Захист прав людини та їх обмеження: теоретико-правовий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Національної академії правових наук України

Захист прав людини та їх обмеження: теоретико- правовий аспект

Науменко Антон Вікторович аспірант, Науковий керівник: Оніщенко Наталія Миколаївна Заступник директора з наукової роботи, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, академік



Анотація

У статті проведено теоретико -правовий аналіз ряду концептуальних положень обмежень прав людини та на підставі узагальнення існуючих наукових розвідок здійснено спробу удосконалення теоретичної моделі співвідношення захисту прав людини та їх правомірних обмежень. Методологічною основою дослідження стали системний та діяльнісний методи, що надали можливість дослідити зазначені правові категорії через призму їх взаємодії та дієвості. У викладі матеріалу розглянуто дефініції «обмежень прав людини» (маються на увазі правомірні), «захисту прав людини» як необхідних елементів демократичного суспільства. З'ясовано, що обмеження прав можуть встановлюватися державою задля досягнення чітко регламентованих національно, державно, суспільно, особисто значимих цілей, у контексті яких захист прав людини є невід'ємною складовою. Запропоно - вано виокремлення «національних інтересів» як однієї з умовних груп передумов встановлення обмежень прав. Окреслено, що правомірні обмеження прав, у свою чергу, можуть встановлюватися лише в певних межах, що обумовлюється досягненням розумного балансу між втручанням у гарантовані права людини та переслідуваною легітимною метою. Акцентовано увагу на визначених у міжнародних документах правах, які не підлягають обмеженню за жодних умов, навіть в умовах збройних конфліктів, зокрема на міжнародному гуманітарному стандарті, передбаченому законодавством з міжнародного гуманітарного права.

Ключові слова: права і свободи, обмеження прав і свобод, охорона прав людини, забезпечення прав людини, захист прав людини, трискладовий тест припустимості втручання у гарантовані права людини, національна безпека, міжнародний гуманітарний стандарт.



Abstract

Naumenko Anton Viktorovych graduate student, Institute of State and Law named after V.M. Koretsky National Academy of Sciences of Ukraine

Supervisor: Onishchenko Nataliya Mykolaivna Deputy Director for Research, V. M. Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine, Doctor of Legal Sciences, Professor, Honored Lawyer of Ukraine, Academician of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine

PROTECTION OF HUMAN RIGHTS AND THEIR LIMITATIONS: THEORETICAL LEGAL ASPECT

In the article, a theoretical and legal analysis of a number of conceptual provisions of human rights restrictions was carried out and, based on the generalization of existing scientific research, an attempt was made to improve the theoretical model of the relationship between the protection of human rights and their legitimate restrictions. The methodological basis of the study was system and activity methods, which provided an opportunity to investigate the specified legal categories through the prism of their interaction and effectiveness. In the presentation of the material, the definitions of "restrictions of human rights" (meaning legitimate ones) and "protection of human rights" are considered as necessary elements of a democratic society. It has been found that rights restrictions can be established by the state in order to achieve clearly regulated national, state, socially, and personally significant goals, in the context of which the protection of human rights is an integral component. It is proposed to single out "national interests" as one of the conditional groups of prerequisites for establishing rights restrictions. It is outlined that legitimate rights restrictions, in turn, can be established only within certain limits, which is determined by achieving a reasonable balance between interference with guaranteed human rights and the pursued legitimate goal. Attention is focused on the rights defined in international documents, which are not subject to restriction under any conditions, even in the conditions of armed conflicts, in particular, on the international humanitarian standard stipulated by the legislation on international humanitarian law.

Keywords: rights and freedoms, restriction of rights and freedoms, protection of human rights, provision of human rights, protection of human rights, three-fold test of admissibility of interference with guaranteed human rights, national security, international humanitarian standard.



Постановка проблеми

Категорія «права людини» займає центральне місце як у правничій науці, так і у юридичній практиці, і відповідно, «захист прав людини є проблемою, що ніколи не втратить свої актуальності», оскільки, як слушно зауважує М.Г. Братасюк, «безпосередньо стосується людського буття», адже «саме людське буття - є безперервне здійснення людьми їхніх природних прав, що є універсальними, не відчужуваними та неподільними» [1, с.14].

Сьогодні, коли Україна і увесь світ вочевидь переконалися у вразливості та незахищеності людських прав, як і після Другої світової, постало завдання щодо формування нового, підтримуваного усією міжнародною спільнотою, заснованого на раціонально-правових принципах рівності, справедливості світового порядку, що сприяв би безпеці всіх народів та націй.

Для української дійсності, у часи війни, реалізація та захист прав людини набуває особливої ваги та гостроти.

У контексті цієї проблематики наріжним, ключовим стає питання обмеження прав людини, не у широкому, загальноправовому розумінні (щодо визначення юридичних меж природного права), бо саме існування прав передбачає наявність певних їх меж, а у розумінні обмеження вже закріплених законодавчо прав. Навіть у мирний час інститут обмеження прав і свобод є надзвичайно важливим соціальним і правовим інститутом, своєрідним лакмусовим папірцем у тестуванні суспільства на критерій розвинутості, оскільки правильність виокремлення його принципів та застосування норм слугує ознакою цивілізованості та демократичності того чи іншого суспільства, а у кризові, надзвичайні для країни ситуації, коли держава вимушена застосовувати певні обмеження прав для забезпечення суспільної безпеки, ще й показ - ником рівня правосвідомості громадян у розумінні необхідності їх дотримання.



