Право на захист у практиці національних судів і міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною

Размещено на http://allbest.ru

Київського університету права НАН України

Право на захист у практиці національних судів і міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною

Раїса Володимирівна Перелигіна, кандидат юридичних наук, доцент,

професор кафедри кримінального права та процесу

Антон Юрійович Собчук, аспірант

Вступ

Постановка проблеми. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. У цьому контексті набувають ваги права людини, які безпосередньо реалізуються в процесі здійснення стосовно особи кримінального провадження, тобто за тих обставин, коли особа стає особливо вразливою. До цих прав, визначених кримінальним процесуальним законом, передусім належить право на захист. Однією зі складових частин механізму забезпечення права на захист є встановлення кримінальної відповідальності за його порушення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вагомий внесок у вивчення зазначеної теми зробили А. С. Беніцький, В. І. Борисов, З. А. Загиней-Заболотенко, Н. Ю. Карпова, С. Я. Лихова, С. С. Мірошніченко, В. О. Навроцький, Л. М. Палюх, Р. І. Сахно, В. В. Сміх, М. О. Спірідонов, В. І. Тютюгін, В. М. Шепітько, М. І. Хавронюк, О. А. Чуваков, С. С. Яценко та ін. Питання кримінальної відповідальності за порушення права на захист характеризується значним ступенем наукової розробки. Проте це не виключає доцільності подальших наукових досліджень у цій сфері з огляду на дискусійність окремих положень, а також обмежену увагу науковців до деяких питань, зокрема, зарубіжного досвіду правових наслідків порушення права на захист; особливостей суб'єктивних ознак кримінального правопорушення порушення права на захист та ін.

Формулювання мети статті. З огляду на викладене метою цієї статті є визначення особливостей реалізації права на захист у практиці національних судів і міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.

Викладення основного матеріалу

Відповідно до ст. 63 Конституції України підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист¹.

Забезпечення права на захист регламентовано нормами національного процесуального права. Проте доцільно погодитись з думкою О. В. Петришина про те, що «текст формальних джерел права не може претендувати на абсолютну вичерпність правого регулювання: можуть виникати ситуації, які не охоплюються дією чинних правових приписів, але потребують правового регулювання, адже формалізоване право завжди має залишати відповідний автономний простір, сферу свободи, в якій учасники відносин можуть самостійно визначити моделі своєї поведінки, але при виникненні спірної ситуації саме суд має визначити конкретне правило, на підставі якого вирішуватиметься спір»².

Оскільки саме практика судів втілює в життя положення законодавства, то, на нашу думку, для встановлення змісту права на захист необхідно дослідити інтерпретацію права на захист у практиці національних судів. Крім цього, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права, що зумовлює потребу в дослідженні положень про порушення права на захист у практиці ЄСПЛ³.

За результатами вивчення рішень національних судів постанов Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі ККС ВС) встановлено, що ККС ВС надав оцінку процесуальній дії як порушенню права на захист у таких випадках:

1) Проведення слідчої дії (огляду місця події, пред'явлення для впізнання) за участю неповнолітнього без залучення його законного представника або захисника⁴;

2) Розгляд справи в апеляційному порядку за відсутності засудженого, який на час скоєння злочину був неповнолітньою особою, та його захисника⁵;

3) Незабезпечення участі захисника на всіх стадіях судового провадження щодо особи, засудженої за вчинення особливо тяжких злочинів, у тому числі під час перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами;

4) Розгляд в апеляційному суді апеляційної скарги прокурора, в якій ставиться питання про погіршення становища засудженого, за відсутності останнього, або за відсутності підсудного, який перебуває під вартою, або його захисника, який раніше не брав участі в цьому кримінальному провадженні⁶;

5) Судовий розгляд у апеляційному суді розпочато без з'ясування, чи належним чином повідомлені про дату і час розгляду провадження засуджений та його захисник, проведення судового засідання в суді апеляційної інстанції без участі захисника, якого не було належним чином повідомлено про засідання, у тому числі у тих випадках, коли суд необгрунтовано залишав без уваги клопотання сторони захисту про відкладення судового засідання;

6) Проведення судового засідання в суді першої або апеляційної інстанції за участю особи, яка внаслідок психічних вад не здатна повною мірою реалізувати свої права, за відсутності захисника, або відсутність перевірки необхідності забезпечення обов'язкової участі захисника в кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права;

