У важких випадках переломи супроводжуються шоком. Особливо часто розвивається шок у разі відкритих переломів з артеріальною кровотечею.

Травматичний шок -- небезпечне для життя ускладнення, що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, кровообігу, обміну речовин та інших життєво важливих функцій.

Причиною шоку можуть бути одноразові чи повторні важкі травми. Особливо часто шок виникає під час великих кровотеч, узимку -- під час охолодження пораненого. Залежно від часу появи ознак шоку він може бути первинним і вторинним.

Первинний шок виникає в мить отримання травми або незабаром після неї. Вторинний шок може настати після надання допомоги потерпілому й недбалого його транспортування, а також поганої іммобілізації у разі переломів.

Розрізняють дві фази травматичного шоку-- порушення й гальмування. Фаза порушення розвивається відразу після травми як певна реакція організму на сильний больовий подразник. При цьому постраждалий виявляє занепокоєння, борсається від болю, кричить, благає про допомогу. Ця фаза короткочасна (10--20 хв), її не завжди можна виявити під час надання першої медичної допомоги. Далі настає фаза гальмування, коли за повної свідомості постраждалий не просить про допомогу, він загальмований, байдужий до того, що відбувається, усі життєво важливі функції пригнічені: тіло холодне, обличчя бліде, пульс слабкий, дихання ледь помітне.

Залежно від важкості розрізняють чотири ступені травматичного шоку: легкий, середньої тяжкості, важкий шоковий стан, украй важкий шоковий стан.

Основними засобами профілактики шоку є: зменшення болю після отриманої травми, зупинка кровотечі, недопущення переохолодження, правильне виконання прийомів першої медичної допомоги й дбайливе транспортування. Надаючи першу медичну допомогу потерпілому, який перебуває в стані шоку, необхідно передусім зупинити небезпечну для життя кровотечу, ввести шприц-тюбиком знеболюючий засіб, укрити чимось теплим, а за наявності переломів провести іммобілізацію.

Якщо шприц-тюбика із знеболюючим засобом немає, потерпілому, який перебуває в стані шоку, можна дати алкоголь (вино, горілку, розведений спирт), гарячий чай, каву (якщо у нього немає проникаючого поранення живота). Потім його слід накрити ковдрою й щонайшвидше дуже обережно на носилках транспортувати до медичного закладу.

Основне правило надання першої медичної допомоги у разі переломів -- виконання насамперед тих прийомів, від яких залежить збереження життя потерпілого: зупинка кровотечі, попередження травматичного шоку, а потім накладення стерильної пов'язки на рану й проведення іммобілізації табельними чи підручними засобами.

Головна мета іммобілізації -- досягти нерухомості кісток у місці перелому, це зменшує біль і сприяє попередженню травматичного шоку. Прийоми проведення іммобілізації повинні бути доволі обережними. Нерухомість у місці перелому забезпечують шляхом накладення спеціальних шин підручними засобами, фіксації двох прилеглих суглобів (вище й нижче місця перелому). Таку іммобілізацію називають транспортною.

Є такі види транспортних шин: металеві сходові, сітчасті, фанерні, спеціальні дерев'яні.

Використовуючи сходові та сітчасті шини, підбирають одну з них потрібної довжини, моделюють до підлягаючої частини тіла (неушкодженої!) й накладають поверх одягу; закріплюють, прибинтовуючи до ушкодженої кінцівки. Фанерні шини легкі бувають різних розмірів, але їх не можна моделювати. Використовуючи такі шини, під них підкладають вату й прибинтовують до кінцівки.

Транспортну шину для нижньої кінцівки зроблено з деревини (рис. 5.17). Вона складається з двох розсувних планок різної довжини, фанерної підошви й палички-скрутки. Зовнішня планка довша за внутрішню. Використовуючи шину, планки розсовують до необхідної довжини, щоб внутрішня упиралась у промежину, а зовнішня -- у пахову западину й обидві були на 3 см довшими за кінцівку. До стопи прибинтовують фанерну підошву. Нижні кінці обох планок вставляють у дротові скоби підошви, потім нижній кінець зовнішньої планки вставляють у паз поперечної планки, з'єднаної з внутрішньою. Планки шини прибинтовують до кінцівки й тулуба. Кінцівку витягують закриткою.

У разі переломів щелепи використовують стандартні транспортні пов'язки.

Підручними засобами іммобілізації можуть бути фанера, тонкі дошки, різні побутові предмети, використовуючи які можна забезпечити нерухомість у місці перелому.

Способи й черговість виконання прийомів першої медичної допомоги у разі переломів визначають тяжкістю та локалізацією (місцем) перелому, наявністю кровотечі або шоку, а також супутніми ушкодженнями.

Накладаючи пов'язки на рану й проводячи іммобілізацію, необхідно уникати зсуву уламків кісток і перетворення закритого перелому у відкритий.

У разі різних переломів іммобілізацію шинами чи підручними засобами слід проводити обережно, щоб ушкоджені частини тіла приймали положення найбільш фізіологічне й зручне для подальшого транспортування потерпілого.

Переломи кісток черепа незрідка супроводжуються ушкодженням головного мозку. Потерпілий може перебувати в несвідомому стані. Надавати першу медичну допомогу такому потерпілому слід дуже обережно. Після огляду його кладуть на носилки животом донизу, під обличчя підкладають ватно-марлеве кільце.

Рис. 17. Іммобілізація у разі перелому стегна транспортною шиною (Дитерихса)

Пошкоджені верхню й нижню щелепи фіксують пращеподібною пов'язкою, голову повертають набік так, щоб уникнути западання язика, який може закрити горло й спричинити ядуху. У разі переломів ключиці на ділянку надпліччя накладають два марлевих кільця, які зв'язують на спині. Руку підвішують на косинці.

