Людський фактор у проблемі збереження життєдіяльності людини

Іммобілізація зменшує небезпеку розвитку ускладнень - ушкодження гострими уламками кісток, кровоносних судин, нервів, м'язів.

При відсутності якого-небудь транспорту слід нести постраждалого до лікарського закладу у ношах, імпровізованих носилках, за допомогою лямки або на руках. Медичні ноші забезпечують найспокійніше положення постраждалому, полегшують завантаження у транспорт, вивантаження та перекладання на ліжко, візки-каталки або операційний стіл. Переносити на ношах можуть 2-4 людини.

Положення хворого на ношах визначається характером ушкодження або захворювання. Перш ніж вкласти хворого, слід за допомогою подушки, ковдри, одягу тощо, надати поверхні ношів форму, необхідну для створення хворому зручного для транспортування положення. Вкладання на ноші здійснюють наступним чином. Ноші встановлюють поруч з постраждалим збоку пошкодження (при травмуванні хребта з будь-якого боку). Дві-три людини зі здорового боку стають на коліно, обережно підкладають руки під постраждалого та одночасно піднімають його. У цей час третя або четверта людина кладе підготовлені ноші під постраждалого, а ті, хто піднімає, обережно вкладають його на ноші, усю увагу надаючи ушкодженій частині тіла. У траншеї, вузькому проході ноші під постраждалого можна підкласти з боку голови або ніг. При транспортуванні у холодну пору року хворого необхідно тепло вкрити.

Перенесення на ношах повинна здійснюватися за умови виконання декількох правил. При русі рівною поверхнею хворих слід нести ногами вперед. Якщо хворий знаходиться у дуже тяжкому стані (непритомність, велика крововтрата і т.д.), то його потрібно нести вперед головою. Це необхідно для того, щоби людина, що йде ззаду, мала змогу бачити обличчя постраждалого, помітити погіршення стану та, припинивши транспортування, надати допомогу. Носильники не повинні йти в ногу; пересуватися потрібно неквапливо, короткими кроками, при можливості уникати нерівних поверхонь. Вищий носильник повинен нести нижній кінець ношів.

При підйомі угору, сходами, хворого потрібно нести головою уперед, а при спуску - головою назад. Хворих з переламаними кістками нижніх кінцівок при підйомі краще нести вперед ногами, а при спуску - навпаки. Під час спуску та підйому ноші повинні бути завжди у горизонтальному положенні. Це легко досягається наступними простими прийомами. При підйомі людина, що йде позаду, піднімає ноші до рівня своїх плечей, а при спуску це повинна зробити людина, що йде попереду.

При відсутності спеціальних ношів їх можна виготовити з підручних засобів (жердини, дошки, пальта, ковдри, мішка тощо). Такі імпровізовані ноші обов'язково повинні бути міцними, спроможними втримати вагу тіла. При перенесенні на жорстких імпровізованих ношах під хворого необхідно підкласти щось м'яке (сіно, одяг, трава і т.п.). Носилкову лямку можна зробити з 2-3 ременів, шматка брезента, простирадла, рушників, товстої мотузки та ін.

39. Транспортна іммобілізація при ушкодженні ключиць та лопаток

При переломах ребер і ключиці перевозити краще в положенні сидячи. При важкому стані, коли пацієнт не може сидіти, транспортування здійснюють на носилках з доданням хворому напівсидячого положення. Транспортування при переломах кісток тазу здійснюється в положенні на спині. Транспортна іммобілізація (відносна) досягається доданням кінцівці особливого положення: нижні кінцівки трохи згинаються в колінних і тазостегнових суглобах, під коліна підкладають тугий валик з ковдри, одягу і ін. заввишки 25-30 см, стегна декілька розводять в сторони і фіксують (бинт, рушник) на рівні колінних суглобів для попередження зісковзування їх з валика. Поранених з пошкодженнями кісток нижніх кінцівок після іммобілізації шиною транспортують на носилках в положенні лежачи на спині. При переломах кісток верхніх кінцівок транспортувати можна в положенні сидячи. При всіх травмах і захворюваннях, що супроводжуються шоком, а також значною крововтратою, транспортування слід здійснювати тільки в положенні лежачи з підведеним ножним кінцем носилок для зменшення знекровлення головного мозку. Хворі з легеневими кровотечами надзвичайно чутливі до перевезення. Доставка таких хворих з будинку до лікувальної установи повинна здійснюватися в напівсидячому положенні спеціальним санітарним транспортом.

При цьому необхідно дотримуватися особливої обережності, уникаючи трясіння і різких рухів повітря, що може викликати кашель і тим самим підсилити кровотечу. Хворих з гострими захворюваннями органів черевної порожнини (гострий апендицит, гострий холецистит, гострий панкреатит, утиск грижі, кишкова непрохідність і др.), з харчовими отруєннями, отруєннями кислотами, лугами, газами, отрутами транспортувати слід в положенні лежачи або в підлогу у сидячому положенні.

40. Синдром тривалого здавлювання або травматичний токсикоз. Причини розвитку, основні ознаки, особливості надання першої медичної допомоги

Травматичний токсикоз (синдром тривалого здавлювання) - розвивається як наслідок тривалого здавлювання тканин. Фактори, які зумовлюють тяжкість ушкодження: локалізація здавлювання, його тривалість, обсяг, сила, вік потерпілого.

Основні ознаки травматичного токсикозу: місцеві (біль у місці здавлювання, набряк тканин, крововилив, пухирці) та загальні ознаки травматичного шоку.