Стан дослідження

До проголошення незалежності України, за радянських часів, у зв'язку з існуючим пріоритетом ідеологічних державницьких інтересів, коли часто спростовувалась, а іноді повністю нівелювалася цінність людських прав як таких, усувалася і сама можливість глибоко та всебічного дослідження тематики обмеження прав і свобод людини. Хоча жодна з тогочасних українських конституцій не передбачала можливості встановлення обмежень прав, історичні факти є наочним свідченням широкого їх застосування щодо багатьох прав та свобод людини без належної правомірної регламентації: існування інститутів прописки, цензури, вчинення масових репресій та геноциду тощо [2, с. 3].

З початку 2000-х років зазначена проблематика перебувала в центрі уваги вчених: загальнотеоретичного напрямку - А.М. Мерник, Н.М. Оніщенко, О.В. Осинської, П.М. Рабіновича, Ю.О. Фігеля, М.І. Хавронюка; конституцій - ного права - О.В. Андрієвської, І.І. Дахової, Х.М. Марковича, Т.М. Слінька, Д. Терлецького, І.Ю. Хили; міжнародного права - О.В. Бігняка, О.В. Сенаторової, Ж.В. Чевичалової; філософії права - О.З. Панкевича, О. Шершель та ін.

Попри значний внесок науковців у вивчення окресленої тематики, наразі вона не є вичерпаною, та потребує постійного системного перегляду у світлі швидко змінюваних реалій сьогодення. Комплексне ж дослідження будь-якого правового явища, обмеження прав людини зокрема, можливе лише з урахуванням рушійних важелів, що визначили його існування у сучасному вигляді, та динамічних взаємозв'язків з іншими правовими категоріями. Тому метою даної статті є аналіз та спроба удосконалення теоретичної моделі співвідношення захисту прав та їх обмежень.



Виклад основного матеріалу

Сучасна концепція прав людини сформувалася після Другої світової війни. Людство усвідомило помилки минулого, у результаті чого відбулося прийняття спочатку Загальної декларації прав людини 1948 року, згодом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року із відповідними протоколами до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року та ін., у яких були закладені стандарти прав людини, що на довгі роки стали дороговказом для більшості країн світу у правозастосовній та правозахисній сферах [3, с. 118].

Визначальною рисою повоєнної парадигми конституціоналізму стало беззаперечне функціональне спрямування її не лише на конституювання ефективної держави, але і простору індивідуальної свободи людини [4, с. 8], досягнення розумного балансу публічних та особистісних інтересів, забезпечення консеквентного зв'язку прав людини і обов'язків держави щодо створення гарантій цих прав.

Ефективне забезпечення прав людини (зокрема, їх реалізація, охорона та захист), надто в умовах особливих правових режимів, тісно пов'язане з необхідністю їх обмежень.

У зв'язку з багатовимірністю та складністю відповідного правового феномену у науковій літературі відсутнє єдине розуміння поняття «обмеження прав і свобод людини», не одностайні погляди вчених і щодо класифікації обмежень, їх процесуальних та матеріальних складових, у міжнародно - правових актах, як універсального, так і регіонального рівнів, у свою чергу, наявне використання різної термінології [5, 40].

Так, наприклад, у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року (п. 2 ст. 29), Пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст. 4), Документі Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 року (ст. 24) застосовується термін "обмеження"; у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року (ст. 4) - "відступ від своїх зобов'язань" (дерогація), в Американській конвенції про права людини (або Пакті Сан-Хосе), ухваленій в 1969 році, (ст. 27) - "призупинення гарантій", в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (відкритій для підписання 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953 року) - "обмеження" (ст. 8-11,18) та "відступ від своїх зобов'язань" (дерогація) (ст. 15) [6, с. 508-509; 5, с. 40].

Можливість відступу під час особливих (надзвичайних) обставин країнами-учасницями міжнародного договору від деяких взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини, призупинення в певній частині дії національного законодавства передбачає застосування процедури дерогації. Хоча такий механізм означений ключовими міжнародними договорами, питання щодо доцільності його застосування і досі залишається одним із найбільш дискусійних у правовому середовищі: позиції вчених з цього приводу доволі різняться, як від повного не сприйняття, так і до схвалення.

Прихильники першого підходу розуміють такий відступ як безумовно недобросовісний акт держави, відповідно до другого - право на дерогацію розглядається як пошук балансу між захистом індивідуальних прав людини і державним інтересом. При цьому першочергового значення набуває дієвий контрольний механізм запобігання зловживання правом, а також розробка критеріїв оцінки доброчесності поведінки держави [7, с. 2].

