Типи установ відбування покарань за Виправно-трудовим кодексом УСРР 1925 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ

Типи установ відбування покарань за Виправно-трудовим кодексом УСРР 1925 р.

Дем'янчук Т.Д.,

Анотація

У статті характеризуються основні типи кримінально-виконавчих установ які передбачалися Виправно-трудовим кодексом УСРР 1925 р. Встановлено, що до моменту прийняття кодексу ця система не була структурованою і керувалася принципами революційної доцільності. Специфікою радянської кримінально-виконавчої системи була децентралізація і підпорядкування виправних установ Народному комісаріату внутрішніх справ та наркому юстиції. Обидві інституції були основними інструментами тоталітаризму й основні свої зусилля спрямовували на боротьбу з противниками радянської влади. Виправно-трудовий кодекс УСРР визначив структуру кримінально-виконавчої системи й передбачав функціонування установ для застосування заходів соціального захисту виправного характеру: 1) будинки ув'язнення; 2) виправно-трудові будинки; 3) трудові колонії - сільськогосподарські, ремісничі та фабричні; 4) ізолятори спеціального призначення; 5) перехідні виправно-трудові будинки; установ для застосування заходів соціального захисту медико-педагогічного характеру: 1) трудові будинки для неповнолітніх правопорушників; 2) трудові будинки для правопорушників із робітничо-селянської молоді; установ для застосування заходів соціального захисту медичного характеру: 1) колонії для психічно неврівноважених, туберкульозних та інших хворих ув'язнених; 2) інститути психіатричної експертизи, лікарні. Загальне керівництво місцями позбавлення волі здійснювало Головне управління місць позбавлення волі УСРР, в структурі якого функціонувала так звана «розподільча комісія» та бюро примусових робіт без утримання під вартою. У 1929 р. започатковано мережу виправно-трудових таборів, які згодом ввійшли до системи ГУЛАГу. На території УРСР, впродовж 1938-1956 рр. функціонувало 12 виправно-трудових таборів. Встановлено, що впродовж всього часу існування радянська кримінально-виконавча система була інструментом тоталітаризму.

Ключові слова: кримінально-виконавча система, Виправно-трудовий кодекс, колонія, табір, ГУЛАГ, тоталітарна система.

Abstract

Demianchuk T.D. Types of penalties institutions according to the torrespondence and Labor Code of the USSR

The article describes the main types of penal institutions provided for by the Correctional and Labor Code of the USSR of 1925. It is established that until the adoption of the code, this system was not structured and was guided by the principles of revolutionary expediency. The specificity of the Soviet criminal-executive system was the decentralization and subordination of correctional institutions to the People's Commissariat of Internal Affairs and the People's Commissar of Justice. Both institutions were the main instruments of totalitarianism and directed their main efforts to the fight against the opponents of the Soviet government. The Correctional and Labor Code of the USSR determined the structure of the criminal and executive system and provided for the functioning of institutions for the application of social protection measures of a correctional nature: 1) prisons; 2) correctional and labor houses; 3) labor colonies - agricultural, craft and factory; 4) special purpose isolators; 5) transitional correctional and labor houses; institutions for the application of social protection measures of a medical and pedagogical nature: 1) workhouses for juvenile delinquents; 2) labor houses for offenders from worker-peasant youth; institutions for the application of social protection measures of a medical nature: 1) colonies for mentally unstable, tuberculosis and other sick prisoners; 2) psychiatric examination institutes, hospitals. General management of places of deprivation of liberty was carried out by the Main Directorate of places of deprivation of liberty of the USSR, in the structure of which the so-called «distribution commission» and the bureau of forced labor without detention functioned. In 1929, a network of correctional labor camps was started, which later became part of the Gulag system. During 1938-1956, 12 correctional labor camps functioned on the territory of the Ukrainian SSR. It has been established that throughout its existence, the Soviet penal system was a tool of totalitarianism.

