Міжнародне право і розвиток національної правової системи України: питання миробудівництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародне право і розвиток національної правової системи України: питання миробудівництва

Оніщенко Наталія Миколаївна

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України,

академік НАПрН України, Заступник директора

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Україна

Сунєгін Сергій Олександрович кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник відділу теорії держави і права Інститут

держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Україна

Анотація

Стаття присвячена дослідженню проблем ефективності розвитку правових систем в умовах сучасного миробудівництва. Наголошується, що організаційно-правове поле міжнародної взаємодії з національними правовими системами потребує суттєвого оновлення. Робиться висновок, що норми міжнародного права, у тому числі закріплені у них гарантії безпеки держав, самі по собі не здатні забезпечити їх належну практичну реалізацію, яка повинна спиратися на низку інших, позаправових чинників та передумов, зокрема, на моральні якості суб'єкта такої реалізації.

Ключові слова: правова система, міжнародне право, права і свободи людини, держава, правопорядок, мораль, ефективність права.

Проблематика розвитку сучасних правових систем, зокрема, у світлі співвідношення міжнародного та національного права, завжди була в центрі уваги представників гуманітарної науки. Втім, вона набуває свого особливого громадянського «звучання» в часи суспільного неспокою, а тим більше в умовах повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації в Україну.

Серед багатьох актуалізованих проблем розвитку сучасних правових систем співвідношення міжнародного та національного права посідає одне з центральних місць. Це легко пояснити, враховуючи останні політичні події та правові реалії, особливо в умовах безпрецедентного протистояння незалежної Української держави у війні з Росією.

У вказаному контексті великого значення для всієї Європи набувають зараз різноманітні питання, пов'язані з подальшим забезпеченням процесу взаємної інтеграції правопорядків України та Європейського Союзу, які потребують виваженого та професійного розгляду з боку наукової спільноти, вироблення та впровадження у практику конструктивних напрацювань.

Розуміючи, що це проблеми кроссекторального, міждисциплінарного ґатунку, спробуємо виокремити хоча б деякі завдання загальнотеоретичної юридичної науки в означеному форматі. Пам'ятаємо, що одним із першочергових завдань теоретичного правознавства є вироблення певних рекомендацій.

Так, у світлі дослідження заявленого предмету цікавим є, зокрема, питання щодо співвідношення внутрішньодержавного права з міжнародним правом взагалі та міжнародним гуманітарним правом зокрема, яке існувало до моменту повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну та, на жаль, так і не змогло убезпечити українське суспільство та громадян від зовнішньої військової агресії та тих всім добре відомих трагедій, до яких воно призвело.

Мабуть, зрозуміло, що питань у цій царині на сьогодні набагато більше, ніж відповідей. Зрозуміло також і те, що ні старі «запобіжники» проти воєнної агресії, ні інституції, ні структури «старого» міжнародно-правового улаштування, вже не можуть на сьогодні належним чином гарантувати ні загальний світовий правопорядок, ні міжнародну безпеку, ні безпекову політику міжнародних організації та держав (притому ми віддаємо належне тій допомозі, зокрема, гуманітарній та дипломатичній, яка надається Україні в цих умовах). Очевидно, що в сучасних реаліях російсько-української війни мова повинна йти про гарантовані правові та інші організаційні та нормативні запобіжники будь -яким проявам зазіхання на суверенітети інших держав. І це неможливо сьогодні замовчувати.

Отже, організаційно-правове поле сучасної міжнародної взаємодії з національними правовими системами потребує певного оновлення.

Зрозуміло, що дана стаття слугує, скоріше, постановочним орієнтиром, аніж пропозицією відповідних механізмів, які повинні бути ще усвідомлені, опрацьовані та запропоновані в майбутньому. Сьогодні ж хочемо насамперед звернути увагу на наступний аспект даної проблематики з теоретичної площини: концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним правом або, іншими словами, форми взаємодії норм сучасного національного та міжнародного права.