Перша медична допомога при травматичному токсикозі та її послідовність: визволення від здавлювання, туга пов'язка, джгут вище місця здавлювання, накладання стерильної пов'язки при наявності ран, іммобілізація кінцівок, знеболювання, застосування холоду, зігрівання потерпілого, транспортування до лікувального закладу.

41. Шляхи та методи введення ліків. Прояви негативної дії ліків при повторному і тривалому їх введенні. Профілактика алергічних реакцій

До парентеральних шляхів введення ліків належать нашкірний, ін'єкційні, інсталяційний, інгаляційний, введення методом електрофорезу.

Нашкірний шлях введення придатний для ліків, що добре всмок­туються через непошкоджену шкіру. Наприклад, нітрогліцерин застосовується у вигляді мазі, пластиру для попередження нападів стенокардії. Деякі ліки (глюкокортикостероїди, антибіотики), при використанні у вигляді мазей для лікування шкірних захворювань, можуть частково всмоктуватись і проявляти небажану дію на весь організм. У ситуаціях, коли треба збільш йти ступінь всмоктування антибіотика з поверхні шкіри у підшкірну клітковину (при фурункулах, карбункулах), доцільно комбінувати його з димексидом. Останній добре проникає через непошкоджену шкіру й одночасно збіль­шує всмоктування препаратів, що застосовуються разом із ним.

Ін'єкційні шляхи введення ліків такі: внутрішньошкірний, підшкірний, у м'яз, у вену, в артерію, в порожнини суглобів, під мозкові оболонки, в грудину, внутрішньоплевральний, внутрішньоочеревинний.

Внутрішньошкірний спосіб введення ліків застосовують рідко, зокрема, для проведення діагностичної проби на наявність алергії до новокаїну, пеніциліну тощо.

Підшкірне здебільшого вводять водні та олійні розчини лікарських речовин (олійний розчин камфори), зрідка суспензії (пролонговані форми інсуліну). При цьому в підшкірній клітковині утворюється депо препарату, звідки він поступово всмоктується в кров. Лікувальна дія при підшкірному введенні розпочинається швидше, ніж при пероральному застосуванні, але повільніше, ніж при введенні в м'яз (в середньому через 10-30 хв.). Деякі депо-препарати підшиваються під шкіру і діють протягом декількох місяців або навіть декількох років. Це, наприклад, пролонговані форми тетураму для лікування алкоголізму, протизаплідний препарат норплант. Треба враховувати, що при шокових, колаптоїдних станах всмоктування ліків із підшкірної клітковини може різко сповільнюватись.

Внутрішньом'язовий спосіб введення ліків забезпечує швидке надходження речовини у загальне коло кровообігу (через 10-15 хв). Величина фармакологічного ефекту в такому випадку більша, а тривалість менша, ніж при пероральному введенні. Об'єм однієї внутрішньо м'язової ін'єкції не повинен перевищувати 10 мл. Якщо в м'яз вводять олійний розчин або суспензію, треба завжди пере­свідчитися, чи не потрапила голка в судину. Для цього поршень шприца слід трохи відтягнути на себе. Якщо в шприці не з'являє­ться кров, вводять препарат.

Повторне введення лікарських речовин може викликати зниження або підвищення реакції організму на них. Знижену реакцію організму на лікарські засоби (гіпореактивність) називають звиканням, що проявляється толерантністю або тахіфілаксією. Підвищена реакція організму (гіперреактивнгсть) проявляється алергією, сенсибілізацією та ідіосинкразією. При повторному введенні лікарських засобів можуть розвиватись особливі стани - лікарська залежність і кумуляція.

Звикання (толерантність, від лат. tolerantia - терплячість) - це зниження чутливості до препарату після його повторного введення, що потребує збільшення дози для того, щоб викликати ефект тієї самої інтенсивності, що раніше після введення меншої дози. Звикання - це часткова або повна втрата терапевтичного (лікувального) ефекту при тривалому застосуванні лікарського засобу без явищ лікарської залежності, тобто розвитку пристрасті.

Профілактика розвитку алергії - найбільш складна задача. Лікар, як правило, зіштовхується вже з наявною хворобою. Але якщо Ви знаєте, що ризик розвитку алергії підвищений, Ви можете спробувати уникнути розвитку алергійного захворювання. Насамперед це стосується дітей, чиї батьки страждають яким-небудь алергійним захворюванням. Вплив диму, у тому числі тютюнового, штучне вигодовування дитини, високоалергенна їжа - усе це сприяє розвитку алергії в дитячому віці.

Варто уникати контакту з причинними в захворюванні алергенами, масивний контакт з алергеном може викликати серйозні ускладнення, аж до астматичного статусу або анафілактичного шоку. На консультації в дерматолога, алерголога можна отримати докладні інструкції - як уникнути контакту з пилком, побутовими алергенами, алергенами тварин, цвіллю або інсектними алергенами.

Для негайного запобігання алергійного приступу, який розпочався, існує цілий ряд лік - антигістамінних препаратів. Знаючи про свою схильність до алергії, необхідно завжди мати подібний засіб із собою, при цьому з приводу їхнього вибору і застосування варто проконсультуватися з дерматологом.

42. Поняття про термінальні стани та їх класифікація. Основні клінічні прояви термінальних станів

Термінальні стани найчастіше розвиваються внаслідок гострої крововтрарти, травматичного шоку, асфіксії, колапсу, важкої гострої інтоксикації, н. п. сепсис, перитоніт, порушення коронарного кровообігу, та ін.

