповідну форму, тобто спосіб їх викладу, доведення до відома осіб, які уповноважені на їх використання та форми їх практичної реалізації в ході розв'язання ними конкретних завдань.

Спірним є й зведення цього методу до таких «первинних» його складових як дозволи, зобов'язування та заборони⁸, оскільки методи будь-якої діяльності, завжди являють собою відповідну систему, яка таких методів передбачає набагато більше, що зумовлено не тільки його предметом, а й його метою та завданнями, які виникають на різних його етапах, і навіть суб'єктами та умовами їх застосування. І саме тому фактично за змістом правового впливу на суб'єктів правовідносин методами правового регулювання є не тільки «дозволи, зобов'язування та заборони», а й уповноважування, обмеження, рекомендації, встановлення, заохочення, примус тощо. Причому з практичного погляду важливо, що кожен з цих методів передбачає відповідний спосіб (форму) його застосування, зокрема: дозвіл - використання, зобов'язування - виконання, рекомендації - врахування, заборони - дотримання, примус - застосування, санкції - накладення тощо⁹.

А так як кількість методів правового регулювання хоча і велика, але все ж не безмежна, а завдання, які розв'язуються з їхньою допомогою повторюються, то не випадково одні й ті ж з них часто використовуються як у різних видах правового регулювання, так і при розв'язанні різних завдань, що виникають у його ході, а одні й ті ж завдання можуть розв'язуватися різними методами.

Узагальнені підходи до традиційної характеристики методів цивільно-процесуального регулювання

Якщо ж виходити з того, що метод цивільного процесуального регулювання характеризується «нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку та припинення цивільних процесуальних правовідносин; характером правових зв'язків між їхніми суб'єктами; процесуально-правовим становищем суду, учасників процесу та органу судового виконання; цивільних процесуальних дій - їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій»¹⁰, то слід визнати, що зміст і особливості вказаних ознак, які і є узагальненим підходом до традиційної характеристики цього методу, на даний час найдокладніше розкриті В. Комаровим¹¹, який найхарактернішими з них вважає такі.

1. Особливості правосуб'єктності учасників цивільних процесуальних правовідносин, яка відзначається їхньою самостійністю та автономністю, що насамперед стосується сторін (позивача і відповідача), поведінку яких зумовлює конкретний матеріально-правовий інтерес. Важливим є й те, що хоча цивільна процесуальна правоздатність інших осіб, які беруть участь у справі тому, що мають у ній особистий інтерес - заявники, заінтересовані особи (у справах наказного та окремого провадження), за обсягом є значно вужчою, ніж правоздатність сторін, але в механізмах судочинства їхня автономність і самостійність зберігається. Що ж до правосуб'єктності суду, то вона визначається не правоздатністю, а його компетенцією, яка на відміну від правоздатності з особистими інтересами її носія не пов'язана.

2. Особливості тих юридичних процесуальних фактів, які становлять основу всіх процесуальних правовідносин, що складаються в ході конкретного цивільного провадження, оскільки вони є підставою виникнення, розвитку і припинення головних з них та істотно впливають й на ті, які від них є похідними. А ними насамперед є: подання позову, заяви, скарги, на підставі яких виникає конкретне провадження, оскільки саме вони й відображають суть процесуальної диспозитивності та свідчать про конститутивне значення ініціативи заявника у правовому регулюванні конкретного спору. А вже на їхній основі відбуваються й такі з них, як: відмова від позову, укладення мирової угоди тощо.

3. Особливості процесуальних дій суду та учасників справи. Насамперед це стосується юридичних актів суду, ухвалення яких є складовою його компетенції, і які вчиняються ним у формі: судових рішень, ухвал, постанов вищих судів, а також тих його дій, які є похідними від дій сторін і правовою підставою яких є не компетенція, а правова пов'язаність, у тих випадках, коли суд здійснює контроль за їхніми праворозпо- рядчими діями, зокрема, приймає заяву або відмовляє у її прийнятті, приймає відмову від позову, затверджує мирову угоду тощо.

