Криміналізація умисного неподання декларації: pro at contra

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криміналізація умисного неподання декларації: pro at contra

Мовчан Роман Олександрович, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри, Янівський Володимир Миколайович, аспірант кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Мета. Отримання науково обґрунтованої відповіді на питання про виправданість криміналізації такого діяння, як умисне неподання декларації, та формулювання на цій основі відповідних пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства. Для досягнення задекларованої мети була обрана відповідна методика, зокрема, використано філософські, загальнонаукові та конкретно-наукові методи. За результатами написання статті було зроблено висновок, що криміналізація умисного неподання декларації має визнаватися необґрунтованою. Наукова новизна полягає в тому, що було доведено, що ст. 366-3 Кримінального кодексу України має бути виключена. Практична значимість. Сформульовані висновки можуть бути використані у нормотворчій, правозастосовчій та науковій діяльності.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, адміністративна відповідальність, юридична відповідальність, інформація, декларація, декларування, розмежування, злочин, кримінальне правопорушення, умисне неподання декларації, декларування недостовірної інформації, службова особа, службові кримінальні правопорушення, національна безпека.

Criminalization of willful failure to submit a declaration: pro at contra

Roman Movchan, Doctor of Legal Sciences, Professor, Professor of the Department of Constitutional, Volodymyr Yanivsky, Postgraduate Vasyl' Stus Donetsk National University the Department of Constitutional, International and Criminal Law Vinnitsa

Purpose. Obtaining a scientifically based answer to the question of the justification of the criminalization of such an act as the deliberate failure to submit a declaration, and formulating on this basis relevant proposals for improving the criminal legislation. In order to achieve the declared goal, an appropriate methodology was chosen, in particular, philosophical, general scientific and specifically scientific methods were used. Based on the results of writing the article, it was concluded that the criminalization of intentional failure to submit a declaration should be recognized as unfounded. In particular, it is concluded that a person's disregard of the corresponding notification of the NAKC is a completely independent act, which in no way should affect the degree of public danger assessed by us for another, primary offense, which is the untimely submission of a declaration. The scientific novelty lies in the fact that it was proved that Art. 366-3 of the Criminal Code of Ukraine should be excluded due to the fact that the degree of public danger of intentional non-submission of the declaration provided for by it is insufficient to recognize this act as criminally illegal. Practical significance. Formulated conclusions can be used in: 1) rule-making activities - in the further improvement of the legislation dedicated to the regulation of responsibility for the intentional failure to submit a declaration; 2) in law enforcement activities - when delimiting the offenses provided for in Art. 366-3 of the Criminal Code of Ukraine and Part 1 of Art. 172-6 of the Code of Administrative Offenses; 3) in scientific activity - when conducting further scientific investigations of the relevant issues; 4) in educational activities - when teaching the disciplines of the criminal law cycle.

Key words: criminal responsibility, administrative responsibility, legal responsibility, information, declaration, declaration, delimitation, crime, criminal offense, intentional failure to submit a declaration, declaration of false information, official, official offences, national security.

Постановка проблеми

З часу встановлення у 2014 р. кримінальної відповідальності за умисне неподання декларації серед вітчизняних правників не вщухають дискусії щодо доцільності цього рішення, зокрема і передусім того, чи наділене відповідне діяння тим ступенем суспільної небезпеки, який є достатнім для віднесення його до числа кримінально протиправних У Новий імпульс полеміка з цього приводу отримала в 2020 р., протягом якого відбулися дві знакові у цій сфері події: спочатку (27 жовтня) КСУ прийняв славно-, а якщо точніше - сумнозвісне Рішення № із-р/2020, головним результатом якого стало визнання неконституційною ст. 366-1 Кримінального кодексу України (далі - КК), а вже згодом (4 грудня) ВРУ, реагуючи на відповідне рішення КСУ, ухвалила Закон від 4 грудня 2020 р., одним із наслідків чого стало відновлення кримінальної відповідальності за умисне неподання декларації у межах нової ст. 366-3 КК.