Основні ознаки передагонального стану - це затьмарена або сплутана свідомість, блідість шкірних покривів, дуже виражений ціаноз кінцівок, що свідчить про порушення кровообігу. Зіничний та рогівковий рефлекси збережені, дихання сповільнене, пульс, як правило, нитковидний або взагалі не прослуховується, артеріальний тиск важко виміряти або він не вимірюється взагалі. В середньому він не перевищує 60-70 мм.рт.ст. Погіршення такого стану призводить до розвитку агонії.

Агонія (з гр. Agonia - боротьба) - стан згасання усіх життєвих процесів, що передує клінічній смерті.

В основі агонії лежать глибокі порушення діяльності вищих нервових центрів, які розташовані в корі головного мозку, та збудженням бульбарних та спинномозкових центрів, що веде до сукупності пристосувальних змін в організмі людини. Перед початком агонії як правило наступає термінальна пауза, яка характеризується зникненням електричної активності кори головного мозку, розширенням зіниць, зникненням рогівкового рефлексу, збільшенням частоти дихання з наступною його зупинкою та початком так званого агонального дихання.

Основні признаки агонії - це: затьмарення свідомості, зупинка діяльності усіх чутливих органів, блідітсь шкіри з землянистим її відтінком, помутніння рогівки, загострення носа, опускання верхньої повіки та нижньої щелепи. Часто при агонії розвиваються клонічні, а потім - тетанічні судоми, які закінчуються розслабленням та паралічем м'язів.

43. Ознаки клінічної і біологічної смерті. Техніка штучної вентиляції легень та закритого масажу серця

В період клінічної смерті відсутні зовнішні ознаки життя - серцева діяльність та дихання, проте на ЕКГ ще на протязі 20-30 хв. можуть реєструватись біопотенціали серця в виді бі- або монофазних комплексів. Деколи розвивається фібриляція серця. В такому випадку шлуночкові комплекси на ЕКГ змінюються фібрилярними осциляціями, що згасають по мірі наростання гіпоксії.

Проте в тканинах ще зберігаються обмінні процеси, які протікають на низькому рівні. Спочатку спостерігається підвищення гліколізу, про що можна судити із накопичення молочної кислоти, потім інтенсивність гліколізу пригнічується. В звичайних умовах енергетичні ресурси мозку вичерпуються за 5-6 хвилин після зупинки серця та дихання. При несподіваному припиненні кровотоку (на приклад при фібриляції шлуночків) час смерті триває 8-10 хвилин. Після цього повноцінне відновлення життєвих функцій організму людини є неможливим в наслідок незворотних змін в органах і тканинах, а в першу чергу - в ЦНС. Тривалість клінічної смерті при понижених температурах може значно збільшуватись. В експериментах на собаках при пониженні температури тіла до 8-10 С тривалість клінічної смерті становила 2 години, після чого було повністю відновлена нормальна життєдіяльність організму.

Якщо вчасно не застосувати методи оживлення, то після клінічної смерті наступає біологічна смерть, для якої характерне незворотнє порушення процесу обміну речовин. Біологічна смерть є остаточною і з цього стану повернутись до нормального стану є неможливо.

При наданні невідкладної допомоги хворим в термінальних станах слід направити усі свої зусилля на штучну заміну та стимуляцію згасаючих функцій організму. Існує декілька заходів, які направлені на досягнення вищевказаної мети.

Для проведення штучного дихання необхідно покласти хворого на спину, розстебнути стискаючий грудну клітку одяг та забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів. Якщо у ротовій порожнині або глотці є якийсь вміст, його потрібно швидко видалити пальцем, серветкою, хусткою або за допомогою будь-якого відсосу. З цією метою можна використати гумову спринцівку, відрізавши спочатку її тонкий кінчик. Для звільнення дихальних шляхів голову постраждалого слід відвести назад. Потрібно пам'ятати, що надмірне відведення голови може призвести до звуження дихальних шляхів. Для більш повного відкриття дихальних шляхів необхідно висунути нижню щелепу вперед. Якщо під рукою є один з видів повітроводів, то його слід ввести у глотку для попередження западання язика. При відсутності повітроводу під час проведення штучного дихання слід притримувати голову у відведеному положенні рукою, зміщуючи нижну щелепу вперед.

При проведенні дихання рот у рот голову постраждалого притримують у певному положенні. Людина, що проводить реанімацію, зробивши глибокий вдих та щільно притиснувши свій рот до рота хворого, вдуває до його легенів повітря. При цьому рукою, що знаходиться у лоба постраждалого, необхідно затиснути ніс. Видих здійснюється пасивно, за рахунок еластичних сил грудної клітки. Число видихів у хвилину повинно бути не менше 16-20. Вдування потрібно проводити швидко та різко (у дітей менш різко), щоб тривалість вдиху була у 2 рази менше часу видиху.

Необхідно слідкувати, щоб повітря, що вдихається, не призвело до надмірного розтягнення шлунка. У цьому випадку з'являється небезпека виділення харчових мас зі шлунку та потрапляння їх у бронхи. Зрозуміло, дихання рот у рот створює значні гігієнічні незручності. Уникнути безпосереднього доторкання до рота хворого можливо, вдуваючи повітря через марлеву серветку, хустку або будь-яку іншу нещільну матерію. При цьому методі вентиляції легень можна застосовувати повітроводи.

При використанні методу дихання рот у ніс вдування повітря відбувається через ніс. При цьому рот постраждалого повинен бути закритий рукою, якою одночасно зміщують щелепу доверху для попередження западання язика.