Якщо у потерпілого переломи ребер, то на грудну клітину під час видиху накладають тугу бинтову пов'язку чи стягають грудину рушником, а потім зшивають його.

Найчастіше бувають переломи кісток верхніх і нижніх кінцівок. У разі відкритих переломів фаланг пальців і кісток після накладення стерильної пов'язки на рану у долоню кладуть щільну грудку вати, обмотану марлею (бинтом), щоб пальці були у напівзігнутому положенні.

На передпліччя, кисть і пальці накладають фанерну, картонну чи сходову шину. Руку підвішують на косинці.

У разі перелому кісток передпліччя іммобілізацію починають з обережного згинання руки у ліктьовому суглобі під прямим кутом, потім повертають долоню до грудей і в такому положенні кінцівку фіксують шиною або підручними засобами. Шину накладають від підстави пальців до верхньої третини плеча (рис. 5.18). При цьому досягається нерухомість у променево-зап'ястному й ліктьовому суглобах. Руку підвішують на косинці.

Рис.18. Іммобілізація у разі переломів кісток передпліччя

Якщо у потерпілого травма плечового суглоба, іммобілізацію роблять сходовою шиною підручними засобами. Шину моделюють на собі так, щоб її можна було накласти на пошкоджену руку, зігнуту у ліктьовому суглобі, від здорової лопатки через надпліччя ушкодженої кінцівки на плече й передпліччя до підстави пальців. Руку підвішують на косинці. Якщо поблизу немає шини або підручних засобів для іммобілізації, то ушкоджену руку підвішують на косинці й прибинтовують до тулуба.

У разі перелома кісток стопи й ушкодження гомілковостопного суглоба для іммобілізації використовують сходову шину чи підручні засоби. Шину спершу згинають так, щоб її можна було покласти на підошву стопи у задню поверхню гомілки до її верхньої третини. Для п'яти роблять заглиблення, у яке кладуть вату, щоб уникнути тиску на п'яткову кістку.

Потім шину прикладають до кінцівки й закріплюють, починаючи вісімкоподібними ходами бинта через нижню третину гомілки й стопу, закінчують круговими ходами бинта на гомілці в її верхній третині. Стопу зафіксовують під прямим кутом до гомілки.

У процесі іммобілізації фанерними й дерев'яними рейками їх прикладають від верхньої третини гомілки до підошви стопи з боків: одну -- із зовнішнього, іншу -- з внутрішнього боку й прибинтовують до кінцівки, добре закріплюючи стопу. У місцях прилягання фанерних рейок до кісткових виступів підкладають вату.

Якщо у потерпілого переломи кісток гомілки, іммобілізацію здійснюють так само, як і при ушкодженні гомілковостопного суглоба, забезпечуючи нерухомість у двох суглобах: гомілковостопному й колінному. Шину або підручні засоби накладають від стопи до верхньої третини стегна. Якщо поблизу немає жодних підручних засобів іммобілізації, ушкоджену кінцівку прибинтовують до здорової.

Переломи стегнової кістки, особливо відкриті, -- дуже важка травма, яка часто супроводжується кровотечею й шоком. Найзручніші для іммобілізації стегна у цих випадках є спеціальні шини (Дитерихса). Підручні засоби (наприклад, дошки) під час іммобілізації стегна накладають на його бічні поверхні: одну -- на внутрішню, іншу -- на зовнішню й фіксують до кінцівки й тулуба широким бинтом, паском або рушником. На кісткові виступи в гомілковостопному й колінному суглобах, а також у пахову западину й пахову ділянку підкладають вату.

Потерпілий з переломами кісток таза, зазвичай перебуває у важкому стані. Його кладуть на спину на твердий щит (фанеру, дошки), під коліна підкладають скачане пальто або ковдру так, щоб нижні кінцівки були напівзігнуті в колінних суглобах і трохи розведені в обидва боки. Якщо у потерпілого переломи кількох кісток, першу медичну допомогу здійснюють у такій послідовності: зупиняють кровотечу, накладають на рани стерильні пов'язки, вводять знеболюючий засіб і роблять іммобілізацію спершу найбільш небезпечних для життя, а потім інших переломів.

2.8 Перша медична допомога у разі опіків

Опіки виникають під час впливу на людину високих температур. Особливо багато потерпілих може бути у осередках ядерного удару, де опіки поєднуються з травмами й радіаційним ураженням.

Опіки від світлового випромінювання, полум'я, окропу й гарячої пари називаються термічними. Під час дії на шкіру й слизові оболонки кислот і лугів виникають хімічні опіки. Кислоти та луги викликають не тільки місцеві опіки, а й загальне отруєння організму. Важкими є опіки від напалму та інших запалювальних і легкозаймистих речовин. Напалм прилипає до шкіри, одягу й, продовжуючи горіти, уражає не тільки шкіру, а й підшкірну клітковину, м'язи, утворюючи глибокі опіки. Тривалий вплив на шкіру й слизуваті оболонки радіоактивних речовин також викликають опіки, які називають радіаційними. Наслідки всіх видів опіків залежать від глибини ураження тканин і площі опіку. Залежно від глибини ураження шкіри й тканин розрізняють чотири ступені опіків: легкий (I), середньої важкості (II), важкий (III) і вкрай важкий (IV).

Розміри опікової поверхні визначають у відсотках від загальної поверхні шкірного покриву. Для дорослих поверхня голови й шиї займає 9 % усієї поверхні тіла, така сама поверхня однієї верхньої кінцівки, поверхня грудей і живота -- 18 %, задня поверхня тулуба -- 18 %, поверхня однієї нижньої кінцівки -- 18 %, поверхня промежини й зовнішніх статевих органів -- 1 %.