З огляду на зазначене зауважимо, що міжнародне і національне право - це дві системи однієї соціальної дійсності, які мають низку спільних властивостей, рис, виступають як внутрішня єдність більш високої системи - права як загальносоціального явища. Проте це не означає і не повинно означати, що ці правові системи, які існують у конкретно історичній дійсності, є тотожними. Безумовно, вони мають загальні характеристики, але між ними є і відмінності, які визначаються економічними, соціальними і політичними структурами тієї чи іншої країни, а також рівнем культури, традиціями, національними, демографічними чинниками тощо [1]. Деякі з цих факторів справляють вирішальний вплив на властивості правових систем, на ступніть їх взаємодії з міжнародним правом, інші надають їм лише справедливого «колориту» або свідчать про особливий стиль. Але, тим не менше, аксіоматичним залишається те, що різні національні правові системи, з огляду на вказані чинники, мають неоднаковий характер взаємозв'язку з міжнародним правом, а отже, рівень сприйняття та імплементації його норм у внутрішньому законодавстві.

Із розвитком людського суспільства підвищується роль міжнародних відносин. Оскільки у світі першочерговими стають проблеми громадянського суспільства, громадської безпеки народів, вирішення глобальних економічних і соціальних проблем, загальнолюдських цінностей, остільки в сучасному міжнародному праві класові, національні чи суто регіональні інтереси втрачають своє вирішальне значення, і загальносоціальна природа права набуває якісно нового змісту. Саме тому загальнолюдські цінності знайшли своє визначення у важливих міжнародно-правових актах: у Декларації Організації Об'єднаних Націй, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підсумковому документі Віденської зустрічі, Паризькій хартії для Нової Європи тощо.

Загальновідомо, що забезпечення прав і свобод громадян не є тільки справою кожної окремої держави. Це мета всього світового співтовариства. Усвідомлення цього висновку одержує все більше визнання у світовій громадській думці. Права і свободи людини - це найвища соціальна цінність.

На основі міжнародного права і за рішенням Ради Безпеки ООН встановлена можливість безпосереднього втручання світового співтовариства у внутрішні справи держав, що нехтують правами і свободами людини, забувають про інститут юридичної відповідальності держави за наслідки своєї діяльності перед власними громадянами та світовим співтовариством.

У сучасному світі перед людством постали глобальні проблеми виживання - проблеми першорядного значення. Серед них на першому плані - захист прав і свобод людини, екосистем, культури і цивілізації, забезпечення стабільного розвитку народів світу, подолання ідей імперського володарювання у деяких політиків та політичних груп. Для цього необхідне створення механізму, який міг би забезпечувати відповідну діяльність усіх урядів, тобто створення нових і розширення існуючих повноважень міжнародних організацій [2].

Розвиток і ефективне здійснення права досягаються тільки тоді, коли є внутрішня узгодженість його складових елементів, у тому числі і перш за все - самих норм права. Колізії і неузгодженості правових норм призводять до порушення системності правового регулювання і в такий спосіб знижують його ефективність як у масштабах країни, так і в міжнародному світовому правопорядку. У внутрішньодержавному праві необхідно, щоб всі норми права відповідали чинній Конституції. Система норм національного права має бути стрункою, внутрішньо узгодженою, придатною для їх ефективного функціонування. Без такої узгодженої системи неможливе успішне здійснення функцій права, забезпечення регулятивно-охоронного впливу його норм на суспільні відносини.

Зазначене положення, спільне для всіх правових систем, стосується також і міжнародно-правової системи, частина норм якої втілюється у внутрішньодержавній сфері. Успішне правове регулювання внутрішньодержавних відносин у наш час стає все більш залежним від узгодженості норм національного права з міжнародним правом, що, у свою чергу, обумовлюється низкою глобальних чинників, а саме:

завданням виживання людської цивілізації, подолання агресивних проявів з боку деяких держав, необхідністю підтримання міжнародного миру, світового правопорядку, безпеки;

усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей, поваги до прав людини, основних свобод і законних інтересів, справедливості, стабільності й демократії;

інтернаціоналізацією виробництва, науки і обміну технікою та нанотехнологіями;

завданням охорони навколишнього природного середовища;

культурним співробітництвом.