Але чи було виправданим це рішення вітчизняних парламентаріїв? Далі спробуємо дати відповідь на поставлене питання.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Окремі аспекти вказаної проблематики висвітлювались у працях таких вітчизняних науковців, як А.А. Вознюк, Д.Ф. Волонець, О.О. Дудоров, З.А. Загиней-Заболотенко, К.П. Задоя, М.І. Мельник, Д.Г. Михайленко, Д.М. Міськів, О.Ф. Пасєка, О.М. Рєзнік, А.В. Титко, М.І. Хавронюк та інших. Попри позначену активність, уніфікованої позиції теоретикам виробити поки що не вдалося.

Постановка завдання. Метою статті є отримання науково обґрунтованої відповіді на питання про виправданість криміналізації такого діяння, як умисне неподання декларації, та формулювання на цій основі відповідних пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства.

Виклад основного матеріалу дослідження

На нашу думку, досягнення задекларованої вище мети дослідження вимагає першочергового визначення суспільної небезпеки розглядуваного посягання. Зокрема, у цьому контексті варто пригадати, що, приймаючи Рішення від 27 жовтня 2020 р., КСУ, серед іншого, мотивував його тим, що умисне неподання декларації хоч і свідчить про порушення вимог антикорупційного законодавства, однак не здатне заподіяти істотної шкоди в обсягах, необхідних для визнання їх суспільно небезпечними відповідно до вимог ст. 11 КК.

Звісно, сам факт того, що КСУ слідкує не за тим, щоб конкретний акт криміналізації поведінки не порушував конституційні положення [2, с. 103], а розглядає належне до виключної компетенції ВРУ питання про суспільну небезпечність як критерій криміналізації діяння, не може не викликати занепокоєння та ставить під сумнів саму. Свого часу до обговорення цієї злободенної проблеми залучалися і автори цієї роботи [1], які, як це було видно далі, дещо змінили свою позицію із розглядуваного питання.

Однак, якщо не брати до уваги процедурну частину, а враховувати лише змістовний аспект, то варто визнати, що при прийнятті Закону від 4 грудня 2020 р. автори згаданої законодавчої ініціативи так і не спромоглися належним чином обґрунтувати достатню суспільну небезпечність відповідних діянь, зокрема те, чи вимагає захист охоронюваних ст. 366-3 (власне, як і ст. 366-2 КК) суспільних відносин залучення саме специфічного кримінально-правового інструментарію. Думки криміналістів із приводу цього надзвичайно складного питання, вирішення якого, власне, і є основною метою написання цієї статті, розділилися.

Частина науковців підтримує позицію КСУ і також уважає, що аналізованим діянням не притаманний той ступінь суспільної небезпеки, який є достатнім для визнання їх кримінально протиправними [3]. Проти встановлення кримінальної відповідальності за відповідні діяння послідовною виступали й фахівці ГНЕУ ВРУ. Свою точку зору спеціалісти обґрунтовують тим, що наведення завідомо неправдивих відомостей у декларації без настання яких-небудь суспільно небезпечних наслідків само по собі не досягає рівня суспільної небезпеки, достатньої для визнання таких дій кримінальними правопорушеннями (далі - к. пр.). Звільнення такої особи із займаної посади, яке може бути передбачене і без встановлення кримінальної відповідальності, є цілком достатньою мірою відповідальності за відповідні дії.