Великі опіки, що займають понад 10--15 % поверхні тіла, опіки II--III ступеня, призводять до тяжкого ураження -- опікової хвороби, що нерідко ускладнюється опіковим шоком. Особливістю опікового шоку є його тривалість (до 24--72 годин). Опікове ураження характеризується гострою інтоксикацією, порушенням в організмі процесів водно-сольового обміну й часто ускладнюється запаленням легенів, порушеннями роботи печінки, нирок, гострими виразками шлунково-кишкового тракту.

Постраждалим, які отримали опіки, зразу ж дають тепле підсолене питво, здійснюють заходи першої допомоги. Що раніше їм надано першу медичну допомогу, то рідше в них виникають ускладнення.

Насамперед на постраждалому треба погасити палаючий одяг, накинувши на нього пальто чи ковдру. Обпалену частину тіла звільняють від одягу, обрізаючи його навколо опіку, залишаючи лише прилиплу до ураженої поверхні тканину. Не можна проколювати пухирі, торкатися руками опікової поверхні, змазувати її жиром, маззю та іншими речовинами. На опік накладають стерильну пов'язку. Можна використати спеціальні контурні протиопікові пов'язки, заздалегідь заготовлені для обличчя, грудей, спини, живота, стегна, які повторюють контури границь цих ділянок тіла, стерилізують і просочують спеціальним розчином. Фіксують їх за допомогою тасьми. Якщо у постраждалого великі опіки нижніх і верхніх кінцівок, роблять їх іммобілізацію шинами чи підручними засобами.

У разі великих опіків, що займають значну поверхню тіла, потерпілого загортають у чисте простирадло, проводять всі необхідні заходи щодо попередження шоку й терміново транспортують у найближчий лікувальний заклад.

Перша медична допомога людям, що отримали опіки очей, полягає в накладенні на очі стерильної пов'язки й забезпеченні спокою.

Надаючи першу медичну допомогу ураженим напалмом та іншими займистими речовинами, необхідно передусім припинити їх горіння, поклавши змочену у воді пов'язку на палаючі ділянки або зануривши постраждалого у воду. Спроба збити полум'я лише призводить до розмазування вогню-суміші по тілу й інтенсивнішому її горінню. Після припинення горіння на опікову поверхню накладають стерильну чи спеціальну протиопікову пов'язку.

2.9 Перша медична допомога у разі раптового припинення серцевої діяльності й зупинки дихання

Унаслідок раптового припинення серцевої діяльності й зупинки дихання настає стан клінічної смерті. Якщо відразу ж приступити до непрямого масажу серця й штучного дихання, то іноді вдається врятувати людині життя.

Раптова зупинка дихання й припинення серцевої діяльності можуть статися внаслідок ураження електрострумом, утоплення, здавлювання, закупорки дихальних шляхів і в інших випадках. Найефективнішим у цьому разі є використання для штучного дихання спеціальних апаратів, за допомогою яких до легенів подається повітря. Якщо таких апаратів немає, штучне дихання роблять різними способами, з яких найпоширенішим є спосіб «з роту у рот».

Перш ніж почати штучне дихання, треба покласти потерпілого на спину й переконатися, що його дихальні шляхи вільні від сторонніх предметів, для цього його голову закидають назад. Якщо щелепи міцно стулені, треба висунути нижню щелепу вперед і, надавлюючи на підборіддя, розкрити рот. Далі необхідно очистити серветкою ротову порожнину від слини, блювотних мас і приступити до штучного дихання: на відкритий рот ураженого слід покласти серветку (носову хустинку), затиснути йому ніс, зробити глибокий вдих, щільно притиснути губи до губ потерпілого і з силою вдихнути повітря йому в рот (рис. 5.19 а).

Вдувають таку порцію повітря, щоб вона щоразу сприяла якомога повнішому розправленню легенів (визначають за рухом грудної клітини). Якщо вдувати невеликі порції повітря, штучне дихання буде неефективним. Повітря має надходити до легень потерпілого ритмічно -- 16--18 разів на хвилину аж до повного відновлення природного дихання. Якщо потерпілий отримав поранення нижньої щелепи, штучне дихання можна робити іншим способом: вдувати повітря через ніс. При цьому рот потерпілого має бути закритий. Штучне дихання припиняють, якщо достовірно встановлено ознаки смерті.

Якщо поранення щелепи дуже серйозне, штучне дихання зазначеними способами зробити неможливо, тому використовують способи Сильвестра та Каллістова. У разі здійснення штучного дихання способом Сильвестра потерпілого кладуть на спину, а той, хто надає допомогу, встає на коліна в голові потерпілого, бере обидві його руки за передпліччя й різким рухом піднімає їх, далі відводить руки назад за себе й розводить їх у різні боки. Потерпілий вдихає. Потім роблять зворотний рух, передпліччя ураженого кладуть на нижню частину грудної клітини й стискають її. Потерпілий видихає.

Здійснюючи штучне дихання способом Каллістова, потерпілого кладуть на живіт, руки витягують вперед, голову повертають убік, підкладаючи під неї одяг (ковдру). Лямками від носилок або зв'язаними двома-трьома пасками потерпілого періодично (у ритмі подиху) піднімають на висоту до 10 см й опускають. Під час піднімання потерпілого грудна клітина розправляється й відбувається вдих, а під час опускання вона здавлюється й відбувається видих.