Першим чинником, що стосується зміцнення світового порядку, є фактор збереження миру, припинення війни, виживання людства. Другий із перерахованих чинників пов'язаний із захистом прав людини, етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності національних меншин, створення умов для їх стабільного розвитку. Проблеми національних меншин можуть успішно вирішуватися лише у країнах з демократичним політичним режимом. При цьому права і свободи людини, честь та гідність людської особистості, є головним критерієм при визначенні прав будь-якої соціальної спільності. Кожна людина, незалежно від її належності до тієї чи іншої соціальної групи, класу, етнічної спільноти, повинна користуватися ефективними засобами правового захисту (національними і міжнародними) проти будь -якого порушення її природних прав і свобод.

Третій чинник є особливо значущим для країн з ринковою економікою, а також для тих, хто намагається встановлювати та утверджувати демократичні політичні інститути. Демократичні інститути та економічна свобода стимулюють економічний, науково-технічний і соціальний прогрес, який неможливий без тісного спілкування народів і країн, що тягне за собою відповідне правове регулювання.

Слід підкреслити, що існує взаємозв'язок між розвитком інституту прав людини, науково-технічним прогресом і рівнем добробуту народу. Співробітництво у сфері науки і техніки відіграє суттєву роль в економічному розвитку. На цій основі виникає необхідність більш глибокої інтеграції держав у міжнародну економічну й фінансову систему, взаємозбагачення країн у галузі культури. Ринкова економіка потребує від кожної держави узгодженості свого національного права з міжнародним, як і співробітництво у сфері економіки, науки, техніки. Повноваження суб'єктів права, що беруть участь у цих процесах, виходять далеко за межі національного права і держави.

Стосовно четвертого чинника - захисту довкілля з метою поповнення й підтримання стійкої економічної рівноваги, то це обов'язок і всього співтовариства, і кожної держави, і окремої особи чи організації. З цієї точки зору потрібно забезпечувати ефективність узгодженої, єдиної правової політики у сфері навколишнього природного середовища, зміцнити її відповідними законодавчими засобами і дієвим контролем з боку представників громадянського суспільства, адміністративних структур.

П'ятий чинник, що обумовлює значущість узгодження національної та міжнародної правових систем - вимоги певного культурного рівня, врахування рис правової культури, правової свідомості, ментальних засад народу відповідної держави. Забезпечення належного правового регулювання міждержавної культурної комунікації є завданням всього світового співтовариства.

За своєю правовою природою узгодження національного та міжнародного права являє собою упорядкування національних правових систем, виходячи із сутності права та загальнолюдських цінностей. Це означає, що конвергенція національної та міжнародної правових систем передбачає узгодження не лише відповідних правових норм, але й певне зближення, інтеграцію у сферах правовідносин, правосвідомості, правової культури тощо. До того ж узгодження внутрішньодержавного та міжнародного права є одночасно обов'язком сучасних держав, який полягає у юридично закріпленій необхідності державної влади узгоджувати своє національне законодавство з міжнародним правом, що закріплено у багатьох міжнародно-правових актах [3].

У сучасному світі, коли відбуваються потужні інтеграційні процеси, жоден регіон, жодна країна, жоден народ не можуть нормально розвиватися, якщо вони ізольовані від світового співтовариства. Не викликає вже сумніву той факт, що життєво важливі для людства проблеми успішно вирішуються лише зусиллями багатьох країн та народів. Це свідчить про необхідність перегляду певних традиційних завдань, орієнтирів, цілей, які характеризують шлях розвитку людства. Небажання враховувати це, а також вплив ідей світового панування з позиції імперського розсуду, обумовлюють посилення трансформації глобальних проблем у глобальну кризу.

