Врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі як чинник формування регіональної системи безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі як чинник формування регіональної системи безпеки

Спеціальність 21.03.02 -- регіональна безпека держави

Котелянець Олена Олегівна

Київ -- 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

Надтока Геннадій Михайлович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки

при Раді національної безпеки і оборони України,

відділ регіональної безпеки, державний експерт

Офіційні опоненти: доктор політичних наук,

Котигоренко Віктор Олексійович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, відділ національних меншин,

головний науковий співробітник

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки

при Раді національної безпеки і оборони України, радник

Захист відбудеться “30” червня 2010 р. о 16:00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.723.01 у Національному інституті проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Автореферат розіслано “28” травня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Т. С. Стародуб

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

етнополітичний кавказ конфлікт врегулювання

Актуальність теми дослідження. На зламі ХХ-ХХІ ст. етнополітичний конфлікт перетворився на одну із потужних загроз загальноцивілізаційного розвитку. Пов'язані із законним процесом набуття політично дозрілими етносами своє державності, ці конфлікти стають можливими у зв'язку із загостренням протиріччя між правом націй на самовизначення та принципом непорушності існуючих кордонів. Зазначена обставина, з урахуванням того факту, що на близько 2500 народів припадає лише біля 200 держав, актуалізує пошук нової моделі етнополітичної самореалізації в світі.

Особливо гострого характеру етнополітичні конфлікти набули на Південному Кавказі - у субрегіоні з глибокими традиціями стародавніх цивілізацій і надзвичайним розмаїттям етнонаціональних культур. Спричинені об'єктивними та суб'єктивними факторами масові міграції місцевих народів, їх концентрація й компактне проживання на території сусідніх країн суттєво ускладнили новітні державо- та націєтворчі процеси, загострили проблеми міжетнічних та міждержавних кордонів, загальмували зв'язки історично близьких народів і культур. Статус Нагірного Карабаху, Абхазії й Південної Осетії до сьогодення залишається предметом гострого ідеологічного, політичного, гуманітарного і навіть військового протистояння кавказьких народів.

Південно-кавказькі конфлікти належать до основних чинників нестабільності Чорноморського-Каспійського регіону, оскільки створюють загрози, пов'язані з посиленням тероризму, дестабілізацією транспортних комунікацій, неконтрольованою міграцією, згортанням економічного та гуманітарного співробітництва країн регіону.

Актуальність проблеми врегулювання цих конфліктів об'єктивно пов'язана з особливим геополітичним становищем Південного Кавказу. Можна констатувати, що цей субрегіон є ключовим в контексті забезпечення стабільності та безпеки у всьому Чорноморсько-Каспійському регіоні. По-друге, він є сполучною ланкою в налагодженні всебічного діалогу європейської та азійської цивілізацій. У цьому діалозі зацікавлені усі дотичні до нього суб'єкти міжнародних відносин.

Важливість даного дослідження полягає також у визначенні ролі та місця України у врегулюванні південно-кавказьких етнополітичних конфліктів. Південний Кавказ становить собою важливий південно-східний сегмент регіональної системи безпеки, тому з ним безпосередньо пов'язанні українські геополітичні інтереси. Йдеться, зокрема, про можливість диверсифікації енергоносіїв за участю Південно-кавказького субрегіону, перспективи підключення України до трансєвразійських енергетичних коридорів, а також у зв'язку з історичною традицією розвитку двостороннього та багатостороннього співробітництва з народами Південного Кавказу.

Дослідження феномену етнополітичного конфлікту все частіше стає темою наукових доробків сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених, поступово набуваючи серйозного змістовного і формалізованого наповнення, особливо в аспекті визначення поняття “етнополітичний конфлікт”, його типологізації тощо. Серед дослідників, які піднімають цю проблему в науковій думці, слід назвати зарубіжних вчених - Р. Абдулатіпова, О. Акаєва, Е. Боулдінг, А. Воскресенського, Д. Горовіца, Т. Гура, І. Звягельську, А. Здравомислова, Р. Коена, М. Лєбєдєву, А. Мацнєва, Е. Паіна, Д. Ротшильда, В. Хеслі та ряд інших. У вітчизняній науковій традиції окремим аспектам цієї проблематики присвячені праці В. Євтуха, А. Кіссе, В. Котигоренка, І. Кресіної, О. Майбороди, Г. Перепелиці, Л. Шкляра.