Водночас, навіть визнаючи резонність наведених аргументів, все ж необхідно пам'ятати і зауваження вчених, які наголошують, що наразі корупція становить одну з центральних загроз національній безпеці України. Пояснюється це серйозністю і багатоаспектністю шкоди, заподіюваної корупцією, адже остання загрожує конституційним правам людини і громадянина, верховенству праву й утвердженню демократії, підриває довіру до органів влади, ускладнює економічний розвиток країни, порушує соціальну справедливість, руйнує правові і моральні засади життєдіяльності суспільства, створює негативний імідж України на міжнародній арені тощо [4, с. 6]. Отже, вочевидь мають рацію розробники лише відносно нещодавно (20 червня 2022 р.) затвердженої Антикорупційної стратегії на 2021-2025 рр., які резюмують, що корупція, як і раніше, залишається однією з найзлободенніших проблем сучасної України.

Що ж до відповідальності за згадані правопорушення, то вона продовжує залишатись одним із елементів системи запобігання корупції. При цьому хотілося б підкреслити, що важливою складовою зазначеного механізму виступають норми, які встановлюють відповідальність за вчинення не лише корупційних діянь, а й відмінних від останніх вчинків, які є фоновими явищами, що зумовлюють виникнення корупції, а відтак протидія яким має здійснюватись як на законодавчому, так і на правозастосовному рівнях [5, с. 4-5]. Адже добре відомо, що мета антикорупційної реформи повинна бути досягнута, зокрема, за рахунок впровадження низки новітніх превентивних антикорупційних механізмів, серед яких і декларування майнового стану публічних службовців [4, с. 7-8].

Зважаючи на наведені аргументи, варто погодитись із Д. Ф. Волонцем, який зазначає, що сам факт наявності в нашій державі відповідного виду фінансового контролю вже є значним здобутком, який вкрай важливо не втратити та не перетворити на фікцію. Декларування ж недостовірної інформації та неподання суб'єктом декларування відповідної декларації руйнують роль цього заходу та створюють небезпеку у вигляді корупції в Україні, яка, у свою чергу, просочується у всі сфері життєдіяльності та несе одну з найбільших загроз суспільству та державі [6, с. 88].

Як бачимо, обидві сторони наводять численні і в переважній своїй більшості доволі переконливі аргументи на користь обстоюваних ними і прямо протилежних позицій. Зважаючи на це, виникає питання: а чому ж саме вітчизняні науковці фактично однаково визначають антисуспільну спрямованість досліджуваних посягань і при цьому не можуть дійти до єдиного знаменника із приводу того, чи є їхня суспільна небезпека такою, яка вимагає встановлення саме кримінальної відповідальності за їхнє вчинення?

Відповідаючи на поставлене питання, необхідно пригадати три теоретичних постулати щодо суспільної небезпечності діяння.

По-перше, незалежно від того, на якому рівні оцінюється суспільна небезпечність злочину - законодавчому чи правозастосовному, - ця ознака залишається оцінною.

По-друге, суспільна небезпека має два виміри: характер, який становить її якість і визначається властивостями та значущістю тих чи інших охоронюваних кримінальним законом явищ реальної дійсності, на які посягає к. пр., та ступінь, який становить її кількість [7, с. 56].

І, нарешті, по-третє, є низка діянь, лише сам характер суспільної небезпеки яких є недостатнім для встановлення кримінальної відповідальності за їхнє вчинення. Визнаючи такі прояви кримінально протиправними, необхідно враховувати не лише характер, а й згаданий раніше кількісний показник суспільної небезпеки - її ступінь.

На нашу думку, саме до когорти відмічених у попередньому абзаці діянь відносяться і пов'язані з корупцією правопорушення, передбачені статтями 366-2 та 366-3 КК, характер суспільної небезпеки яких є таким, що свідчить про необхідність врахування при їхній криміналізації не лише характеру, але й ступеня суспільної небезпеки. Іншими словами, уважаємо, що декларування недостовірної інформації та умисне неподання декларації є своєрідними «межовими» деліктами, які перебувають на межі між «криміналом» та «некриміналом», відповідальність за вчинення яких має диференціюватися залежно від ступеня їхньої небезпеки:

а) якщо основний масив цих діянь має тягнути дисциплінарну, цивільно-правову та, передусім, адміністративну відповідальність;

б) то кримінальна відповідальність має застосовуватися лише у випадку вчинення незначного відсотку найбільш небезпечних різновидів відповідної поведінки.

