Значення вчасного повідомлення підозрюваному про його права й обов’язки та вручення пам’ятки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Значення вчасного повідомлення підозрюваному про його права й обов'язки та вручення пам'ятки

Навроцька Віра Вячеславівна

Кандидат юридичних наук, доцент

Львівський державний університет внутрішніх справ

Борейко Галина Дмитрівна

Кандидат юридичних наук,

Львівський національний університет ім. Івана Франка

У ч. 1 ст. 42 КПК України передбачено, що підозрюваним є особа, якій у встановленому законом порядку повідомлено про підозру. Згідно з вимогами ч. 2 ст. 276 КПК України слідчий, прокурор або інша уповноважена особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов'язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права [1].

Після проведення певних процесуальних дій та вручення повідомлення про підозру, особа набуває офіційно статусу підозрюваного, що наділяє його відповідними правами та обов'язками, передбаченими КПК України. Так, під час вручення підозри слідчий/прокурор повинен: 1) усно оголосити особі повідомлення про підозру; 2) повідомити особі про її права; 3) вручити повідомлення про підозру, 4) повідомити підозрюваному про його права та обов'язки і вручити йому пам'ятку про його права і обв'язки.

У ч. 8 ст. 42 КПК України йдеться про те, що підозрюваному вручається пам'ятка про його процесуальні права та обов'язки одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення [1].

З положення ч. 8 ст. 42 КПК України можна зробити чіткий та однозначний висновок тільки про те, що: а) повідомлення підозрюваному про його права та обов'язки, б) вручення йому відповідної пам'ятки здійснюється разом, рівночасно. Однак, з норм КПК України не вбачається, коли ж саме підозрюваному повідомляються його права та обов'язки та вручається пам'ятка про ці процесуальні права та обов'язки: одночасно з повідомлення про підозру чи в інший період часу; головне, щоб саме повідомлення про права та обв'язки та вручення пам'ятки відбулось одночасно незалежно від періоду вручення самого повідомлення про підозру. Адже щодо прав підозрюваного, то тут зрозуміло, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 276 КПК України у випадках затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, обрання до особи одного із запобіжних заходів або наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення слідчий, прокурор або інша уповноважена особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов'язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права (лише про права, а не й про обов'язки!). Авторами звертається увага саме на цей момент, адже неповідомлення про обов'язки може мати значення для з'ясування моменту ухилення підозрюваного від слідства та суду, що впливає на обчислення строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. повідомлення підозрюваний права обов'язки

На практиці, як правило, всі вище зазначені нами чотири пункти виконуються слідчим/прокурором одночасно. Однак, не виключено, що слідчий/прокурор може не виконати ці дії разом, оскільки пряма вказівка на це відсутня, а зробити це зі спливом певного часу (кількох днів, тижнів, а то й місяців) після того як особа набула статусу підозрюваного. За таких умов беззаперечно стверджувати про наявність процесуального порушення зі сторони слідчого/прокурора доволі складно. Однак ознайомлення підозрюваного з його обов'язками не негайно, одразу ж, як тільки-но це стає можливим, а згодом, із запізненням, призводить чи, принаймні, здатне призвести до того, що він не зможе повноцінно скористатися наданими законом можливостями та виконати покладені на нього обов'язки.

У ч. 7 ст. 42 КПК України передбачено обов'язки підозрюваного, згідно яких останній зобов'язаний: 1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неприбуття за викликом у призначений строк - заздалегідь повідомити про це зазначених осіб; 2) виконувати обов'язки, покладені на нього рішенням про застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження; 3) підкорятись законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду; 4) надавати достовірну інформацію представнику персоналу органу пробації, необхідну для підготовки досудової доповіді. Одночасно, роз'яснюється право підозрюваного на примирення з потерпілим та укладення угоди про примирення, передбачене ст. 469 КПК України [1].

Проте, як показує аналіз правозастосовної практики, в пам'ятці про права та обв'язки слідчий/прокурор повідомляє підозрюваному не лише про ті обов'язки, які передбачені КПК України, але й визначені ст. 10 Закону України «Про попереднє ув'язнення» (обов'язки осіб, взятих під варту, навіть якщо до особи не обирався запобіжний захід у вигляді взяття під варту) [2], ст. 10 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР №4203-ІХ від 13.07.1976 [3] та інші.