Ключові питання міжнародного співробітництва у Чорноморсько-Каспійському регіоні, проблеми геополітики та безпеки на Південному Кавказі розглядаються такими вченими як: К. Гаджиєв, Р. Гірагосян, О. Гончаренко, В. Гусейнов, М. Ковальський, О. Коджаман, В. Кулик, С. Маркедонов, Г. Надтока, Б. Парахонський, Т. Стародуб та ряд інших. Місце Південного Кавказу в зовнішньополітичних стратегіях Ірану, Турецької Республіки та Російської Федерації аналізують у своїх працях Р. Касимов, С. Мартиросян, І. Панарін, С. Семедов, Т. Торосян, А. Шиманські, А. Язикова. Вивченням стратегічного значення пострадянського простору, зокрема, Південно-кавказького субрегіону для США та Європейського Союзу, займаються такі вітчизняні науковці як О. Волович, І. Максименко, В. Манжола, О. Потєхін, В. Панін, Г. Шелест та інші. Серед зарубіжних авторів, які досліджували дану тематику, варто згадати А. Загорського, С. Конопльова, Р. Коена, С. Кройцберга, Ф. Куне, У. Хальбаха. Проблемам реалізації стратегії Північноатлантичного Альянсу в Чорноморсько-Каспійському регіону присвячено праці провідних вчених, зокрема: О. Бодрука, О. Маначинського, В. Гречанінова, М. Косолапова, Е. Сміта, П. Нетлі, Дж. Нолана.

Утім, у вітчизняній науковій думці відсутнє системне опрацювання проблематики цього дисертаційного дослідження. Бракує цілісного аналізу питання формування системи безпеки на Південному Кавказі та систематизації підходів суб'єктів міжнародних відносин до визначення місця цього субрегіону в їх зовнішньополітичних концептуальних доктринах. Саме тому існує потреба проведення системного аналізу впливу етнополітичних конфліктів на регіональну безпеку та дослідження проблеми їх врегулювання, як складової внутрішньої та зовнішньої політики безпеки держави.

Актуальність теми визначила ключове наукове завдання дисертаційного дослідження, яке полягає у встановленні впливу південно-кавказьких етнополітичних конфліктів на формування системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні та розробці рекомендацій щодо активізації участі України у процесі врегулювання міжетнічного протистояння на Південному Кавказі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане із тематикою фундаментальних і прикладних досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки “Концептуальні засади захисту національних інтересів України у міжнародних відносинах на пострадянському просторі” (2008 р.: номер державної реєстрації 0108U006181), “Концептуальні засади захисту національних інтересів України у міжнародних відносинах на пострадянському просторі” (2009 р.: номер державної реєстрації 0109U005048), “Концептуальні засади політики України на пострадянському просторі в умовах трансформацій взаємовідносин, обумовлених кризовими та посткризовими процесами” (2010 р.: номер державної реєстрації 0109U005047).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є наукове осмислення сутності етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі та визначення можливих шляхів їх врегулювання у контексті формування регіональної системи безпеки. Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:

з'ясувати теоретико-методологічні підходи до вивчення систем регіональної безпеки;

систематизувати існуючі наукові дослідження, присвячені визначенню сутності етнополітичного конфлікту, основних моделей його врегулювання;

встановити роль та місце Південного Кавказу у регіональній системі безпеки;

проаналізувати історичні передумови та причини виникнення етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі, розкрити основні етапи, тенденції та сучасний стан їх розвитку;

визначити вплив провідних геополітичних сил на процес врегулювання південно-кавказьких етнополітичних конфліктів та формування моделей їх розв'язання;

розробити пропозиції щодо підвищення ефективності участі української сторони у процесі врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі.

Об'єктом дослідження є система безпеки Чорноморсько-Каспійського регіону.

Предметом дослідження є сутність, особливості, тенденції розвитку південно-кавказьких етнополітичних конфліктів та шляхи їх врегулювання в контексті формування регіональної системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському просторі.

