Організація та стан пожежної охорони в Харківській губернії у другій половині XIX - на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація та стан пожежної охорони в Харківській губернії у другій половині XIX - початку XX століття

Выполнил:

Рудик О.В.

Сьогодні, у період розбудови незалежної держави, вивчення історичного минулого відіграє особливо важливу роль. Великого значення, зокрема, набуває дослідження історії розвитку протипожежної безпеки в Україні. Для глибокого усвідомлення і ефективного вирішення завдань щодо реформування сучасної пожежної охорони України, функціонування професійних пожежних підрозділів в умовах розвитку ринкової інфраструктури виникла гостра потреба у вивченні, дослідженні й творчому переосмисленні всього кращого, набутого у цій сфері в її минулому розвитку. Протягом XIX ст. необхідність організованої на державному рівні протидії пожежам стало велінням часу. Історичні дослідження (яких практично немає), присвячені формуванню і розвитку пожежної справи, без сумніву, сприяли б розв'язанню багатьох проблем пожежобезпеки, виявленню великого позитивного досвіду, накопиченого за багатовікову історію боротьби з пожежами. У літературі, присвяченій проблемам становлення та розвитку пожежної безпеки українських губерній у XIX - на початку XX століття, можна виділити три періоди, кожному з яких були властиві свої особливості.

Перший період - дореволюційний, для якого були характерними переважно узагальнюючі праці наукового та науково- публіцистичного плану, які дещо ідеалізували діяльність державних органів влади та органів міського і земського самоврядування щодо питань організації пожежної справи. Зокрема, однією з перших історичних, дійсно наукових праць періоду, можна вважати книгу А.П. Чехова (брата відомого письменника)[1], де автору вдалося охопити різні й найбільш важливі аспекти пожежної справи, в ній, мабуть уперше, наводяться фактичнівідомості щодо розвитку пожежної охорони в українських губерніях. Керівниками Імператорського Пожежного товариства (Д. Бородіним, А. Львовим, А. Шереметьєвим, О. Прессом, О. Ландезеним)[2] були зроблені реальні спроби узагальнення проблем теорії та практики в сфері пожежної безпеки. У фахових роботах основний акцент робиться на удосконаленні старих та впровадженні нових технічних розробок для покращення пожежної охорони. З досліджень, що були присвячені цій проблемі, заслуговують на увагу праці П. Шумлянського, М. Зиміна, Ф. Наркевича, Б. Токарського[3].

Другий період в історіографії питання - радянський. Заслуговує на увагу чи не єдина праця 30-х років, у якій автор Л. Шапіро, використовуючи значну джерельну базу, зробив спробу розкрити загальні положення та основні етапи розвитку пожежної охорони в Російській імперії й у СРСР[4]. Незважаючи на певні ідеологічні установки, які існували в той час, оцінки, що їх дав Л. Шапіро, відзначались об'єктивністю, врахуванням умов, у яких створювалась та еволюціонувала пожежна охорона. З середини 50-х років XX ст. найбільш фундаментальним виданням є монографія С. Г. Голубєва, Ф. Б. Зільберштейна, П.С. Савельєва[5]. У ній на широкій джерельній базі висвітлено стан пожежної справи в дореволюційній Росії, досліджено становлення радянської пожежної охорони, еволюцію пожежної техніки і профілактики, організацію пожежної частини і добровільних пожежних дружин. Однак дана монографія страждає на певну заідеологізованість, а відтак - упередженими оцінками дорадянського періоду розвитку пожежної справи.

Третій етап розвитку історіографії питання - сучасний, який характеризується підвищеним інтересом до історії розвитку пожежної безпеки в Україні. У цей час були опубліковані досить цікаві й змістовні праці з історії розвитку пожежної справи: І. Глєбової (Харківщина), Г. Смирнова (Луганщина), О. Пікуля, Є. Чернецького, О. Ярмоли (Біла Церква) та дослідників з інших регіонів^]. Як видно з історіографічного огляду, праць з історії організації та діяльності системи пожежної безпеки на регіональному рівнях, вкрай недостатньо, чим ще раз підтверджується актуальність її вивчення, що обумовило вибір теми запропонованої роботи.

