Етапи становлення кримінально-виконавчої системи УРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ

ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ УРСР

Дем'янчук Тетяна Дмитрівна

кандидат історичних наук, доцент докторант

Функціонування владних інституцій УРСР, їх практична діяльність, є однією із найбільш заангажованих та дискусійних там в українській історико-правовій науці. Це обумовлено насамперед ідеологічними стереотипами, які відобразилися на об'єктивності трактування подій, явищ, змісту нормативно-правових документів, які описували та регламентували роботу правоохоронної системи. Остання, на практиці не стільки відповідала до дотримання законності й прав людини, як була інструментом влади в утвердженні тоталітарних методів управління.

У межах правоохоронної діяльності держави, окрему увагу слід звернути на функціонування інститутів, що формували кримінально-виконавчу систему. Слід конкретизувати, що поняття кримінально-виконавча система нове і воно не застосовувалося в період УРСР, а владні й виховні інституції, що відповідали за кримінально-виконавчу діяльність в той час, являли собою сукупність поліцейських, пенітенціарних, виправних, трудових, медичних та інших установ. Стосовно поняття кримінально-виконавча система, то воно знайшло своє наукове обґрунтування у роботах А.Осауленка та О.Шкута. Перший трактує кримінально-виконавчу систему як один із інститутів правової системи країни [4, с. 111]. Натомість О.Шкута подає більш детальне трактування, а саме як «сукупність органів і установ, підпорядкованих центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації... » [8, с. 24].

При характеристиці кримінально-виконавчої системи УРСР, слід звернути увагу на існування кількох етапів у її розвитку.

Етап становлення й організаційного оформлення (1919-1925 рр.).

Першим кроком до створення радянської кримінально-виконавчої системи прийнято вважати видання у квітні 1919 р. постанови Народного комісаріату юстиції України «Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції». На практиці це означало як ліквідацію царських тюрем так й інституцій, що здійснювали контроль і управління ними. Передумови до формування системи були закладені ще у 1917 р. Окремі комісаріати було створено у губерніях. У 1921 р. каральні відділи було перейменовано на виправно-трудові [5, с. 269]. Певною проблемою цього етапу була відсутність чіткості в управлінському апараті і підпорядкуванні нових кримінально-виправних установ. Вони одночасно підпорядковувалися Головному управлінню місцями ув'язнення, Наркомату з військових, а з липня 1922 р. Наркомату внутрішніх справ.

Етап ідеологічного обґрунтування та розвитку табірної системи (1925 - 1956 рр.). Початком цього етапу стало прийняття 27 жовтня 1925 р. Виправнотрудового кодексу, який передбачав створення основних типів місць позбавлення волі: будинки ув'язнення, виправно-трудові будинки, трудові колонії, ізолятори спеціального призначення, перехідні виправно-трудові будинки [3, с. 30]. Усі ці установ й становили кримінально-виконавчу систему УРСР. 11 липня 1929 року Рада народних комісарів прийняла постанову «Про використання праці кримінально-ув'язнених», яка узаконювала фізичну працю ув'язнених осіб. Для централізації такої діяльності було створено Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень НКВС («ГУЛАГ»). Цей орган можна вважати певним символом радянської влади і яскравим прикладом того, що ця влада була тоталітарною.

Ще одним аргументом на користь того, що кримінально-виконавча система була інструментом тоталітаризму, були масові факти порушення прав в'язнів - неконтрольовані трудові повинності, масові страти. Масштаби зловживань влади і використання для терору проти мирного населення кримінально-виконавчої системи були вражаючими. Тільки впродовж 1937 - 1939 рр. було страчено понад півмільйона людей, а до таборів заслано близько 12 мільйонів [2, с. 176]. Не зважаючи на те, що в лютому 1939 р. тюрми було виведено з підпорядкування ГУЛАГу, на умовах утримання в'язнів, це жодним чином не відбулося. Більше того, в умовах Другої світової війни масштаби злочинів тільки посилилися і мали місце масові страти ув'язнених у тюрмах західноукраїнських областей. Також під час війни, 17 листопада 1941 р. видано постанову, яка встановлювала право визначати заходи кримінального покарання за особливо небезпечні дії через заслання у виправно-трудові табори або розстріл. У повоєнні роки та внаслідок смерті Й.Сталіна, відбулася певна реорганізація кримінально-виправних установ, зокрема було змінено сферу підпорядкування ГУЛАГу, скорочено кількість тюрем і самих кримінально-виправних установ, розпочався власне «демонтаж» табірної системи.