Зовнішній масаж є ритмічним стисканням серця між грудиною та хребтом. При цьому кров виганяється з лівого шлуночка у аорту та надходить до головного мозку, а з правого шлуночка -- до легень, де збагачується киснем. Після того, як тиск на грудину припиняється, порожнини серця знову заповнюються кров'ю.

При проведенні зовнішнього масажу серця хворого вкладають на спину на тверду поверхню (підлога, земля). Масаж на матраці або м'якій поверхні робити не можна. Реаніматор стає збоку від хворого та долонями, покладеними одна на одну, надавлює на грудину з такою силою, щоб прогнути її за напрямком до хребта на 4-5 см. Частота стискань 50-70 у хвилину. Руки повинні лежати на нижній третині грудини, тобто на 2 пальці вище мечоподібного відростку.

У дітей масаж серця слід проводити лише однією рукою, а дітей грудного віку -- кінчиками двох пальців з частотою 100--120 натискань у хвилину. Точка прикладання пальців у дітей до 1 року -- у нижнього кінця грудини.

Якщо реанімацію виконує одна людина, то через кожні 15 стискань грудини з інтервалом у 1 секунду вона повинна, припинивши масаж, зробити 2 сильних вдиху по методу рот у рот, рот у ніс або спеціальним ручним респіратором. При участі у реанімації двох чоловік слід робити одне роздування легень після кожних 5 стискань грудини.

Непритомність, тепловий удар, сонячний удар, шок, асфіксія, ураження очей, потрапляння чужорідних тіл в організм людини, епілепсія, апоплексичний удар, стенокардія, інфаркт міокарда та перша допомога при них.

Непритоммнiсть або обморок - це нетривала втрата свідомості через гостру недостатність кровообігу в головному мозку. Механізм цього стану один - порушення регуляції судинного тонусу.

Перш за все потрібно усунути перешкоди для вільного дихання та кровообігу: розв'язати краватку, розстебнути ворітник або ліфчик, послабити пояс. Покласти людину на спину, бажано, щоб голова й тулуб були на нижчому рiвнi нiж ноги (це забезпечить приток крові до голови), потрібне свіже повітря.

Можна побризкати на обличчя холодною водою, розтерти шкіру рук, підошви, дати понюхати нашатирний спирт. Натиснути нігтем на основу нігтьового ложа з зовнішньої сторони великих пальців рук та ніг, на точку в центрі кінчику носу, на точку в верхній третині носо-губної складки. Це допомагає відновити порушений кровообіг. Вставати можна лише при гарному самопочутті.

При сонячному й тепловому ударі обличчя в людини спочатку червоніє, а потім блідне, з'являється серцебиття, шум у вухах, головний біль, запаморочення, слабість, пульс ледь прощупується, подих ледве помітно. У важких випадках може бути нудота, блювота, кровотеча з носа, судороги й непритомність. Потерпілого потрібно терміново віднести в тінь, покласти так, щоб голова була вище тулуба, розстебнути одяг, сприснути холодною водою, на голову покласти холодний компрес, напоїти холодною водою або холодним міцним чаєм. У важких випадках застосовують штучне дихання й непрямий масаж серця.

Асфімксія (грец. б -- не і уцхгмпт -- биття серця) -- задуха, патологічний процес з гострим перебігом, що виникає у зв'язку з браком кисню в крові і тканинах, а також при скупченні в організмі вуглекислоти.

Слід у першу чергу встановити причину асфіксії. При закупорці дихальних шляхів блювотними масами, слизом, кров'яними згустками або їжею -- звільнити верхні дихальні шляхи (протерти марлевим тампоном, відсмоктати гумовим балончиком, тощо), почати негайно штучне дихання у спосіб «рот в рот», «рот в ніс». Одночасно налагодити вдихання зволоженого кисню (чистого або у суміші СО2, ввести лобелін, цититон). Іноді необхідна трахеостомія.

При паралічі дихального центру необхідно негайно припинити наркоз та розпочати штучне дихання, ввести в/в 1 мл 1% розчину лобеліну або 1 мл цититону, вдувати вуглекислоту через нелатоновський катетер, введений у ніс на глибину 5-6 см, підшкірно 2-3 мл 20% розчину камфори, 2 мл 10-20% розчину кофеїна.

Ураження людей світловим випромінюванням -- це поява опіків різних ступенів відкритих і закритих одягом ділянок тіла, а також ураження очей.

Опік першого ступеня отримують люди при потужності світлового імпульсу від 100 до 200 кДж/м2. При цьому виникає почервоніння шкіри.

Припухлість місць опіку. Люди не втрачають працездатності. Спеціального лікування не потребують. Опіки загоюються швидко.

Опік другого ступеня люди отримують при потужності світлового імпульсу від 200 до 400 кДж/м2. При цьому на шкірі утворюються пухирі, наповнені рідиною. Люди втрачають працездатність і потребують лікування.

Опік третього ступеня люди отримують при потужності світлового імпульсу від 400 до 600 кДж/м2. При цьому відбувається повне порушення шкірного покрову по всій його товщині, виникають виразки. Люди, котрі отримали такі опіки, потребують тривалого лікування. Якщо не робити пересадку шкіри, то на місцях опіків утворюються шрами.

Опік четвертого ступеня люди отримують при потужності світлового імпульсу більше 600 кДж/м2. При цьому умертвляється підшкірна клітковина, проходить обвуглення. Люди, які отримали опік четвертого ступеня, потребують тривалого лікування, можлива смерть.

