Територіальні громади в Україні: питання тяглості традицій в історичному контексті та ґенеза термінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут адміністрування, державного управління та професійного розвитку Національного університету «Львівська політехніка»

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ В УКРАЇНІ: ПИТАННЯ ТЯГЛОСТІ ТРАДИЦІЙ В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ТА ҐЕНЕЗА ТЕРМІНОЛОГІЇ

Заяць Діана, кандидат наук з державного управління, доцент,

доцент кафедри публічного управління та публічної служби

Лагойда Юрій, аспірант кафедри

публічного управління та публічної служби

Анотація

територіальний громада громадський історичний

У статті досліджено сутність територіальної громади, її характеристики в різні історичні періоди, становлення та еволюцію інституту територіальної громади з часів Київської Русі дотепер, а також ґенезу термінології у цій сфері. Автори встановили форми організації громадського життя на локальному рівні в різні історичні періоди та особливості вирішення важливих питань місцевого значення.

Встановлено, що давніми прототипами сучасних територіальних громад були «верв» (Київська Русь), «копа», «волость» (литовсько-польський період), громада (XVi ст.), «община» (на землях України, які перебували у складі Російської імперії XIX - на початку XX ст.), «ґміна» (західноукраїнські землі XIX - на початку XX ст.). Акцентовано, що для розвитку місцевого самоврядування важливу роль відіграло магдебурзьке право, яке надавалося містам. Суть його полягала в тому, що міське населення звільнялося від юрисдикції урядової адміністрації і отримувало самоврядування на корпоративній основі, а міщани мали свою власну громаду з власним судом на основі окремих для кожного міста привілеїв, наданих від власника населеного пункту.

У статті також досліджуються місцеві органи влади в різні історичні періоди та функції, якими вони були наділені. Зокрема дається характеристика таким формам тогочасного самоврядування як віче, копний суд, староста, війт, «сходи», міські думи.

Зроблено висновки, що структура та функції територіальних громад у різні історичні періоди були різними, проте, загалом під територіальною громадою розумілася певна спільнота, яка відповідала тим чи іншим характеристикам залежно від історичної епохи. Розуміння традиційних аспектів тяглості громадських спільнот в історичному контексті є необхідним для успішного впровадження сучасних моделей управління. Забезпечення підтримки та зв'язку з минулим може виявитися суттєвим фактором у сприйнятті та прийнятті змін.

Автори наголошують, що дослідження генези термінології є ключовим аспектом у забезпеченні зрозумілості та уніфікації відповідних термінів та понять, а зокрема «громада», «староста». Це важливо для ефективної комунікації між владою, громадянами та експертним середовищем під час реалізації реформ у сфері місцевого самоврядування.

Авторами зазначено, що в Україні існують давні традиції територіальних громад, які значною мірою опираються на історичну пам'ять народу, майже не були перервані, якщо не рахувати відносно недовготривалого періоду радянської влади, яка все ж не змогла знищити самоврядні традиції українців.

Ключові слова: громада, територіальна громада, місцеве самоврядування, магдебурзьке право, староста.

Abstract

Zayats Diana, Ph.D in Public Administration, Associate Professor, Associate Professor at the Department of Public Administration and Public Service, Institute of Public Administration, Governance and Professional Development at Lviv Polytechnic National University

Lahoida Yurii, PhD student at the Department of Public Administration and Public Service, Institute of Public Administration, Governance and Professional Development at Lviv Polytechnic National University

THE TERRITORIAL COMMUNITIES IN UKRAINE: TRADITIONAL INFLUENCE IN HISTORICAL CONTEXT AND THE GENESIS OF TERMINOLOGY

This article explores the essence of territorial communities, their characteristics across different historical periods, the formation and evolution of the territorial community institution from the times of Kyivan Rus to the present, as well as the genesis of terminology in this field. The authors identify forms of organizing community life at the local level in various historical periods and highlight the specifics of addressing important local issues.

