Міжнародні підходи до визначення і кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність (на прикладі Австрії та Ліхтенштейну)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Міжнародні підходи до визначення і кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність (на прикладі Австрії та Ліхтенштейну)

М.І. Часник, аспірант

Резюме

Часник М.І. Міжнародні підходи до визначення і кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність (на прикладі Австрії та Ліхтенштейну)

Стаття присвячена аналізу досвіду застосування кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність через призму міжнародного досвіду. Розглядаються ключові аспекти кримінальної політики з питань визначення, викриття та притягнення до відповідальності осіб, які співпрацювали з окупаційними режимами або іноземними агресорами. Зокрема, акцентується увага на різних моделях правового регулювання, особливостях юриспруденції та практиці застосування відповідних норм.

На основі проведеного дослідження внесено пропозиції щодо можливості запозичення найбільш ефективних зарубіжних підходів для поліпшення кримінального законодавства України в частині протидії колабораціонізму. Зосереджено увагу на потребі вдосконалення нормативних актів, пристосованих до національних реалій і з урахуванням досвіду застосування кримінальних норм у ситуаціях окупації та агресії.

Автор підкреслює важливість створення чітких правових механізмів, які допомогли б сприяти викриттю та відповідальності колабораціоністів, а також захисту прав тих, хто незаконно був обвинувачений у такій діяльності. Висновки дослідження можуть слугувати підґрунтям для подальшого законотворчого процесу в Україні з метою зміцнення правової системи та гарантій прав людини.

Ключові слова: колабораціонізм, кримінальна відповідальність, окупаційний режим, зарубіжний досвід, кримінальне законодавство, юриспруденція, протидія, правові механізми.

Summary

M. Chasnyk. International аpproaches to the definition and criminalization of collaboration activities (on the example of Austria and Liechtenstein)

The article analyses the experience of criminal liability for collaboration in a number of countries. The author examines the key points of criminal policy on identification, exposure and prosecution of persons who collaborated with occupation regimes or foreign aggressors. In particular, the author focuses on various models of legal regulation, peculiarities of jurisprudence and practice of application of the relevant provisions.

Based on the study, the author makes proposals on the possibility of borrowing the most effective foreign approaches to improve the criminal legislation of Ukraine in terms of countering collaborationism. The article focuses on the need to improve the regulations adapted to national realities and taking into account the experience of application of criminal provisions in situations of occupation and aggression.

The author emphasises the importance of establishing clear legal mechanisms that would help to expose and hold collaborators accountable, as well as protect the rights of those who have been unlawfully accused of such activities. The conclusions of the study can serve as a basis for further lawmaking in Ukraine to strengthen the legal system and human rights guarantees.

Key words: collaboration, criminal liability, occupation regime, foreign experience, criminal law, jurisprudence, counteraction, legal mechanisms.

Постановка проблеми

У контексті глобальних політичних змін і геополітичних викликів історія демонструє, що колабораціонізм стає актуальною проблемою для багатьох країн. Взаємодія місцевого населення з окупаційними режимами часто спричиняє серйозні юридичні, соціальні та моральні дискусії. В Україні це питання виявилося особливо гострим через теперішні історичні події, що зумовлює потребу чіткого законодавчого регулювання відповідальності за кримінальні діяння.

Однак, незважаючи на наявність кримінального законодавства, яке регулює відносини в цій сфері, практика його застосування потребує удосконалення. Є й випадки його непослідовного, а іноді й необ'єктивного застосування, що призводить до порушення прав і свобод громадян.

Вивчення міжнародного досвіду у сфері визначення, викриття та притягнення до відповідальності осіб, винних у колабораційній діяльності, дасть змогу знайти оптимальні підходи до вдосконалення національного законодавства. Тому аналіз цього досвіду, його адаптація та імплементація в українське законодавство є актуальним і нагальним завданням сучасної кримінальної політики країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність, ознаки та риси «колабораціонізму» досліджували такі вчені, як Є. Письменський, Д. Долгорученко, О. Гончаренко, В. Горобець, В. Кузнєцов, О. Кузьменко, І. Берднік, М. Головко, О. Чальцева, Ю. Баулін, Р. Мовчан, А. Музика, М. Рубащенко, М. Хавронюк та ін.