Важливо усвідомлювати, що врахування всіх зазначених вище чинників є життєво необхідним для забезпечення нормального, прогресивного розвитку як окремих суспільств та держав, так і всього світового співтовариства. Крім цього, у значній мірі вказані чинники обумовлюють також і пріоритет або примат загальновизнаних цінностей і норм міжнародного права над відповідними національними нормами. При цьому варто звернути увагу на те, що ефективність даного примату безпосередньо залежить від наявності чіткого механізму узгодження національного права з міжнародно-правовою системою. Адже пріоритет міжнародного права не може тлумачитися вельми прямолінійно в тому сенсі, що всі внутрішньодержавні норми знаходяться в «підкоренні» у норм міжнародного права. У цьому сенсі слід наголосити, що Конституція держави, яка втілює повноту її суверенітету, не може автоматично бути повністю «підкореною» чи «підпорядкованою» нормам міжнародного права, а також міжнародним договорам, що укладені державою з іншими суб'єктами міжнародного права [4]. Адже подібна постановка питання без жодних застережень, тобто безумовний або безапеляційний примат норм міжнародного права над внутрішньодержавним правом, у тому числі над Конституцією держави, по суті нівелює значення державного суверенітету як однієї з обов'язкових ознак будь-якої держави. В таких умовах держава фактично не змогла б повноцінно забезпечувати свої національні інтереси, зокрема, територіальну, соціальну цілісність, життєво важливі економічні потреби, культурно-духовну безпеку тощо, які завжди були і залишатимуться одним із основних мотивів діяльності будь-якої держави на міжнародній арені. міжнародне право безпека

Сьогодні стає все більш очевидним, що навіть якщо розглядати міжнародне та внутрішньодержавне право як такі системи, які мають єдину соціальну природу в центрі - людину, її права і свободи, честь та гідність, недоторканість і безпеку - це зовсім не гарантуватиме автоматичної ефективності імплементації відповідних міжнародно-правових стандартів у національне право. Даний факт можна пояснити тим, що права людини, незалежно від їх конкретного різновиду, є багатоаспектним цілісним явищем, якому властиве різне аксіологічне «забарвлення» та соціокультурний релятивізм. Щодо універсальності прав людини, на якій найчастіше акцентується увага у сучасному дискурсі, то її потрібно розуміти як всезагальну формулу, завдяки якій досягнута згода міжнародного співтовариства щодо розуміння значущості кожної особистості, необхідності її підтримки та збереження за допомогою визначених національних механізмів. Універсальність прав людини базується на міжцивілізаційному поєднанні їх світоглядних, моральних, соціокультурних, національних ознак тощо, на досягненні їх єдності у багатоманітності, а не їх змістовної однаковості.

На користь недоцільності абсолютизації пріоритету міжнародного права над національним свідчить також той факт, що норми внутрішньодержавного та міжнародного права формуються і приймаються у різний спосіб та різними суб'єктами, у зв'язку з чим в їх зміст можуть вкладатися неоднакові смислові параметри, які в межах окремих темпорально-просторових координатах не можуть однаково тлумачитися, інтерпретуватися та реалізовуватися тими суб'єктами, на яких вони поширюють свою дію. Такі норми, незважаючи на їх категоріально-термінологічну та юридико-технічну подібність, а в окремих випадках навіть і тотожність, можуть формуватися та розвиватися в різних соціокультурних системах для забезпечення виконання неоднорідних функцій і завдань. У зв'язку з цим, навіть надання таким нормам у встановленому порядку статусу загальнообов'язкових на території відповідних держав не може не позначитися щонайменше на національній специфіці їх сприйняття та реалізації, не кажучи вже про проблеми сучасного політичного «підтексту» міжнародних та міждержавних відносин, що обумовлюють ситуацію суб'єктивної «вибірковості» у виконанні міжнародних зобов'язань чи навіть їх повного нехтування.