Рис 19. Штучне дихання та непрямий масаж серця:

а -- вдих; б -- видих

Якщо у потерпілого раптово припинилася серцева діяльність, ознаками чого є відсутність пульсу, серцебиття, реакція зіниць на світло (зіниці розширені), слід негайно продовжити непрямий масаж серця: потерпілого кладуть на спину на тверду рівну поверхню. Стають зліва від нього й кладуть руки долонями одна на іншу на нижню третину грудини. Енергійними ритмічними поштовхами 50--60 разів на хвилину натискають на грудину, після кожного поштовху відпускаючи руки, щоб дати грудній клітині розправитися. Передня стінка грудної клітини повинна зміщуватися на глибину не менше 3--4 см.

Непрямий масаж серця поєднують зі штучним диханням (рис. 5.19 б). У цьому разі допомогу постраждалому повинні надавати дві чи три людини. Перший робить непрямий масаж серця, другий -- штучне дихання способом «з роту у рот», а третій підтримує голову потерпілого, стоячи праворуч від нього, і має бути готовий замінити одного з тих, хто надає допомогу, щоб штучне дихання і непрямий масаж серця проводилися безперервно й упродовж необхідного часу. Під час вдування повітря надавлювати на грудну клітину не можна. Ці заходи проводять поперемінно: 4--5 натискань на грудну клітину (під час видиху), потім одне вдування повітря в легені (вдих).

Штучне дихання в поєднанні з непрямим масажем серця є найпростішим способом реанімації людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Проводячи штучне дихання й непрямий масаж серця особам літнього віку, варто пам'ятати, що кістки в такому віці більш ламкі, тому рухи мають бути обережними. Маленьким дітям непрямий масаж роблять шляхом натискання на грудину не долонями, а пальцем.

Якщо зупинка дихання й припинення серцевої діяльності виникли в результаті ураження електричним струмом, то спершу необхідно звільнити потерпілого від дії струму, тобто швидко вимкнути рубильник, вивернути електричні пробки або відкинути електродріт. При цьому слід пам'ятати, що уражений, не звільнений від дії струму, сам є провідником і доторкатися до нього можна тільки у гумових рукавичках, провід з його тіла слід знімати сухою дерев'яною паличкою. Звільнивши потерпілого від одягу, що стискає, негайно роблять штучне дихання й непрямий масаж серця. Після відновлення серцевої діяльності й дихання ураженого зігрівають, на рани й опіки накладають стерильні пов'язки.

2.10 Перша медична допомога у разі відморожень, сонячних і теплових ударів, утоплень та укусів отруйних змій і комах

Відмороження характеризуються ушкодженням тканин організму в результаті впливу на них низьких температур. Вони можуть виникати навіть за температури вище нуля градусів, особливо під час періодичних відлиг. Відмороженню сприяють мокре й тісне взуття, тривале перебування в нерухомому положенні на холодному повітрі, у снігу, під холодним дощем. Найчастіше від відмороження потерпають кінцівки, особливо нижні. Спершу під дією холоду відчувається поколювання, виникає відчуття холоду, печіння, потім кінцівка блідне, шкіра набуває синього кольору й втрачає чутливість. Кінцівка стає нездатною до активних рухів. Глибину й площу ушкодження можна визначити тільки після припинення дії холоду, іноді через кілька днів (на ділянці відмороження розвиваються набряк або запалення, некроз -- омертвіння тканин).

Залежно від глибини ураження тканин розрізняють чотири ступені відморожень: легкий (I), середньої важкості (II), важкий (III) і украй важкий (IV).

За низьких температур, особливо у вітряну погоду, слід закривати відкриті ділянки шкіри. Перебуваючи на сильному морозі, варто періодично перевіряти чутливість відкритих ділянок обличчя. Застосовувати різні мазі для профілактики відморожень не варто.

Надаючи першу медичну допомогу, потерпілого передусім заводять у тепле приміщення, кладуть у ванну з теплою водою, а якщо такої можливості немає, то захищають від холоду на місці, дають гарячий чай або каву. Мокрий одяг і взуття по можливості замінюють на сухий. Якщо на шкірі ще не з'явилися пухирі, ділянки омертвілої тканини, то відморожені місця протирають спиртом, одеколоном і ніжно розтирають ватним тампоном чи вимитими сухими руками до почервоніння шкіри.

Якщо у потерпілого з'явилися зміни в тканинах, то ушкоджені ділянки протирають спиртом і накладають стерильну пов'язку. За відмороження будь-якого ступеня не варто розтирати ушкоджені ділянки шкіри снігом. Це може призвести до погіршення стану потерпілого.

Тепловий удар виникає в результаті загального перегрівання під час тривалого впливу високої температури. Різновидом теплового удару є сонячний удар, зумовлений прямим впливом сонячних променів на людину. При цьому порушується терморегуляція організму, з'являються головний біль, шум у вухах, запаморочення, слабкість, нудота й блювота. У важких випадках температура тіла потерпілого підвищується до 40 С, з'являються судоми, зіниці розширюються, частота дихання прискорюється до 35--40, а пульс досягає 140--160 ударів за хвилину, іноді людина навіть втрачає свідомість. Надаючи першу медичну допомогу, хворого передусім слід винести із зони перегрівання, зняти одяг, що стискає, покласти так, щоб голова була піднятою. На голову хворого й ділянку серця необхідно покласти холод або дати понюхати нашатирний спирт й постійно напувати чаєм, кавою.

Непритомність є проявом гострої судинної недостатності з короткочасним порушенням мозкового кровообігу. Вона може виникнути в результаті психічних травм, сильних болей і кровотеч, різкого вставання хворого з ліжка. Непритомність характеризується загальною слабкістю, запамороченням, дзвоном у вухах, потемнінням в очах, втратою на кілька секунд або хвилин свідомості. Хворий падає, шкіра його зазвичай покрита потом. Пульс слабкий, 40--60 ударів на хвилину.