Основна частина

Постановка проблеми. Проблема переосмислення радянської правової спадщина назріла, а повномасштабне вторгнення росії її тільки підсилило і активізувало увагу науковців довкола питань, які стосуються тоталітарного минулого. Елементом радянського тоталітаризму була кримінально-виконавча система, яка являла собою сукупність центральних (республіканських та союзних органів влади), а також адміністрації закладів відбування покарань на місцях, які в період функціонування ГУЛАГу володіли навіть правом видавати власні закони і розпорядження. Важливо, що в різні періоди розвитку кримінально-виконавчої системи змінювалася структура місць позбавлення волі, яка залежаланасамперед від політичної кон'юнктури. Одночасно, розглядаючи радянську систему виконання покарань як елемент тоталітаризму доцільно охарактеризувати структуру та умови утримання ув'язнених не тільки в установах, які булина території УРСР, а й за межами республіки, адже впродовж 1920-1960-х рр. саме українці становили більшість ув'язнених виправно-трудових таборів на території Сибіру та Передньої Азії.

З огляду на зазначено доцільно не тільки виокремити основні етапи становлення кримінально-виконавчої системи, а й конкретизувати основні види установ відбування покарань, які діяли на території УРСР і використовувалися не тільки для перевиховання злочинців, а й як інструмент тоталітарної системи. Перша чітка систематизація установ відбування покарань відбулася після прийняття 1925 р. Виправно-трудового кодекс УСРР, а тому доцільно їх проаналізувати їх правову природу, умови утримання ув'язнених осіб.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Кримінально-виконавча система радянської доби, як і загалом державно-правове минуле УРСР вимагають об'єктивного і неупередженого наукового аналізу. Утверджена в радянський період ідеологема про «народний характер» правової системи, дотримання прав і свобод громадян не відповідає численним фактам терору проти мирного населення.

Об'єктивно, тема дослідження обумовлює використання і аналіз російськомовної літератури та джерел радянської доби. Однак, саме критичний аналіз наукових праця радянських і сучасних вчених дозволить не тільки прослідкувати еволюцію органів виконання покарань, а й визначити тоталітарний характер кримінально-виконавчої системи. Вся використана у дослідженні російськомовна література опублікована до 2014 року.

Методологічною основою нашого дослідження стали праці В. Василика, В. Васильєва, В. Жарого, Р. Козака, Ю. Рідкоборода, І. Малиновського, О. Пристайка, Г. Савчин, М. Яцишина та ін.

Постановка завдання. Метою статті є аналіз основних типів кримінально-виконавчих установ, які діяли в УРСР.

Виклад основного матеріалу. Радянська кримінально-виконавча система являла собою вертикаль владних органів влади, а також місць позбавлення волі, в яких відбували покарання у вигляді ізоляції, або виконання примусових робіт ув'язнені на різні терміни особи. До моменту прийняття у 1925 р. Виправно-трудового кодексу ця система не буластруктурованою і керувалася принципами революційної доцільності.

Після прийняття 23 жовтня 1925 р. Виправно-трудового кодексу УСРР, було визначено нову структуру місць позбавлення волі, а сам кодекс впорядкував систему виконання покарань. Український радянський вчений В. Жарий захищаючи у 1985 р. дисертаційне дослідження на тему «Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925 (Розробка, прийняття, основні положення)», вказував на те, що законодавчо було закріплено прогресивну систему застосування заходів соціального захисту у виправно-трудових установах, відповідно до якої ув'язнені піддаються різному режиму, розподіляються по виправно-трудовим установам різних типів і поділяються на розряди, з переведенням з нижчого до вищого і назад, залежно від особливостей їх особистості, соціального стану, мотивів та причин злочину, поведінки та успіхів у роботах та заняттях [5]. Такими установами, відповідно до міри покарання були:

- установи для застосування заходів соціального захисту виправного характеру: 1) будинки ув'язнення; 2) виправно-трудові будинки; 3) трудові колонії - сільськогосподарські, ремісничі та фабричні; 4) ізолятори спеціального призначення; 5) перехідні виправно-трудові будинки;

- установи для застосування заходів соціального захисту медико-педагогічного характеру: 1) трудові будинки для неповнолітніх правопорушників; 2) трудові будинки для правопорушників із робітничо-селянської молоді;

- установи для застосування заходів соціального захисту медичного характеру: 1) колонії для психічно неврівноважених, туберкульозних та інших хворих ув'язнених; 2) інститути психіатричної експертизи, лікарні тощо [3; 6, с. 30].