Аналогічно і щодо прав підозрюваного, якому роз'яснюються права, передбачені ст. ст. 28, 29, 55, 56, 62, 63 Конституції України (право на повагу до його гідності, право на особисту недоторканість, право на судовий захист, право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими особами, право не свідчити щодо себе своїх близьких родичів, членів сім'ї) [4]. З огляду на викладене постають запитання:

- З яким обсягом прав та обов'язків повинен бути ознайомлений підозрюваний?

- Чи неповідомлення якихось з них не буде підставою для їх невиконання?

Так, підозрюваний, якого не ознайомили з його обов'язками (навіть, якщо йому усе-таки й було насправді відомо про їх наявність з інших джерел) може:

а) ігнорувати та не виконувати ці обов'язки, заявляючи (правдиво чи вдавано), що про них він навіть не здогадувався: адже ні у повідомленні про підозру (п. 7 ч. 1 ст. 277 КПК України) про обов'язки цього учасника не йдеться;

б) вказувати, що невиконання обов'язків за такої ситуації не може вважатися процесуальним правопорушенням;

в) заперечувати правомірність накладення на нього за невиконання цих приписів грошового стягнення, застосування приводу та інших заходів процесуального примусу.

Підозрюваний, якому у порядку, передбаченому КПК, так і не повідомили про його обов'язки (зокрема, й про той, що полягає у необхідності з'являтися за першим викликом до органів, що ведуть кримінальний процес, а у разі неможливості прибути за викликом у призначений час - заздалегідь повідомити їх про це), може ухилятися від досудового розслідування й суду з метою уникнення притягнення до кримінальної відповідальності та стверджувати (і, по-суті, формально правильно!), що ні про яке ухилення до моменту роз'яснення відповідного обов'язку йтися не може. З цього приводу варто зазначити, що законодавець, ведучи мову про того, хто ухиляється, не робить прив'язується до його процесуального статусу, адже такого суб'єкта названо «особою, яка вчинила кримінальне правопорушення» (ч. 2 ст. 49 КК України - перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, ухиляється від досудового розслідування або суду). Звичайно, ми не говоримо про підозрюваного, якого затримано та впродовж 72 годин буде вирішено питання про застосування до нього запобіжного заходу, а в ухвалі суду про застосування того чи іншого запобіжного заходу, що вручається його під розпис, буде передбачено певний перелік його обов'язків. Проте, якщо ми говоримо про підозрюваного, якого викликано до слідчого/прокурора для вручення повідомлення про підозру та виконання всіх необхідних при цьому процесуальних дій, після їх виконання він може ухилитись від майбутнього прибуття до слідчого/прокурора для проведення слідчих (розшукових) дій, оскільки про жодні обв'язки його не повідомлено.

Звісно, не всі дослідники поділяють цей підхід. Прибічники протилежної точки зору при цьому посилаються на конституційну норму, згідно якої незнання закону (у тому числі й незнання положень КПК про обов'язок підозрюваного за першого виклику з'являтися до органів, що ведуть кримінальний процес) не звільняє від відповідальності. Проте такі аргументи можуть бути подолані наступними доводами. Презумпція знання закону - одна з перших, що з'явилися у праві. Ще древні римляни сформулювали її положення у вигляді загальновідомої максими: «nemo ignoratia juris recusare potest» («нікого не може бути виправдано через незнанням ним закону»). Це припущення базується на тому, що у праві широко використано моральні, етичні категорії та поняття, правила поведінки, що були добровільно взяті до виконання більшістю членів суспільства на основі усталених релігійних норм, загальноприйнятих уявлень про справедливість. А, відтак, - вказують прибічники цієї позиції, - суб'єкти права здебільшого зобов'язані знати положення законів (та інших нормативно-правових актів) на основі таких уявлень [5, с. 127].