Надаючи першу медичну допомогу, хворого кладуть так, щоб його ноги лежали вище тулуба, розстібають комір, протирають обличчя холодною водою, дають понюхати нашатирний спирт. Якщо непритомність не проходить, слід приступити до штучного дихання.

Утоплення настає при заповненні дихальних шляхів рідиною, частіше водою.

У потопаючого в бронхи й легені потрапляє вода, припиняється подих, розвивається гостре кисневе голодування й припиняється серцева діяльність. Необхідно якомога раніше витягти потерпілого з води. Після цього, якщо необхідно, його роздягають до пояса, ретельно очищають рот і ніс від мулу, баговиння й слизу, кладуть животом на високий валик чи коліно, після чого, надавлюючи на грудну клітину, намагаються видалити воду з легенів і шлунка. Потім кладуть потерпілого на спину й негайно приступають до штучного дихання та непрямого масажу серця. Найефективнішим є штучне дихання способом «рот у рот», яке проводять до відновлення дихання. Якщо дихання не відновлюється й потерпілий не приходить до свідомості, штучне дихання й непрямий масаж серця припиняють тільки з появою об'єктивних ознак смерті (розширені зіниці ока, повна відсутність реакції ока на світло та серцебиття впродовж тривалого часу, трупні плями).

Якщо дихання й серцева діяльність відновилися, потерпілого зігрівають, напувають гарячим чаєм і доставляють у медичний заклад.

Укуси отрутними зміями: гадюкою звичайною, гюрзою, коброю та іншими, а також павуками -- каракуртами й тарантулами -- небезпечні для життя. Першу медичну допомогу необхідно надавати негайно. З ранки відразу ж упродовж 4--5 хвилин видавлюють краплини крові. Для відсмоктування отрути з ранки на неї ставлять кровососну банку, рекомендують припекти місця укусу палаючим сірником. Отрута, що не встигла всмоктатися, втрачає свою отруйну здатність.

Потерпілому від укусу зміями (гюрзи, кобри) слід не пізніше як через годину після укусу ввести сироватку «антигюрза». Якщо сироватки немає, то місце укусу необхідно припекти палаючим сірником.

У разі укусів бджолами, осами, джмелями з ранки видаляють жало й кладуть на неї примочку з нашатирного спирту й води.

З отрутних рослин на території нашої країни найнебезпечнішими є вовчі ягоди, вовче лико, воронячі очі, віх отруйний (цикута), блекота. Серед грибів отруйними є мухомор, бліда поганка, несправжній опеньок, несправжні лисички й ін. У разі отруєння рослинами й грибами з'являється загальна слабкість, запаморочення, нудота й блювота, болі в животі. За таких симптомів потерпілому слід негайно промити шлунок, дати випити 5--6 склянок теплої підсоленої води, викликати у нього блювання й доставити у медичний заклад.

3. ПРАВОВІ ТА НОРМАТИВНО- ТЕХНІЧНІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Правовою основою законодавства щодо забезпечення безпеки життєдіяльності є Конституція України -- Основний Закон держави. Гарантом Конституції України є Президент. Президент України видає укази й розпорядження, обов'язкові для виконання на всій території країни. Державні закони ухвалює Верховна Рада України, підписує їх та оприлюднює Президент.

3.1 Екологічна безпека

Забезпечення екологічної безпеки на території України, формування й зміцнення екологічного правопорядку ґрунтується на дії закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» у комплексі із заходами організаційного, правового, економічного та виховного впливу. Закон містить зведення правил охорони довкілля в умовах господарського розвитку й регулює природоохоронні відносини, не виділяючи його окремі об'єкти, охороні яких присвячене спеціальне законодавство.

Завданнями природоохоронного законодавства є: охорона довкілля (а отже, й здоров'я людини); попередження шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на довкілля, поліпшення його якості.

Ці завдання реалізуються завдяки трьом групам норм:

нормативи якості довкілля;

екологічні вимоги до господарської та іншої діяльності, що впливає на навколишнє середовище;

механізм виконання цих вимог.

До нормативів якості довкілля належать гранично допустимі норми впливу (хімічного, фізичного, біологічного): ГДК шкідливих речовин, ГДВ, ГДС, норми радіаційного впливу, норми залишкових хімічних речовин у продуктах харчування та ін. Нормативи затверджують спеціально уповноважені органи держави (зокрема, держсанепіднагляд України), і вони є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання.

Екологічні вимоги пред'являються всім суб'єктам незалежно від форм їх власності й підпорядкованості. Органи охорони навколишнього середовища та санепіднагляду мають право екологічного контролю й накладення заборони діяльності на всіх стадіях -- проектування, розміщення, будівництва, введення в дію, експлуатації об'єктів. Закон гарантує право громадян на здорове й сприятливе природне середовище, закріплює повноваження громадян і суспільних екологічних об'єднань в охороні довкілля, а саме: вимагати надання екологічної інформації, призначати екологічну експертизу, звертатися в адміністративні й судові органи із заявою про призупинення чи припинення діяльності екологічно шкідливих об'єктів, звертатися з позовами про відшкодування збитків, завданих майну громадян, та шкоди, заподіяної їх здоров'ю.

Механізм реалізації Закону виявляється в поєднанні економічних методів господарювання з адміністративно-правовими заходами забезпечення якості навколишнього природного середовища. Економічний механізм охорони довкілля припускає фінансування, кредитування, пільги в оподаткуванні для підприємств, що впроваджують екологічно чисті технології. Це прямі екологічні стимули в охороні довкілля. Вплив на економічний інтерес підприємств здійснюють через вилучення частини грошового доходу як плату за користування ресурсами, податку на екологічно шкідливу продукцію, що випускається із застосуванням екологічно небезпечних технологій.