Методи дослідження. Основним науковим інструментом, який було використано в дисертації, є системний підхід, що дозволив провести комплексний аналіз явища етнополітичного конфлікту, динаміки його виникнення, перебігу та впливу на систему регіональної безпеки. За допомогою методичних засобів структурно-функціонального підходу досліджено основні структурні характеристики етнополітичного конфлікту як складного явища, яке відіграє низку функцій, зокрема, впливає на стан безпеки на національному/регіональному рівнях та створює підстави для виникнення нової/або переформатування старої архітектури міждержавних взаємодій в результаті просування/гальмування переговорного процесу. Використовуючи історичний метод, автор розглянув ґенезу розвитку проблеми впливу етнополітичних конфліктів на процеси становлення системи регіональної безпеки у вітчизняній та зарубіжній історіографічній традиції. Застосування методу компаративного аналізу дало можливість порівняти спільні та відмінні риси виникнення міжетнічних конфліктів на Південному Кавказі, динаміки та впливу їх на різні сфери суспільних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим цілісним науковим дослідженням, у якому на основі широкого кола джерел і наукової літератури теоретично обґрунтовано вплив південно-кавказьких етнополітичних конфліктів на систему безпеки Чорноморсько-Каспійського регіону, визначено можливі шляхи долучення України до процесу врегулювання міжетнічних протиріч на Південному Кавказі.

В дисертаційному дослідженні обґрунтовані наукові положення, які визначають його новизну. Зокрема:

вперше

системно проаналізовано безпекову політику геополітичних акторів в контексті врегулювання конфліктів на Південному Кавказі. З'ясована тенденція посилення боротьби за енергоресурси зазначеного субрегіону, наслідком якої стало зіткнення національних інтересів провідних світових країн на Південному Кавказі (очевидним його свідченням стали серпневі події 2008 р. у Грузії). Доведено вкорінення практики застосування провідними суб'єктами міжнародних відносин принципів подвійних стандартів до врегулювання регіональних етнополітичних конфліктів, що створює передумови для їх ескалації та поглиблення міжетнічного протистояння. Обґрунтовано, що ставка міжнародних акторів на “замороження” південно-кавказьких конфліктів є тимчасовим рішенням. Ця обставина зумовлює необхідність суттєвої корекції самого механізму врегулювання етнополітичних конфліктів: замість традиційної маргіналізації після закінчення бойових дій, конфлікт має стати об'єктом концентрації перманентних зусиль з боку усіх зацікавлених сторін. У разі не реалізації такого підходу конфлікт набуває незворотного характеру;

запропоновано комплексний підхід до вивчення історичних передумов виникнення етнополітичних конфліктів; він передбачає необхідність розгляду соціально-економічних, політичних, культурних та релігійних передумов їх виникнення. Зазначене дозволяє точніше виявити процес зародження та тенденції визрівання конфліктів. Показано, що в основу еволюції південно-кавказьких конфліктів закладено процес політичного дозрівання залежних націй з перспективою їх державотворення;

з метою активізації зовнішньополітичного курсу України в Південно-кавказькому субрегіоні визнано доцільним залучити механізми інститутів громадянського суспільства до врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі, сприяючи подальшому розвитку громадянських інститутів в Україні та їх взаємодії з аналогічними інститутами країн, задіяних в урегулюванні. А саме: 1) на базі новостворених або існуючих в Україні незалежних аналітичних центрів сприяти відкриттю нових напрямків із дослідження етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі; 2) налагодити діалог між українськими та південно-кавказькими неурядовими організаціями з метою обміну теоретичними здобутками та практичними напрацюваннями з питань усунення протиріч між конфліктуючими народами Південного Кавказу; 3) ініціювати створення при Громадській раді МЗС робочої групи, яка б складалась з представників неурядових організацій і спеціалізувалась на дослідженні етнополітичних конфліктів, у тому числі й на Південному Кавказі;

удосконалено

наукове тлумачення феномену етнополітичного конфлікту та його впливу на формування регіональної системи безпеки. Встановлено, що важливим аспектом етнополітичних конфліктів є не лише їх здатність дестабілізувати внутрішньополітичні процеси, але й їх властивість поширюватися на сусідні держави, дестабілізуючи ситуацію в усьому регіоні. З'ясовано, що у ході ескалації конфлікту відбувається його інтернаціоналізація. При цьому провідні світові та регіональні держави, що керуються, як правило, несумісними інтересами, де-факто сприяють поширенню впливу конфліктогенного потенціалу на інші країни регіону;