It is established that ancient prototypes of modern territorial communities included «verv» (Kyivan Rus), «kopa», «volost» (Lithuanian-Polish period), community (16th century), «obshchyna» (in territories of Ukraine under the Russian Empire in the 19th - early 20th century), and «gmina» (Western Ukrainian lands in the 19th - early 20th century). Emphasis is placed on the crucial role of Magdeburg law in the development of local self-governance, which was granted to cities. Its essence lay in urban populations being exempt from the jurisdiction of government administration and gaining self-governance on a corporate basis, with urban residents having their community and court based on specific privileges granted by the town's owner.

The article also explores local government bodies in different historical periods and the functions they were endowed with. In particular, a characterization is provided for forms of contemporary selfgovernance such as «viche», «kopny» court, «starosta», «vijt», «skhody», and city councils.

Conclusions are drawn that the structure and functions of territorial communities in different historical periods varied. However, in general, a territorial community was understood as a specific community that corresponded to certain characteristics depending on the historical epoch. Understanding the traditional aspects of community cohesion in a historical context is crucial for the successful implementation of modern management models. Providing support and connecting with the past can be a significant factor in the perception and acceptance of changes.

The authors state that the investigation of the genesis of terminology is a key aspect in ensuring clarity and standardization of relevant terms and concepts, particularly «community» and «starosta». This is important for effective communication between the government, citizens, and the expert community during the implementation of reforms in the field of local self-governance.

The authors note that Ukraine has ancient traditions of territorial communities, which largely rely on the historical memory of the people and were almost uninterrupted, except for the relatively short period of Soviet rule, which still could not eradicate the self-governance traditions of Ukrainians.

Keywords: community, territorial community, local self-government, Magdeburg law, starosta.

Постановка проблеми

На сучасному етапі державотворення України проблеми розвитку спроможних територіальних громад є критично важливими аспектами відновлення та розбудови нашої держави. Особливо актуальним є вивчення історичного контексту формування та розвитку громад. Аналіз тяглості традицій в історичному вимірі дозволяє краще зрозуміти сутність територіальних громад, їхню роль та значення, яке вони мали в різні історичні періоди, та визначити основні риси та особливості, якими повинні бути наділені сучасні територіальні громади для ефективного їхнього функціонування та побудови стійкого соціального партнерства на місцевому рівні.

Дослідження генези термінології важливо для точного визначення ключових понять у зазначеній тематиці. Розкриття інтерпретацій термінів дозволяє створити єдиний мовний стандарт, що полегшує комунікацію між владою, громадянами та експертами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вивченням правового статусу, теоретичних та практичних аспектів становлення, розвитку та функціонування територіальних громад займалися багато вітчизняних дослідників, зокрема: В. Бабаєв, М. Баймуратов, О. Батанов, І. Бодрова, В. Борденюк, І. Борденюк, П. Ворона, П. Гураль, М. Гірняк, В. Дрешпак, І. Дробот, І. Дробуш, І. Ковалевич, І. Козюра, І. Коліушко, М. Корнієнко, В. Кравченко, В. Куйбіда, В. Мамонова, Ю. Молодожен, Г. Монастирський, Ю. Наврузов, В. Новик, М. Орзіх, О. Панухник, О. Петришин, М. Пухтинський, С. Серьогін, А. Ткачук, Ю. Тодика, Ю. Шаров та ін.

Окремі історичні аспекти функціонування територіальних громад на українських землях досліджували у своїх працях О. Антонюк, Я. Баран, М. Бедрій, Н. Білоус, Ю. Боднарчук, Л. Бойко, А. Босяцкий, І. Верховцева, О. Головко, В. Греченко, Р. Губань, А. Гурбик, Б. Даниленко, Л. Євтушенко, В. Завгородня, Захарчин, О. Заяць, М. Капраль, Ю. Кириченко, Ю.-М. Козак, В. Корольова, М. Котульський, І. Лісна, Ю. Максименко, В. Мусієнко, Х. Моряк-Протопопова, Петров, В. Питльована, С. Серьогіна, І. Скочиляс, С. Третяк, М. Шульга та ін.

Метою статті є дослідження сутності територіальної громади, її характеристик в різні історичні періоди, становлення та еволюції інституту територіальної громади з часів Київської Русі дотепер, а також ґенези термінології у цій сфері.