Формулювання мети статті. Метою цієї статті є комплексне дослідження та аналіз зарубіжного досвіду щодо застосування кримінальної відповідальності за колаборційну діяльність. Основний акцент робиться на вивченні особливостей законодавчого регулювання, юриспруденції та практики застосування відповідних норм у різних країнах. Стаття має на меті виявити найбільш ефективні підходи та механізми протидії колабораціонізму, які можна було б адаптувати та впровадити в українське законодавство з метою забезпечення правосуддя, захисту прав громадян і зміцнення державного суверенітету.

Викладення основного матеріалу дослідження

зарубіжний україна кримінальний відповідальність колабораціонізм

Початок повномасштабної війни на території нашої країни, починаючи з 24 лютого 2022 року, в Україні примусили правозахисників і законодавців зосередитися на юридичному визначенні та криміналізації «колабораціонізму». Зокрема, цей термін став актуальним в Україні після конфліктних подій у Криму, на сході країни, а особливо після вторгнення РФ в Україну навесні 2022 року.

Початково, у проекті Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» було намічено пункти, що висвітлювали б характер, правовий порядок та юридичні наслідки співробітництва населення з окупантом, але на той час термін «колабораціонізм» так і не був застосований у затверджених нормативно-правових актах чи законопроектах. У 2019 році Верховна Рада України проголосувала за законопроект, що стосувався внесення змін до кримінального законодавства з питань колабораціонізму. Однак спроби прийняття цього закону не були успішними з трьох ключових причин: невизначеність критеріїв колабораціонізму, неясність формулювань та опір проросійської політичної еліти. Ситуація змінилася після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, що призвело до затвердження змін до Кримінального кодексу України.

Перехід до теоретичних аспектів виявляє, що сучасне поняття колабораціонізму являє собою істотний соціально-психологічний та етичний феномен, що охоплює різні прояви співробітництва населення з окупаційною владою та її представниками. Це явище виявляється через дії, що охоплюють військовий, економічний, політичний, інформаційний та інші аспекти суспільного життя. Загальна мета колабораційної діяльності полягає у завданні значної шкоди державному суверенітету, територіальній цілісності та безпеці країни. При аналізі цього явища можна виділити основні характеристики й загальні ознаки колабораціонізму, включаючи такі аспекти:

1. Учасники колабораційної діяльності, а саме: а) колаборанти - громадяни чи групи громадян, які співпрацюють з державою-агресором і завдають шкоди державному суверенітету країни, громадянами якої вони є; б) країна / представники країни-агресора, з якою відбувається безпосередня співпраця.

2. Чітка виявленість цілей, спрямованих на завдання шкоди державному суверенітету і територіальній цілісності, які реалізуються через різноманітні форми колабораціонізму.

Види колабораціонізму можуть бути класифіковані залежно від бажань і переконань громадян таким чином, і ця класифікація є доволі поширеною серед науковців:

1. Вимушений колабораціонізм відображає випадки співпраці з окупаційною владою без власного бажання. Наприклад, під час Другої світової війни на окупованих територіях були створені «єврейські гетто». Там німецьким командуванням примусово формувалися місцеві адміністрації, включаючи «юденрати» та поліцейські підрозділи, які виконували вказівки наглядачів. Зауважимо, що участь у таких юденратах і поліцейських підрозділах не гарантувала врятованого життя «вимушеним колаборантам», а лише відтермінувала їх страшний кінець.

2. Добровільний колабораціонізм відображає форму колабораційної діяльності, за якої населення, з власної ініціативи та переконань, співпрацює з країною-агресором з метою завдання шкоди державному суверенітету та територіальній цілісності країни, громадянами якої вони є. Прикладом цього може бути добровільна служба у військових формуваннях країни-агресора, надання допомоги окупаційним адміністраціям тощо.