Точкою відліку в помітному поліпшенні пожежної справи України стало прийняття урядом у 1870 р. Міського положення, та спочатку слід звернутися до початкового етапу формування пожежної справи на початку XIX ст. Формування пожежних команд почалося у найбільш крупних містах ще на початку XIX ст. Перша з них з'явилася у червні 1803 р. у Петербурзі. У травні 1804 р. таку створено в Москві. Було вироблене спеціальне положення, де визначалися функції, чисельний склад, правила поведінки в екстремальних умовах, правила безпеки в процесі приборкання вогню. Пізніше почали виникати пожежні частини в губернських містах з урахуванням місцевих особливостей. Значним кроком уперед щодо посилення пожежної охорони була поява 17 березня 1853 р. «Нормального табелю складу пожежних команд у містах», яким передбачалося обов'язкове створення пожежних частин у всіх містах із визначенням їх кількісного складу.

Пожежні команди, очолювані брандмейстерами, формувалися виключно із солдат, звільнених з армії за станом здоров'я, і повністю підпорядковувалися поліції. Комплектування команд військовими мало свою перевагу, оскільки вони дотримувалися суворої дисципліни. Утримання пожежних частин покладалося на місцеві органи самоврядування, які виділяли кошти на експлуатацію пожежних обозів.

Міські органи влади розпочали діяльність з перших же днів приступили до втілення в життя «Нормального табелю» з організації протипожежної охорони. У бюджетах передбачали статті витрат на утримання пожежних команд, діяльність яких почала набирати професійного характеру. Крім гасіння пожеж, в їхній обов'язок уходила профілактична протипожежна робота, що ґрунтувалася на положеннях «Будівельного статуту», прийнятого у 1832 р. і доповненого у 1857 р. Статут, по суті, був зібранням законів про планування населених пунктів і їх забудову. Загальний нагляд за будівельними роботами у містах покладався на губернський будівельний відділ, який затверджував плани будівництва державних, громадських і приватних споруд, промислових і торгових закладів. На основі «Статуту» самоврядні структури домагалися забудови центральних і густозаселених районів вогнестійкими матеріалами, в першу чергу, червоною цеглою, технологія виробництва якої була досить простою. Глиняно-піскову суміш формували, сушили природним шляхом і випалювали у спеціальних печах при температурі 90-120°С, після чого вона перетворювалася у вогнестійкий будівельний матеріал[7,арк.54]. Органи самоврядування домагалися заміни солом'яного покриття дахів на метало-черепичне. В губернії перевага віддавалася черепиці, що виготовлялася, як і цегла, із місцевих запасів глини.

Відмінність була лише у формі. Черепичне виробництво на Україні з'явилося ще в петровські часи, коли в 1736 р. збудували перший завод[8,арк.34]. Черепиця була дорогим матеріалом, не кожен забудовник мав можливість її придбати, а тому у невеликих містах і посадах продовжували покривати дахи соломою, дранкою чи очеретом. В обов'язки міських органів влади входило регулювання відстаней між будівлями в залежності від вогнестійкості будівельних матеріалів і площі забудови. Між дерев'яними конструкціями, довжина яких не перевищувала І2 сажень, дотримувалися, як правило, 2-4 - саженної відстані[9,арк.85]. Кам'яні будівлі покращували зовнішній вигляд вулиць і населених пунктів загалом, в них рідше виникали пожежі, а відтак забезпечувалися протипожежні умови. До спорудження таких будівель ставилися інші вимоги. Безпечна відстань між кам'яними будинками визначалася 2 сажнями.

При недотриманні її власники зобов'язувалися споруджувати брандмауер - високу суцільну кам'яну стіну [ 10,арк. 10]. He допускалося загромадження подвір'я різноманітними господарськими добудовами. Лазні як потенційні джерела виникнення пожеж повинні були будуватися якомога далі від жилих приміщень. Нерідко рекомендувалося зводити їх на городах.