Виклад основного матеріалу дослідження

Територіальна громада - невід'ємна складова сучасного українського ефективного самоврядування, має давню традицію, спадковість і континуїтет на українських землях від найдавніших часів. Уже населення Київської Русі створювало форми громадського життя з елементами самоврядування та вирішення важливих питань свого життя на локальному рівні. Тоді фактично роль територіальної громади виконувала «верв», яка включала в себе самостійних господарів певного населеного пункту чи навіть кількох поселень. Це слово згадувалося вже у видатній пам'ятці давнього права - «Руській Правді», а також, дещо згодом, у південних слов'ян - хорватів на території Далматії (у т. зв. Полицькому статуті) [1, с. 43].

Як зазначає правознавець М. Бедрій, «верв не лише здійснювала самоврядування та судочинство на певній території, але й забезпечувала чинність існуючих правових звичаїв, а також формувала нові» [2, с. 40]. Важливим було теж поняття колективної (групової) відповідальності верві за злочини, скоєні на її території. В основі верві початково лежала, можливо, родова спорідненість, однак зараз прийнято вважати, що все таки верв відповідала територіальній громаді, тобто спільноті, об'єднаній за територіальним принципом. Зрештою, сам термін походив від слова «мотузка» (вірьовки, досі є слово «вервиця»), якою вимірювали земельну територію локальної спільноти [3, с. 288]. На чолі верві стояв вервний староста [4, с. 19-20]. Деякі дослідники (наприклад, О. Антонюк) визначають «верві» як прототипи сучасної територіальної громади, наділені певними функціями з управління місцевими територіями [5, с. 186].

Органом влади верві було віче - своєрідні народні збори [4, с. 20], вияв прямого народовладдя [6, с. 128]. Віча могли вирішувати широкий спектр проблем, включно із закликанням князя чи його вигнання, що до певної міри нагадує сучасний феномен «Майдану». Також віче мало значні права у сфері законодавства. Київські віча 1068 р., 1146-1147 рр. висували вимоги щодо заміни воєвод та інших посадовців [7, с. 27]. Вічеві традиції надовго пережили часи княжої України і до них українська громадськість відкликалася ще дуже довго - так, у 1880 р. у Львові було скликане народне віче українців («русинів»), яке підготувало реферат про становище української нації в Австро-угорській імперії, а восени 1918 р. відбулося знамените Буковинське віче, яке ухвалило рішення про вхід Північної Буковини до складу Української держави [8, с. 57]. Звісно, тут не йшлося про віче як орган локальних територіальних громад, а як про волевиявлення цілий регіональних спільнот українців. Однак ці два приклади є знаменними як демонстрація тривалості пам'яті про давні українські самоврядні інституції.

Із занепадом державності давньоукраїнських («давньоруських») князівств та переходом наших земель під чужоземне панування - Польської Корони та Великого Князівства Литовського, традиції територіальних громад не припинили свого існування, а навпаки набули подальшого розвитку у різноманітних формах. Так, у тісному зв'язку зі згаданою давньоруською «верв'ю» стояла копа («вервні та копні суди перебували в тісному генетичному зв'язку між собою»), яку М. Бедрій також трактує як різновид територіальної громади, зазначаючи, що копа у пізніші часи означала фактично те ж, що у давні часи називали «верв'ю», а до того ж дослідник звертає увагу на синонімічність слів «громада» і «копа» у словацькій мові і на аргументи П. Куліша, який вважав ці терміни синонімами і в українській мові [2, с. 40; 9, с. 40].

Правда, діяльність копи з часом переважно звелася здебільшого до судових функцій. Рішення копних судів опиралися на звичаєве право, хоча зрідка могли посилатися і на офіційні документи (на кшталт Литовського статуту), і називалися «декретами» або «сказаннями». Вони могли бути як усними, так і письмовими [10, с. 63]. М. Бедрій зазначає, що «як громадський орган, копний суд формувала територіальна громада, а не держава», яка проте могла вислати для нагляду за перебігом засідань свого представника - «вижа» або «самовидця» [11, с. 28]. Копа і її суд проіснували досить довго. З XVIII ст. офіційна влада могла подекуди не визнавати рішень копних судів вважаючи їх актом самосуду (особливо на території Галичини) [9, с. 145]. Однак тим не менше, в багатьох місцях копа проіснувала аж до другої половини XIX ст., навіть попри те, що не визнавалася новими законодавчими актами [9, с. 151].