В той же час дерогація не застосовується до всього кола гарантованих прав та свобод, як правило, резервуються від обмеження право на життя, заборона катувань, заборона рабства, ніякого покарання без закону [5, с. 40].

У теоретико-правових дослідженнях термін «обмеження» використовується як для визначення юридичних меж прав людини, так і для власне обмежень останніх. У першому випадку поняття обмежень є значно ширшим, ґрунтується на розумінні окресленості кордонів прав людини, змістовного наповнення цих прав та визначається рядом чинників, зокрема, потребами людини, збалансо - ваними з потребами суспільства, вимогами моралі, що є превалюючими, визначальними для соціуму в певний час [8, с. 358], обставинами конкретно- історичних умов та інш.

Доречно акцентує П.М. Рабінович, що сутністю усієї історії людства є боротьба саме за межі прав людини, передусім «за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж» [9, с. 8].

Обмеження прав у цьому контексті тісно пов'язане з категорією свободи. Слушною є заувага, що субстанційною основою свободи людини є природне право. Адже люди є вільними настільки, наскільки вони можуть здійснювати свої природні права (на життя, особисту недоторканість, вибір місця проживання тощо). Право як міра, масштаб поведінки виражає ступінь поліваріантності вчинків, дій ініціативної особи. Таким чином, свобода у вигляді життєво важливих інтересів набуває певного змісту та отримує достатню основу, щоб слугувати методологічним орієнтиром у правотворчій сфері [10, с. 157]. Обмежуючи певною мірою особистісну свободу, закон водночас гарантує свободу кожному індивіду всередині цих меж. Таким чином, свобода кожної людини сягає лише тієї межі, від якої починається свобода інших людей. Намагаючись окреслити ці межі, закон сприяє досягненню спільного для усіх суспільного порядку, заснованому на засадах свободи [8, с. 359].

Таке бачення меж свободи людини віднайшло своє закріплення і у Конституції України: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей...» (стаття 23).

Тож закономірним є висновок, що докорінною якістю, іманентною властивістю прав і свобод людини є їх не безмежність, а, отже, обмеженість. Абсолютно безмежних прав і свобод конкретної людини апріорі не існує, адже вони завжди перебувають у соціальному контексті і мають співвідноситися та узгоджуватися з правами інших людей. Тому у юридичній літературі правові обмеження розглядаються як правовий засіб, спрямований на утримання суб'єкта права в певних межах, та засіб охорони та захисту прав і свобод інших людей [2, с. 113].

У демократичній державі законодавчі обмеження, не вихолощуючи істинного значення прав людини та не порушуючи сутності самого «духу права», втіленого в основних правових засадах, «повинні бути максимально наближеними до правових» [2, с. 34].

При цьому надзвичайно важливим є їх не суперечність нормам моралі, не призведення до асиметрії, до обмеження ними, у свою чергу, моральних норм, установ, що є визначальними для суспільства на даному етапі історич - ного розвитку, адже суспільна мораль не підлягає штучному регулюванню. У такому аспекті моральні цінності все більше набувають ролі своєрідного запобіжника встановлення надмірних, гіперболізованих правоообмежень.

Наукові підходи до визначення поняття обмеження прав і свобод різняться. Доволі усталеною є позиція, що обмеження прав є законодавчим звуженням змісту та обсягу прав і свобод людини задля досягнення чітко регламентованих цілей [2, с. 43-44; 11, с. 43; 12, с. 161].

Ці терміни згадуються у статті 22 Основного закону нашої держави, відповідно до частини 2-ої та 3-ої якої, конституційні права і свободи гарантуються і ні за яких обставин не можуть бути скасовані. При прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу вже існуючих чинних прав і свобод.

Під скасування прав, що забороняється у коментованому приписі мається на увазі їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування прав є найгіршим різновидом їх порушення [12, с. 160].

Безпосередньо аналізованої проблематики стосується наступне положення вищезгаданої статті, оскільки саме «звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основними наслідками їхнього обмежування» [12, с. 161; 9, с. 6; 13, с. 21]. Ця теза знайшла відображення і в рішенні Конституційного суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005.

На перший погляд таке конституційне твердження щодо не допущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод сприймається як категоричний імператив. Натомість, самою Конституцією вже закладено можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних правових підстав, зокрема, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36, ст. 64. Тому у коментованих приписах даний законодавчий постулат слід розглядати, як приклад самообмеження держави у її відносинах з громадянами щодо не можливості в Конституції та в інших законах введення нових підстав право- обмеження, крім тих, що вже отримали конституційне закріплення [9, с. 87; 12, с. 162].

В. Колісник, додатково вбачає поняття обсягу прав у цій статті Конституції як можливий синонім до слів «перелік» або «каталог» прав. Тоді звуження обсягу прав людини у зазначеному контексті, на його думку, слід розуміти як не припустимість звуження, применшення передбаченого Конституцією переліку, списку прав людини [14, с.102].

Для з'ясування понять змісту та обсягу прав людини важливим є окреслення прав як теоретичної конструкції.