3. Ідеологічний колабораціонізм у частині своїх переконань частково схожий з двома попередніми формами колабораціонізму, оскільки співпраця відбувається під впливом ідеологічних переконань. Однак він також поєднується з добровільним характером безпосередньої діяльності.

Для кримінального права Австрії та Ліхтенштейну, на відміну від України, не характерне законодавче і доктринальне розмежування загального, родового, видового і безпосереднього об'єкта злочину. В окремих наукових джерелах виділяють лише загальний і безпосередній об'єкт. Як загальний об'єкт у доктрині розуміють «правові блага», «законні інтереси особистості, суспільства і держави» (Rechtsgut).

При цьому найважливіша особливість законодавчого підходу до об'єкта державної зради і шпигунства полягає в тому, що ці склади перебувають у різних розділах кримінального кодексу. Тим самим підкреслюється відмінність в об'єктах відповідних злочинних посягань.

Об'єктом державної зради в цих правопорядках є конституційний лад, цілісність території країни, а також у широкому сенсі - інтереси держави. На це вказує, з одного боку, назва гл.14 КК Австрії та Ліхтенштейну «Державна зрада та інші посягання на інтереси держави», а з другого - коло діянь, які розуміють як державну зраду.

Як об'єкт складів, що утворюють шпигунство, виступає встановлений порядок охорони державної таємниці, а також безпека держави. Найменування гл.16 «Шпигунство» не дає нам уявлення про об'єкт цих злочинних посягань, у зв'язку з чим визначити об'єкт відповідних злочинних посягань можна тільки за допомогою аналізу їхньої об'єктивної сторони.

Щодо об'єктивної сторони державної зради і шпигунства, то законодавцями Австрії та Ліхтенштейну закріплено, що ці діяння можуть бути вчинені тільки шляхом дії. За допомогою бездіяльності виконати їхню об'єктивну сторону неможливо. Об'єктивна сторона державної зради в Австрії, згідно з §242 КК цієї країни, полягає у скоєнні із застосуванням насильства або погрозою його застосування спроби змінити Конституцію Австрійської Республіки або її федеральних земель, або відокремити від Австрійської Республіки територію, що їй належить. Об'єктивна сторона державної зради в Ліхтенштейні, згідно з §242 цієї країни, полягає у скоєнні із застосуванням насильства або погрозою його застосування спроби змінити Конституцію Князівства Ліхтенштейн або відокремити від Князівства Ліхтенштейн належну їй територію.

В австрійській науковій літературі підкреслюється, що найважливішою ознакою цього діяння є застосування насильства або погрози його застосування. Якщо спроби змінити Конституцію здійснюються мирними засобами, то йдеться про реалізацію права громадян та їхніх об'єднань на управління справами держави і суспільства. За рамками державної зради окремого складу, що передбачає кримінальну відповідальність за сепаратизм, у цих країнах немає, оскільки вважається, що вчинити його без застосування насильства або погрози його застосування неможливо. Використовуючи вітчизняну кримінально-правову термінологію, можна стверджувати, що в обох правопорядках цей склад є усіченим.

У зв'язку з цим, як пише австрійський професор Елен Бахнер-Фореггер, «діяння закінчено вже на стадії замаху. Певні підготовчі дії можуть бути карані відповідно до §244 (приготування до державної зради)». Кримінальне право Австрії та Ліхтенштейну, на відміну від українського, виходить із того, що підготовка до злочину, за загальним правилом, не карається.

Воно зумовлює кримінальну відповідальність лише у випадках, прямо зазначених в Особливій частині КК. Як правило, йдеться про найтяжчі та найнебезпечніші для суспільства злочинні діяння. Щодо державної зради в КК Австрії та Ліхтенштейну міститься пряма вказівка на те, що приготування до неї карається.

Частина 1 ст.244 КК цих держав криміналізувала змову з іншою особою про вчинення державної зради, а ч.2 - підготовку до вчинення державної зради й у такий спосіб створення небезпеки вчинення дій, спрямованих на державну зраду, або істотне збільшення такої небезпеки, або підготовку до вчинення державної зради за сприяння іноземної влади. Професор Бахнер-Фореггер у зв'язку з цим зазначає, що «§244 встановлює лише три випадки, коли готування є караним».