4. Особливості засобів формування юридичного аспекту змісту правовідносин та участі у них їх суб'єктів. Зокрема, хоча їхні права і обов'язки можуть виникати й на підставі наказів, заборон, позитивних зобов'язань, але оскільки вони для головних правовідносин, що складаються у цивільному судочинстві, характерними не є, то саме тому основною ознакою формування і реалізації суб'єктивних прав і обов'язків учасників вказаних правовідносин є, по-перше, диспозитивність, на якій базується їхня автономія у них, а по-друге, активність суду, що проявляється в судовому розсуді, який використовується судом як при реалізації диспозитивних прав сторін, так і при реалізації своїх повноважень. Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 206 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову та визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє; зупиняє провадження у справі з передбачених у ст. 252 ЦПК підстав тощо. Тобто поряд із диспозитивністю судовий розсуд, межі якого хоча й визначені законом, також є показником міри і характеру участі суду у формуванні процесуальних правовідносин.

5. Особливості процесуальних санкцій. Зокрема, для цивільного судочинства типовими є ті з них, які належать не до процесуальної відповідальності, а забезпечують належне його здійснення та захист судом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб'єктів права. Такими санкціями, які належать саме до заходів захисту, насамперед є скасування або зміна неправосудних судових постанов. Слід зазначити, що іноді правові санкції інтерпретуються не тільки як засоби правового примусу, а й як передбачені законом правові наслідки, які з примусом не пов'язані. Так, санкціями, які є наслідками неналежного здійснення заінтересованими особами своїх процесуальних прав є: відмова у прийнятті заяви, залишення заяви без руху, залишення заяви без розгляду, закриття провадження у справі внаслідок відсутності у заявника права на звернення до суду тощо. Вказані санкції називаються процесуальними обтяженнями, які покладаються на особу, якщо вона здійснила належне їй право з порушенням визначених законом правил. Тобто їх функція полягає не тільки в тому, щоб спонукати особу до вчинення процесуальної дії, а й забезпечити додержання нею при цьому визначених законом умов і порядку реалізації її процесуальних прав.

Важливим є й те, що до сторін, як правило, примус не застосовується. А що стосується передбачених ст. 144 ЦПК попереджень; видалень із зали судового засідання; тимчасового вилучення доказів для дослідження судом; приводів; штрафів, то вони є допоміжними заходами примусового впливу, а тому на характеристику методу правового регулювання істотно не впливають.

6. Особливості процесуальної форми, тобто визначеного законом порядку та послідовності процесуальної діяльності суду та інших учасників процесу, основними ознаками якої є: нормативність; єдність; системність гарантій; уніфікованість як самої процесуальної діяльності, так і документального оформлення її результатів; особливі властивості актів судочинства, які мають силу закону та забезпечують чітку визначеність правовідносин та стабільність правопорядку. Важливість процесуальної форми іноді дає підстави вважати її навіть основною особливістю методу цивільного процесуального регулювання, але оскільки вона всіх його ознак не охоплює, то фактично є лише однією з них.

Віддаючи належне вказаній характеристиці, слід, все ж визнати, що оскільки вона базується на концепції єдиного методу цивільного процесуального регулювання, то в ній його особливості розкриваються шляхом визначення характерних ознак окремих аспектів цивільного судочинства в цілому, завдання кожного з яких фактично й реалізуються за допомогою системи відповідних методів, характеристика яких у запропонованій парадигмі залишається не розкритою. Не випадково за такого підходу ні про те, що метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним, ні про те, що «його первинними складовими є дозволи, зобов'язування та заборони», хоча саме ці ознаки й беруться за основу при його традиційній характеристиці, в аналізованій концепції навіть не згадується.

Крім того, якщо при аналізі традиційних уявлень про вказані методи врахувати й загальнонаукові та теоретико-правові настанови вчення про методи пізнання та практичної діяльності, то стає очевидним, що в цьому контексті мало б йтися не про «метод», а про систему методів, не про «метод цивільного процесуального права», а про методи цивільно-процесуального регулювання.

Важливим є й те, що хоча наведена характеристика і є ілюстрацією необхідності великої кількості відповідних методів для розв'язання кожного з завдань, які виникають у процесі цивільного судочинства, все ж її надто загальний характер дає підстави для висновку, що всі ці завдання є характерними й для кожного з інших його видів. Адже, наприклад, і для кримінального судочинства, також характерними є особливості: і правосуб'єктності його учасників (обвинуваченого, потерпілого та суду), яка також відзначається їхньою самостійність та автономністю, і юридичних фактів, що є підставою виникнення зміни та припинення вказаних правовідносин, якими є відкриття кримінального провадження та занесення відомостей про це до Єдиного реєстру досудових розслідувань, і процесуальних дій його учасників, і формування їхніх прав та обов'язків, і процесуальних санкцій, і процесуальної форми тощо. Водночас, оскільки специфіка цього провадження, яка детермінована насамперед специфікою матеріально-правових відносин, які є фактичною підставою для його відкриття, зумовлює необхідність практичного наповнення кожної з вказаних ознак відповідним змістом і формою, то це проявляється й в особливостях методів, за допомогою яких вони реалізуються.