З усього різноманіття трактувань прав людини стає очевидним, що визначальним, центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини - можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів [12, с. 161; 9, с. 6, 7; 13, с. 21]. Зокрема, П.М. Рабінович, аналізуючи підходи, що відображають можливі сторони, грані буттєвих (основоположних) прав і свобод людини, зазначає, що лише категорія можливостей дозволяє найбільш адекватно відобразити сутнісну природу цього виду прав людини [13, с. 19, 21].

Зміст та обсяг прав людини - це їх основні, суттєві ознаки, властивості. При цьому якісні показники (умови і засоби діяльності, що утворюють можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку) відображаються поняттям змісту прав, а кількісні (покажчики меж відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру) - обсягу [13, с. 22].

П.М. Рабінович термін «обмеження прав» розглядає як рівнозначний поняттю «межі прав людини», окремо вводить поняття «обмежування прав людини», формулюючи останнє як «обмежування здійснення прав людини», що знаходить вияв «у діяльності владних суб'єктів, насамперед компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини» [9, с. 12; 13, с. 36].

Існують і інші підходи до визначення обмежень прав людини. Х.М. Маркович, пов'язує їх з правомірним, цілеспрямованим применшенням потенційних можливостей особи, яке має законний, тимчасовий, суспільно необхідний характер [15; с. 98]; Стрекалов А.Є. визначає як таке применшення (кількісне та (або) якісне) у процесі правореалізації тих можливих моделей поведінки (правомочностей), які складають основне право особи, з боку інших осіб [16; с. 3]. У даному випадку доречне уточнення І.І. Дахової, що так применшення має місце не збоку всіх осіб, а лише від держави та органів публічної влади [17; с. 18].

Ю.О. Фігель розмежовує безпосередньо обмеження прав (як позбавле - ння носія частини прав або частини певного права) та обмеження у здійсненні прав (як повна або часткова неможливість реалізації певних прав). У другому випадку у носія прав зберігаються усі права у повному обсязі, припиняється лише можливість їх реалізації; при цьому обмеження може мати добровільний характер (у разі свідомої відмови від здійснення права, наприклад, у справах приватного обвинувачення), або ж бути вимушеним - застосовується залежно від зовнішніх, здебільшого непередбачуваних, обставин (до прикладу, таке обмеження може бути наслідком введення особливих правових режимів - надзвичайного чи воєнного стану - обставин, незалежних як від волі окремого індивіда, так, і певною мірою, від волі державної влади) [8; с. 359].

Однією з характерних особливостей обмежень, що застосовуються в умовах виникнення надзвичайних суспільних ситуацій, на думку вченого, є те, що вони завжди пов'язані з розширенням компетенції органів державної влади або місцевого самоврядування, відповідальних за ліквідацію негативних наслідків надзвичайних обставин. Водночас таке розширення відбувається за рахунок зменшення обсягу реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб [8; с. 360].

Обмеження прав не можуть встановлюватися владою свавільно, виходячи лише виключно з власної волі. Одним із сучасних атрибутів правової держави є чітке законодавче закріплення підстав можливих обмежень прав людини та інших основних їх умов (принципів, юридичної форми тощо).

Пріоритетність закону при встановленні обмежень прав і свобод людини регулюється правилом «застереження про закон», що поширюються на весь каталог прав і свобод людини, відповідно до якого встановлення обмежень прав людини здійснюється тільки за допомогою закону або на підставі й у спосіб, передбачений правовим законом. Основними складовими такого застереження є підстава (мета) обмеження і можливість обмеження прав людини у формі закону [2; с. 127].

З одного боку, це дозволяє державі, посилаючись на дію відповідних міжнародних чи національних правових норм, запроваджувати вимушені обмеження на користування певними правами, а з іншого - сприяє передбачуваності можливості встановлення таких обмежень для пересічної людини та захищає її від неправомірних, свавільних дій з боку держави щодо обмеження прав [6; с. 509].

А.Є. Стрекалов акцентує, що у сучасному міжнародному праві досить широке обґрунтування й розвиток отримала концепція цілей обмеження прав людини. На його переконання, про важливість цієї характеристики правообме- ження свідчить хоча б те, що Комітет ООН з прав людини при розгляді справи Гійо проти Франції виокремив їх як перший за важливістю критерій визначення припустимості обмеження прав. До того ж усі основоположні міжнародно-правові акти обов'язково містять зазначення правової основи та мети запровадження обмежень прав і свобод людини [6, с. 509].

Конституцією України передбачено, що обмеження прав людини допускаються з метою: захисту суверенітету і територіальної цілісності; національної безпеки; громадського порядку; охорони здоров'я, моральності населення; для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи; захисту прав і свобод людини.

О.В. Осинська загальні передумови встановлення обмежень умовно групує: державні інтереси; суспільні інтереси, біологічні інтереси суспільства, економічна й інформаційна безпеки; права і свободи людини [2; с. 114]. Вважаємо, що цей умовний перелік можливо доповнити, розпочавши його з національних інтересів, оскільки, на нашу думку, вони є визначальними щодо державних інтересів.