Однак в будь-якій країні функціонує величезна кількість нормативних актів (а Україна тут не виняток, в нас їх - сотні тисяч, включаючи й локальний рівень), котрі ще й доволі часто змінюються. А тому грамотне та оперативне застосування їх положень нерідко є доволі складним навіть для фахівців, «вузьких» спеціалістів у відповідній сфері. Про пересічних громадян й говорити годі! Часто загальних уявлень про закон геть не достатньо, потрібно знати зміст конкретних норм певної галузі права [6, с. 122-124; 7, с. 295]. Слід погодитися із твердженням про те, що припущення про знання приписів закону стосуються тільки знань загального характеру [8, с. 207]. З положень ч. 2 ст. 68 вітчизняної Конституції [4] можна зробити висновок, згідно якого пересічна особа (причому не будь-яка, а та, котра досягла відповідного віку!) зобов'язана знати лише норми, що регламентують підстави й умови притягнення до якого-небудь із видів юридичної відповідальності. Що ж стосується інших правових приписів, то знати їх вона не повинна. Цей висновок випливає, зокрема, із положень зо півтора десятка статей чинного КПК України (ч. 2 ст. 20, ч. 4 ст. 65, ч. 2 ст. 193, ч. 5 ст. 195, ч. 4 ст. 208, п. 2 ч. 3 ст. 212, ч. 3 с т. 276, ч. 3 ст. 2982, ч. 2 ст. 302, ч. 3 ст. 338, ч. 1 ст. 384, п. 4 ч. 1 ст. 386 та ч. 7 ст. 469 цього Кодексу), згідно яких працівники правоохоронних органів зобов'язані роз'яснити непрофесійним учасникам кримінального судочинства їх процесуальні права та обов'язки [1].

Звісно, можна виходити із протилежного, з того, що непрофесійному учаснику кримінального процесу це, начебто, уже достеменно відомо або ж що він, принаймні, може здогадатися про те, якими є його права та обов'язки (виходячи із загальних уявлень про добро і зло, справедливість та підлість тощо). Проте у такому разі не було жодної потреби зобов'язувати слідчого чи прокурора повідомляти його про це.

З метою унеможливлення того, що слідчий/прокурор невчасно роз'яснить учасникам кримінального судочинства їх права та обов'язки (а з точки зору закону байдуже, роблять вони це цілком свідомо, умисно, чи внаслідок недогляду, неуважності, недосвіченості), а також задля попередження ситуацій, за яких підозрюваний зловживаючи таким «промахом», ухиляється від органів досудового розслідування й суду з метою уникнення притягнення його до кримінальної відповідальності, пропонуємо викласти положення ч. 8 ст. 42 КПК України таким чином, аби з нього безсумнівно випливало, що вручення пам'ятки про права й обов'язки та повідомлення про них щодо підозрюваного відбувається одночасно з повідомленням про підозру, а щодо обвинуваченого - одночасно із врученням обвинувального акту.

Слід також зазначити, що якщо працівник органу досудового розслідування чи суду з якихось причин «упустить» цей момент (звісно, якщо законодавець сприйме нашу пропозицію), то це не позбавляє його обов'язку усе-одно вручати пам'ятку та повідомляти про права й обов'язки із запізненням (тут треба керуватися правилом: «краще пізно, аніж ніколи»).

Джерела

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 року№ 4651-VI. https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.

2. Про попереднє ув'язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. №3352-XII. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/3352-12#Text.

3. Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину: Указ

Президії Верховної Ради СРСР від 13.07.1976 №4203-ІХ. URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/v4203400-76#Text.

4. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року. URL:

https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.

5. Крымов А. А. Правовыепрезумции в уголовномпроцессе: дисс. канд. юрид наук: 12.00.09. Москва, 1999. 214 с.

6. Навроцька В. В. Суд над Ісусом Христом з позицій древньоіудейського та сучасного кримінального права й процесу. Видавничий дім «АртЕк», 2016. 224 с.

7. Гаргат-Українчук О. М. Поняття та зміст презумпції знання закону у кримінальному процесі України. Прикарпатський юридичний вісник. 2013. Випуск 1 (3). С. 290-297.

8. Строгович М. С. Учение о материальнойистине в уголовномпроцессе. Москва: Изд-во АН СРСР, 1947. 276 с.

Размещено на Allbest.ru