У зв'язку з цим, примат міжнародного права над внутрішньодержавним, навіть у контексті міжнародно-правових стандартів та принципів забезпечення прав і свобод людини, вимагає свого адекватного розуміння та підходу до національного впровадження, завдяки якому можна досягти суттєвого зменшення «напруги» у взаємовідносинах між державами, а також покращити ефективність взаємозв'язку та взаємодії міжнародних та національних правових норм.

Втім, незважаючи на те, що у нормах чинного законодавства України, зокрема, у статтях 8 та 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», закріплено цілком виважений та адекватний підхід до характеру співвідношення норм міжнародного та національного права, а на міжнародному, у тому числі європейському рівні прийнято чимало важливих нормативно-правових документів, спрямованих на гарантування

міжнародної безпеки та мирних взаємовідносин між державами, на жаль, це так і не змогло зупинити повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації до України. І це навіть попри вагому різнобічну допомогу Заходу Україні у питаннях забезпечення належної протидії даній агресії та подолання її трагічних гуманітарних наслідків.

З урахуванням зазначеного виникає справедливе питання щодо причин недостатньої ефективності сучасних міжнародно-правових механізмів забезпечення миробудівництва, зокрема, на європейському континенті.

Відповідаючи на це питання, хотілося б звернути увагу на те, що ефективність, а отже, позитивна результативність будь -яких правових норм, у тому числі міжнародних, може бути досягнута лише тоді, коли враховані всі умови практичного втілення відповідних правових приписів з урахуванням тієї мети, яка закладалася в необхідність їх прийняття [5]. Іншими словами, будь-які правові норми можуть досягнути своєї практичної ефективності лише у тому випадку, якщо враховані всі обставини або чинники, від яких залежить реалізація їх потенційної здатності справляти доброчинний вплив на суспільні відносини у відповідному напрямі (наприклад, економічні, моральні, політичні та інші чинники). Вказані чинники суттєво впливають на розкриття правовими нормами своїх внутрішніх властивостей, на перетворення закладеної в них можливості у реальну дійсність. Залежно від ступеня відповідності цим умовам правові норми можуть діяти з більшою або меншою ефективністю або взагалі не реалізовуватися, якщо вони їм суперечать. У повній мірі це стосується і міжнародно-правових норм.

Необхідно, безумовно, погодитися з тим, що ефективність права та, відповідно, позитивна результативність правових норм визначається насамперед їх загальновідомістю, зрозумілістю, несуперечливістю, системністю, відповідністю соціальних цілей правил поведінки, закладених у правових нормах, юридичним засобам досягнення цих цілей, забезпеченістю права функціонуванням системи правоохоронних органів та органів правосуддя тощо. Водночас, не можна обмежувати ефективність правових норм лише цими та іншими формально юридичними параметрами. Адже у зв'язку із багатоаспектним характером умов ефективності правових норм їх дослідження не може бути повним лише у межах юридичної науки і об'єктивно потребує застосування кроссекторального, міждисциплінарного підходу.

Так, очевидним слід визнати, що ефективність правових норм повинна розглядатися у тісному взаємозв'язку з їх психологічним впливом на особистість, зокрема, з морально-етичним змістом її свідомості. Адже особистість, людина, суб'єкт права в механізмі соціальної дії правових норм також повинен розглядатися у якості його основоположної ланки. З цього випливає, що ефективність правових норм у значній мірі залежить від того, наскільки їх дух та зміст співпадатимуть з ідеалами, ціннісними орієнтаціями, мотивами, потребами та інтересами людини як первинного суб'єкта їх реалізації. При цьому мова йде про весь спектр ідеалів, потреб та інтересів людини, а не лише про їх, власне, правовий різновид. Спираючись на знання зазначених внутрішніх детермінант поведінки особи, суб'єкти правотворчості можуть виявити відповідні важелі впливу на окрему особистість та все суспільство в цілому [6].