Адміністративно-правовий вплив реалізують через екологічну експертизу, екологічний контроль, запобіжні заходи шкідливої діяльності, відповідальність за екологічні правопорушення. Фінансування й здійснення господарських проектів реалізують тільки після позитивного висновку екологічної експертизи. У разі недотримання екологічних вимог закон передбачає призупинення діяльності й одночасне припинення фінансування з боку кредитно-фінансових установ.

Система екологічного контролю складається з державної служби спостереження за станом довкілля (моніторинг), державного, виробничого, суспільного контролю. Моніторинг організується з метою спостереження за фізичними, хімічними, біологічними процесами, рівнем забруднення атмосфери, повітря, ґрунтів, водних об'єктів, за наслідками впливу людини на рослинний і тваринний світ, забезпечення зацікавлених організацій і населення поточною й екстреною інформацією про зміни у довкіллі, попередження й прогнозами йього стану.

Організаційну основу служби екологічного контролю становить державна служба України з гідрометеорологічного моніторингу навколишнього середовища (Укргідромет) та його підрозділи на місцях. У проведенні державного екологічного моніторингу беруть участь: держсанепіднагляд України -- у частині моніторингу несприятливих впливів факторів довкілля на здоров'я людини, Мінсільгосп України в частині моніторингу забруднення ґрунтів, рослинної продукції, води й снігу важкими металами, пестицидами, нітратами в агропромисловому комплексі, а також Комітет держави із земельних ресурсів і землевпорядження, Комітет з геології, державний нагляд України з ядерної та радіаційної безпеки. Основне навантаження лягає на державну систему моніторингу Укргідромету. До її складу входить мережа пунктів режимних спостережень за рівнем забруднення атмосферного повітря, ґрунтів, поверхні вод, морського середовища, лісової рослинності, за хімічним складом опадів, снігового покриву, рівнем радіації.

Основні положення виробничого екологічного контролю було введено постановою уряду України 1968 р. «Про заходи щодо подальшого поліпшення охорони здоров'я і розвитку медичної науки в країні». Постановою передбачено організацію лабораторій у складі заводських підрозділів для постійного контролю за дотриманням санітарно-гігієнічних нормативів у цехах, а також за забрудненням атмосферного повітря, ґрунту і водойм промисловими відходами. Відповідно до Закону України «Про підприємства і підприємницьку діяльність» (1990 р.) підприємства отримали самостійність у визначенні структури й фінансування своїх підрозділів. Однак обов'язком усіх без винятку підприємств і підприємців є проведення екологічного контролю виробництва й недопущення забруднення довкілля, випуск продукції, що не завдає шкоди здоров'ю людини.

Органи охорони навколишнього середовища й санепіднагляду мають право накладати заборону на розміщення проекту, разом з органами влади вживати заходів адміністративно-правового припинення шкідливої діяльності, притягати винуватців до відповідальності за екологічні правопорушення.

Система стандартів «Охорона природи» ДСТ 17.0.0.00 встановлює вимоги до природокористувачів атмосфери, гідросфери, ґрунту у частині захисту їх від антропогенного впливу. Державні стандарти є основними нормативно-технічними документами, що встановлюють загальні вимоги до конкретних видів природокористування. Державні стандарти дають ознаки й методики визначення ступеня впливу на навколишнє середовище різних забруднювачів.

Система державних стандартів складається більш як з 200 документів, що стосуються охорони довкілля. Вона поділяється на кілька груп стандартів і забезпечує застосування єдиних та обов'язкових методів і правил охорони природи. Стандарти нульового комплексу ДСТ 17.0.0.01 та інші становлять групу організаційно-методичних стандартів. Так, ДСТ 17.0.0.04-90 регламентує основні положення екологічного паспорта підприємства.

Стандарти в галузі охорони води поєднуються в перший комплекс -- ДСТ 17.1.1.01 та інші; а, наприклад, ДСТ 17.1.3.07 «Правила контролю якості повітря населених пунктів» -- у третій. До четвертого комплексу належать стандарти в галузі охорони й раціонального використання ґрунтів, до п'ятого -- використання землі, до шостого -- охорони рослинності.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» доповнюють законодавчі акти, що конкретизують його положення. 1992 р. прийнятий «Порядок розробки й затвердження екологічних нормативів викидів і скидань забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, лімітів використання природних ресурсів, розміщення відходів», 1993 р. -- Указ «Про утворення міжвідомчої комісії Ради безпеки України з екологічної безпеки», 1994 р. -- «Про державну стратегію України щодо охорони навколишнього середовища і забезпечення стійкого розвитку».

Проблема охорони навколишнього середовища має глобальний характер. У Декларації Стокгольмської конференції ООН з проблем навколишнього середовища (1972 р.) сформульовані 26 принципів, що лежать в основі міжнародної екологічної співпраці. Декларацією проголошено право людини на життя в сприятливому навколишньому середовищі. Природні ресурси Землі мають бути збережені на благо нинішнього й майбутнього поколінь.

1992 р. в Ріо-де-Жанейро конференція ООН одностайно ухвалила Декларацію щодо навколишнього середовища й розвитку, проголосивши завдання -- встановити нове, справедливе глобальне партнерство з метою збереження, захисту й відновлення цілісності екосистеми Землі.

Україною прийнято до виконання, зокрема: Протокол 1985 р. про скорочення викидів сірки та їх трансграничних потоків; Протокол 1988 р. про обмеження викидів оксидів азоту та їх трансграничних потоків.