Пропонована градація відповідальності чітко простежується у випадку з декларуванням недостовірної інформації: якщо за ч. 4 ст. 172-6 КУпАП карається подання особою завідомо недостовірних відомостей у декларації, коли такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 100 до 500 ПМ, то за ст. 366-2 КК відповідальність настає за діяння з аналогічним характером, але вищим ступенем небезпечності - подання особою завідомо недостовірних відомостей у декларації, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 500 ПМ.

Натомість подібної диференціації відповідальності не спостерігається у ситуації з умисним неподанням декларації. Чи не єдиним критерієм розмежування ч. 1 ст. 172 -6 КУпАП та ст. 366-3 КК є те, що в першій із них адміністративну відповідальність встановлено за несвоєчасне подання декларації, натомість у другій - кримінальну відповідальність передбачено за умисне неподання відповідної декларації. Через це виникає одразу два взаємопов'язаних запитання:

1) яким чином на практиці можна відмежувати «несвоєчасне подання» від «умисного неподання» декларації'?

2) чи набуває аналізована поведінка за наявності цього (поки не відомого) критерію відмежування того ступеня суспільної небезпеки, який притаманний для к. пр.?

Вітчизняні дослідники фактично одностайні в тому, що чи не єдиним критерієм розмежування розглядуваних порушень фінансового контролю є 10-ти денний проміжок, який минув з дня отримання правопорушником письмового повідомлення від НАЗК про факт неподання декларації та вимогу усунути недоліки протягом згаданого терміну: у разі подачі декларації в цих межах має бути застосована адміністративна відповідальність, а у разі протермінування - кримінальна [8, с. 32; 9, с. 120; 10; с. 1149; 11, с. 94].

Як із цього приводу слушно зазначає К.П. Задоя, поняття «неподання декларації» являє собою бездіяльність суб'єкта декларування, яка полягає в послідовному невиконанні двох обов'язків:

1) обов'язку передати декларацію до НАЗК в установленому порядку в строк, визначений законом;

2) а після цього - обов'язку передати декларацію упродовж 10 днів з дня отримання повідомлення НАЗК про неподання декларації.

При цьому сам фахівець додає, що ускладнений характер розглядуваного діяння обумовлений тим, що ч. 1 ст. 172-6 КУпАП установлює відповідальність за несвоєчасне подання зазначеної декларації. «Якщо ж, - пише К.П. Задоя, - обмежувати зміст неподання декларації лише вказівкою на неподання її в строк, визначений законодавством, це не дозволятиме відмежувати злочин, передбачений ст. 366-1, від адміністративного проступку, передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП» [12, с. 229].

Зважаючи на це, можна погодитись із висновками Д.М. Міськіва, який констатував, що настання кримінальної відповідальності за умисне неподання декларації насправді зумовлено не стільки самим фактом неподання декларації, скільки фактом ігнорування повідомлення НАЗК [9, с. 120].

І ось тут ми маємо задатися ледь не найбільш принциповим для всього нашого дослідження питанням - а чи є підстави вести мову про те, що за наявності цього критерію - тобто, ігнорування повідомлення НАЗК - відбувається якісний «стрибок» ступеня суспільної небезпеки такого адміністративного проступку, як несвоєчасне подання декларації, який є достатнім для його «переростання» з категорії адміністративних правопорушень до когорти кримінально протиправних?

На нашу думку, ігнорування особою відповідного повідомлення НАЗК є абсолютно самостійним діянням, яке жодним чином не має впливати на оцінюваний нами ступінь суспільної небезпечності іншого, первинного правопорушення, яким є несвоєчасне подання декларації. Та найбільш парадоксальним у цій ситуації є те, що сам законодавець чітко визначив правові наслідки згаданого ігнорування особою відповідного повідомлення НАЗК, передбачивши у ст. 188 -46 КУпАП адміністративну відповідальність якраз-таки за «невиконання законних вимог (приписів) НАЗК щодо усунення порушень законодавства про запобігання і протидію корупції, ненадання інформації, документів, а також порушення встановлених законодавством строків їх надання».