Ставлення до правових норм, у тому числі з боку суб'єктів міжнародного права, завжди має опосередкований характер, оскільки їх усвідомлення, оцінка, схвалення, засвоєння тощо, здійснюється не лише крізь особисті внутрішні переконання та цінності особи, зокрема моральні, але й також під впливом особливостей соціально-економічного устрою держави, специфіки соціокультурної системи координат суспільства, ставлення до цієї норми інших суб'єктів, у тому числі під впливом коментарів та оцінки даної норми засобами масової інформації, офіційною владою тощо.

Кожна особистість включається в систему правового регулювання як активний суб'єкт, який має систему переконань, інтересів та цілей, які у значній мірі визначають характер і спрямованість її вчинків. Це, безумовно, не означає їх незалежності від зовнішнього впливу на них з боку відповідної соціальної системи (правової, політичної, моральної, економічної тощо). Правова поведінка особи обумовлюється також низкою моральних, психологічних, ментальних характеристик і закономірностей, які у житті суспільства і громадян виступають не лише як такі, що обумовлюють, визначають якість та результативність певних правил поведінки, але й як такі, що самі підпадають під нормативно організуючий вплив відповідних соціальних комунікацій.

Відтак, формування позитивного ставлення до права, почуття внутрішнього переконання та обов'язку виконувати його приписи, формування особистих, групових та суспільних правових позицій особи пов'язана як з тією інформацією, яка виходить з правових норм, з самого духу цих норм, з того, в якій мірі вони втілюють в собі загальнолюдський моральний потенціал та одночасно враховують його соціокультурну специфіку, наскільки є справедливими тощо, так і з тим, наскільки система функціонуючих у суспільстві відносин, зокрема правових, є морально насиченою [7].

Звернення особливої уваги на питання моральних передумов забезпечення ефективної реалізації права, зокрема міжнародного, на нашу думку, має неабияке важливе значення, оскільки від належного вирішення даної проблеми безпосередньо залежить формування у учасників відповідних правовідносин довірчих взаємозв'язків, які сприятимуть добросовісній реалізації взятих на себе міжнародних та інших зобов'язань. Без врахування морального та інших важливих чинників забезпечення ефективної реалізації права, у тому числі міжнародного, неможливо забезпечити належний захист України, її громадян, територіальної цілісності та національної безпеки від подібних військових загроз у майбутньому.

З початком російсько-української війни та станом на сьогодні активно продовжуються багатосторонні міжнародні перемовини України з приводу надання нашій державі так званих «всеохоплюючих гарантій безпеки» з боку інших розвинених держав та міжнародних організацій. Цілком підтримуючи надзвичайну важливість та нагальну необхідність юридичного закріплення таких гарантій на міжнародно-правовому рівні, все ж потрібно визнати, що навряд чи ми можемо бути однозначно впевнені у їх ефективній реалізації на практиці у випадку військового вторгнення до нашої держави в майбутньому.

Так, можна укласти багатосторонній міжнародний договір між державами та їх об'єднаннями, з відповідним військово-політичним союзом держав, норми якого гарантували б Україні високий рівень національної безпеки та оборони, тобто захищеності від потенційних військово-політичних загроз у майбутньому, можна провести всі необхідні процедури його ратифікації у державах -учасниках такого договору, можна періодично чи навіть постійно проводити відповідну інформаційну кампанію, спрямовану на популяризацію ідей колективних гарантій безпеки Україні тощо, але у випадку можливого військового вторгнення в Україну з боку Російської Федерації чи будь -якої іншої держави в майбутньому вони все одно можуть виявитися декларативними або такими, що так і не були повноцінно втілені в життя з посиланням на певні об'єктивні обставини, які унеможливлюють їх належну реалізацію.

Очевидно, що у подібному випадку мова вже не може йти, зокрема, про формально-юридичний аспект відсутності практичного впровадження колективних гарантій безпеки Україні на випадок військового вторгнення до неї іншої держави. Найвірогідніше причина відсутності їх ефективної реалізації перебуватиме навіть не у стані світової чи, скажімо, регіональної економіки, не у певних технологічних чи якихось інших негараздів, а саме у стані внутрішньої свідомості тих суб'єктів або осіб, від рішення яких залежатиме повноцінна реалізація таких гарантій. Саме тому дослідження проблематики ефективності розвитку сучасних правових систем в умовах глобального миробудівництва потребує переосмислення традиційних підходів до розуміння чинників та умов ефективної реалізації права та звернення, у зв'язку із цим, більшої уваги на позаправові передумови належної реалізації правових норм, зокрема, на системний характер соціонормативної реальності в цілому.