Отже, не будь-які форми готування до державної зради, а лише прямо зазначені в законі, зумовлюють кримінальну відповідальність. Крім того, карається приготування лише до тих дій, які утворюють склад державної зради. Оскільки під шпигунством в Австрії та Ліхтенштейні розуміють широке коло злочинних діянь і ця категорія має збірний характер, то щодо кожного з них необхідно розглянути об'єктивну сторону окремо.

Об'єктивна сторона умисного розголошення державної таємниці (§252) полягає в повідомленні відомостей, що становлять державну таємницю іноземній владі або наднаціональному чи міждержавному утворенню, або у вчиненні дій, що роблять їм доступними ці відомості. Частина 2 цієї статті встановлює відповідальність за повідомлення громадськості відомостей, що становлять державну таємницю, або у вчиненні дій, що роблять їй доступними ці відомості. У доктрині ці дії розглядаються як «менш тяжка форма шпигунства».

Видається важливим питання про те, як розуміють державну таємницю в розглянутих правопорядках. В Австрії та Ліхтенштейні, на відміну від України, немає спеціального закону про державну таємницю, і визначення цього терміна міститься безпосередньо в КК (§255). Відповідно до нього «під державною таємницею за змістом цього розділу розуміють відомості, предмети або пізнання, включно з письмовими матеріалами, кресленнями, моделями та повідомленнями про те, що є доступним для обмеженого кола осіб, і повинно міститися в таємниці від іноземної влади, наднаціональних і міждержавних утворень, щоб запобігти небезпеці заподіяння тяжкої шкоди обороні держави або для її відносин з іноземною владою або з наднаціональним чи міждержавним утворенням». У зв'язку з цим професор Бахнер-Фореггер пише, що Кримінальний кодекс виходить із матеріального поняття таємниці. Отже, є недостатнім просто повідомити таємницю (формальне розуміння таємниці).

Ми бачимо, що в Австрії та Ліхтенштейні питання про те, чи є відомості державною таємницею, залежить насамперед не від занесення їх до відповідного реєстру, а, головним чином, від їхнього змісту. Цікаво, що ці кодекси використовують термін «відомості, що загрожують Конституції», які розглядаються як вид державної таємниці. Під ними розуміють такі відомості, розголошення яких може призвести до усунення в антиконституційний спосіб демократичних, федеративних або державно-правових засад країни, порушити її нейтралітет або скасувати гарантоване Конституцією право, або обмежити його чи перешкодити здійсненню такого права. Кодекси встановлюють, що якщо відомості, які становлять державну таємницю, стосуються загрозливих для Конституції відомостей, то особу, яка вчинила злочинне діяння, карають тільки тоді, коли вона діє з наміром заподіяти шкоду державі.

Помилкове уявлення про відомості, що загрожують Конституції, не звільняє особу від кримінальної відповідальності (ч. 2-3 §252).

Об'єктивна сторона видачі державної таємниці (§253) полягає в порушенні обов'язку щодо збереження державної таємниці за наявності таких обставин, за яких таємниця стає відомою або доступною іноземній владі, наднаціональному чи міждержавному утворенню або громадськості. Об'єктивна сторона вивідування державної таємниці (§254) полягає у вивідуванні державної таємниці або у здійсненні спроби повідомити її чи зробити доступною іноземній владі, наднаціональному чи міждержавному утворенню, і тим самим у створенні небезпеки заподіяння тяжкої шкоди для оборони держави або для її відносин з іноземною владою чи з наднаціональним або міждержавним утворенням. У літературі справедливо зазначається, що §254 встановлює покарання за певні підготовчі дії. Якщо вони завершилися вчиненням шпигунства, то застосовується тільки §252.