Така наявна бінарність правообмежуючих підстав - як то: 1) захист індивідуальних прав та свобод людини і громадянина; 2) захист публічних (суспільних і державних) інтересів - у статтях міжнародно-правових актів та більшості сучасних конституцій, з позиції О.З. Панкевича, є ознакою втілення в юридичну практику ідей ліберального комунітаризму як результату своєрідної конвергенції ліберальних і комунітаристських ідеологем, постулатів [18; с. 145, 147]. При цьому, «обмеження в інтересах національної безпеки чи громадського порядку, - зазначає науковець, - зрештою, можна розуміти як обмеження «з метою захисту інших прав людини» (зокрема, у цьому випадку - права людини на безпеку) [18;с. 143].

Це перекликається з твердженням О. Лемака що об'єктами національної безпеки, безпосередніми об'єктами захисту, є саме національні інтереси. Сама ж національна безпека як визначена сукупність суспільних відносин є одним із засобів гарантування безпеки кожної особи, суспільства, держави. При цьому безпека особи, суспільства, держави гарантується шляхом захисту їхніх життєво важливих інтересів (національних інтересів) [19, с. 33].

Таким чином, обмеження, що встановлюються з метою захисту цінностей, уособлюючих спільні інтереси (національні, державні, суспільні), передбачають у тій чи іншій мірі захист відповідних прав кожного окремого індивіда. Звичайно, це досягається лише у випадку правомірності такого обмеження та забезпечення розумного, «справедливого» балансу між спільним благом та індивідуальними інтересами.

Слід зазначити, що питання визначення поняття захисту прав людини і до тепер не отримало в правовій доктрині остаточного вирішення. Зазвичай воно надається через визначення способів, засобів такого захисту, або ж через аналіз механізму його реалізації.

Так, науковець О.О. Кот, досліджуючи теоретичні основи захисту суб'єктивних цивільних прав, виокремлює узагальненому вигляді три основні концептуальні підходи до розуміння поняття захисту цивільних прав: перший, умовно іменований теорією функції, полягає у кваліфікації захисту права як функції права, що виражається в охоронюваному впливі норм, який має на меті відновити право, компенсувати порушений інтерес, припинити протиправні дії, що перешкоджають здійсненню права чи забезпеченню правопорядку (Т.І. Ілларіонова, Н.П. Асланян); другий - зводиться до визначення захисту прав через категорію «заходи» (Я.М. Шевченко, Ю.Г Басін, О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, Р.А. Майданник); у рамках третього - захист, базуючись на теорії діяльності, інтерпретується як правозастосовна діяльність, здійснювана компетентним органом або безпосередньо управомоченою особою з метою відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права та інтересу (Т.М. Підлубна, Ю.Д. Притика, Р.О. Стефанчук, З. Ромовська). Сама вчена обирає позицію, що «найбільш точно явище захисту цивільних прав розкривається через категорію заходів», хоча і його характеристику через вказівку на дієвий елемент не вважає «зайвою чи навіть помилковою» [20, с. 177-178].

Дослідження питань обмеження прав людини не можливе без врахування досягнень міжнародної юридичної практики у правозахисній сфері. Доречно зазначає М. Мальман, що сучасна доктрина прав людини своїм рівнем розвитку має завдячувати саме їй. Прикладами позитивних практичних здобутків є напрацювання складної конкретизації обсягу ряду прав, розробка доктрини позитивних зобов'язань, принципу екстериторіального застосування прав людини, концепції втручання у права, принципу пропорційності як ідеї узгодження та балансу прав та інтересів. Отож, основні складові чинного права прав людини - продукт прецедентного права та доктрини. Судові рішення є не просто аксіоматичним відтворенням положень позитивного права, а часто прикладами насичених теорією нормативних аргументів, які включають елементи правової доктрини та розвивають її далі [21, с. 44].

У світлі обраного Україною напрямку на євроінтеграцію, ратифікацією Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, іменованої також Європейською конвенцією з прав людини (далі - ЄКПЛ, Конвенція), та прийняттям у зв'язку з цим Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. дослідження конвенційних стандартів та їх застосування у контексті напрацювань Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) на національному рівні стає необхідною умовою удосконалення українського правового поля. правомірний гуманітарний стандарт

ЄСПЛ на підставі конвенційних положень виробив ряд концептуальних підходів щодо умов правомірності обмеження гарантованого права людини, базові з яких знайшли своє відображення у так званому «трискладовому тесті» оцінки виправданості втручання у права особи. У науковій літературі його також означують «трикутником правомірності обмежень прав людини» (А.М. Мерник).

Кожна конкретна правова ситуація аналізується правозастосовним органом через призму трьох обов'язкових складників тесту: 1) законність обмеження - підстава такого обмеження має бути безпосередньо передбачена національним законодавством; 2) легітимність, правомірність мети обмеження - як то «захист, забезпечення й реалізація прав та інтересів інших осіб, суспільства, національної безпеки й інші цілі, що в основному так само передбачені законодавством»; 3) необхідність у демократичному суспільстві - відповідність засобу меті обмеження, тобто неможливість вирішити проблемну ситуацію у інший спосіб, уникнувши таких обмежень, а також досягнення пропорційності (домірності) у обмеженні права однієї особи та захисту прав інших осіб [11, с. 44] (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою).