З огляду на все вищенаведене, можемо зробити наступні висновки:

Повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації в Україну призвело, з-поміж іншого, до руйнації існуючих регіональних правопорядків.

Сучасне міжнародне право взагалі та міжнародне гуманітарне право зокрема (наявні міжнародні інститути і структури) не можуть на сьогодні ефективно гарантувати і забезпечувати суверенність незалежних держав та захист прав і свобод людини, у тому числі таке основоположне право людини як право на життя.

Враховуючи політичні реалії ХХІ століття, сучасна вітчизняна правова доктрина покликана розробити дієві механізми захисту державності та відповідного розвитку правових систем. Пріоритетним завданням юридичної науки в умовах сьогодення є, зокрема, опрацювання, розробка та імплементація дієвих нормативів, спрямованих на забезпечення ефективного співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права. У цій царині необхідним є використання сучасних напрацювань загальної теорії держави і права щодо розвитку інституту міжнародного права в контексті захисту прав і свобод людини.

Позитивна практична результативність будь -яких правових гарантій, у тому числі міжнародних гарантій безпеки для України, не може бути досягнута лише за допомогою правових засобів, які, у свою чергу, не можна вважати єдиним чинником формування правослухняної поведінки суб'єктів права.

Норми міжнародного права, так само як і прийняті парламентами держав законодавчі акти, самі по собі не здатні забезпечити їх належну практичну реалізацію, яка повинна спиратися на низку інших, позаправових чинників та передумов, зокрема, на моральні якості суб'єкта такої реалізації, його чесність, порядність, добросовісність, почуття обов'язку тощо. Ігнорування змісту правових приписів, їх порушення, негативне та зневажливе до них ставлення у багатьох випадках пов'язане не з відсутністю необхідних правових знань, а з їх усвідомленим порушенням в результаті різноманітних деформацій свідомості особи, насамперед морального ґатунку.

Інститут прав і свобод людини має перспективу свого прогресивного розвитку як одна з основних засад улаштування сучасного світового порядку лише у випадку його солідарної підтримки, добросовісному виконанні відповідних зобов'язань всіма суб'єктами права, у тому числі учасниками міжнародної комунікації. Сподівання на те, що права і свободи людини, її гідний матеріальний та духовний статус, можуть бути досягнуті за умови виконання лише державою своїх зобов'язань, поза контекстом легітимності та належного ставлення до них з боку інших держав, міжнародних організацій та громадян, виявилися марними. Мета мирної та комфортної життєдіяльності сучасного суспільства, самореалізація всіх його громадян в нинішніх реаліях може бути забезпечена насамперед в умовах посилення моральної складової забезпечення відповідних правових гарантій.

Список використаних джерел

Бігняк, О. В. (ред.). (2020). Теорія міжнародного права. Херсон: Видавництво «Гельветика».

Войціховський, А. В. (2020). Міжнародне право. Харків: Харків. нац. ун-т. внутр. справ.

Козюбра, М. І. (2016). Співвідношення національних і міжнародних правових систем. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. (181). 3-11.

Шемшученко, Ю. С. (ред.). (2012). Великий енциклопедичний юридичний словник. (2-ге вид.). Київ: Вид-во «Юридична думка».

Бобровник, С. В. (ред.). (2021). Загальна теорія права. Академічний курс. Київ: Юрінкомінтер.

Право у сучасному політичному житті України. Наукове видання. (2020). Київ: Логос.

Оніщенко, Н. М. (ред.). (2020). Право і прогрес: запити громадянського суспільства. Київ: Наукова думка.

Размещено на Allbest.ru/