Виправно-трудовий кодекс УСРР визначив структуру кримінально-виконавчої системи. Загальне керівництво місцями позбавлення волі здійснювало Головне управління місць позбавлення волі УСРР, якому підпорядковувалося губернські (обласні) інспекції. В структурі останньої діяла так звана «розподільча комісія» та бюро примусових робіт без утримання під вартою. До засідань «розподільчої комісії» запрошували прокурорів, медиків й приймали рішення стосовно розподілу засуджених до позбавлення волі по місцях відбування покарань чи переведення їх із однієї виправно-трудової установи до іншої (переводи могли здійснюватися винятково в межах однієї губернії - Т.Д.). «Розподільча комісія» приймала рішення про перевід ув'язнених з однієї категорії в іншу, продовження терміну відбування покарань неповнолітніх, якщо ті не демонструвалипозитивних показників виправлення, готували клопотання про зміну міри покарання - умовного чи безумовного дострокового звільнення [3].

Стосовно бюро примусових робіт без утримання під вартою, то воно підпорядковувалося і особисто очолювалося губернським (обласним) інспектором й займалося обліком осіб засуджених до примусових робіт без утримання під вартою, розподіл їх на роботи відповідно до вироків або постанов уповноважених на те органів, загальний нагляд за дотриманням правил ув'язненими, тощо [3]. Цікавою нормою було те, що кошти на функціонування бюро примусових робіт отримувалися з відрахувань заробітної плати осіб, які відбували покарання [18, с. 96].

Особливістю радянського виправно-трудового законодавства середини 1920-х рр. було збереження певних ліберальних ідей. Однією із них було створення при кожній установі відбування покарань спостережної комісії в складі керівника установи, народного судді району в якому знаходиться виправна установа та представника профспілкової організації [3]. Присутність члена профспілки обумовлювалася саме трудовим підходом в системі відбування покарань. Також, до участі комісії залучалися прокурор чи його заступник, а у випадку розгляду справи неповнолітнього - представник відділу народної освіти, який наділявся правом вирішального голосу при вирішенні долі ув'язненого (комісія займалася питаннями пом'якшення режиму утримання, зменшення терміну відбування покарань, зміни його типу - під вартою чи без, тощо - Т.Д.).

Визначені Виправно-трудовим кодексом 1925 р. місця позбавлення волі були досить диференційованими, в тому числі під впливом змісту вчиненого злочину, умов утримання, трудових зобов'язань осіб, які відбували покарання. Так, в будинках ув'язнення або так званих «арештних домах» утримувалися: особи, які перебували під слідством; засуджені доки вирок не набрав законної сили; позбавлені волі на термін до шести місяців. Після підпорядкування місць позбавлення волі Народному комісаріату юстиції (далі - НКЮ), будинки ув'язнення були перейменовані «місця досудового або короткотермінового ув'язнення» [12, с. 55].

У виправно-трудових будинках відбували покарання особи засуджені на термін більше шести місяців. Трудові сільськогосподарські, ремісничі та фабричні колонії булимісцем утримання осіб, засуджених до позбавлення волі без суворої ізоляції на строк не більше п'яти років. Такі вироки висувалися селянам або найманим робітникам, які вчинили злочин вперше, випадково, або через важке матеріальне становища. У примітці до ст. 47 вказувалося, що до трудових колоній могли бути переведені ув'язнені (винятково «трудящі»), засуджені і на більший термін, якщо до відбуття строку позбавлення волі залишається не більше п'яти років [3; 14, с. 25].