Поступово став посилюватися контроль за станом пічного опалення. Детальні пояснення режимної профілактики знаходимо у «Пожежному статуті» 1832 р. Саме там уміщені основні правила експлуатації опалювальних систем. Печі потрібно було будувати на фундаменті не менше, як за 2 фути (0,6 м) від дерев'яних стін, димарі викладати цеглою заввишки понад 0,7 м над рівнем даху[10,арк. 24]. Домогосподарям рекомендувалося витоплювати піч тільки взимку, а влітку для приготування їжі пропонувалося будувати так звані літні кухні за межами садиб. Кожному домогосподареві управи видавали спеціальний журнал, де робилися записи про проведені очисні роботи, стан опалювальної системи, зауваження. У журналі були відривні талони, які віддавалися сажотрусам після проведення відповідних робіт для нарахування заробітної плати за тарифами, встановленими думами.

У середньому за очищення печі в одноповерховому будинку вони отримували 35 коп., у багатоповерховому - 50 коп., у громадських закладах - 2 крб. За відмову від своєчасного очищення пічної системи управи застосовували штрафні санкції. Домовласники зобов'язувалися слідкувати за протипожежним станом пічного опалення. За рахунок міських коштів утримувалися сажотруси, в обов'язки яких уходив огляд (1-2 рази на місяць) стану експлуатації печей і димоходів, очищення їх від сажі. Tакі ж роботи проводилися і в громадських закладах, але не рідше, ніж двічі на місяць.

Проводилися роз'яснювальні роботи щодо умов і особливостей зберігання легкозаймистих речовин. Пропонувалося тримати такі виключно у спеціально збудованих льохах чи складах на відстані 100-300 сажень від будинків[11,арк.147]. Підприємці, які реалізовували пальне, зобов'язувалися мати герметично закриті ємності, у яких дозволялося зберігати не більше 2 пудів нафти і 5 пудів гасу. Органи міського самоврядування постійно слідкували за тим, щоб на випадок пожежі домовласник мав на горищі чи в іншому місці чан, наповнений водою. В усіх господарствах повинні були бути в наявності мітли, швабри, сокири, відра та інші підручні інструменти для гасіння пожеж. Згідно зі статтями 107-110 Міського положення, управи контролювали виконання протипожежних правил, котрі встановлювалися думами і поширювалися серед населення в письмовому вигляді з рекомендаціями і поясненнями про перші дії при виявленні вогню, до того як до місця подій прибудуть пожежники. Оскільки протипожежна справа відносилася до обов'язкових видатків, міські органи самоврядування намагалися вживати ефективних заходів щодо попередження пожеж, економлячи тим самим кошти. Але, як показувало життя, профілактичних заходів замало: конче потрібно було зміцнювати професійні пожежні команди.

Підпорядкування останніх поліцмейстерам призводило до загострення протиріч між виборними і поліцейськими установами, що нерідко виливалося у серйозні конфлікти. Поліцмейстери намагалися самостійно розпоряджатися грошима, виділеними самоврядними структурами. На рубежі 1880-90-х рр. думи підняли клопотання перед Міністерством внутрішніх справ про передачу їм пожежних частин, але міністерство відмовило на тій підставі, що прохання надійшло нібито пізно і формування штатів пожежних команд у містах уже затверджено. Tоді було запропоновано, щоб витрачання коштів пожежними частинами контролювати спільно з представниками поліції. Проте ні поліція, ні міністерство не підтримали цієї ідеї. Відтак до кінця століття міські органи фінансували пожежні команди, але контроль за розподілом і використанням грошей не здійснювали.

Починаючи з 1873 р. пожежні частини комплектувалися не солдатами, а вільнонайманими спеціалістами, що дало можливість здійснювати відбір майбутніх пожежників і таким чином підвищити рівень організованості пожежних команд. Авторитет пожежних значно зріс. Праця пожежника стала свідомим вибором людини. Чисельність пожежників залежала від потреб населених пунктів і фінансової спроможності місцевих бюджетів. У 1870-х рр. у містах губернії нараховувалося 169 пожежних. Найбільше їх було в Харкові (34), Сумах (25), Охтирці (14). В інших містах пожежні команди складалися від 7 до 2 чоловік[12,арк.23-31].

Першочергове завдання міських управ по створенню пожежних частин було в основному виконано. В усіх повітових і заштатних містах виникли професійні пожежні команди, але їх кількісний склад не повністю забезпечував потреби протипожежної охорони, тому поступово збільшувався.