У разі невідповідності обмеження хоч одному із складників тесту під час розгляду конкретної справи, воно визнається неправомірним, такими що не відповідає принципу законності та верховенства права [11, с. 44].

Більшість прав і свобод, закріплених у ЄКПЛ і Протоколах до неї, можуть бути обмежені заради суспільного блага чи захисту прав інших людей. Висновків щодо абсолютності, непорушності деяких прав вчені доходять, виходячи з аналізу їх формулювання, а також з практики Європейського суду з прав людини та доктрини. Не підлягають жодним обмеженням за жодних обставин, навіть під час збройних конфліктів, лише чотири права, передбачені ЄКПЛ - заборона катувань, заборона рабства, заборона покарання без закону, право не бути притягнутим до суду, або покараним двічі [22, с.120-121].

У свою чергу міжнародним гуманітарним правом, що містить значну кількість правових норм, спрямованих передусім на захист жертв війни, визначено так званий «міжнародний гуманітарний стандарт», закріплений у статті 3, спільній для усіх чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. ЇЇ ще називають «міні-конвенцією», або ж «конвенцією в мініатюрі», оскільки ця невелика стаття, виходячи передусім із засад гуманності, містить основні принципові положення поводження з особами, які перебувають під владою супротивника під час військових дій [5, с. 47], особами, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях, в тому числі зі складу збройних сил, що склали зброю, а також тих, хто припинив участь у бойових діях у зв'язку з хворобою, пораненням, затриманням чи з будь-якої іншої причини (ч. 1 ст. 3 Женевських конвенцій).

Хоча самою статтею передбачено поширення її положень на збройні конфлікти не міжнародного характеру, з позиції Міжнародного Суду вона може бути застосовна і до усіх інших їх видів (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America, 1986), ICJ, § 218) [23, с. 20].

Права, які не підлягають обмеженню за мінімальним гуманітарним стандартом (стандартом гуманності): право на життя; заборона тортур, завдання каліцтва, поводження (образливого чи принизливого), що є наругою над людською гідністю; заборона захоплення заручників; заборона будь -якої ворожої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, релігії чи вірування, статі, походження або ж майнового стану чи будь-яких інших подібних критеріїв; право на справедливий суд (ст. 3 Женевських конвенцій).



Висновок

На підставі узагальнення існуючих наукових розвідок автор дійшов висновків, що встановлення правомірних обмежень та захист прав людини перебувають у стійкому, іманентному, закономірному взаємозв'язку, що має інструментальний характер.

Утвердження та забезпечення прав людини (зокрема, їх дотримання, сприяння в реалізації, охорона та захист) на рівні Основного закону визначено головним обов'язком держави. Встановлення обмежень, у свою чергу, є правом держави та лише її прерогативою.

Обмеження можуть встановлюватися як безпосередньо з метою захисту індивідуальних прав людини, так і для захисту цінностей, що виражають спільні, публічні інтереси (національні, державні, суспільні), що у свою чергу у тій чи іншій мірі передбачають захист відповідних прав кожного окремого індивіда.

Правові обмеження є інструментом охорони та захисту прав людини, законодавчі - є допустимими та можуть виконувати роль такого інструменту лише у випадку їх відповідності основним правовим принципам встановлення обмежень, зокрема, як акцентовано у рішенні Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009, виключно за умови їх домірності (пропорційності) та суспільної необхідності.

Оскільки спосіб існування, механізм практичного втілення будь -якого правового явища повинен бути зрозумілим, доступним та прозорим для кожного пересічного громадянина, принцип пропорційності (незважаючи на його відображення в ЄКПЛ, що з часу ратифікації стала частиною українського національного законодавства, та в деяких інших міжнародно- правових документах, широкому застосуванню у практиці ЄСПЛ) потребує подальшого закріплення на рівні Основного Закону нашої держави.

У міжнародних документах визначається перелік прав, що резервуються від обмеження, а отже, не можуть бути обмежені за жодних умов, навіть в умовах збройних конфліктів.



Література

1. Братасюк М.Г. Філософія захисту прав людини з позицій сучасного правового мислення. Філософські та методологічні проблеми права. 2020. № 1(19). С. 14-20.

2. Осинська О. В. Обмеження прав і свобод людини: теоретико-прикладні аспекти: дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.01. Київ, 2010. 227 с.

3. Богініч О.Л. Дотримання природних прав людини як критерій суб'єктності правової держави: досвід України. Альманах права. Людиноцентризм у праві: теоретико - прикладні засади. Випуск 8. К: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. С. 116-120.

4. Терлецький Д. Обмеження конституційних прав: теоретико-методологічні засади. Український часопис конституційного права. 2021. № 3. С. 5-22.

5. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини: навч.-метод. посіб. / за ред. завідувача кафедри міжнародного та європейського права О.В. Бігняка. Херсон: Видавничий дім Гельветика, 2019. 168 с.