Пенітенціарний або реорганізаційний (1956 - 1991 рр.). З огляду на те, що це був час певної лібералізації суспільних відносин, то у 1958 р. затверджено загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії та тюрми [6], яке закріплювало правовий статус виправно-трудових колоній, а виправно-трудові табори або ліквідувалися або реорганізовувалися у колонії. У 1968 р. було затверджено «Основи виправно-трудового законодавства СРСР і союзних республік» у якому закріплювалася нова класифікація засуджених з огляду на гендерні, національні ознаки, а також ступінь вини [7]. Зрештою, 1 червня 1971 р. було прийнято Виправно-трудовий кодекс, який закріпив «окреме утримування чоловіків і жінок, дорослих і неповнолітніх, іноземців, осіб без громадянства й громадян України» [1 ]. В такому вигляді кримінально-виконавча система проіснувала до моменту розпаду СРСР. кримінальний виконавчий радянський табірний

Таким чином, кримінально-виконавча система РУСР, як сукупність органів, що відповідали за виконання кримінальних покарань і пробації, була органом тоталітарної радянської системи, яка чітко реалізовувала державну ідеологію для якої людські права не були прерогативними. Трудові повинності в'язнів були чи не найліберальнішим видом покарання, адже превалювання смертної кари, примусового психіатричного лікування, тощо, було класичним і звичним. Як наслідок, в посттоталітарному суспільстві доцільного говорити про реабілітацію жертв радянської кримінально-виконавчої системи.

Список використаних джерел

1. Виправно-трудовий кодекс України: Закон України від 23 грудня 1970 р. № 3325-VII (втратив чинність 1 січня 2004 р. на підставі № 3325-07). URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/3325-07#Text.

2. Зливко С.В. Основні завдання і функції державної кримінально-виконавчої служби України. Кримінально-виконавча система: Вчора. Сьогодні. Завтра. 2018. Вип. 1. С. 175-178.

3. Козак Р.А., Рідкобород Ю.В., Мелаш А.С. Зародження пенітенціарної системи в Україні. Юридичний науковий електронний журнал, 2021. №10. С. 28-31. DOI: https://doi.org/!0.32782/2524-0374/2021 -10/3.

4. Осауленко А.О. Законодавчі основи становлення та розвитку кримінальновиконавчої системи України (1990-2005 рр.). дис.... д-ра юр. наук: 12.00.01. Київ, 2020. 483 с.

5. Пиндюрина Н. Соблюдение революционной законности в исправительнотрудовых учреждениях (октябрь 1917 г. - 1920 г.). Труды ВШ МВД СССР. 1957. № 2. С. 267-285.

6. Положения об ИТК и тюрьмах МВД СССР: Приказ МВД СССР № 990 с объявлением от 15 декабря 1958 г. № 51. URL: https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issuesdoc/1009165.

7. Про затвердження Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік: Закон СРСР від 11 червня1969 р. Відомості Верховної Ради СРСР. 1973. № 18. Ст. 229. URL: http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?docview&page=1&print=1&nd=102011943&rdk=0 &&empire=.

8. Шкута О. О. Теоретико-прикладні засади функціонування кримінально-виконавчої системи України: дис.... д-ра юрид. наук. Ірпінь, 2018. 482 с.

Размещено на Allbest.ru