Ураження очей світловим випромінюванням можливе трьох видів:

- тимчасове осліплення, яке може тривати до 30 хвилин;

- опіки очного дна, які виникають на великих відстанях, якщо дивитись на вогненну кулю ядерного вибуху;

- опіки рогівки очей і повік, які виникають на тих же відстанях, що і опіки шкіри.

Сторонніми тілами називають усі предмети чи їх частини, або ж утво­рення органічного або неорганічного походження, що потрапляють в організм і які не повинні бути там у нормі.

Сторонні тіла потрапляють в організм за різних умов та різними шляхами, а саме: під час механічної травми (вогнепальна і невогнепальна, операційна) через рани на шкірі та сли­зовій оболонці; при деяких фізіологічних актах (ковтання та дихання, під час яких сторонні тіла потрапляють у травний канал та дихальні шляхи); при пустощах, хуліганських вчинках або статевих збоченнях сторонні тіла можуть потрапляти через природні отвори та канали тіла всередину (в пряму кишку, сечовий міхур).

Структура, розмір та форма сторонніх тіл різноманітні. Найчастіше це металеві, дерев'яні, скляні та кам'яні предмети, але можуть бути й органічні тіла (кістки риб та тварин, кісточки ягід та фруктів; трихо- та фітобезоари, тобто утворення з волосся та рослинних залишків у шлунку, а також колоски злаків тощо).

Паразити в тканинах та органах тіла, камені, що утворюються в сечових та жовчних шляхах, а також ксенопротези і ксеноматеріали, які вводять у організм з лікувальними цілями, не вважаються за сторонні тіла.

Патологічний вплив стороннього тіла на організм людини залежить від численних чинників, зокрема його характеру (структури), розмірів, форми, шляхів проникнення, локалізації, інфікованості його, виду мікрофлори та ін. Виявити ранні прояви патології сторонніх тіл, які потрапляють у тканини та органи через шкіру та слизові оболонки переважно при сліпій травмі, майже неможливо, оскільки вони маскуються місцевими та загальними симптомами травми (біль, кровотеча, запалення з нагноєнням чи без нього, набряк тканин.

Епілепсія (священна хвороба, падуча хвороба) - хронічне захворювання, що виникає в дитячому і юнацькому віці, що проявляється різноманітними судорожними й без судорожними припадками, а також типовими змінами особистості, психозами, у важких випадках розвитком специфічного слабоумства.

Поширеність епілепсії в населенні становить 0,3-0,5%. Епілепсія - захворювання з неясною причиною, велике значення в її походженні приділяється спадкоємним факторам і поразкам скроневих областей мозку - скронева епілепсія.

Апоплексичний удар (інсульт) -- пошкодження тканини головного мозку в результаті гострого порушення мозкового кровообігу. Розрізняють два основних види інсульту: геморагічний (крововилив у мозок) і ішемічний (розвивається при спазмі або закупорці кровоносної судини головного мозку). Те, як складеться подальша доля людини, який переніс інсульт, багато в чому залежить від того, чи була йому надана перша допомога людьми, що знаходяться поряд.

При геморагічному інсульті всі ці симптоми набагато більш виражені, ніж при ішемічному. Крім того, для геморагічного інсульту характерна блювота, спазм м`язів потилиці, крововилив у сітківку очей і більш швидкий початок і розвиток хвороби без попередніх раніше провісників інсульту.

Найчастіше при виникненні інсульту хворий недієздатний чи мало дієздатний, тому обов'язково потрібна допомога когось з близьких. До речі, одна з причин того, що тривалість життя самотніх людей менше, ніж у що живуть в родині, полягає в тому, що їм часто просто нікому надати допомогу в екстреній ситуації. Будь-яка людина, опинився поряд з хворим, який отримав інсульт, повинен до приїзду лікаря «швидкої допомоги» провести наступні заходи:

- укласти хворого в ліжко; якщо він впав на підлогу, перенести його з чиєюсь допомогою в ліжко;

- покласти хворого на бік, щоб при виникненні блювання блювотні маси не потрапили в дихальні

- колії;

- забезпечити хворому спокій;

- виміряти артеріальний тиск;

- дати гіпотензивні (знижують тиск) засоби: коринфар під язик, якщо систолічний тиск перевищує 180-190 мм. рт. ст., а діастолічний -- 100-110 мм. рт. ст. Однак слід пам'ятати, що різке зниження тиску (нижче 150/90 мм. рт. ст.) може погіршити кровопостачання мозку;

- для зменшення набряку мозку дати хворому сечогінний засіб (фуросемід або інші препарати, відвар мучниці);

- дати хворому під язик 2 -4 таблетки гліцину, покращує обмін речовин в тканині мозку і надає заспокійливу дію або капнути в ніс препарат семакс, краще 1%.

Стенокардімя (angina pectoris, син. грудна жаба) -- захворювання, симптомами якого є напади раптового болю (ангінозний біль) в грудях унаслідок гострого недоліку кровопостачання міокарду -- клінічна форма ішемічної хвороби серця.

Лікування полягає в застосуванні судинорозширювальних засобів під час нападів, а також в їх попередженні. Застосовується і хірургічний метод -- шунтування коронарних артерій.

Гострий інфаркт міокарда -- крайня ступінь ішемічної хвороби серця, яка характеризується розвитком ішемічного некрозу ділянки міокарда, що виник внаслідок абсолютної або відносної недостатності кровопостачання у цій ділянці.

44. Біологічна дія іонізуючих випромінювань на людину. Одиниці випромінювання радіоактивності

Природа дії іонізуючого випромінювання на живу речовину досить складна і багатопланова. Проаналізуймо послідовно всі стадії цієї дії.