Станом на 1895 р. загальна чисельність пожежних зросла до 214 або на 58%.

Права і обов'язки пожежних визначалися статутом, за яким працівник зобов'язувався сумлінно виконувати свої професійні обов'язки: брати участь у практичних заняттях команди, чітко і злагоджено діяти під час пожежі, нести чергування і т.п. їхні права теж були регламентовані: отримання платні, уніформи, житла, відпустки, медичної допомоги[13,с.252]. Серед пожежників була своя спеціалізація. Вони поділялися на трубників, які заливали вогонь водою, сокирників (розбирали горілі і цілі будинки) і кучерів, що доглядали за обозом, в першу чергу, кіньми. Кожна з цих спеціальностей мала професійний щабель. Зокрема, виокремлювався старший трубник, який координував роботу всіх трубників, підтруб- ник - його помічник, насосний трубник - наповнював бочки водою за допомогою насоса тощо. Особовий склад пожежної команди поділявся на дві частини: діючу і резервну. Перша негайно виїжджала на місце пожежі, а друга допомагала їй при потребі або ж їхала в інший кінець міста, де горіло[14,с.155]. Для міської скарбниці оплата праці пожежних обходилася від 72 до 96 крб. або в середньому по 84 крб. нарік[15,арк.37]. У перші роки діяльності нових пожежних частин характерною була велика плинність кадрів через виснажливу ручну працю, небезпеку каліцтва і навіть смерті.

При низькій заробітній платі склад команди поновлювався через кожні два-три роки. Щоб виправити становище та укомплектувати пожежні частини висококваліфікованими спеціалістами, думи підвищували платню, враховуючи стаж роботи: за перші п'ять років безперервної служби річний оклад збільшувався на 6 крб., за 10 років - на 24 крб. Проте і цих коштів не завжди вистачало для утримання сім'ї. У невеликих містах поширювалася практика, коли пожежники працювали за сумісництвом на інших роботах, що в свою чергу негативно позначалося на їхній кваліфікації і стані протипожежної охорони в цілому. Нерідко траплялися випадки, коли на місце пожежі команда з'являлася із запізненням. Через постійну перевтому погіршувалася увага, оперативність і злагодженість у роботі пожежників. Очолювали пожежні частини брандмейстери, яким допомагали 1-2 помічники. Це були найбільш досвідчені і кваліфіковані спеціалісти, від професійних і організаторських здібностей яких у значній мірі залежала ефективність роботи всієї команди.

Технічне спорядження пожежних команд було примітивним: використовувалися в основному підручні знаряддя - відра, чани, драбини, сокири, лопати, багри тощо. Вони були важкими і незручними в роботі. Так, сокири важили від 5 до 7 кг, багри - від 16 до 20 кг, ломи до 32 кг. Для того, щоб впевнено з ними працювати, пожежні повинні мати добру фізичну силу. Незручними в користуванні були важкі і громіздкі бочки на колесах, які вміщали до 40 відер води. Наповнювалися вони із колодязів спеціальними черпаками (на це витрачалося від 10 до 15 хвилин) або ж за допомогою насосів[ 16,с.27]. Для зберігання пожежного інвентарю будувалися за рахунок міських бюджетів спеціальні приміщення, що отримали назву депо. Від місця розташування їх (маємо на увазі зручність виїзду в усі частини міста) залежала ефективність роботи команди, а тому для будівництва, як правило, виділялася земля в центрі населених пунктів. За даними губернської управи, найкращі депо мали пожежні частини Харкова, Сум і Охтирки. Ane в основному через брак коштів у місцевих бюджетах пожежні команди містилися у найнятих пристосованих приміщеннях. З метою економії грошей управи наймали приміщення, де розміщували ще й громадські установи.