дістало подальшого розвитку

дослідження причин і тенденцій етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі. Доведено, що конфлікти на пострадянському просторі були штучно закладені владними структурами Російської імперії, що мало на меті використання у майбутньому існуючих міжнаціональних конфліктів як інструменту дезорганізації суспільства та загострення відносин між сусідами. Тенденція характерна для етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі пов'язана із їх багатовимірністю (вони охоплюють усі сфери життєдіяльності населення субрегіону) та довготривалістю (порівняно із балканськими конфліктами);

визначення перспективних напрямів взаємодії в сфері безпеки між окремими міжнародними організаціями Чорноморсько-Каспійського простору. Йдеться, по-перше, про розробку у рамках ОЧЕС стратегії подальшого розвитку Чорноморського регіону, у якій би були закладені основні механізми реалізації участі Організації у врегулюванні регіональних конфліктів; по-друге, про започаткування діалогу між ОЧЕС та ОДЕР-ГУАМ за участю представників високого рівня та експертів у форматі робочих груп обох організацій з метою обговорення перспектив врегулювання регіональних конфліктів та протидії пов'язаних з ними загрозам.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що наукові результати роботи можуть бути використані при розробці нормативних документів з питань зовнішньої регіональної політики України в галузі безпеки та враховані у діяльності зовнішньополітичних та військових відомств України, а також Ради національної безпеки і оборони України, науково-дослідних інститутів та центрів при підготовці аналітичних документів. Запропоновані наукові положення можуть також застосовуватись у навчальному процесі при викладанні курсів з конфліктології та теорії переговорів, зовнішньої політики України, систем глобальної та регіональної безпеки, міжнародних конфліктів та інших спеціальних дисциплін, які передбачають вивчення впливу етнополітичних конфліктів на систему регіональної безпеки.

Отримані наукові результати дисертаційного дослідження були використанні при підготовці таких аналітичних матеріалів: “Щодо основних ризиків та загроз національній безпеці України на Південному Кавказі” (довідка про впровадження № 01/230 від 21 квітня 2010 р., вих. № 02/21 від 10 квітня 2009 р.), “Щодо перспектив українсько-грузинських двосторонніх відносин у нових геополітичних реаліях на Південному Кавказі” (довідка про впровадження № 01/230 від 21 квітня 2010 р., вих. № 02/23 від 10 квітня 2009 р.), “Національні інтереси України у контексті розвитку ситуації на Південному Кавказі” (довідка про впровадження № 01/230 від 21 квітня 2010 р., вих. № 08/337 від 28 травня 2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Сформульовані в дисертації наукові результати, висновки та пропозиції належать особисто автору і є його науковим доробком. Дисертантом проведено комплексний аналіз впливу етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі на процес формування регіональної системи безпеки та розроблено практичні рекомендації щодо вдосконалення політики безпеки Української держави у сфері врегулювання етнополітичних конфліктів у Південно-кавказькому субрегіоні.

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час обговорень на засіданні відділу регіональної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України. Окремі положення та висновки дисертації було обговорено під час міжнародних “круглих столів” та конференцій: міжнародний “круглий стіл” “Національні інтереси в регіональних інтеграційних проектах на просторі СНД” (Київ, травень 2008 р.); міжнародна конференція “Чорноморський простір: від стратегії взаємодії до формування регіональної системи співробітництва та безпеки” (Київ, вересень 2008 р.); міжнародна конференція “Історія та перспективи енергетичної взаємодії на пострадянському просторі” (Саратов, березень 2009 р.); міжнародна конференція “Ризики та загрози безпеці у розширеному Чорноморському регіоні” (Київ, вересень 2009 р.).

Публікації. Основні результати дослідження представлені у 7 наукових публікаціях, з них 4 - статті у фахових виданнях, 2 - тези доповідей у збірках матеріалів конференцій, 1 - підрозділ у колективній монографії (у співавторстві; особистий внесок автора складає 0, 17 ум. друк. арк.; дисертантом окреслено політику Європейського Союзу щодо врегулювання конфліктів на пострадянському просторі - на Південному Кавказі та у Придністровському регіоні), загальним обсягом 2,24 ум. друк. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації (без урахування списку літератури) становить 208 сторінок, список використаних джерел нараховує 224 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь наукової розробки проблеми, об'єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження. Також показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито методологічну основу дисертації, сформульовано наукову новизну дослідження, визначено практичне значення отриманих результатів та механізми їх апробації.