Ізолятори спеціального призначення були місцем утримання осіб, які не належали до робітничого класу й вчинили злочин через класові звички, погляди чи інтереси, або для «трудящих», яких суд визнав особливо небезпечними злочинцями. Утримання осіб в ізоляторах спеціального призначення передбачало цілковиту й посилену ізоляцію особи, яка відбувала покарання. Ув'язнені в ізоляторах особи також залучалися до роботи але маливиконувати її винятково в межах установи, раз у два тижні зустрічатися з близькими і використовувати на власні потреби не більше 1/3 зароблених коштів.

У перехідні виправно-трудові будинки направлялися на тимчасове утримання ув'язнені, які «після відбуття частини строку позбавлення волі в інших місцях ув'язнення, виявили пристосованість до трудового життя та визнані розподільчою комісією такими, що підлягають переведенню в обстановку напіввільного режиму» [3].

Для неповнолітніх та для осіб до 20 років було створено так звані трудові будинки. При цьому, неповнолітні, тобто тим яким не виповнилося 18 років, утримувалися окремо від осіб, яким було 19-20 років.

Особливістю радянської кримінально-виконавчої системи було групування осіб, які відбували покарання на кілька категорій. Цікаво, що в основі цього поділу був класовий чинник. Так, до першої категорії ув'язнених відносили осіб які підлягали позбавленню волі із суворою ізоляцією. До другої категорії - професійні злочинці (ймовірно рецидивісти - Т.Д.), а також ті з ув'язнених, які, не належать до класу трудящих, вчинили злочин унаслідок своїх класових звичок, поглядів чи інтересів. До третьої категорії відносили всіх інших осіб, які відбували покарання і не належали перших двох [3].

На початку 1920-х рр. в УСРР активно формувалася мережа будинків ув'язнення, виправно-трудові будинки та ізоляторів попереднього утримання. Одночасно, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925 р. був формальним, тому відповідальні за створення та утримання місць позбавлення волі органи Народного комісаріату внутрішніх справ (далі - НКВС), НКЮ та Об'єднаного державного політичного управління вносили багато змін [11, с. 105]. Про недосконалість норм радянського виправно-трудового права, умови утримання осіб, які відбували покарання, тощо, детально описав І. Малиновський і назагал прийшов до слушного висновку, що ізоляція ув'язнених на тривалий термін, унеможливлення їх контактів з членами сім'ї, призводить до руйнації сім'ї і можливого рецидиву злочину [7, с. 204]. Такий висновок, на нашу думку був завуальованою критикою системи виправно-трудових таборів, які почали формуватися у 1920-х рр. і передбачали відбування покарання далеко за межами області і навіть республіки.

Ключовою передумовою зміни в структурі місць позбавлення волі, а також умовах утримання осіб, які відбували покарання, булиідеї масового терору, які набули поширення в другій половині 1920-х рр. Так, Постановою ВЦВК та РНК РРФСР «Про каральну політику та стан місць ув'язнення» від 26 березня 1928 р., було запроваджено класову градацію між особами, які відбували покарання. Всіх ув'язнених поділяли на «соціально чужих» та «соціально близьких». Для категорії «соціально чужих», тобто політичних злочинців і так званих «ворогів народу» було ліквідовано право дострокового звільнення та скорочення терміну ув'язнення шляхом заліку робочих днів.

Таємна постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про використання праці кримінальних арештантів» від 13 травня 1929 р. поклала початок формуванню мережі виправно-трудових таборів в районі м. Ухти (Республіка Комі). Чергова, також таємна, Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про використання праці кримінально-ув'язнених» від 27 червня 1929 р. зобов'язала перейменувати всі концентраційні табори виправно-трудові, а Постанова РНК СРСР «Про використання праці кримінально-ув'язнених» від 11 липня 1929 р. усі виправно-трудові табори передавалися під керівництво ОГПУ. У постанові вказувалося, що основною метою створення подібних табірних установ є колонізація віддалених районів та «експлуатації їх природних багатств» [10]. У подальшому всі табори ввійшли до системи ГУЛАГу.

На території України виправно-трудові таборифункціонували впродовж 1930-1950-х рр. Особливістю створення подібних установ на території України, на відміну від аналогічних на далекому Сході СРСР був час впродовж яких вони функціонували. Як правило, створення подібних таборів здійснювалося з метою будівництва доріг, освоєння певних сировинних ресурсів.