Копа була далеко не єдиним аналогом територіальної громади у часи литовсько-польського панування. Існувало ще поняття волості, яка своїми коріннями сягає часів Київської Русі, але як зазначє Р. Губань, це поняття постійно еволюціонувало і трансформувалося - у давні часи «волость» могла бути синонімом невеликого князівств, удільної землі, до якої входило кілька вервей, а з часом волость почала означати тогочасні територіальні громади [12, с. 31]. Волосне управління очолював волосний староста (інколи його називали старцем). Його обирали жителі волості - «волощани», які користувалися довірою і повагою [12, с. 24]. Староста збирав волощан на віча, куди, як правило, приходили всі голови господарств, де вони обговорювали важливі місцеві питання, наприклад сплату податків (вони накладалися на волость в цілому), розпоряджання спільними коштами, розмежування територій, розглядали також кримінальні справи. А. Гурибик звернув увагу, що в XVI ст. такі збори жителів все частіше в історичних джерелах називалися копою [12, с. 28-29]. Тобто фактично відбувалася дифузія між двома типами локальних спільнот.

Волосна громада була прив'язана до чітко визначеної території, яка охоплювала окремі ділянки, господарства, орні землі, землі загального волосного користування, а також цілинні ділянки. З часом великі за розмірами волосні громади редукувалися до окремих сіл. Але не були рідкістю і випадки, коли деякі волості включали до десятка сіл, які мали спільного власника. Тобто могло бути центральне село, яке давало назву волості, і ще кілька присілків чи невеликих сіл (таке бувало у Галицькій землі в XIV ст.) [12, с. 74-75]. Можна звернути увагу, що це нагадує пізніші великі (об'єднані) територіальні громади.

Якщо верв, копа чи волость були територіальними об'єднаннями рівня, які мали давнє місцеве - українське (руське) походження і були поширеними переважно в сільській місцевості, то не менший вплив на формування традицій місцевого самоврядування і, відповідно, територіальних громад, справили й інституції, які прийшли на українські землі зі заходу, з Центральної Європи, і були органічно прийняті українським суспільством. Мова тут, звичайно, йде про поняття громади у магдебурзькому праві (званому інколи ще «німецьким правом»).

Суть магдебурзького права полягала в тому, що міське населення звільнялося від юрисдикції урядової адміністрації і отримувало самоврядування на корпоративній основі, а міщани мали свою власну громаду з власним судом на основі окремих для кожного міста привілеїв, наданих від власника населеного пункту [13, с. 98-99]. Магдебурзьке право надавалося українським містам ймовірно ще в княжі часи. Вважається, що першим українським містом (яке, правда, зараз знаходиться не у складі сучасної України, а на території Польщі) був Сянок, якому воно було надане у 1339 р. Загалом прийнято вважати, що далі таке право спеціальними королівськими привілеями отримували Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1372 р.) та багато інших міст. Столичний колись Київ отримав магдебурзьке право аж у 1494 р. [14, с. 362].

Однак далеко не всі ці дати варто вважати однозначно початком існування магдебурзького права в містах. Є чимало аргументів і на користь того, що велика частина згаданих привілеїв були повторними наданнями магдебурзького права (підтвердженнями давнього стану речей), і такі міста, як Володимир, Сянок чи Львів могли мати значно давніші акти запровадження магдебурзького права - ще в княжі часи (просто відповідно привілеї не збереглися до наших днів) [15, с. 1117]. Як би там не було, однак саме під польською та литовською владою на українських землях пішов стрімкий процес поширення магдебургії. У містах остаточно формувалися громади з різним комплексом прав та різною самоврядністю, адже магдебурзьке право надавалося кожному окремо взятому місту у вигляді специфічного, характерного лише для цього населеного пункту комплексу прав та обов'язків.