У першому розділі “Концептуально-теоретичні засади дослідження проблеми впливу етнополітичних конфліктів на регіональну систему безпеки”, який включає в себе три підрозділи, розглянуто сутність поняття “етнополітичний конфлікт”, соціальну природу цього явища, його причинно-наслідкові зв'язки; визначено методологічні підходи та теоретичні засади дослідження систем регіональної безпеки; встановлено роль та місце Південного Кавказу у системі безпеки Чорноморсько-Каспійського простору.

У підрозділі 1.1 “Теоретико-методологічні підходи до вивчення систем регіональної безпеки” здійснено аналіз базової категорії дослідження - поняття регіональної безпеки; показано, що формування систем регіональної безпеки безпосередньо залежить від низки чинників, зокрема, від врегулювання етнополітичних конфліктів; розглянуто існуючі методологічні підходи, що дозволяють розробити конкретний механізм співвідношення теоретичного і емпіричного рівнів аналізу систем регіональної безпеки.

Сутність поняття “регіональної безпеки” сприймається залежно від визначення терміна “регіон”. У даному дослідженні “регіон” ми розглядаємо як певний територіальний простір, який займає група держав, що об'єднуються на основі загальних географічних, історичних, політичних та інших особливостей, заради досягнення спільних цілей, зокрема, для забезпечення безпеки та стабільності розвитку держав окресленого простору. Якщо у науковій літературі поняття “регіональна безпека” частіше вживається стосовно внутрішньополітичної складової безпеки держави, як конкретна сфера життєдіяльності особи, суспільства, держави в цілому, а не як вид діяльності, то у нашому дослідженні ми говоримо про регіональну безпеку як складову міжнародної безпеки. Різний ступінь взаємодії суб'єктів системи безпеки дозволяє виокремити її глобальний та регіональний рівні. Зокрема, регіональні міжнародні відносини водночас є інтегральною частиною глобальних процесів та самостійним структуротворчим компонентом глобальної системи. Розуміння будь-якої системи, в тому числі й у сфері безпеки, і особливості її аналізу залежать від обраного наукового підходу. Інтегрований характер регіональних досліджень пов'язаний із необхідністю застосування підходів, існуючих у різних науках (системний, структурний, функціональний, біхевіористичний, історичний, конструктивістський тощо), дозволяє поглиблювати фундаментальні та розширювати прикладні дослідження з даної проблематики.

У підрозділі 1.2 “Природа етнополітичного конфлікту та основні моделі його врегулювання” розглянуто існуючі у вітчизняній та зарубіжній історіографії концепції причин виникнення етнополітичних конфліктів, їх попередження та врегулювання. Соціологічний підхід, пояснюючи причини появи етнополітичних конфліктів, спирається на аналіз етнічних характеристик основних соціальних груп суспільства. У політологічному підході вирішальна роль в мобілізації етнічних почуттів, посиленні етнополітичного напруження та ескалації його до рівня відкритого конфлікту належить елітним групам (переважно інтелектуальним та політичним). Однак для встановлення причинно-наслідкових зв'язків етнополітичного конфлікту слід застосовувати комплексний підхід, що об'єднував би у собі елементи соціологічного, політичного та соціально-психологічного підходів. Визначено, що кожен етнополітичний конфлікт має свою динаміку розвитку - від етапу попередження і до подолання; від латентної напруги до відкритого збройного протистояння. Після припинення відкритої фази конфлікту необхідне проведення системи заходів постконфліктного будівництва, що передбачають подолання агресії між сторонами та вибудову між ними нових відносин. Теоретично усі засоби з врегулювання етнополітичних конфліктів можна об'єднати у три групи. Перша - перемога однієї сторони над іншою, тобто вирішення проблеми з позиції сили. Друга - взаємна поразка сторін (мається на увазі приблизно однакова ступінь задоволення інтересів сторін та рівність завданих втрат). Третій спосіб зводиться до взаємного виграшу учасників конфлікту (досягнення позитивної угоди в основних питаннях та початок інтегрованої взаємодії).