Перша стадія практично миттєва. З наведеного порівняно легко уявити, що відбувається в нашому тілі після розпаду одного з радіонуклідів. Найчастіше викинутий з великою швидкістю агент (а, (З чи у) мчить, лишаючи позаду рідкий (у і (3) чи густий (а) ланцюг з іонів, пошкоджених молекул, збуджених фрагментів останніх тощо. Більшість цих ефемерних утворень короткий час мають аномальну здатність до невластивих для нормальних молекул реакцій. Не дивно, що вони отримали відповідну (наукову) назву: радикали. Радикали є первинним продуктом опромінення, утвореним на першій ("миттєвій") стадії розвитку біологічного пошкодження.

Друга стадія теж нетривала, бо утворені активні фрагменти негайно вступають в реакції (переважно окислювальні), утворюючи вторинні продукти, що являють собою змінені чи деформовані білки й інші важливі біомолекули. Насичення киснем живої тканини на цій стадії посилює її пошкодження радіацією, а відсутність його підвищує опірність тканини й організму до дії іонізуючого випромінювання.

Серед радіопротекторів (речовин, які "захищають" від радіації будь-яким способом) є субстанції, прийом яких внутрішньо знижує вміст кисню у тканинах людини, їх треба вводити до опромінення, а не після нього.

Вторинні продукти є своєрідною отрутою. Хоч їхня маса невелика, та вони істотно порушують ніжний і точно настроєний механізм молекулярних реакцій всередині наших клітин. Останні особливо вразливі до дії вторинних продуктів у критичний (заключний) момент підготовки до поділу й утворення нової клітини. Зовнішнє втручання у цей вирішальний для продовження життя момент особливо небажане.

Боротьба клітин з вторинними продуктами є третьою стадією розвитку шкідливої дії іонізуючого випромінювання. У межах можливого (ресурсів і наявного часу до моменту поділу) клітина одночасно намагається нейтралізувати шкідливі речовини і відремонтувати (здійснити репарацію) пошкодження.

Хоч "біоремонт"-- процес надто складний, та мільярди років еволюції поступово створили кілька способів такого ремонту. Один з них передбачає навіть репарацію такої великої й унікальне важливої молекули, як ДНК, вже за 15 хвилин ліквідовуючи половину іонізаційних пошкоджень.

Третя стадія триває від секунд до тижнів (залежно від темпу репарації і поділу клітин). На цій стадії найбільше страждають клітини, що швидко й часто поділяються: клітини ембріонів, червоного кісткового мозку, лімфатичних тканин, статевих залоз тощо. Саме вони найчутливіші і першими пошкоджуються у нашому тілі.

Найбільшу опірність дії радіації виявляють ті наші клітини, які взагалі не поділяються або роблять це надзвичайно рідко: великі нервові клітини, кістки, хрящі тощо.

Серед різноманітних видів іонізуючих випромінювань, як уже зазначалося вище, надзвичайно важливими при вивченні питання небезпеки для здоров'я і життя людини є випромінювання, що виникають в результаті розпаду ядер радіоактивних елементів, тобто радіоактивне випромінювання.

Щоб уникнути плутанини в термінах, варто пам'ятати; що радіоактивні випромінювання, незважаючи на їхнє величезне значення, є одним з видів іонізуючих випромінювань. Радіонукліди утворюють випромінювання в момент перетворення одних атомних ядер в інші. Вони характеризуються періодом напіврозпаду (від секунд до млн. років), активністю (числом радіоактивних перетворень за одиницю часу), що характеризує їх іонізуючу спроможність. Активність у міжнародній системі (СВ) вимірюється в беккерелях (Бк), а позасистемною одиницею є кюрі (Кі). Один Кі = 37 х 109Бк. Міра дії іонізуючого випро­мінювання в будь-якому середовищі залежить від енергії випромінювання й оцінюється дозою іонізуючого випромінювання. Останнє ви­значається для повітря, речовини і біологічної тканини. Відповідно розрізняють: експозиційну, поглинену та еквівалентну дози іонізуючого випромінювання.

45. Поняття і предмет охорони праці. Основні етапи розвитку ОП

Охоруна прбці -- це:

- система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності;

- діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Законодавство про працю містить норми і вимоги з техніки безпеки і виробничої санітарії, норми, що регулюють робочий час і час відпочинку, звільнення та переведення на іншу роботу, норми праці щодо жінок, молоді, гігієнічні норми і правила тощо.

Загальний нагляд за додержанням норм охорони праці покладено на прокуратуру, спеціальний -- на професійні спілки. Контроль за безпекою праці здійснюють також державні й відомчі спеціалізовані інспекції (Держгірнтехнагляд, Енергонагляд тощо). Див. охорона і безпека праці в гірничій промисловості України.

Питання щодо забезпечення безпечних умов праці завжди супроводжували розвиток цивілізації людства.

Умови праці розглядалися в працях Арістотеля (387--322 рр. до н. е.), Гіпократа (400--377 рр. до н. е.). Ще за 379 років до н. е. Гіпократ звернув увагу на шкідливий вплив пилу на організм рудокопів, який утворюється при видобуванні руди.

Лікарі епохи Відродження (Агрікола, Парацельс) докладно описали важкі умови праці, якими вирізнялися гірничорудні та металургійні підприємства того часу.

У 1700 р. вийшла книга Бернардино Рамацині „Роздуми про хвороби ремісників", в котрій були детально розглянуті питання гігієни праці і патологічних змін, що виникають в осіб різних професій.