Міська громада великих міст мала, як правило більші права, менша - скромніші. Кожне місто мало своє т. зв. «громадянство», яке відрізнялося від інших міст [16, с. 56]. Громада кожного окремо взятого міста мала свій комплекс королівських привілеїв, які формували унікальну комбінацію прав та обов'язків її міщан-громадян. Фактично, зібрання привілеїв було прообразом майбутніх статутів територіальних громад. Головним органом місцевого самоврядування була міська рада, через яку громада вирішувала свої основні питання соціального, культурного чи навіть політичного життя, займалася податками, доглядом за міською інфраструктурою, будівництвом та комунальним господарством. На чолі громади в багатьох містах стояли бурмистри. Наприклад, у Львові їх було три [17, с. 17]. Війт у деяких великих королівських містах очолював лише міський суд - «лаву» (так було в тих містах, де громади викупили право на війтівство у свою власність), а в багатьох менших існував так званий «дідичний війт», який фактично був головною особою у населеному пункті та впливав на діяльність міської ради та лави [18, с. 7]. Саме слово «війт» прийшло до нас разом із польським пануванням і має німецьке походження (від нім. слова «Vogt», яке своєю чергою походить від латинського «vocatus» / «advocatus» - «покликаний на допомогу») [19, с. 35].

Громада міста теоретично вважалася власницею всіх земельних володінь, які були надані місту його власниками. У великих містах її юрисдикція поширювалася і на групу сіл, які були передані королями у власність місту. Однак, на відміну від пізніших «збірних» або «об'єднаних» громад, мешканці цих сіл були «підданими» міста і аж ніяк не членами міської громади. Громада Львова взагалі мислила себе як певну міні-республіку або локальну модель Речі Посполитої (зрештою останній термін і є польським перекладом з латинської «республіки») - тому в давніх джерелах неодноразово траплялися записи на кшталт «Львівської республіки» чи «Львівської Речі Посполитої» [20, с. 34], а дослідниця Л. Харевичова вважала це проявом локальної гордості та міщанської пихи [21, s. 9]. Але такі форми самоусвідомлення були характерні лише для найбільших українських міст. Функціонування територіальних громад малих містечок було значно скромнішим.

Уже з XVI ст. поступово з'являється сучасний термін - «громада», який у джерелах виступає як кирилицею (в українських текстах) - «громада», «гъромада», «кгромада», так і латинкою (у польських текстах) - gromada або, рідше, hromada. Воно тоді означало як просто юрбу, натовп, аморфне об'єднання людей або зібрання людей на віче, так і досить чітке територіальне (поземельне) об'єднання мешканців одного чи кількох населених пунктів: «громада з Дорогошева» (1565 р.), «громада Фолварска» (1606 р.), «село и кгромада Илинки» (1649 р.) тощо [22, с. 92-93]. Ціла громада, зокрема, могла видавати документи (свідоцтва) для інших людей, зокрема й для шляхти - наприклад, громада села Жерева (my, cala gromada ze wsi Zerewa) на Київщині видала свідоцтво у певних справах пану Юрію Карлу Мількевичу в 1693 р. [23, с. 274275]. Також громади активно займалися виділенням земельних ділянок. Наприклад, візитація церков міста Городенки 1733 р. згадує, що тамтешній парох має земельні ділянки поміж членами громади і стільки може собі взяти землі, скільки йому захоче громада виділити (grunta ma mi^dzy gromadq, tyle bierze, yle laska gromady) [24, с. 196].

Коли Річ Посполита була поділена між сусідніми країнами (1772, 1793 і 1795 рр.), то українські землі відійшли до Австро-Угорської та Російської імперій. Якщо говорити про «підросійські» території України, то на території Гетьманщини певний час загалом продовжувала діяти система самоврядування, подібна до Речі Посполитої (далі функціонувало магдебурзьке право у містах та копа по селах). Але відколи Гетьманщина та Річ Посполита були ліквідовані, це супроводжувалося паралельним обмеженням прав місцевого населення, особливо селянства, яке зазнавало закріпачення (від 1783 р, хоча у Західній Україні австрійський уряд навпаки звільняв селян від кріпосної залежності). Також на території України у складі Російської імперії скасовували магдебурзьке право (1831 р., найдовше затрималося у Києві - до 1835 р.). Усе це не могло позначитися на самоврядності та особистих свободах місцевого населення.