У підсумку все це є свідченням того, що хоча кожна з перерахованих ознак у наведеній характеристиці цивільного судочинства є слушною, все ж за такого підходу завдання визначення та характеристики ознак системи методів цивільно-процесуального регулювання продовжують залишатися актуальними.

Альтернативна концепція характеристики методів цивільно-процесуального регулювання

З позицій загальнонаукової методології принциповим у даному контексті є й те, що функцію методу виконує і кожен вид наукових знань, складовою яких насамперед є його понятійно-категоріальний апарат. А оскільки правове регулювання відбувається у формі правовідносин, то при характеристиці його методів ця обставина набуває особливого значення у зв'язку з тим, що основні складові його понятійно-категоріального апарату визначені в законі. От тому позитивним і не випадковим у наведених традиційних визначеннях методу цивільно-процесуального регулювання є те, що в них підкреслюється, що цей метод являє собою не просто сукупність засобів і способів впливу на поведінку суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин, а лише тих з них, «які закріплені у нормах цивільного процесуального права»¹².

Важливим у цьому контексті є й те, що засоби правового регулювання повинні бути не тільки передбаченими законом, а й застосовуватись у визначений ним спосіб і згідно з визначеною ним процедурою, то це дає підстави для висновку, що й кожен його метод також необхідно розглядати як системне явище, кожна складова якого також повинна узгоджуватись з приписами закону, що потребує відповідного аналізу цього методу та його складових, на предмет їх відповідності вказаним приписам, як у ході підготовки до його застосування, так і в ході його реалізації та використання отриманих з його допомогою результатів.

А з урахуванням цього одним із «первинних» юридичних методів цивільно-процесуального регулювання мало б визнаватися як ухвалення самих правових актів з цією метою, так і визначених ними відповідних юридичних засад, категорій, визначень, переліків тощо, які утворюють їхній зміст. Причому у даному контексті важливе значення мають не тільки ті правові акти, які безпосередньо спрямовані на врегулювання конкретних правовідносин, а ті закони та підзаконні акти, які кореспондуються з ними та доповнюють і розвивають закріплені в них положення. Не випадково у традиційних визначеннях методу цивільно-процесуального регулювання підкреслюється й те, що він зумовлений не тільки його предметом, а й «органічним зв'язком цієї галузі права з галузями матеріального права»¹³.

Важливу роль у правовому регулюванні відіграють і правові звичаї, правові прецеденти, аналогії закону та аналогії права, правові доктрини, офіційні тлумачення та роз'яснення змісту правових норм, способи доведення до відома їхнього змісту, судова практика, запозичення положень міжнародного права тощо, які також виконують функцію джерел права. Не випадково фактично всі вони і є загальновизнаними засобами правового регулювання як з погляду теорії, так і з погляду практики.

А оскільки величезна кількість методів цивільно-процесуального регулювання, як і методів наукового пізнання, їх характеристиці способом використання простого їх переліку не сприяє, більше того, оскільки система цих методів завжди є відкритою, і передбачає можливість постійного її поповнення та розширення, що такий спосіб практично унеможливлює, то виконання цього завдання виявляється можливим лише за допомогою відповідної класифікації, яка доктриною єдності методу правового регулювання просто заперечується. Що ж до створення такої класифікації, то при цьому важливо брати до уваги, що, по-перше, оскільки методи правового регулювання визначені правовими нормами, змістом яких є відповідні правові приписи, характеристика величезної кількості яких також є неможливою без відповідної їх класифікації, а по-друге, така класифікація на теоретико-правовому рівні давно створена і є загальновідомою, то це мало б зобов'язувати до того, щоб при характеристиці методів окремих видів правового регулювання за аналогією насамперед орієнтуватись саме на неї. При цьому потрібно брати до уваги, що одним із головних наукових правил класифікації є те, що в кожному конкретному випадку її створення використовуються не всі, і не будь-які ознаки її об'єктів, а лише ті з них, які є варіюючими та найважливішими. Що ж до важливості цих ознак, то вона зумовлюється метою та завданнями, для розв'язання яких відповідна класифікація й проводиться. А як відомо, багатогранний характер правових норм, кожна з яких, як правило, орієнтує й на відповідний метод правового регулювання, дає підстави для їх класифікації за найрізноманітнішими ознаками.