Як бачимо, фактично на сьогодні склалася наступна ситуація:

- невиконання законних вимог НАЗК щодо усунення порушень законодавства про запобігання і протидію корупції за загальним правилом визнається адміністративним правопорушенням (ст. 188-46 КУпАП);

- однак у випадку скоєння ідентичних дій особою, яка не виконала законну вимогу НАЗК стосовно усунення такого порушення законодавства про запобігання і протидію корупції, як несвоєчасне подання декларації, вони мають кваліфікуватися вже не за ст. 188-46 КУпАП, а за ст. 366-3 КК.

Якщо ж ураховувати зауваження М. І. Мельника стосовно того, що «у випадку виявлення факту неподання декларації НАЗК не лише надсилає суб'єкту відповідне повідомлення, а й одночасно з цим має скласти протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 172-6 КУпАП» [10, с. 1149], то можна констатувати, що умовою настання кримінальної відповідальності за ст. 366-3 КК є попереднє притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 172-6 КУпАП особи, яка надалі вчинила проступок, передбачений ст. 188-46 КУпАП. Іншими словами, фактично тут має місце адміністративна преюдиція, адже відбувається характерне для останньої «перетворення» адміністративного проступку, передбаченого ст. 188 -46 КУпАП, у к. пр., про яке йдеться у ст. 366-3 КК, у випадку вчинення його особою, яка раніше скоїла делікт, передбачений ч. 1 ст. 172-6 КУпАП. Чи не єдиною ж відмінністю аналізованого нами кейсу від «класичної» адміністративної преюдиції, ознакою якої є преюдиціальний зв'язок між кількома аналогічними деліктами, є те, що умовою настання кримінальної відповідальності за ст. 366-3 КК є попереднє притягнення особи, яка не виконала відповідні законні вимоги НАЗК, до адміністративної відповідальності не за аналогічний делікт, передбачений ст. 188-46 КУпАП (якщо схематично: ст. 366-3 КК = ч. 1 ст. 188-46 КУпАП + ч. 1 ст. 188-46 КУпАП), а за порушення вимог фінансового контролю, відповідальність за яке регламентована ч. 1 ст. 172-6 КУпАП (ст. 366-3 КК = ч. 1 ст. 172-6 КУпАП + ч. 1 ст. 188-46 КУпАП).

Та чи є виправданим такий підхід?

Відповідаючи на це питання, хотілося б нагадати, що при ухваленні у 2001 р. чинного КК вітчизняні народні обранці загалом відмовилися від адміністративної преюдиції. Однак найбільш знаковим є навіть не сам по собі цей факт, а ті причини, які спонукали парламентаріїв до цього кроку. Як зазначає О.О. Дудоров, така позиція виходить з того, що: 1) наявність адміністративного стягнення за попередній проступок характеризує лише особу правопорушника, однак не посилює суспільну небезпечність скоєного, не змінює юридичну природу проступку і не перетворює його на злочин; 2) повторність вчинення правопорушень має тягти за собою більш сувору юридичну відповідальність, однак у межах однієї галузі права; 3) застосування адміністративної преюдиції суперечить статтям 21 і 24 Конституції України щодо рівності громадян перед законом [13, с. 87].