Фактично, якщо говорити про певні аналоги територіальних громад українських поселень під владою Росії, то доводиться обмежитися радше до т. зв. сільських общин. Тут варто оговорити термінологічні особливості. Один з дослідників давніх територіальних громад А. Гурбик дійшов висновку, що хоча в науковій літературі під російським впливом сформувалася практика використання слова «община», то воно все ж «є для України штучним, механічно перенесеним з російських джерел» і тому краще використовувати термін «громада» [25, с. 3]. Однак його спостереження цілком слушні для литовсько-польської доби, а натомість для тих земель України, які перебували у XIX - на початку XX ст. у складі Російської імперії, слово «община» все ж, напевно, є також прийнятним з огляду на перебування у російському адміністративно-державному та правовому полі.

Якщо раніше общини на цих землях існували на звичаєвому праві, то з часом почали перетворюватися на інститути вотчинного та державного права. Організація селян у юридично оформлені сільські общини спочатку пройшла стосовно до т. зв. «державних селян» (тих, що з певних причин не були закріпачені) під час реформи графа П. Кісєльова 1837-1841 рр.), а після селянської реформи і скасування кріпацтва у 1861 р. ця практика була поширена на решту селянства. Відповідно були утворені сільські й волосні громади селян, котрі організовували зібрання - «сходи», на яких вирішували актуальні питання місцевого життя засобами прямої (на сільському рівні) та представницької (на волосному рівні) демократії [26, с. 10].

Однак це, радше, був формально-декларативний бік справи. У дійсності, як зазначає польський дослідник М. Котульський, такі зібрання відбувалися рідко і не мали суттєвого значення, вони повністю залежали від урядових властей і така громада-община була радше адміністративною, ніж самоврядною одиницею [27, с. 135]. Реформа не допомогла і селянство переживало чергову кризу. У 90-х рр. XIX ст. царський уряд намагався внести низку змін для порятунку общин, зокрема вводилася заборона відчужуваності селянських наділів (1893 р.), але парадоксально це зменшувало економічну свободу окремих селян, робило їх залежними від волі цілої сільської громади і, паралельно, ніяк не перешкоджало концентрації землі в руках окремих підприємливих індивідів [28, с. 385]. Зрештою, общинне землеволодіння було архаїчним і неефективним та стало одною з причин Столипінської реформи, розпочатої у 1905 р. [29, с. 72]. її наслідком було скасування обов'язкових форм земельної общини і сприяння у виході з общин та отриманні землі у повну власність. Загалом варто погодитися з думкою, що російська селянська община була штучно насаджена царським режимом, не мала на наших землях історичних коренів [29, с. 82].

Що стосується міщанських громад, тут справа пішла ще інакше. Міські думи, які були запроваджені від 1785 р., були радше виконавчими органами при канцеляріях губернаторів [30, с. 22]. Міська реформа Олександра ІІ 1870 р. («Городове положення» або ж «Міське положення») мали перетворити думи на більш самоврядні інституції. Попри те, що ця реформа була загалом прогресивним кроком на той час, сприяла більшій самостійності у веденні міського господарства, давала виборче право незалежно від стану і т.д., однак органи міського самоврядування далі постійно відчували державний контроль та втручання, а їхня діяльність була обмежена до питань благоустрою та міського господарства [30, с. 23]. Позитивні зрушення реформи 1870 р. були суттєво знецінені контрреформами 1890-х рр., коли було, зокрема прийняте нове «Міське положення» (1892 р.), за яким вплив губернатора на міські справи посилився ще більше [31, с. 19]. Загалом можна лише з великим перебільшенням говорити про те, що в Україні під владою Росії існували ефективні територіальній громади з достатнім рівнем самоврядності та локальної самосвідомості, навіть якщо порівняти їх з більш архаїчними формами територіальних громад давнього магдебурзького права.

На західноукраїнських землях багато процесів були до певної міри схожими з Великою Україною. Австрійський уряд так само почав скасовувати магдебурзьке право і навіть зробив це швидше, ніж у Росії, - у 1786 р., а міське самоврядування було суттєво обмежене [32]. Громади почали називатися «ґмінами», що походило від німецького відповідника такої спільноти - «Gemeinde» [33, с. 95].