У підрозділі 1.3 “Роль та місце Південного Кавказу у системі регіональної безпеки” висвітлено стан політичної та безпекової ситуації у субрегіоні, показано, що в його межах відбувається загострення боротьби між провідними міжнародними акторами за економічний та політичний контроль. Внаслідок визнання Російською Федерацією незалежності Південної Осетії та Абхазії відбулося встановлення нових сфер впливу російських інтересів на Південному Кавказі. У зазначених умовах США вимушені поступитися своїм впливом у субрегіоні та визнати факт поступового посилення участі у конструюванні системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському просторі ЄС, Туреччини та інших міжнародних акторів. Зазначено, що зовнішньополітичні та безпекові стратегії США та ЄС на Південному Кавказі мають взаємодоповнюючий характер. Вони ґрунтуються на принципах демократизації країн регіону, проведення економічних реформ, дотримання прав людини, верховенства закону, забезпечення регіональної безпеки та стабільності. Однак Європейський Союз не цілком перебуває у фарватері американської зовнішньої політики, він намагається проводити власну південно-кавказьку політику, розраховану на розширення свого геополітичного та геоекономічного впливу, використовуючи при цьому механізми в рамках програм “Європейської політики сусідства” та “Східного партнерства”. Окрім згаданих учасників “кавказької гри” все більший вплив на країни Південного Кавказу починає відігравати Туреччина, яка у серпні 2008 р. виступила із власною ініціативою створення “Платформи миру і стабільності” з метою стабілізації ситуації в субрегіоні. Національні інтереси України у зазначеному регіоні пов'язані, передусім, із забезпеченням диверсифікації поставок енергетичних ресурсів, поглибленням торгово-економічного співробітництва з країнами Кавказу та посиленням присутності українського капіталу в транспортних та інфраструктурних проектах.

Другий розділ “Ґенеза й ключові тенденції розвитку етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі” присвячено визначенню історичних передумов виникнення міжетнічного протистояння у субрегіоні, встановленню тенденцій та основних етапів еволюції конфліктів у Грузії та в Нагірному Карабасі.

У підрозділі 2.1 “Історичні передумови та чинники виникнення етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі” показано, що збройні міжетнічні протиборства у субрегіоні були результатом нерозв'язаних багаторічних латентних конфліктів. Важливою особливістю цієї ситуації є те, що формування і виживання етнічних груп на Південному Кавказі не завжди залежало від існування власного державного утворення.

Геополітичні зміни у регіоні стали однією з основних глибинних причин ескалації етнополітичних конфліктів на Кавказі. Як і в 1918-1921 рр., коли південно-кавказькі конфлікти вибухнули внаслідок розпаду Російської імперії, сучасні конфлікти у субрегіоні виникли в результаті ослаблення, а потім і розпаду СРСР.

Прагнення легітимізувати власне право на територію та статус корінного населення змушувало конфліктуючі сторони Південного Кавказу апелювати до історії та шукати правду в минулому. Історичний дискурс включав у себе дві найважливіші позиції: автохтонність/прибулість, мовна спадкоємність/мовний розрив. Окрім цього, велике значення для народів Кавказу становили ще два чинники -- статус давнього носія високої культури і статус творців стародавньої державності.

У підрозділі 2.2 “Причини виникнення та основні етапи розвитку нагірно-карабаського конфлікту” доведено, що основу міжетнічного протистояння було штучно закладено в процесі реалізації російської імперської політики, спрямованої на зміну етнічної карти Південного Кавказу в цілому та Нагірного Карабаху зокрема. Примусова сукцесія цього субрегіону була піднята до рівня офіційної державної політики. Розпад імперії не зупинив, а навіть стимулював цей процес, перевівши його у формат військово-політичної боротьби (1918-1920 рр.). Розвиток міжетнічного протистояння в Нагірному Карабасі у ХХ ст. характеризується закладенням радянською владою джерел етнополітичного конфлікту внаслідок довільного поділу території між Азербайджаном та Вірменією. Протягом усього радянського періоду нагірно-карабаський конфлікт проходить дві основні стадії свого розвитку: перша -- стадія конфронтації між керівництвом Нагірного Карабаху і Азербайджанської РСР з соціально-економічних, мовних і національно-культурних питань; друга -- стадія поширення конфлікту на всю територію Азербайджанської та Вірменської РСР, його переростання в національно-політичну кризу, в якій у кожної конфліктуючої сторони існують цілком протилежні уявлення про національну територію і етнічну приналежність. Розпад Радянського Союзу мав вирішальний вплив на динаміку бойових дій в Нагірному Карабасі. Протягом декількох місяців після зміни політичного устрою в СРСР відбулася ескалація конфлікту та його трансформація: з локальних сутичок до повноцінних бойових дій. Укладення у 1994 р. перемир'я між конфліктуючими сторонами започаткувало новий етап розвитку нагірно-карабаського конфлікту - а саме його існування у “замороженому” стані. Протягом 16 років із часу підписання домовленості про припинення бойових дій в Нагірному Карабасі, за сприяння міжнародних посередників (Мінська група ОБСЄ), відбувається процес пошуку компромісу між конфліктуючими сторонами та прийнятного для них варіанту врегулювання конфлікту.