Екстраполюючи ж вищенаведені положення на предмет цього дослідження, зокрема, враховуючи підтримувану більшістю вітчизняних науковців позицію про те, що наявність адміністративного стягнення за попередній проступок не посилює суспільну небезпечність скоєного, не змінює юридичну природу проступку і не перетворює його на злочин, можна зробити загальний висновок про те, що у разі подальшого невиконання відповідного припису НАЗК особою, яка попередньо вчинила і була притягнута до адміністративної відповідальності за несвоєчасне подання декларації, не відбувається якісного «стрибку» ступеня суспільної небезпеки цього діяння, який є достатнім для його «переростання» з категорії адміністративних проступків до когорти к. пр. Не змінюючи суспільну небезпечність вчиненого, цей факт характеризує лише особу правопорушника - суб'єкта декларування, який, за висловом М. І. Мельника, отримуючи шанс виправити своє упущення, водночас не користується ним [10, с. 1149].

Власне, той факт, що «невиправлення» особи, яка своєчасно не подала декларацію, не змінює ступінь суспільної небезпечності скоєного, фактично прямо визнає і сам законодавець, який у ч. 3 ст. 172-6 КУпАП передбачив хоча й посилену, однак саме адміністративну відповідальність за несвоєчасне подання декларації особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за таке ж порушення.

Висновки

Отже, зважаючи на всі вищенаведені аргументи, ми дійшли висновку, що у ст. 366-3 КК відсутні будь-які параметри, які б засвідчували якісно вищий - тобто достатній для «переростання» з категорії адміністративних проступків до когорти к. пр. - ступінь суспільної небезпеки передбаченої неї поведінки порівняно з тією, яка описана у ч. 1 ст. 172-6 КУпАП, а тому її криміналізація має визнаватися кроком, який суперечить принципу достатньої суспільної небезпечності діяння. Зважаючи на це, ст. 366-3 КК має бути виключена.

декларація криміналізація дохід

Список використаних джерел

1. Мовчан Р.О., Янівський В.М. Криміналізація діянь, передбачених статтями 366-2 та 366-3 Кримінального кодексу України: аналіз на предмет відповідності принципу суспільної небезпеки. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 7. С. 74-78.

2. Задоя К.П. Проблеми обґрунтованості рішення конституційного суду України щодо визнання неконституційною статті 366-1 Кримінального кодексу України. Знання європейського права. 2022. № 1. С. 99-104.

3. Попович В.П. Окремі проблеми встановлення кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації.

4. Дудоров О.О., Мовчан Р.О., Сеник В.Г. Кваліфікація адміністративних правопорушень, пов'язаних з корупцією (коментар судової практики). Київ: ВД «Дакор», 2020. 508 с.

5. Судовий розгляд справ про правопорушення, пов'язані з корупцією: практ. посіб. / кол. авт.; за ред. доктора юрид. наук, проф. О.М. Костенка. Київ: Національна академія прокуратури України, 2018. 346 с.

6. Волонець Д.Ф. Кримінальна відповідальність за декларування недостовірної інформації: дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2021. 229 с.

7. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / А.А. Васильєв, Є.О. Гладкова, О.О. Житний та ін.; за заг. ред. проф. О.М. Литвинова; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2020. 428 с.

8. Михайленко Д.Г. Концепція кримінально-правової протидії корупційним злочинам в Україні: дис. ... д-ра юрид. наук. Одеса, 2018. 505 с.

9. Міськів Д.М. Відповідальність за декларування недостовірної інформації у кримінальному праві України: дис. . докт. філософії. Львів, 2021. 291 с.

10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. 10-те вид., переробл. та допов. Київ: ВД «Дакор», 2018. 1360 с.

11. Теслюк Я.О. Проблемні питання розмежування окремих правопорушень, пов'язаних із корупцією, та корупційних правопорушень. Соціально-правові студії. 2021. Вип. 4. С. 90-95.

12. Корупційні схеми: їх кримінально-правова кваліфікація і досудове розслідування / За ред. М. І. Хавронюка. Київ: Москаленко О.М., 2019. 464 с.

13. Дудоров О.О. Поняття злочину. Класифікація злочинів. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1. С. 84-102.