Так, залежно від виду суспільних відносин, що врегульовані конкретними нормами, а отже, від галузі права, до якої вони належать, серед правових норм, а відповідно й передбачених ними методів, слід розрізняти норми та методи конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, цивільно-процесуального та інших галузей права. Своєю чергою і в межах кожного виду правового регулювання, а відповідно й галузей права, які є основними його джерелами, необхідно розрізняти правові норми та відповідні методи, що належать до конкретних правових інститутів, етапів правового регулювання, стадій процесуального провадження тощо.

Згідно з характером правового акта, до якого ці норми належать, потрібно розрізняти норми і методи визначені законами та норми і методи, визначені підзаконними актами.

Згідно зі статусом правового акта в їхній ієрархії це можуть бути норми та методи, визначені Конституцією та галузевим законодавством, національними та міжнародно-правовими актами.

Залежно від суб'єктів правотворчості - норми та методи встановлені органом законодавчої влади, главою держави, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування тощо.

Залежно від суб'єктів, на яких вони поширюються серед норм і передбачених ними методів слід розрізняти загальні, що поширюються на всіх суб'єктів правовідносин, спеціальні, що поширюються на визначене коло осіб, та індивідуальні, що стосуються конкретних осіб.

Відповідно до змісту функцій, що виконуються конкретними нормами, їх поділяють на регулятивні, охоронні та спеціалізовані, що орієнтує на необхідність розрізняти й відповідні методи. Зокрема: регулятивні норми визначають порядок взаємовідносин між їх учасниками шляхом встановлення їхніх прав і обов'язків; охоронні норми визначають цінності, що взяті під охорону державою і передбачають заходи примусового впливу, які мають бути застосовані до осіб, що на них посягають; спеціалізовані норми, які не є самостійною нормативною основою для виникнення правовідносин, а являють собою узагальнені правові положення, що забезпечують дію регулятивних і охоронних норм, зокрема: норми-дефініції (визначення), норми- принципи, норми-переліки тощо.

Своєю чергою залежно від характеру впливу вимог правових норм на їх адресата, регулятивні норми поділяють на зобов'язувальні, заборонні, уповноважувальні та дозвільні.

Залежно від категоричності вимог, як закріплені у правових нормах, розрізняють імперативні, диспозитивні та рекомендаційні норми.

Залежно від змісту правил, визначених правовими нормами, розрізняють матеріально-правові норми, які визначають права та обов'язки учасників правовідносин, та процесуальні норми, які визначають порядок (процедуру) реалізації прав і обов'язків, встановлених матеріально-правовими нормами.

Важливо враховувати й те, що оскільки передбачений наведеною класифікацією перелік видів правових норм і передбачених ними методів не є вичерпним, то її можна продовжити й за іншими ознаками. Наприклад, за обсягом чинності, що передбачається їх гіпотезою, правові норми доречно поділяти на загальні та місцеві, тимчасові, спеціальні та надзвичайні. Залежно від черговості їх виникнення - первинні й похідні норми тощо.

Практичний аспект характеристики методів цивільно-процесуального регулювання

А якщо при характеристиці методів цивільно-процесуального регулювання урахувати й ті загальнонау- кові та теоретико-правові настанови, згідно з якими методи правового регулювання являють собою багаторівневу систему, яка зумовлена багаторівневими механізмами цієї діяльності, то це орієнтує на те, що й методи цивільно-процесуального регулювання проявляються на таких його рівнях, як: 1) формування його ідеології і стратегії; 2) організації та функціонування правотворчої діяльності; 3) доведення змісту правових актів до відома осіб, на яких вони поширюються; 4) сприяння особам, на яких вони розраховані в практичній їх реалізації в ході правовідносин; 5) механізми забезпечення передбачених ними вимог; 6) забезпечення верховенства права, законності та конкретних прав і законних інтересів учасників правовідносин;

7) розв'язання суперечностей, що виникають з правовідносин між їх учасниками; 8) забезпечення належного виконання їхніх приписів; 9) відшкодування шкоди, спричиненої порушенням прав та законних інтересів учасників правовідносин; 9) накладання відповідних санкцій; 10) профілактичної діяльності тощо.