Наша держава є членом різноманітних конвенцій, таких як конвенція про захист Чорного моря від забруднень (1992 р.), конвенції з трансграничного визначення дії промислових аварій і Кіотської угоди (1997 р.) про обмеження викидів речовин, що викликають парниковий ефект та ін.

3.2 Витрати на ліквідацію наслідків надзвичайної ситуації

Стихійні лиха, аварії та катастрофи, що часто супроводжуються руйнуваннями промислових об'єктів і погіршенням екологічної обстановки, завдають суспільству величезних матеріальних збитків і людських втрат.

Конкретно статистичні показники для кожного виду надзвичайних ситуацій розглядають у зв'язку з їх загальною та медико-тактичною характеристикою.

Людські й економічні втрати оцінюють ретроспективно. Уявлення про них дають, наприклад, деякі дані, отримані під час оцінювання землетрусу у Вірменії 7 грудня 1988 р. Епіцентр землетрусу (за шкалою Ріхтера 8--9 балів, за 12-бальною шкалою -- 11--12 балів) був у Спитаку. Зона його впливу з магнитудою, що оцінювалась як руйнівна, захопила ряд міст і селищ Вірменії. Промислові, культурні й житлові будівлі Ленінакана, Кіровокана, Спитака були зруйновані відповідно на 66, 29 і 69 %.

До землетрусу населення міст і селищ постраждалої зони становило приблизно 500 тисяч людей (20 % усього населення республіки); кількість загиблих -- 24 542, поранених -- 72 000--94 000 осіб, усі вони отримали як механічні, так і психічні травми. Кількість тих, хто залишився без даху, становила кілька сотень тисяч осіб, до того ж життя багатьох із них ще й досі не облаштоване.

Витрати на медичну допомогу можуть бути оцінені за такими показниками: під час ліквідації наслідків землетрусу було сформовано воєнно-польовий госпіталь на 200 ліжок, 3 військові поліклініки на 150--200 відвідувань кожна, санітарно-епідеміологічний загін, 2 санітарно-епідеміологічні лабораторії, 2 пересувних стоматологічних кабінети, пересувне відділення медичного сховища із запасом медичного майна на 12 000 людей. Було видано перев'язочних засобів на 12 000 тисяч поранених, 110 млрд одиниць антибіотиків, 160 літрів штучної крові, 10 000 упаковок психостимуляторів, 8100 санітарних носилок, 84 одиниці медичної техніки, 120 тонн дезинфікуючих засобів. Було проведено бактеріологічне обстеження 350 працівників харчування й водопостачання, 35 510 жителям зроблено запобіжні щеплення проти кишкових інфекцій, дезинфекційні заходи здійснено на 13 000 м2 площі, дератизовано -- 56 га площ.

У Спитаку до 15 грудня на поверхні землі було прокладено кілька кілометрів водогону, що функціонував за плюсових температур повітря. Усього в район землетрусу за 26 днів надійшло 3036 одиниць спеціальної техніки (кранів, бульдозерів, екскаваторів тощо). Для проведення рятувальних та інших робіт у зону землетрусу прибуло 50 000 людей.

У епіцентрі землетрусу загинуло 24 тисячі голів великої рогатої худоби, 45 тисяч овець, понад 8 тисяч свиней, сотні тисяч домашньої птиці.

Аналізуючи наведені цифри, можна зробити висновок про величезні економічні збитки, які завдають землетруси. Це і руйнування, й загибель людей, і травматизм, і витрати на відбудову населених пунктів.

Одним з найчастіших стихійних лих є повені. Повені останніх років обласного й республіканського масштабу вимагають напруженої роботи гарнізонних та окружних формувань з ліквідації їх наслідків. Показовою щодо цього є повінь у Закарпатті.

За даними штабу ЦО України, повені ускладнюються слабкою пропускною здатністю рік, інтенсивною господарською діяльністю людини, пов'язаною з вирубкою лісів, нераціональним будівництвом дорожніх насипів, захисних дамб тощо.

Ретроспективно (на прикладі повені в Закарпатті) роботи з боротьби з таким стихійним лихом, як повені, й ліквідації її наслідків можна поділити на три етапи.

Перший етап -- прогноз стихійного лиха після попередження про нього й організація робіт зі зменшення можливих наслідків надзвичайної ситуації; було створено постійні надзвичайні комісії (ПНК), приведено в готовність органи ЦО.

Другий етап -- проведення рятувальних та інших невідкладних робіт під час повені; було введено надзвичайний стан і почалась евакуація дітей і дорослих з місць, що були під загрозою затоплення; у рятувальних роботах брали участь тисячі людей і сотні одиниць техніки, плаваючі транспортери з передислокацією від 100 до 400 км. Було перевезено тисячі тонн різних вантажів, вивезено й врятовано тисячі людей.

Третій етап -- організація й проведення ремонтно-відновлюваних робіт; завдання третього етапу -- забезпечення постраждалого населення житлом, розгортання об'єктів соціальної сфери, мереж тепло-, енерго- і водопостачання до зимових холодів, збирання та збереження врожаю сільськогосподарських культур, забезпечення кормами тварин; було визначено конкретні завдання міністерствам і відомствам, джерела фінансування заходів щодо відновлення й будівництва об'єктів народного господарства.

Наведені приклади двох типів надзвичайних ситуацій -- землетрусу й повені -- свідчать про те, що ліквідація їх наслідків завжди вимагає величезної напруженості сил і засобів, значних матеріальних витрат, спрямованих на рятування життя й забезпечення життєдіяльності потерпілих, а також відновлення зруйнованих під час НС об'єктів, будівництво житла, комунікацій та інших об'єктів.