Загалом, на території УРСР, впродовж 1938-1956 рр. функціонувало 12 виправно-трудових таборів: Азовлаг, Азовське ТВ, Білокоровиць - кий табір ОВТК НКВС БРСР, Будівництво 210 і ВТТ, Будівництво 211 і ВТТ, Будівництво 882 і ВТТ, Будівництво 940 і ВТТ, Будівництво ГУШОСДОРА МВД №1 і ВТТ, ВТТ «ЕН», Гагарінське ТВ, Донлаг, МостонськеТВ [2].

Першими виправно-трудовими таборами булиБудівництво 211 і ВТТ та Будівництво 210 і ВТТ. Обидва були створені у вересні 1938 р. з метою будівництва доріг в Київському оборонному окрузі [15; 16]. Найпізнішими таборами були Гагарінське ТВ, яке функціонувало з травня 1953 до грудня 1955 рр. (його в'язні використовувалися для спорудження центральної бази зберігання ядерної зброї в Криму) та Мостовське ТВ, яке діяло впродовж травня 1953 - жовтня 1955 р. Останній табір знаходився в містечку Делятин на Івано-Франків - щині, а праця ув'язнених використовувалася для спорудження стратегічного військового об'єкту, а також нафротозвідувальних установ [8].

На передодні Другої світової війни, в структуру ГУЛАГу входило 2562 установи. З них: 183 - промислові виправно-трудові табори; 109 - сільськогосподарських виправно-трудових таборів; 280 колонії підрядних робіт та 1990 районних бюро виправних робіт [13, с. 107-108; 17, с. 65]. Середня кількість осіб, які відбували покарання в цих установах становила понад 210 тис. осіб.

Стосовно виправно-трудових колоній, то вони булисвоєрідним резервом, який у випадку необхідності перетворювався у виправно-трудовий табір, з встановленням жорсткішого режиму відбування покарання, більшими трудовими повинностями.

Тільки в умовах лібералізації суспільних відносин актуальності набуло питання доцільності виправно-трудових таборів. Формально радянські законодавці критикували систему ГУЛАГ в рамках критики «культу особи». 5 квітня 1956 р. представлено проект Постанови ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР «Про реорганізацію виправно-трудових установ МВС та заходів покращення їх роботи з перевиховання та виправлення ув'язнених» від [4, с. 188], у якому вказувалося, що МВС не виконує положення Постанови ЦК КПРС «Про заходи покращення роботи виправно-трудових таборів та колоній МВС» (10 липня 1954 р.) й не забезпечує реалізацію функції перевиховання ув'язнених. Важливо, що в проекті постанови 1956 р. вказувалося на матеріальне забезпечення виправно-трудових таборів і становище ув'язнених.

Як результат, впродовж 1956-1958 рр. систему виправно-трудових таборів було розформовано, а для утримання осіб, засуджених до позбавлення волі, пропоновано використовувати виправно-трудові колонії та в'язниці.

Як наслідок, впродовж 1958-1959 pp. роль Головного управління виправно-трудових таборів та МВС СРСР звелася до координації республіканських систем місць позбавлення волі. До кінця 1959 р. на теренах союзної держави функціонувало 25 таборів.

У кінцевому випадку, 13 січня 1960 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було скасовано і Головне управління виправно-трудових таборів МВС СРСР, і союзне Міністерство внутрішніх справ [9, с. 108].

Саме з січня 1960 р. можна говорити про початок формування республіканської системи місць позбавлення волі, основу якої становила система в'язниць.