До відновлення діяльності територіальних громад у нових умовах дійшло після революційних подій 1848-1849 рр. Громади (ґміни) у березні 1849 р. отримали право набувати земельну власність, хоча вони так і не отримали нормотворчих повноважень [34, с. 70]. Подальшого розвитку цей процес набув завдяки Закону про громади (Устава ґмінна, 1862 р.), яка мала рамковий характер. Вона лише формувала загальні принципи організації громад, а всі деталі залишала на розсуд автономних законодавчих органів «коронних країв» [35, с. 75]. На основі Закону 1862 р. було прийнято закон 1866 р., який визначав два види членства в громаді: громадяни та співгромадяни (особи, які не належали до громади, але мали в ній нерухомість або провадили підприємницьку діяльність і платили з цього податок) [36, с. 21].

Під формально-правовим оглядом, не було поділу на сільські та міські громади, хоча певну специфіку мали т. зв. «столичні» міста. На території Галичини діяли одиничні ґміни (тобто такі, що складалися з одного населеного пункту), хоча бували й винятки, коли до ґміни входило по кілька населених пунктів [35, с. 76]. Нормотворчістю займалися ґмінні ради. На чолі сільської громади стояв війт та кілька присяжних (асесорів). У столичному місті Львові на чолі громади стояв президент міста із заступниками та 20 радниками, а в інших відносно великих містах ці функції виконували бурмистр з асесорами [27, с. 23]. У 1889 р. було прийнято закон, який регулював ґмінний устрій для 30 більших галицьких міст, а закон 1896 р. поширив ґмінний устрій на інші галицькі міста [37, с. 11-12]. Спочатку великі міста, а потім й інші отримали право схвалювати статути власних територіальних громад. Перед початком Першої світової війни цим правом скористалося аж 140 міст [38, с. 145]. До власних повноважень ґміни передовсім належало розпоряджання власними фінансами, а до делегованих - підтримання правопорядку, догляд за парками та цвинтарями тощо [34, с. 70].

Домінування в Галичині (на відміну від інших, польських, земель колишньої Речі Посполитої) одиночних ґмін, які охоплювали лише один населений пункт, мало негативний вплив на розвиток громад, оскільки багато з них просто не були спроможними діяти ефективно як надто малі. З переходом Галичини до складу т. зв. Другої Речі Посполитої (відновленої після Першої світової війни Польської держави) виникла гостра потреба реформувати таку систему. Уже в 1919 р. у Сеймі розглядався законопроєкт, який мав на меті зробити територіальні громади об'єднаними (колективними, zbiorowymi) і уніфікувати ґмінний устрій по всій Польщі. Але це було реалізовано щойно у 1933 р. [37, с. 13]. Одним з негативних моментів польського періоду порівняно з австрійським, було те, що якщо раніше в органах ґмінної влади українців і поляків було приблизно порівну, то за Польщі українці серед очільників ґмін (війтів) були радше винятком [39, с. 16-17].

З приходом радянської влади, попри зовнішні та декларативні ознаки демократичності і самоврядування, ні про які справжні самоврядні територіальні громади говорити неможливо. Зрештою радянська модель передбачала відмову від традицій та історичної тяглості, а натомість була покликана будувати «новий світ» на руїнах старого. Чи не єдиним відкликанням до традицій громад дослідники вбачають у колгоспах, прообразом яких називають вищезгадану общину з часів Російської імперії, та й то ця традиція була притаманна більше для селян етнічно російських губерній і для України була радше чужою [40, с. 82]. Тому радянський період був радше своєрідним «розривом» у континуїтеті інституту територіальної громади. Однак з проголошенням Незалежності України, давні самоврядні традиції були відновлені в Конституції України, де (ст. 140, п.1) територіальна громада визначалася, «як жителі села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста». Зі всіх історичних термінів було вибрано саме слово «громада», яке найбільше відповідало українському розумінню самоврядної спільноти, адже слова «верв», «копа» чи «волость» давно вийшли з ужитку, слово «община» було радше російського походження, а «ґміна» - польсько-німецької етимології. Так само у 2015 р. було запроваджено адміністративну посаду старости, який покликаний представляти інтереси старостинських округів в укрупнених територіальних громадах. Чому було обрано саме термін «староста», а не наприклад не «війт»? Можливо, з тих же етимологічних міркувань. Перше слово цілком усталене в українській мові і має українську етимологію і тяглість з часів Київської Русі, тоді як «війт», має латинсько-німецько-польську ґенезу.