6. Стрекалов А.Є. Міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод людини і громадянина. Актуальні проблеми права: теорія і практика. № 25. 2012. С. 507-513.

7. Чевичалова Ж.В. Правові підстави відступу України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Теорія і практика правознавства. 2017. Вип. 2 (12). С. 1-24.

8. Фігель Ю.О. Теоретичні аспекти обмеження прав людини. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2016. № 837. С. 357-361.

9. Рабінович П. М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навч. посіб. К.: Атіка. 2004. 464 с.

10. Донченко О.П. Методологічна функція категорії свободи в праві. Проблеми філософії права. 2003. Том 1. С. 157-158.

11. Мерник А.М., Кузьміна В.О., Бурлаков Б.М. Обмеження прав і свобод людини в сучасних умовах: теоретичний і практичний аспекти. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. Т. 2. С. 42-46.

12. Конституція України. Науково-практичний коментар. / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид., переробл. і допов. Х.: Право, 2011. 1128 с.

13. Рабінович П. М. Основи теорії та філософії права: навч. посібник. Львів: Видавництво ЛОБФ «Медицина і право», 2021. 256 с.

14. Колісник В. Визначення обсягу прав людини у контексті юридичних позицій Конституційного Суду України. Вісник Конституційного Суду України. № 6/2018. С. 98-102.

15. Маркович Х.М. Права і свободи людини в умовах воєнного стану: фокус пріоритетів. Аналітично-порівняльне правознавство. 2023. С. 95-99.

16. Стрекалов А.Є. Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як інститут конституційного права України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. Харків, 2010. 20 с.

17. Дахова І.І. Обмеження реалізації прав і свобод людини: конституційне регулювання та практика Європейського Суду з прав людини. Форум права: електрон. наук. фахове вид. № 4. С. 17-25.

18. Панкевич О.З. Підстави обмежування прав людини: філософсько-правовий аспект. Вісник Національної академії правових наук України. № 3 (86) 2016. С. 141 -150.

19. Лемак О.В., Бисага Ю.М., Бєлов Д.М., Громовчук В.М. Конституційно-правові основи забезпечення національної безпеки в Угорщині: монографія. Ужгород. ДВНЗ «Ужгородський національний університет», 2019. 206 с.

20. Кот О.О. Здійснення та захист суб'єктивних цивільних прав: проблеми теорії та судової практики: монографія. К.: Алерта, 2017. 494 с.

21. Mahlman M. Mind and Rights the history. Ethics law and psychology of human rights. Cambridge University Press, 2023. 500 p.

22. Сенаторова О.В. Права людини і збройні конфлікти : навч. посіб. Київ: ФОП Голембовська, 2018. 208 с.

23. Гнатовський М.М. Міжнародне гуманітарне право. Довідник для журналістів / М.М. Гнатовський, Т.Р. Короткий, Н.В. Хендель. 2-ге вид., доповн. Одеса: Фенікс, 2015. 92 с.

References

1. Bratasjuk, M.G. (2020). Filosofija zahistu prav ljudini z pozicij suchasnogo pravovogo mislennja [The philosophy of human rights protection from the standpoint of modern legal thinking]. Fіlosofs'kі ta metodologtchnt problemi prava - Philosophical and methodological problems of law, 1(19), 14-20 [in Ukrainian].

2. Osins'ka, O. V. (2010). Obmezhennja prav і svobod ljudini: teoretiko-prikladni aspekti [Limitation of human rights and freedoms: theoretical and applied aspects]. Candidate's thesis. Kii'v [in Ukrainian].

3. Boginich, O.L. (2017). Dotrimannja prirodnih prav ljudini jak kriterij sub'ektnosti pravovoi derzhavi: dosvid Ukraini [Observance of natural human rights as a criterion of the subjectivity of the legal state: the experience of Ukraine]. Al'manah prava. Ljudinocentrizm u pravi: teoretiko-prikladni zasadi - Almanac of law. People-centeredness in law: theoretical and applied principles, 8, 116-120 in Ukrainian].

4. Terlec'kij, D. (2021). Obmezhennja konstitucijnih prav: teoretiko-metodologichni zasadi [Limitations of constitutional rights: theoretical and methodological principles]. Ukrams'kij chasopis konstitudjnogo prava - Ukrainian Journal of Constitutional Law, 3, 5-22.

5. Bignjaka, O.V. (2019). Osnovi mіzhnarodno-pravovih standartivprav ljudini [Basics of international legal standards of human rights], Herson: Vidavnichij dim Gel'vetika [in Ukrainian].

6. Strekalov, А.Є. (2012). Mizhnarodno -pravovi standarti shhodo obmezhennja osnovnih prav i svobod ljudini i gromadjanina [International legal standards regarding the limitation of the basic rights and freedoms of a person and a citizen]. Aktual'ntproblemiprava: teorja іpraktika - Actual problems of law: theory and practice, 25. 2012, 507-513 in Ukrainian].