М.В. Ломоносов (1711--1765 рр.) написав основоположні праці про безпеку в гірництві.

Питання гігієни праці були висвітлені Ф.Ф. Ерисманом (1842--1915 рр.) в його книзі „Професійна гігієна фізичної та розумової праці" (1877 р.).

Значний вклад у розвиток гігієни праці вніс І.М. Сеченов (1829--1905 рр.), який у своїй праці „Нарис робочих рухів людини" (1907 р.) науково обґрунтував цілу низку питань щодо ролі центральної нервової системи та органів чуття людини в процесі праці.

Багато зробили для наукового вивчення і вдосконалення гігієни та безпеки праці в умовах інтенсивного розвитку промисловості вчені Д.П. Нікольський (1855--1918 рр.), О.О. Прес (1857--1930 рр.), В.О. Левицький (1867--1943 рр.), М.О. Вигдорчик (1875--1955 рр.) та ін.

Науково-технічний прогрес вносить принципові нововведення у всі сфери сучасного матеріального виробництва, при цьому докорінним чином змінюються знаряддя та предмети праці, методи обробки інформації, що в свою чергу змінює умови праці.

В Україні питаннями подальшого вдосконалення охорони праці в сучасних умовах, проведенням фундаментальних та прикладних наукових досліджень з вищеназваних питань займаються: Національний науково-дослідний інститут (НДІ) охорони праці, Державний НДІ техніки безпеки хімічних виробництв, Інститут медицини праці, Український НДІ пожежної безпеки, галузеві НДІ, проектно-конструкторські установи, навчальні заклади.

46. Основні положення законодавства України про право на охорону праці

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року N 2694-XII (ВВР 1992, N 49, ст. 668).

Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 15 травня 1996 року N 196/96-ВР

Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом (далі - власник) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності (далі - підприємство), на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах (далі - працівники).

Законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах: пріоритету життя і здоров'я працівників відповідно до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці; комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища; соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.

47. Нормативна база з охорони праці

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року N 2694-XII (ВВР 1992, N 49, ст. 668), Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

Законодавство України з охорони праці визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці.

Воно також регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Введений в дію Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону праці” з 18 грудня 2002 року вимагає приведення законодавчих і правових актів з охорони праці з цим Законом.

За планом реалізації вимог зазначеного Закону у 2003 році було переглянуто та опрацьовано близько 30 нормативно-правових актів з охорони праці з відповідним внесенням змін до законодавства України, в яких в повному обсязі не враховані вимоги чинного законодавства ЄС.

Приведення національного трудового законодавства у відповідність до стандартів ЄС є необхідним для гарантування високого рівня соціального захисту працівників, в першу чергу поліпшення умов праці стосовно захисту здоров'я та безпеки під час здійснення трудових обов'язків. Це також обумовлено структурними змінами в економіці, розвитком процесів роздержавлення, утворенням нових форм і методів господарювання, суттєвим збільшенням кількості суб'єктів господарської діяльності різних форм власності, особливо у середньому та малому бізнесі та, зокрема, фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які використовують найману працю і зобов'язані забезпечити відповідно до чинного законодавства здорові і безпечні умови праці.

Основні законодавчі акти у сфері охорони праці перерахуємо наступним чином:

Конституція України від 28 червня 1996 року;

Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року;

Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-ІV (набрав чинність з 1 січня 2004 року);

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року №2341-ІІІ;

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-X;

Закон України “Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 22 лютого 2001 року № 2272-ІІІ;

Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV;

Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV;

Закон України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР;

Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року № 3356-XII;

Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року № 2998-ХІІ;

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII;

Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року № 875-XII;

Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ;

Указ Президента України “Питання Державного комітету України з нагляду за охороною праці” від 16 січня 2003 року № 29/2003;

Постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві” від 21 серпня 2001 року № 1094;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку професійних захворювань” від 8 листопада 2000 року № 1662;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок проведення державної експертизи (перевірки) проектної документації на будівництво та реконструкцію виробничих об'єктів і виготовлення засобів виробництва на відповідність їх нормативним актам про охорону праці” від 23 червня 1994 року № 431;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок опрацювання, прийняття, перегляду та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці” від 2 березня 1994 року № 135;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про видачу Державним комітетом по нагляду за охороною праці власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації” від 6 жовтня 1993 року № 831;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці” від 17 вересня 1993 року № 754;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення Національної ради з питань безпечної життєдіяльності населення” від 15 вересня 1993 року № 733;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення” від 5 серпня 1992 року № 449;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці” від 1 серпня 1992 року № 442.

48. Органи державного управління охороною праці

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють: Кабінет Міністрів України; Державний комітет України по нагляду за охороною праці; міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади; місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів.

У компетенції Кабінету Міністрів України: забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони праці; затвердження національної програми щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища; визначення функцій міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та нагляду за охороною праці; визначення порядку створення і використання державних, галузевих і регіональних фондів охорони праці. Для розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів України створюється Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-Прем'єр-міністр України.

49. Органи державного нагляду за охороною праці

Державний комітет України по нагляду за охороною праці: здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, реалізує державну політику в цій галузі; розробляє за участю міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади та профспілок національну програму поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання; координує роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та об'єднань підприємств у галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; опрацьовує і переглядає спільно з органами праці, статистики і охорони здоров'я систему показників обліку умов і безпеки праці; бере участь в міжнародному співробітництві з питань охорони праці, вивчає, узагальнює і поширює світовий досвід у цій галузі, організує виконання міжнародних договорів і угод з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; одержує безплатно від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та підприємств інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань. Рішення Державного комітету України по нагляду за охороною праці з питань охорони праці, що належать до його компетенції.