Багато в чому це зумовлено тим, що в Австрії та Ліхтенштейні готування до злочину за загальним правилом не карається і відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК. Об'єктивна сторона таємної розвідувальної діяльності на шкоду державі (§256) полягає в організації таємної розвідувальної діяльності на шкоду державі або в регулярній підтримці такої діяльності.

Професор Бахнер-Фореггер сформулювала доктринальне визначення цієї категорії. Вона пише, що «таємна розвідувальна діяльність - це здійснювана щонайменше кількома або багатьма особами діяльність у рамках організації, що ставить завдання з роздобуття таємниці або збирання нерозповсюджуваних фактів, предметів, обставин або цікавиться їх передачею».

Цей склад є суміжним щодо того, що передбачений у §319, і встановлює відповідальність за військову розвідувальну службу в інтересах іноземної влади або наддержавного чи міждержавного утворення, або за провадження такої діяльності чи її регулярну підтримку.

Отже, у §256 йдеться тільки про «невійськову» розвідку. Об'єктивна сторона пособництва ворожим збройним силам (§257) передбачає вступ на службу до збройних сил супротивника або застосування зброї проти інтересів держави, а також дії на користь збройних сил супротивника або заподіяння шкоди власним збройним силам під час війни або збройного конфлікту, у якому бере участь держава, або в обстановці, пов'язаній із безпосередньо існуючою небезпекою такої війни або збройного конфлікту.

Об'єктивна сторона шпигунського підроблення та знищення доказів (§258) полягає у виготовленні фальшивих засобів доказування щодо правових відносин з іноземною владою чи наднаціональним або міждержавним утворенням або щодо відомостей, які мають значення для відносин з іноземною владою чи наднаціональним або міждержавним утворенням, або підробляє справжні, знищує їх або пошкоджує і тим самим загрожує інтересам держави, а також використання таких фальшивих чи підроблених засобів доказування, яке загрожує інтересам держави, або використання їх для захисту прав людини. Як зазначає професор Бахнер-Фореггер, цей припис регламентує особливий випадок фальсифікації доказів або приховування.

Можна констатувати, що цей склад є суміжним щодо підробки доказів (§293) і знищення доказів (§295), які поміщені до глави про злочини у сфері правосуддя. Суб'єкт державної зради і шпигунства Ці злочинні діяння підлягають поділу на кілька груп залежно від того, хто може бути суб'єктом їх вчинення.

Суб'єктом державної зради може виступати будь-яка особа. Жодної уточнюючої конкретизації §242 КК Австрії та Ліхтенштейну не передбачають. Суб'єктом умисного розголошення державної таємниці в Ліхтенштейні та Австрії також може виступати будь-яка особа. За змістом §252, навіть якщо особі не було довірено відомостей, що становлять державну таємницю, через професію, службу, роботу, вона все одно може бути суб'єктом цього злочину (наприклад, особа випадково виявила носій із цією інформацією та почала її з умислом розголошувати).

Суб'єкт видачі державної таємниці спеціальний - особа, яка вчинила це діяння, незважаючи на покладені на неї особливі правові обов'язки щодо збереження таємниці.

Цей обов'язок може випливати зі службового контракту, з угоди про нерозголошення державної таємниці та інших документів.

Суб'єктом вивідування державної таємниці і таємної розвідувальної діяльності на шкоду державі, шпигунського підроблення і знищення доказів може бути будь-яка особа: як громадянин (підданий), так і іноземець, а також особа без громадянства. Щодо складу пособництва ворожим збройним силам законодавець прямо конкретизував, хто є його суб'єктом.

За загальним правилом, ним може бути тільки громадянин (підданий). Однак зазначено, що іноземні громадяни підлягають кримінальній відповідальності за даною нормою тільки в тому разі, якщо під час вчинення злочинного діяння вони перебувають на території Австрії або Ліхтенштейну.

У зв'язку з цим професор Бахнер-Фореггер пише: «Даний припис діє щодо австрійських громадян у зв'язку з їхнім обов'язком бути вірними своїй державі та щодо неавстрійських громадян у зв'язку з їхнім обов'язком проявляти лояльність по відношенню до держави перебування».