7) Перевірка в суді питання щодо вручення обвинуваченому пам'ятки про його права та обов'язки, однак нез'ясування, чи є зрозумілими йому його права та обов'язки і нероз'яснення їх при виявленні потреби у цьому;

8) Залишення апеляційним судом поза увагою того факту, що адвокат всупереч вимогам закону зайняв у справі позицію, яка погіршує становище підзахисного, всупереч його волі або не підтримав у справі позиції підзахисного з метою покращення його становища;

9) Обмеження засудженого у можливості реалізувати свободу на вільний вибір захисника своїх прав під час апеляційного перегляду, що виявилось у неналежному реагуванні в суді апеляційної інстанції на прояви суперечок між обвинуваченим і його захисником, або нез'ясування думки засудженого щодо реалізації його права на захист за участю конкретного захисника;

10) Проведення оперативно-розшукового заходу, який має ознаки допиту, під час якого не було повідомлено обвинуваченим про їх процесуальний статус та роз'яснено їх права;

11) Використання в кримінальному провадженні як доказів зізнавальних показань обвинувачених, які були надані в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення, за відсутності доступу до захисника;

12) Позбавлення обвинуваченого можливості одержувати допомогу перекладача, спілкуватися в суді рідною мовою, отримувати копії судових рішень у перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє;

13) Порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 50 Кримінального процесуального кодексу України в тій частині, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо на додаток до документа, передбаченого п. 1 (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю), захисник надав хоча б один із документів, передбачених п. 2 ч. 1 цієї статті (ордер або договір із захисником або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги);

14) Відсутність захисників під час проведення впізнання обвинувачених свідками за фотографіями за відсутності доказів їх повідомлення захисників про час і місце проведення цієї слідчої дії становить порушення права на захист, що має наслідком недопустимість як доказу протоколу вказаної слідчої дії.

На підставі викладеного порушення права на захист у практиці національних судів можна охарактеризувати так. Передусім слід наголосити на невичерпності обставин, які можуть становити порушення права на захист, які є результатом судового розсуду. Судовий розсуд стосується повноважень судді приймати рішення на основі своєї індивідуальної оцінки, керуючись принципами справедливості та закону. На нашу думку, доцільно погодитись з Л. К. Байрачною і Т. І. Бондар, які зазначають, що «наслідки суддівського розсуду визначаються його відповідністю вимогам закону, мотивованості, справедливості та об'єктивності. Суддівський розсуд по суті виноситься у вигляді судових ухвал: рішень, вироків, судових наказів, апеляційних ухвал (постанов) тощо»⁷.

Крім цього, у ряді випадків національні суди, аналізуючи обставини на предмет їх оцінки як порушення права на захист, посилались на практику ЄСПЛ. право кримінальний апеляційний європейський судочинство

Право на захист у Конвенції закріплено у контексті права на справедливий суд. У п. 1 ст. 6 цієї Конвенції закріплено право на справедливий і відкритий розгляд справ у цивільному та кримінальному провадженнях, а також за наявності певних обставин у провадженнях про адміністративні правопорушення.

Пункти 2 і 3 містять положення щодо проваджень у кримінальних справах, а саме закріплюють презумпцію невинуватості та «гарантують мінімальний набір прав кожному, хто обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення»⁸. У підпункті «с» пункту 3 ст. 6 Конвенції передбачено право обвинуваченого «захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя»⁹.

Отже, як слушно звертає увагу О. М. Кучів, «це право включає три окремі елементи: право захищати себе особисто, право на юридичну допомогу захисника і за умов за браком коштів для оплати юридичної допомоги та коли цього вимагають інтереси правосуддя право на безоплатну правову допомогу, та, за певних умов, передбачає елемент вибору».

У цій частині ЄСПЛ виробив сталу практику, основні положення якої виклав у пунктах 101-103 рішення від 18 червня 2015 р. у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява № 10705/12: «.. .хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основоположних ознак справедливого судового розгляду («Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права (рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55, від 27 листопада 2008 р.). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи.

Суд послідовно розглядав забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відмічаючи особливу уразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він стикається зі стресовою ситуацією та з положеннями кримінального законодавства, що ускладнюються. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначено, а його застосування має бути строго обмежено в часі.

Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд (рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 54). Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини, які є основними складовими поняття справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов'язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску органів влади.

Вони також сприяють запобіганню помилок при здійсненні правосуддя і досягненню цілей ст. 6 Конвенції, особливо дотриманню принципу рівності між органами слідства чи прокуратури та обвинуваченим (див. згадане вище рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п, 53, рішення у справах «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, п. 92, 10 березня 2009 р., з подальшими посиланнями, і «Піщальніков проти Poсії» (Pishchalnikov v. Russia), заява № 7025/04, п. 68, від 24 вересня 2009 р.). Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що у кримінальній справі сторона обвинувачення, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого за допомогою методів примусу чи пригнічення (рішення у справі «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 100, ECHR 2006-ІХ)»¹⁰.

Серед рішень проти України, у яких ЄСПЛ висловлював міркування щодо права на захист, значну частку становлять ті, у яких порушується питання щодо моменту набуття особою статусу підозрюваного, з якого особа власне набуває права на захист і який обумовлює застосування гарантій ст. 6 Конвенції. Зокрема, у практиці ЄСПЛ цей момент трактується як часовий проміжок, з якого органи досудового розслідування мають достатні підстави підозрювати цю особу у причетності до злочину, а не з моменту офіційного надання / визнання такого статусу. Ця позиція відображена у рішеннях: «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine) від 18 червня 2015 р., заява № 10705/12; «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine) від 17 грудня 2015 р., заява № 15102/10; «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine) від 29 січня 2015 р., заява № 55749/08:, «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) від 5 лютого 2015 р., заява № 29644/10; «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) від 21 квітня 2011 р., заява № 42310/04.

У рішеннях ЄСПЛ, постановлених стосовно України, також розглядалось питання про обмеження права особи на вільний вибір захисника. Зокрема, у рішенні у справі «Головко проти України» (Golovko v. Ukraine) від 23 січня 2020 р., заява № 2053/09 ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд), оскільки заявнику було відмовлено у доступі до захисника, з яким уклала договір про надання правової допомоги його дружина, так як слідчий наполіг на присутності іншого захисника під час слідчих дій, що фактично зумовило відсутність правової допомоги заявнику.

Як порушення права на захист ЄСПЛ у рішенні «Юрій Коваль проти України» (Yuriy Koval v. Ukraine) від 23 січня 2020 р., заява № 35121/09 оцінив неповідомлення сторону захисту про проведення судового засідання. Зокрема, ні заявника, ні його захисників не було поінформовано про судові слухання від 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 р. щодо досудового тримання заявника під вартою, їм не було дозволено бути присутніми на судових засіданнях, а також сторона захисту не мала можливості підготувати та подати свої заперечення представникам сторони обвинувачення, оскільки їй не було надано можливості ознайомитись із клопотаннями прокуратури про продовження строку тримання заявника під вартою на порушення пункту 4 ст. 5 Конвенції.

Висновки

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що на відміну від оцінки порушення права на захист за національним кримінальним законодавством, відповідно до якого порушення права на захист є підставою для визнання доказів недопустимими, що, своєю чергою, може мати наслідком виправдання підсудного, у практиці ЄСПЛ порушення права на захист розглядається виключно через призму його впливу на загальну справедливість провадження, тобто не має абсолютного характеру. Проте практика ЄСПЛ, будучи джерелом права, становить для національних судів засіб тлумачення порушення права на захист за національним законодавством відповідно до положень Конвенції.

Посилання

¹ Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. Поточна редакція від 01.01.2020.URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

² Петришин О. Судова практика як джерело права в Україні: проблеми теорії. Право України. 2016. № 10. С. 20-28.

³ Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.03.2006 № 3477-IV. Поточна редакція від 18.08.2022. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/3477-15#Text

⁴ Постанова ККС ВС від 01.03.2018 у справі № 760/13866/15-к. Єдиний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/ Review/72642008;

⁵ Постанова ККС ВС від 19.03.2019 у справі № 592/9692/17. Єдиний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/80681497

⁶ Постанова ККС ВС від 31.01.2019 у справі № 489/2741/17. Єдиний реєстр судових рішень. URL://www.reyestr.court.gov. ua/Review/79616457

⁷ Байрачна Л. К., Бондар Т І. Суддівський розсуд як інструмент забезпечення справедливості судочинства. Прикарпатський юридичний вісник. 2021. № 6. С. 22-27.