Враховуючи малочисельність професійних команд і низький рівень технічного забезпечення, у містах створювалися громадські, так звані Вільні пожежні товариства, які утримувалися самоврядними структурами і підпорядковувалися виключно ним. Уперше таке товариство виникло в 1843 р. у м. Осташкові Тверської губернії. У 1862 р. Міністерство внутрішніх справ рекомендувало організувати добровільні товариства в інших містах, при умові, що їх очолюватимуть «благонадійні» брандмейстери, які підчас гасіння пожеж підпорядковуватимуться поліцмейстерові[ 17,с. 125]. У губернії добровільні команди виникли значно пізніше, після того, як уже були сформовані міські професійні частини. У 1879 р. Вільне пожежне товариство з'явилося в Харкові. Особовий склад формувався з 35 ремісників і міщан, на чолі стояв брандмейстер і його помічник. Добровольці за свою службу платні не отримували, зате мали пільги з деяких міських повинностей і звільнялися від служби в армії[18,с.28]. У 1884 р. подібне товариство з'явилося у Сумах, у і889 р. - Охтирці, у 1896 р. - Лебедині. За рахунок міського бюджету було укомплектовано 4-х кінний пожежний обоз з 4 бочками і 2 насосами, пожежників забезпечували спеціальним обмундируванням. Згодом її коштом докупили ще 2 бочки і 2 насоси.

Фінансова допомога товариству надходила від губернського земства і міського товариства взаємного страхування від вогню, які були зацікавлені в ефективній роботі пожежних, адже від стану протипожежної охорони залежали обсяги страхових платежів, що отримували погорільці. Контроль за витратами коштів товариством покладався на спеціально обраних уповноважених. Для покриття цих обов'язкових витрат самоврядним органам іноді доводилося вводити на місцях спеціальний податок. Додаткові видатки покривалися і майном самих же пожежних частин. Частину обов'язкових витрат на утримання пожежних команд, у тому числі і соціальне забезпечення пожежних, органи самоврядування намагалися перекласти на самих же працівників[29,с.39].

Тобто ми бачимо, що у другій половині XIX ст. у містах губернії були сформовані професійні пожежні команди, які фінансувалися місцевими бюджетами і підпорядковувалися поліції та громадські Вільні пожежні товариства, що повністю контролювалися самоврядними структурами.

Для збільшення фінансування пожежних команд управи організовували каси взаємодопомоги з добровільних пожертвувань і членських внесків пожежних, які сплачували по 4% від річного окладу. Ці гроші використовувалися для виплат щомісячних пенсій покаліченим, одноразових компенсацій сім'ям загиблих, премій у розмірі від 3 до 10 крб. за виявлену ініціативу і мужність під час гасіння пожеж тощо. Касою взаємодопомоги відав, як правило, призначений управою депутат. Він збирав кошти і робив необхідні видатки, щорічно звітуючись перед брандмейстером і думою[20,с.4].

На організацію протипожежної справи неабиякий вплив мало страхування. До 1870 р. у містах функціонувало декілька десятків філій приватних страхових компаній, які отримували значні прибутки від страхування майна населення. Ці прибутки компанії не вкладали у справу, пов'язану з покращанням протипожежної охорони, тому міські органи самоврядування створювали свої товариства взаємного страхування від вогню, діяльність яких зводилася до надання матеріальної допомоги погорільцям та організації протипожежних заходів на місцях. Стартовий капітал товариств формувався управами. Ними ж розроблялися основні засади статутів, що затверджувалися Міністерством внутрішніх справ. Згідно з їх положеннями членами товариства могли бути чоловіки віком від 18 років, які вносили одноразовий вступний внесок не більше 1 крб. і зобов'язувалися платити щорічні членські внески по 3 крб. Члени товариства поділялися на дійсних, які брали активну участь у роботі, і пасивних, що вносили лише добровільні пожертвування. Поточними справами займалися правління у складі 3-7 чоловік. Для розв'язання важливих проблем скликалися збори всіх членів, де затверджувалися умови страхування з врахуванням місцевих особливостей. Страхові платежі складали в основному 1-3 % суми оціненого майна[21,с.4]. Товариства взаємного страхування, будучи зацікавленими у розширенні своєї діяльності, передбачали на основі реального аналізу наслідків пожеж надання пільг за страховими платежами. Мешканцям міст ставилися у такому разі умови: утримання в будинках і на подвір'ї вогнегасних засобів та використання вогнестійких будівельних матеріалів, що реалізовувалися безпосередньо товариствами, як наприклад, харківським жителям продавали цеглу і залізо для покриття дахів. Ціни на матеріали були на 15-20 % нижчі, ніж базарні. Tакий шлях зменшував суми відшкодувань погорільцям і покращував протипожежну безпеку. Місцеві товариства поступово підвищували свій авторитет серед населення, ставали конкурентноспроможними, тоді як діяльність агентів загальноросійських компаній згорталася.