Висновки

Питання тяглості традицій в історичному контексті та генеза термінології відіграють значну роль у формуванні та розвитку сучасної системи місцевого самоврядування. Структура та функції територіальних громад у різні історичні періоди були різними, проте, загалом під територіальною громадою розумілася певна спільнота, яка відповідала тим чи іншим характеристикам залежно від історичної епохи. Розуміння традиційних аспектів тяглості громадських спільнот в історичному контексті є необхідним для успішного впровадження сучасних моделей управління. Забезпечення підтримки та зв'язку з минулим може виявитися суттєвим фактором у сприйнятті та прийнятті змін.

Дослідження генези термінології виявляється ключовим аспектом у забезпеченні зрозумілості та уніфікації відповідних термінів та понять, зокрема, «громада», «староста». Вивчення та пояснення термінів, наповнення їх відповідним змістом допомагає уникнути непорозумінь та сприяє ефективній комунікації між владою, громадянами та експертним середовищем під час реалізації реформ у сфері місцевого самоврядування.

Узагальнивши результати дослідження, загалом можна констатувати, що в Україні є давні традиції існування територіальних громад, які значною мірою опираються на історичну пам'ять народу, майже не були перервані, якщо не рахувати відносно недовготривалого періоду радянської влади, яка все ж не змогла знищити самоврядні традиції українців.

У кінцевому підсумку, висновки цього дослідження свідчать про необхідність подальших наукових розвідок із зазначеної теми, а також вказують на важливість збереження балансу між збереженням традицій та впровадженням новаторських підходів у розвитку територіальних громад в Україні.

Список використаних джерел

1. Баран Я.В. Слов'янська община. Чернівці, 2004. 192 с.

2. Бедрій М.М. Верв у Київській Русі: самоврядування і право. Вісник Львівського університету. Серія: «Юридичні науки». 2011. Вип. 54. С. з9--55.

3. Головко О.М., Греченко В.А. Право Київської Русі в дослідженнях вчених університетів на теренах України у ХІХ - на початку ХХ ст. Харків: Константа, 2018. 472 с.

4. Боднарчук Ю. Культурологічний аспект у соціальних комунікаціях системи управління ранньофеодальної держави Київська Русь. Вісник книжкової палати. 2021. № 8. С. 17-23.

5. Антонюк О.М. Історико-правові передумови здійснення реформи децентралізації публічної влади в Україні. Інформація і право. 2021. №2 (37). С. 183-190.

6. Козак Ю.-М. Р. Історія легітимації державної влади як явища державно-правової дійсності на історичних землях України. Філософські та методологічні проблеми права. 2018. № 1-2. С. 126-145.

7. Серьогіна С.Г. До витоків місцевого самоврядування та державного будівництва в Україні. Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. Харків, 2019. Вип. 37. С. 16-36.

8. Третяк С.М. Віче як один із інститутів громадянського суспільства сучасної України. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. № 9-1. С. 56-58.

9. Бедрій М. Копні суди на українських землях у XIV-XVIII ст. Львів, 2014. 264 с.

10. Лісна І.С. Копне судочинство в Україні та особливості його здійснення. Конституційно-правові академічні студії. 2017. Вип. 3. С. 62-68.

11. Бедрій М.М. Державний нагляд за здійсненням копного судочинства на українських землях у XIV-XVIII ст. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. Вип. 2. С. 26-34.

12. Губань Р. Волость як адміністративно-територіальна одиниця. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2013. № 6. С. 31-35.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991. 349 с.

14. Кириченко Ю.М. Поширення Магдебурзького права та його особливості в містах України. Форум права. 2011. № 4. С. 361-366.

15. Капраль М. Привілей 1356 року як повторне надання магдебурзького права для міста Львова. Львів: місто - суспільство - культура: зб. наук. праць І ред. М. Мудрий. Львів, 1999. С. 11-17.