7. Chevichalova, Zh.V. (2017). Pravovi pidstavi vidstupu Ukraini vid okremih zobov'jazan', viznachenih Mizhnarodnim paktom pro gromadjans'ki i politichni prava ta Konvencieju pro zahist prav ljudini i osnovopolozhnih svobod [Legal grounds for Ukraine's withdrawal from certain obligations defined by the International Covenant on Civil and Political Rights and the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms]. Teorja і praktika pravoznavstva - Theory and practice ofjurisprudence, 2 (12), 1-24.

8. Figel', Ju.O. (2016). Teoretichni aspekti obmezhennja prav ljudini [Theoretical aspects of the restriction of human rights]. Vіsnik Nadonal'nogo umversitetu «L'vіvs'ka polіtehnіka». Serb/a: Juridichm nauki - Bulletin of the Lviv Polytechnic National University. Series: Legal sciences, 837, 357-361.

9. Rabinovich, P. M., Havronjuk, M.I. (2004). Prava ljudini і gromadjanina [Human and citizen rights]. K.: Atika [in Ukrainian].

10. Donchenko, O.P. (2003). Metodologichna funkcija kategorii svobodi v pravi [The methodological function of the category of freedom in law]. Problemi ftlosofnprava - Problems of the philosophy of law, 1, 157-158 [in Ukrainian].

11. Mernik, A.M., Kuz'mina, V.O., Burlakov, B.M. (2020). Obmezhennja prav i svobod ljudini v suchasnih umovah: teoretichnij i praktichnij aspekti [Limitation of human rights and freedoms in modern conditions: theoretical and practical aspects]. Juridichnij naukovij elektronnij zhurnal - Legal scientific electronic journal, 2, 42-46 [in Ukrainian].

12. Tacij, V. Ja. (2011). Konstitudja Ukrami. Naukovo-praktichnij komentar [Constitution of Ukraine. Scientific and practical commentary]. (vol. 1-2). H.: Pravo [in Ukrainian].

13. Rabinovich, P. M. (2021). Osnovi teorn ta filosofn prava fundamentals of the theory and philosophy of law], L'viv: Vidavnictvo LOBF «Medicina і pravo» [in Ukrainian].

14. Kolisnik, V. (2018). Viznachennja obsjagu prav ljudini u konteksti juridichnih pozicij Konstitucijnogo Sudu Ukra'ini [. Determination of the scope of human rights in the context of legal positions of the Constitutional Court of Ukraine]. Vіsnik Konstitucijnogo Sudu Ukratni - Bulletin of the Constitutional Court of Ukraine, 6/2018, 98-102 [in Ukrainian].

15. Markovich, H.M. (2023). Prava i svobodi ljudini v umovah voennogo stanu: fokus prioritetiv [Human rights and freedoms under martial law: focus of priorities]. Anahtichno- porivnjal'ne pravoznavstvo - Analytical and comparative jurisprudence, 95-99 [in Ukrainian].

16. Strekalov, А.Є. (2010). Obmezhennja osnovnih prav ta svobod ljudini i gromadjanina jak institut konstitucijnogo prava Ukra'ini [Limitation of the basic rights and freedoms of a person and a citizen as an institution of the constitutional law of Ukraine]. Extended abstract of candidate's thesis. Harkiv [in Ukrainian].

17. Dahova, І.І. (2018). Obmezhennja realizacii prav i svobod ljudini: konstitucijne reguljuvannja ta praktika Єvropejs'kogo Sudu z prav ljudini [Restrictions on the exercise of human rights and freedoms: constitutional regulation and practice of the European Court of Human Rights]. Forum prava - Forum of law, 4, 17-25.

18. Pankevich, O.Z. (2016). Pidstavi obmezhuvannja prav ljudini: filosofs'ko-pravovij aspect [Reasons for restricting human rights: philosophical and legal aspect]. Vsiik Nadonal'not akademn pravovih nauk Ukrami - Bulletin of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine, 3 (86) 2016, 141-150 [in Ukrainian].

19. Lemak, O.V., Bisaga, Ju.M., Belov, D.M., Gromovchuk, V.M. (2019). Konstitudjno- pravovi osnovi zabezpechennja nadonal'not bezpeki v Ugorshhim [Constitutional and legal foundations of ensuring national security in Hungary]. Uzhgorod. DVNZ «Uzhgorods'kij nacional'nij universitet» [in Ukrainian].

20. Kot, O.O. (2017). Zdrjsnennja ta zahist sub'ektivnih civd'nih prav: problemi teorn ta sudovot praktiki [Implementation and protection of subjective civil rights: problems of theory and judicial practice], K.: Alerta [in Ukrainian].

21. Mahlman, M. (2023). Mind and Rights the history. Ethics law andpsychology of human rights. Cambridge University Press

22. Senatorova, O.V. (2018). Prava ljudini і zbrojnt konfhkti [Human rights and armed conflicts]. Kiiv: FOP Golembovs'ka [in Ukrainian].

23. Gnatovs'kij, M.M. (2015). Mtzhnarodne gumamtarnepravo. Dovtdnikdlja zhurnaltstiv [International humanitarian law]. (vol. 1-2). Odesa: Feniks [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru

...