Що ж до характеристики системи цих методів, то згідно з їх місцем у їхній ієрархії, розрізняють:

1) загальнонаукові, які використовуються як безпосередньо, так і в пристосованому вигляді для розв'язання відповідних завдань; 2) загальноправові, які є універсальними, а тому безпосередньо використовуються у кожному з його видів; 3) галузеві, які є характерними лише для окремих його видів; 4) локальні - ті, що використовуються при розв'язанні завдань у межах окремих правових інститутів і стадій процесуального провадження; 5) окремі - що використовуються при розв'язанні окремих (нетипових) завдань, які виникають на різних його етапах. І саме з урахуванням цього у працях, присвячених проблемам використання наукових методів у правовому регулюванні судочинства, привертається увага до того, що в його ході широко використовуються, наприклад, методи наукової організації праці, математики, логіки, фізики, хімії, біології, психології, соціології та інших гуманітарних, природничих і технічних наук, як безпосередньо, так і у вигляді розроблених на їхній основі спеціальних методів, тактичних прийомів та методик¹⁴.

Зокрема, у судочинстві широко використовуються такі засновані на методах наукової організації праці тактичні прийоми, як: належна підготовка матеріалів справи до судового розгляду; організація та планування розгляду окремих справ; наукова організація дослідження документів та інших джерел фактичних даних; використання спеціальних знань, залучення спеціалістів тощо.

Найпоширенішими загальнонауковими методами, які лежать в основі методів, тактичних прийомів і методик, заснованих на даних логіки, є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, абстрагування, порівняння, ототожнення, прогнозування, експеримент, моделювання, реконструкція тощо. Всі ці методи та засновані на них тактичні прийоми широко використовуються для розв'язання таких завдань, як: виявлення джерел інформації, яка може бути використана як докази; установлення наявності або відсутності причиново-наслідкових зв'язків між виявленими фактами та наявними наслідками; визначення характеру інформації, джерелами якої є матеріальні об'єкти та її значення для ухвалення на її підставі відповідних процесуальних рішень тощо.

Велика кількість завдань, що виникають у ході судочинства, розв'язується й за допомогою методів психології. Зокрема, за змістом серед них розрізняють методи: передачі інформації, переконання, навіювання, наказу, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, прикладу, керованих психічних станів, рефлексії, психологічних пасток тощо. А на їх основі розроблені такі тактичні прийоми, як: установлення психологічного контакту; роз'яснення положень закону; звернення до громадянської свідомості та інших позитивних якостей особи; переконання; стимулювання позитивних якостей особи; спонукання до наслідування; мисленнє- вої реконструкції обставин справи; словесна розвідка; використання стану емоційної напруженості та різкої його зміни; допуск легенди тощо.

Особливе місце серед методів, які використовуються для розв'язання окремих пізнавальних завдань, що виникають у ході судочинства, які базуються на методах окремих природничих і технічних наук, посідають методики проведення окремих судових експертиз та експертних досліджень, кількість яких постійно зростає і, наприклад, Київський НДІ судових експертиз вже виконує 96 їх видів¹⁵.

А оскільки методом цивільно-процесуального регулювання є й визначена законом система органів та осіб, які уповноважені на застосування його методів та особливих вимог, яким повинні відповідати ці особи, а також процесуальна форма їх використання при розв'язанні конкретних його завдань, то не випадково ст. 7 Закону «Про судову експертизу» визначено, що судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених Законом. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово- психіатричних експертиз.