Міські страхові товариства були вигідними і для держави, оскільки всі їхні фінансові операції оподатковувалися. У казну відраховувалося в середньому від 5 до 0,75 крб. податку з 1 тис. руб. застрахованого майна[22,с.7].

Таким чином, можна зробити висновок, що значна частина міських бюджетів виділялася місцевим пожежним командам. Ця стаття обов'язкових витрат безпосередньо позначалася на життєвому рівні городян і населених пунктів, бо від фінансування пожежних частин залежала їх технічна оснащеність та ефективність боротьби з вогненною стихією. Враховуючи це, органи самоврядування укомплектовували штат команд кваліфікованими спеціалістами на чолі з брандмейстерами, забезпечували їх обмундируванням, технічним спорядженням, орендували чи будували депо. Для посилення пожежної охорони організовувалися й утримувалися за рахунок бюджетів[23,с.286]. Вільні пожежні товариства, які, на відміну від пожежних команд, підпорядковувалися виключно самоврядним структурам. Органами міського самоврядування проводилася досить велика робота для попередження пожеж. Зокрема, координувалася забудова населених пунктів, домагалися використання в будівництві вогнестійких матеріалів, контролювалася система опалення у приватних будинках і громадських установах, роз'яснювалися умови зберігання легкозаймистих речовин тощо. З цією метою створювалися товариства взаємного страхування від вогню, які стимулювали населення до протипожежних заходів. Ця досить активна діяльність принесла позитивні наслідки: скоротилася кількість пожеж і сума завданих ними збитків. пожежна безпека

Аналізуючи явища і процеси, що відбувалися в суспільстві і пожежній службі другої половини XIX ст., необхідно одночасно приділити більше уваги і докласти зусиль для вирішення наступних проблем: потрібні більш ґрунтовні дослідження і розробки щодо проблем пожежної безпеки в містах. Дослідникам необхідно звернути особливу увагу на великі пожежі і зусилля органів міського самоврядування по їх попередженню та профілактичній роботі серед населення.

Список використаних джерел

1. Чехов А. П. Исторический очерк пожарного дела в России. - СПб., 1892. - 196 с,

2. Шумлянский П. Дополнение к сочинению о способах против пожаров. - М., 1819. - 219 с.;

3. Зимин Н. П. В защиту принципа противопожарное™ в деле устройства городского водоснабжения. - М., 1885. - 73 с.;

4. Наркевич Ф. Я. Проэкт устройства пожарной сигнализации с применением телефонного способа в г. Одессе (доклад, читаный в Общем Собрании Одесского отделения Имперского Русского Технического общества 12 ноября 1887 г.). - Одесса, 1887. - 26 с.;

5. Токарский Б. А. Электрическая сигнализация с автоматической передачей сигнала о пожаре системы Акционерного общества MIX и GENEST'a. Доклад читаный в Имперском Российском пожарном обществе за апрель 1904 г Б. А. Токарским с рисунками и чертежами. - СПб., 1904. - 54 с.

6. Шапиро Л. М. Пожарная охрана в прошлом и настоящем. - М., 1938. - 152 с,

7. Голубев С. Г., Зильберштейн Ф. Б., Савельев П. С. Пожарное дело в СРСР. - М., 1968. - 308 с,

8. Глебова И. И. Испытание огнём. Очерки истории Харьковской пожарной охраны. - Харьков, 1991. - 127 с.;

9. Смирнов Г. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. - Луганск, 1996. - 416 с.;

10. Пікуль О., Чернецький С., Ярмола О. Історія пожежної справи Білої Церкви. - Біла Церква, 1999. - 192 с.

11. Центральний державний історичний архів України в м. Київ. - Ф. 1191. - Оп.З. - Од.зб.12.

Размещено на Allbest.ru