Усі розглянуті склади в Австрії та Ліхтенштейні можуть бути вчинені тільки з умислом - цей висновок логічно випливає з конструкції їхньої об'єктивної сторони. У деяких випадках законодавець спеціально акцентує на цьому увагу. Так, §252 КК Австрії та Ліхтенштейну передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення державної таємниці. В інших випадках це мається на увазі.

Зазначимо й те, що в цих країнах у кримінальному праві відсутній підрозділ умисних злочинів, що має місце в Україні, на вчинені з прямим і непрямим умислом. Замість цього Кримінальні кодекси Австрії та Ліхтенштейну в §5 виокремлюють умисел навмисний, «якщо особа припускає здійснити фактичну сторону справи або досягти настання наслідків, які визначено законом як припустиме діяння», і умисел усвідомлений, коли «особа не просто передбачає можливість здійснення фактичної сторони справи або настання наслідків, які визначено законом як усвідомлені, а й передбачає неминучість їхнього здійснення або настання». За змістом норм, що передбачають відповідальність за державну зраду і шпигунство, форма умислу не має юридичного значення.

В окремих складах законодавець додатково конкретизує суб'єктивну сторону. Наприклад, у §253, що передбачає відповідальність за видачу державної таємниці, прямо вказано: особа повинна «усвідомлювати те, що ці відомості становлять державну таємницю».

Отже, можна побачити, що в кримінальному законодавстві Австрії та Ліхтенштейну відсутнє таке поняття, як «колабораціонізм», але застосовуються інші схожі кримінальні правопорушення, що підривають державний суверенітет. Україна може використовувати досвід саме удосконалення критеріїв для притягнення до кримінальної відповідальності за колабораціонізм.

Висновки

Колабораціонізм є актуальним об'єктом правового регулювання, особливо для країн, які стикаються із зовнішніми загрозами або переживають періоди окупації. Існуючі міжнародні підходи до визначення та відповідальності за колабораційну діяльність є різноманітними, відображаючи специфіку історичного досвіду та культурних особливостей кожної країни. Хоча в багатьох країнах існують законодавчі акти, спрямовані на протидію колабораціонізму, їх застосування в практиці може бути непослідовним або неефективним, що вимагає постійного перегляду та коригування. Дослідження зарубіжного досвіду демонструє необхідність комбінованого підходу, який поєднує суворі законодавчі норми, активну просвітницьку діяльність та механізми соціальної підтримки. Адаптація зарубіжного досвіду до українського контексту потребує врахування національних особливостей, історичного досвіду та актуальних викликів. Для досягнення ефективності у протидії колабораціонізму в Україні необхідно поєднати зусилля законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а також громадянського суспільства.

У підсумку проблема колабораціонізму є багатогранною і потребує ґрунтовного дослідження та системного підходу. Зарубіжний досвід може слугувати корисним джерелом для розробки стратегій і механізмів, які допоможуть Україні ефективно вирішити це питання на законодавчому рівні.

Література

1. Долгорученко Д. Колабораціонізм як феномен війни та наукове поняття в межах історико-правових досліджень. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2022. №56. С. 16-19.

2. Чальцева О. Категорія «колабораціонізм» як багатокомпонентний наратив в умовах війни. Наукові рефлексії війни. 2022.

3. Письменський Є. Колабораціонізм у сучасній Україні як кримінально-правова проблема. Право України. 2020.

4. Колабораціонізм. Міжнародний досвід регулювання, правові механізми та санкції. Інформ.-дослідн. центр при Верхов. Раді України, 2021. 4 с.

5. Зайлер С. Кримінальне право. Загальна частина 1. Засади та вчення про кримінальне правопорушення. Відень, 2007.

6. Бахнер-Форегер Г. Кримінальний кодекс. Відень. 2009.

7. Зайлер С. Кримінальне право. Загальна частина 1. Засади та вчення про кримінальне правопорушення. Відень, 2007.

8. Бахнер-Форегер Г. Названа праця.

9. Письменський Є. Названа праця.

Размещено на Allbest.Ru