Висновки. Таким чином, основною специфікою радянської кримінально виконавчої системи після прийняття Виправно-трудового кодексу 1925 р. було закріплення виправно-трудового підходу до перевиховання осіб, які відбували покарання. Основними установами відбування покарань були будинки ув'язнення, виправно-трудові будинки, трудові колонії (сільськогосподарські, ремісничі та фабричні), ізолятори спеціального призначення, перехідні виправно-трудові будинки, трудові будинки для неповнолітніх правопорушників, трудові будинки для правопорушників із робітничо-селянської молоді, колонії для психічно неврівноважених, туберкульозних та інших хворих ув'язнених, інститути психіатричної експертизи, лікарні тощо. Однак основна кількість ув'язнених осіб відбували покарання у виправно-трудових колоніях та виправно-трудових таборах. Останні вважалися закритими установами і на початку 1930-х рр. об'єднані в мережу ГУЛАГ, яка стала символом тоталітаризму і репресій проти населення країни.

Специфікою радянської кримінально-виконавчої системи була децентралізація і підпорядкування виправних установ Народному комісаріату внутрішніх справ та наркому юстиції. Обидві інституції були основними інструментами тоталітаризму й основні свої зусилля спрямовували на боротьбу з противниками радянської влади.

У сучасних умовах доцільно здійснити об'єктивну й неупереджену оцінку діяльності виправно-трудових установ й загалом кримінально-виконавчої системи УРСР.

Література

радянський кримінальний виконавчий комісаріат

1. Василик В.В. Кримінально-виконавчі засади покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Дис. Док. філос. (право). К., 2021. 312 с.

2. Васильєв В.Ю. Концентраційні табори більшовицького та нацистського тоталітарних режимів на території УСРР-УРСР. Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова думка», 2008. 568 с. URL: http://www. history.org.ua/? termm=Koncentratsіym_Tabori.

3. Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925 р. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / упор. Г.О. Радов, І. І. Резнік. Київ: ВД «Говард Пресс», 1998. Т. 2. Ч. 1. 456 с.

4. ГУЛАГ (Главное управление лагерей), 1917-1960. М., 2000. 902 с. URL: https://library.khpg. org/files/docs/1363780599.pdf.

5. Жарый В. Исправительно-трудовой кодекс УССР 1925 года (Разработка, принятие, основные положения). Автореф. дис…. канд. юрид. наук. Киев, 1985. 21 с.

6. Козак Р.А., РідкобородЮ.В., Мелаш А.С. Зародження пенітенціарної системи в Україні. Юридичний науковий електронний журнал, 2021. №10. С. 28-31. DOI: https://doi.org/10.32782/2524 - 0374/2021-10/3.

7. Малиновський І.О. Радянські поправчо-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами / За редакцією та від редактора В.О. Попелюшка. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2013. 306 с.

8. Мостовское ЛО (Мостовлаг, Мостовский ИТЛ). URL: http://old.memo.ru/history/nkvd/gulag/ r3/r3-247.htm.

9. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси. К., 2002.

10. Постановление СНК СССР «Об использовании труда уголовно-заключенных» от 11 июня 1929 р. Сборник материалов по истории социалистического уголовного законодательства (1917-1937 гг.).Москва: Юридическое изд-во НКЮ, СССР, 1938. С. 282-283.

11. Пристайко О.В. НКВС - МВС УРСР (1934-1954 рр.): структурна побудова та функції (істори - ко-правоведослідження). Дис…. канд. юрид. наук. К., 2021. 272 с.

12. Савчин Г.Я. Система виконання покарань у західних областях України в період 1944-1953 рр.:монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2016. 200 с.

13. Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ. М., 2014. 1280 с.

14. СтепанюкА. Колонія чи в'язниця? Погляд на установи виконання покарань з позицій історичного ревізіонізму. Вісник Пенітенціарної асоціації України, 2020. Вип 1. С. 20-37.

15. Строительство 210 И ИТЛ. URL: http://old. memo.ru/history/nkvd/gulag/r3/r3-336.htm.

16. Строительство 211 И ИТЛ. URL: http://old. memo.ru/history/nkvd/gulag/r3/r3-337.htm.

17. Ткачова О.В. Виконання покарань у виді виправних і громадських робіт: монографія. Харків: Право, 2010. 192 с.

18. Яцишин М.М. Історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України: монографія. Луцьк: Волинський національний ун-т ім. Лесі Українки, 2010. 440 с.

Размещено на Allbest.ru