Основними завданнями Держнаглядохоронпраці України є: здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці в частині безпечного ведення робіт, державного гірничого нагляду, здійснення державного управління питань, що належать до його компетенції, у галузі геологічного вивчення, використання та охорони надр; комплексне управління охороною праці; координація здійснення органами виконавчої влади заходів з питань безпеки, гігієни праці, виробничого середовища, інших питань охорони праці; участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони праці щодо промислової безпеки, страхування ризиків виробничої безпеки, а також у галузі використання та охорони надр.

Держнаглядохоронпраці України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Державний комітет України з нагляду за охороною праці.

У межах своїх повноважень Держнаглядохоронпраці України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Держнаглядохоронпраці України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

50. Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють: трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки -- в особі своїх виборних органів і представників.

Інститут уповноважених трудових колективів з питань охорони праці створюється на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, видів їх діяльності та чисельності працюючих для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Діяльність уповноважених проводиться на підставі Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, яке розробляється відповідно до Типового положення і затверджується загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства.

Уповноважені з питань охорони праці обираються на загальних зборах (конференції) колективу підприємства або цеху, дільниці з числа досвідчених та ініціативних працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колективу. Працівник, який згідно з посадовими обов'язками відповідає за організацію безпечних та нешкідливих умов праці, не може бути уповноваженим з питань охорони праці. Чисельність останніх визначається рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу залежно від конкретних умов виробництва та необхідності забезпечення безперервного громадського контролю за станом безпеки та умов праці в кожному виробничому підрозділі.

Свої обов'язки уповноважені з питань охорони праці виконують, як правило, в процесі виробництва, безпосередньо на своїй дільниці, зміні, бригаді. Уповноважені з питань охорони праці не рідше одного разу на рік звітують про свою роботу на загальних зборах (конференції) трудового колективу, котрим вони обрані.

Відповідно до Типового положення, уповноважені з питань охорони праці, з метою створення безпечних і нешкідливих умов праці на виробництві, оперативного усунення виявлених порушень здійснюють контроль за:

- виконанням вимог законодавчих та нормативних актів про охорону праці;

- забезпеченням працівників інструкціями, положеннями з охорони праці, які діють у межах підприємства, та додержання їх вимог працівниками;

- своєчасним і правильним розслідуванням, документальним оформленням та обліком нещасних випадків та професійних захворювань;

- використанням фонду охорони праці підприємства за його призначенням, та інше.

51. Основні положення з охорони праці для жінок

Рівні права і можливості в одержанні освіти, загальної і спеціальної підготовки призвели до того, що жіноча праця за своєю кваліфікацією зрівнялась з чоловічою. Але крім роботи на виробництві жінки багато сил і часу приділяють домашньому господарству і вихованню дітей навіть за умови, що це повноцінна сім'я, в якій є чоловік. Тому об'єктивно жінка не може нарівні з чоловіком брати участь у суспільному виробництві.

Поширена теорія гармонійного поєднання виробничої праці з материнством є оманливою, оскільки нею приховується експлуатація жінки.

Громадська думка не схильна вважати, що жінка взагалі не повинна працювати в суспільному виробництві. Навпаки, серед виробничих спеціальностей є багато професій, які традиційно вважаються жіночими. Склались галузі народного господарства, де жінки займають чільні місця. Це торгівля і громадське харчування, охорона здоров'я і соціальний захист населення, народна освіта.

Враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, законодавство про працю передбачає низку обмежень у виконанні певних робіт, а при деяких роботах встановлює жінкам пільги і переваги. Для держави обидві соціальні функції жінки -- робота в суспільному виробництві і материнство -- є важливими. Яку з цих функцій виконувати, має вирішити сама жінка. Якщо жінка вирішила присвятити себе сім'ї, вихованню дітей, то це заняття повинно визнаватись суспільне корисним і давати право за певних умов на матеріальне забезпечення при досягненні певного віку.

При виборі трудової діяльності робота жінки повинна бути достойною, добре оплачуваною, а не будь-якою, що дає якусь оплату та пільговий стаж.

Пільги та переваги, передбачені законодавством про працю, підірвали конкурентноздатність жіночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а примусити підприємців брати жінок на роботу в сучасних умовах практично неможливо. Робота ж жінок поза домашнім вогнищем викликана економічною необхідністю якщо не самій утримувати себе і свою сім'ю, то принаймні бажанням допомогти чоловікові здобувати необхідні, хоч мінімальні засоби до існування, оскільки не завжди сім'я має змогу прожити за винагороду, яку отримує чоловік.

Вимушене суміщення сімейних обов'язків з роботою на виробництві не проходить безслідно. Найвідчутнішим негативним наслідком фактичного подвійного навантаження жінки є хронічна перевтома, що призводить до зниження продуктивності її праці на виробництві.

Держава намагається не допускати застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці.

Не дозволяється використання праці жінок на підземних роботах і гірничодобувній промисловості та на будівництві підземних споруд, за винятком жінок, які займають керівні пости і не виконують фізичної роботи; жінок, які зайняті санітарним та побутовим обслуговуванням; жінок, які проходять курс навчання та допущені до стажування у підземних частинах стажування; жінок, які повинні спускатися час від часу у підземні частини підприємств для виконання нефізичних робіт.

...