⁸ Кучів О. Право на захист. Застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час досудового розслідування: практика ЄСПЛ щодо України. Lex Inform: юридичні новини України. URL: https://lexinform.com. ua/dumka-eksperta/pravo-na-zahyst-zastosuvannya-statti-6-konventsiyi-pro-zahyst-prav-lyudyny-i-osnovopolozhnyh-svobod-pidchas-dosudovogo-rozsliduvannya-praktyka-yespl-shhodo-ukrayiny/

⁹ Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Верховна Рада. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_00

¹⁰ Рішення ЄСПЛ у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine) від 18.06. 2015, заява № 10705/12. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_a89#Text

Постанова ВП ВС від 09.09.2020 № 1-27/10. Єдиний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 91572019

Резюме

Право на захист у практиці національних судів і міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною

Перелигіна Р. В., Собчук А. Ю.

Зазначено, що для встановлення змісту права на захист необхідно дослідити інтерпретацію права на захист у практиці національних судів і міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною. Визначено перелік основних обставин, які розглядались ЄСПЛ у рішеннях проти України в контексті порушення права на захист. Наголошено на невичерпності обставин, які можуть становити порушення права на захист, які є результатом судового розсуду. Визначено, що наслідки суддівського розсуду визначаються його відповідністю вимогам закону, мотивованості, справедливості та об'єктивності.

Ключові слова: право на захист, міжнародна практика, національний суд, міжнародні судові установи, правосуддя, юрисдикція, порушення права на захист.

Summary

The right to protection in the practice of national courts and international judicial institutions, the jurisdiction of which is recognized by Ukraine

Raisa Perelyhina, Anton Sobchuk

It is noted that in order to establish the content of the right to defense, it is necessary to study the interpretation of the right to defense in the practice of national courts and international judicial institutions, the jurisdiction of which is recognized by Ukraine. The list of the main circumstances that were considered by the ECtHR in the decisions against Ukraine in the context of the violation of the right to defense was determined. The inexhaustibility of the circumstances that may constitute a violation of the right to defense, which

are the result of judicial discretion, is emphasized. It was determined that the consequences of judicial discretion are determined by its compliance with the requirements of the law, motivation, justice and objectivity. It was determined that human rights and freedoms and their guarantees determine the content and direction of the state's activities, the establishment and provision of human rights and freedoms is the main duty of the state. In this context, human rights gain weight, which are directly implemented in the process of carrying out criminal proceedings against a person, that is, in those circumstances when a person becomes particularly vulnerable. These rights, defined by the criminal procedural law, primarily include the right to defense. One of the constituent parts of the mechanism of ensuring the right to protection is the establishment of criminal liability for its violation.

It is noted that unlike the assessment of the violation of the right to defense under national criminal law, according to which the violation of the right to defense is the basis for declaring evidence inadmissible, which in turn may result in the acquittal of the defendant, in the practice of the ECtHR, the violation of the right to defense is considered exclusively through the prism of its influence on the general justice of the proceedings, that is, it does not have an absolute character. However, the practice of the ECtHR, being a source of law, constitutes for national courts a means of interpreting the violation of the right to protection under national law in accordance with the provisions of the Convention on the Protection of Rights.

Among the decisions against Ukraine, in which the ECtHR expressed considerations regarding the right to protection, a significant share is occupied by those in which the question is raised regarding the moment when a person acquires the status of a suspect, from which the person actually acquires the right to protection and which conditions the application of the guarantees of Art. 6 Convention on human rights. In particular, in the practice of the ECtHR, this moment is interpreted as a period of time from which pre-trial investigation bodies have sufficient grounds to suspect this person of involvement in a crime, and not from the moment of official granting/recognition of such status. The issue of criminal liability for violation of the right to defense is characterized by a significant degree of scientific development. However, this does not exclude the expediency of further scientific research in this area, given the debatability of certain provisions, as well as the limited attention of scientists to some issues, in particular, foreign experience of the legal consequences of violating the right to defense; peculiarities of subjective signs of a criminal offense, violation of the right to defense.

Key words: right to defense, international practice, national court, international judicial institutions, justice, jurisdiction, violation of the right to defense.

Размещено на Allbest.ru