Отже, різноманітність методів цивільно-процесуального регулювання дає підстави для висновку, що їх наукова характеристика може бути конструктивною лише з використанням методу класифікації, орієнтовними підставами побудови якої можуть бути використані такі їхні ознаки, як: 1) мета та завдання, на розв'язання яких вони спрямовані; 2) суб'єкти, які їх визначають (законодавець чи інші особи); 3) правові акти, у яких вони закріплені (Конституція, закони, міжнародні договори, підзаконні акти, приватні договори); 4) види наукових знань, на основі яких вони побудовані; 5) їх місце в системі методів правового регулювання - ті, що використовуються у кожному з його видів, та ті, що використовуються лише в окремих з них, на окремих його стадіях, в окремих його інститутах та при розв'язанні окремих його завдань; 6) суб'єкти, уповноважені на їх застосування; 7) територіальними межами, в яких вони можуть використовуватись; 8) часом їхньої дії (постійні, тимчасові, розраховані на окремі випадки); 9) суб'єктами, на яких вони поширюються; 10) об'єктами, до яких вони застосовуються; 11) видом правовідносин, у ході яких вони використовуються; 12) змістом і ступенем їхньої визначеності; 13) характером закріплених у них приписів; 14) змістом передбачених ними дій; 15) способом висловлення змісту закладеної в них інформації - письмово, усно, наочно (жестами, сигналами тощо); 16) можливістю їх вибору в конкретній ситуації; 17) способом фіксації отриманих з їх допомогою результатів; 18) юридичним значенням цих результатів; 19) мірою переконливості та можливістю перевірки, уточнення та зміни цих результатів тощо.

При характеристиці методів правового регулювання важливим є й те, що якщо до наукових методів у будь-якій науковій сфері головною є вимога їхньої науковості, то до методів правового регулювання, крім цього, ставляться й вимоги, визначені законом, що випливають з засади допустимості, яка передбачає їхню: правомірність, конституційну та галузеву законність, відповідність морально-етичним та іншим загальновизнаним соціальним нормам, наукову та економічну обґрунтованість, доцільність, ефективність, доступність тощо.

Висновки: 1) оскільки право в об'єктивному розумінні саме виконує функцію методу, то в теорії і практиці правовідносин, які є одним із видів державної діяльності, доцільнішим було б використання поняття не «метод права», а «методи правового регулювання», що стосується й методів цивільно-процесуального регулювання;

2) методи цивільно-процесуального регулювання - це сукупність зумовлених особливостями його предмета, соціальними функціями й органічним зв'язком з вимогами матеріального права та визначених нормами цивільного процесуального законодавства теоретичних настанов і способів їх практичної реалізації, що використовуються уповноваженими на це особами для впливу на поведінку суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин з метою розв'язання завдань, що виникають в їх ході;

3) якщо методи є складовою засобів будь-якої діяльності і являють собою відповідну систему, то це свідчить про те, що концепція єдиного методу правового регулювання, притаманного кожному його виду, є хибною;

4) наявні характеристики методів цивільно-процесуального регулювання є фрагментарними та надто загальними, а тому характеризують не стільки самі ці методи, як окремі аспекти цивільного судочинства в цілому;

5) у структурі будь-якого методу потрібно розрізняти його зміст, яким є система відповідних вимог, правил, настанов, рекомендацій тощо, та його форму, якою є відповідний спосіб його застосування;

6) оскільки методи цивільно-процесуального регулювання застосовуються в межах правовідносин, то й самі ці методи, і процедура їх застосування визначені цивільно-процесуальним законом, а ті з них, що законом безпосередньо не визначені - повинні використовуватись з урахуванням загальних його настанов, що зумовлює необхідність вести мову не просто про їх «форму», а їх «процесуальну форму»;

7) зміст і види методів правового регулювання зумовлені не тільки предметом, а й тими завданнями, які виникають у його ході, саме тому при формуванні вчення про ці методи основна увага мала б зосереджуватись на цих завданнях і тих наукових настановах, які б орієнтували на те, за допомогою яких методів вони можуть бути розв'язані найефективніше;

8) оскільки кількість цих завдань, а відповідно й методів їх розв'язання завжди залишатиметься відкритою системою, то характеристика цих методів практично є неможливою без застосування методу їх наукової класифікації;

9) традиційні підходи як до визначення методів правового регулювання в цілому, так і методів цивільно-процесуального регулювання, зокрема, потребують істотного переосмислення та уточнень, а розв'язання цих завдань можливе лише з урахуванням як загальнонаукових, так і теоретико-правових досягнень методології сучасної науки в цілому, та наукових надбань у цих питаннях на галузевому рівні;

10) а докладна наукова характеристика методів правового регулювання могла б сприяти не тільки поглибленню засад правової ідеології, а отже, і покращенню правового регулювання відповідних правовідносин, а й удосконаленню підходів до вибору найдоцільніших методів для розв'язання конкретних завдань, що виникають у його ході.

Размещено на Allbest.ru