Більшість сучасних технологій висувають дуже високі вимоги до якості праці. Із зростанням складності технологічних процесів збільшується ціна помилки, тому навіть незначні відхилення від норм у самопочутті працівника можуть призвести до значних економічних і соціальних збитків. Загальні розміри витрат збільшуються через зростання вартості устаткування, підвищення кваліфікації й відповідно значну цінність робочого часу. При цьому зростання захворюваності та скорочення періоду повноцінної трудової активності, викликані негативним впливом на людину факторів природного та антропогенного походження, зумовлюють істотне збільшення прямого й опосередкованого збитку.

Величезні економічні втрати суспільства пов'язані із захворюваністю, травматизмом на виробництві й у побуті, з тимчасовою втратою працездатності й інвалідністю. Ці економічні збитки складаються з низки компонентів, основними з яких є:

втрати трудових людино-днів і, отже, вартості невиготовленої на виробництві продукції;

витрати на виплату субсидій з тимчасової непрацездатності й пенсій з інвалідності;

витрати на стаціонарну й амбулаторну лікувально-профілактичну допомогу.

Упродовж року країна через захворюваність втрачає десятки мільйонів людино-днів, а це рівноцінно тому, що мільйони умовних робітників не працюють весь рік, при цьому завдаються збитки, які теоретично можна порівняти з економічними втратами під час зупинки всієї промисловості більше як на 10 днів.

Соціальна ефективність охорони здоров'я пов'язана із соціальними процесами в суспільстві, демографічними явищами. При цьому медична ефективність вимірюється результативністю лікувально-профілактичної роботи, а економічна -- визначається впливом зниження захворюваності та інвалідності на продуктивність праці.

Зниження захворюваності з тимчасовою втратою працездатності й інвалідністю має велике економічне значення. Підраховано, що зниження середньої тимчасової втрати працездатності тільки на 1 день зберігає народному господарству понад 16 млн людина-днів на виробництві й до сотні тисяч умовно-річних робітників.

Створення безпечних умов праці й побуту, профілактика захворювань сприяє продовженню періоду трудової активності людей, збереженню трудового резерву й зниженню витрат на соціальне страхування.

Фінансування охорони праці здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються державним бюджетом України, а також обласними, міськими, районними бюджетами за рахунок доходів підприємств, а також фондів охорони праці. Працівники підприємств не несуть жодних додаткових витрат на ці заходи.

Фонди охорони праці формуються на трьох рівнях:

державний фонд охорони праці -- за рахунок цільових асигнувань уряду, суми штрафів, що стягуються з посадових осіб за порушення законодавства про охорону праці, відрахувань з фонду державного (обов'язкового) соціального страхування, добровільних відрахувань і надходжень;

територіальні фонди охорони праці формуються за рахунок асигнувань з бюджетів адміністративно-територіальних одиниць, частини засобів фондів охорони праці підприємств, розташованих на певній території, добровільних відрахувань підприємств;

фонди охорони праці підприємств формуються за рахунок щорічного виділення на охорону праці необхідних засобів в обсягах, визначених колективною чи договірною угодами.

Підприємства, що використовують засоби фондів охорони праці не за призначенням, цілком відшкодовують витрачені засоби в зазначений фонд підприємства й сплачують штраф у фонд охорони праці в розмірі 100 % засобів, витрачених не за призначенням.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру: Закон України. -- К., 2000.

Бабенко О. І., Задорожна О. М., Черевко Р. І. Безпека життєдіяльності людини в надзвичайних ситуаціях: Навч. посібник. -- К.: ІЗМН, 1996. -- 224 с.

Миценко І. М. Забезпечення життєдіяльності людини в навколишньому середовищі: Навч. посібник. -- Кіровоград, 1998. -- 292 с.

Чирва Ю. О., Баб'як О. С. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник. -- К.: АТІКА, 2001. -- 304 с.

Джигирей В. А. та ін. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник. -- Львов: Афіша, 1999. -- 254 с.

Литвак С. М., Михайлик В. О. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник. -- Миколаїв: ТОВ «Компанія ВІД», 2001. -- 230 с.

Методичні вказівки і завдання для самостійної роботи студентів з курсу «Безпека життєдіяльності людини». -- КНЕУ, 1998. -- 44 с.

Каммерер Ю. Ю., Кутырев А. К., Харкевич А. Е. Защитные сооружения гражданской обороны: Учеб. пособие. -- М.: Энергоатомиздат, 1985. -- 232 с.

Шубин Е. П. Гражданская оборона: Учеб. пособие. -- М.: Просвещение, 1991. -- 223 с.

Жалібо Е. П. Безпека життєдіяльності. -- Львів: Новий світ, 2000. -- 320 с.

Стеблюк М. І. Цивільна оборона. -- К.: Знання-прес, 2003. -- 430 с.

Алексеенко В. А. Биосфера и жизнедеятельность: Учеб. пособие. -- К.: Логос, 2002. -- 212 с.

Бедрій Я. І. та ін. Безпека життєдіяльності: Навч. посіб. для студентів. -- Львів: АРІ, 2000. -- 271 с.

Лапин В. М. Безпека життєдіяльності людини: Навч. посібник. -- Львів: ЛБК; К.: Знання, 1999. -- 184 с.

Хван Т. А. Безопасность жизнедеятельности: Учеб. пособие. -- Р. н/Д: Феникс, 2000. -- 352 с.

Гринин А. С., Новиков В. Н. Безопасность жизнедеятельности: Учеб. пособие. -- М.: Высшая школа, 2002. -- 285 с.

Размещено на Allbest.ru

...