References

1. Movchan R.O., Yanivskyi V.M. (2022). Kryminalizatsiia diian, peredbachenykh stattiamy 366-2 ta 366-3 Kryminalnoho kodeksu Ukrainy: analiz na predmet vidpovidnosti pryntsypu suspilnoi nebezpeky [Criminalization of the acts provided for in Articles 366-2 and 366-3 of the Criminal Code of Ukraine: analysis of compliance with the principle of public danger]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, 7, 74-78. (in Ukrainian)

2. Zadoia K.P. (2022). Problemy obgruntovanosti rishennia konstytutsiinoho sudu Ukrainy shchodo vyznannia nekonstytutsiinoiu statti 366-1 Kryminalnoho kodeksu Ukrainy [Problems of the validity of the decision of the Constitutional Court of Ukraine regarding recognition of Article 366-1 of the Criminal Code of Ukraine as unconstitutional]. Znannia yevropeiskohoprava, 1, 99-104. (in Ukrainian)

3. Popovych V.P. Okremi problemy vstanovlennia kryminalnoi vidpovidalnosti za deklaruvannia nedostovirnoi informatsii [Separate problems of establishing criminal liability for declaring false information]. (in Ukrainian)

4. Dudorov O.O., Movchan R.O., Senyk V.H. (2020). Kvalifikatsiia administratyvnykh pravoporushen, pov'iazanykh z koruptsiieiu (komentar sudovoi praktyky) [Qualification of administrative offenses related to corruption (commentary on judicial practice)]. Kyiv: VD «Dakor». (in Ukrainian)

5. Kostenka O.M. (Ed.) (2018). Sudovyi rozghliad sprav pro pravoporushennia, pov'iazani z koruptsiieiu: prakt. posib. [Judicial consideration of cases of offenses related to corruption]. Kyiv: Natsionalna akademiia prokuratury Ukrainy. (in Ukrainian)

6. Volonets D.F. (2021). Kryminalna vidpovidalnist za deklaruvannia nedostovirnoi informatsii: PhD diss. Kyiv. (in Ukrainian)

7. Lytvynova O.M. (Ed.) (2020). Kryminalne pravo Ukrainy. Zahalna chastyna: pidruchnyk (2021). [Criminal law of Ukraine. General part: textbook].; MVS Ukrainy, Kharkiv. nats. un-t vnutr. sprav. Kharkiv. (in Ukrainian)

8. Mykhailenko D.H. (2018). The concept of criminal-legal counteraction to corruption crimes in Ukraine: Doctors of Law diss. Odesa. (in Ukrainian)

9. Miskiv D.M. (2021). Liability for declaring false information in the criminal law of Ukraine: Doctors of Law diss. Lviv. (in Ukrainian)

10. Melnyka M.I., Khavroniuka M.I. (Ed.) (2018). Naukovo-praktychnyi komentar Kryminalnoho kodeksu Ukrainy [Scientific and practical commentary on the Criminal Code of Ukraine]. Kyiv: VD «Dakor». (in Ukrainian)

11. Tesliuk Ya.O. (2021). Problemni pytannia rozmezhuvannia okremykh pravoporushen, pov'iazanykh iz koruptsiieiu, ta koruptsiinykh pravoporushen [Problematic issues of distinguishing separate offenses related to corruption and corruption offenses]. Sotsialno-pravovi studii, 4, 90-95. (in Ukrainian)

12. Khavroniuka M.I. (Ed.). (2019). Koruptsiini skhemy: yikh kryminalno-pravova kvalifikatsiia i dosudove rozsliduvannia [Problematic Jesus of distinguishing separate offense related to corruption and corruption offense]. Kyiv: Moskalenko O.M. (in Ukrainian)

13. Dudorov O.O. (2013). Poniattia zlochynu. Klasyfikatsiia zlochyniv [Concept of crime. Classification of crimes.]. VisnykAsotsiatsiikryminalnohoprava Ukrainy, 1, 84-102. (in Ukrainian)

Размещено на Allbest.ru