Підрозділ 2.3 “Особливості зародження та еволюції конфліктів на території Грузії” висвітлює процес розвитку абхазького та південно-осетинського конфліктів.

До особливостей розвитку етнополітичного конфлікту між Грузією та Абхазією, що наприкінці ХХ ст. переріс у збройну боротьбу, можна віднести: цілеспрямовану політику Російської імперії на зміну етнічної карти Південного Кавказу, що призвела у ХІХ ст. до насильницького переселення мусульманського населення Абхазії до Туреччини. У ХХ ст. подібні тенденції, спрямовані на асиміляцію абхазького народу в межах Грузії, проявилися у поєднанні політики махаджирства (вигнання абхазького населення з їх “історичних територій”) та картвелізації (планомірного переселення грузин до Абхазії); боротьбу абхазького народу за збереження власної національної ідентичності та виборювання політичного статусу Абхазії в новій системі політико-правових та геополітичних координат (розпаду СРСР та утворення нових незалежних республік на Кавказі). Переростання конфлікту в стадію збройної ескалації відбулося внаслідок слабкості грузинської сторони та розрахунку абхазів на військову допомогу з боку третьої сторони (Російської Федерації), яка історично виконувала роль ключової домінанти у підтриманні відповідного політичного статусу абхазької автономії.

Південно-осетинський конфлікт своїм корінням сягає 1918-1921  рр., коли внаслідок утворення Демократичної Республіки Грузії (травень 1918 р.) південні осетини були відокремлені від своїх північних побратимів державним кордоном. Поділ осетин був закріплений Радянською Конституцією 1936 р. Згідно неї північні осетини отримали автономну республіку в складі РРФСР, при цьому південні осетини здобули нижчий політичний статус - автономну область у складі Грузинської РСР. Початком сучасного етнополітичного конфлікту можна вважати листопад 1988 р., коли в Грузії були прийняті закони, що дистанціювали її від СРСР. Наступним кроком було скасування автономії Південно-Осетинської області у складі Грузії, що спричинило вибух насильства в регіоні та його ескалацію на етнічному ґрунті. Для вирішення конфлікту з осетинами перший президент Грузії З. Гамсахурдія вдався до методів військової інтервенції в Південну Осетію, метою якої були етнічні чистки та зміна співвідношення етнічного складу населення області на користь грузинської частини. Протягом 1994-2008 рр. Абхазія та Південна Осетія існували як самопроголошені республіки, а врегулювання конфліктів було “заморожено”. Російсько-грузинська війна серпня 2008 р. та, як наслідок, офіційне визнання Російською Федерацією Абхазії й Південної Осетії як незалежних держав ознаменувало початок якісно нового формату їх існування - у напіввизнаному статусі.

У третьому розділі “Безпекова політика геополітичних акторів щодо етнополітичних конфліктів у південно-кавказькому субрегіоні” розглянуто та проаналізовано безпекові стратегії провідних суб'єктів міжнародних відносин стосовно врегулювання міжетнічних протиріч на Південному Кавказі, визначено роль України у цьому процесі, а також окреслено перспективні шляхи покращення її участі у врегулюванні етнополітичних конфліктів у цьому субрегіоні.

У підрозділі 3.1 “Зовнішньополітична лінія Російської Федерації стосовно врегулювання конфліктів на Південному Кавказі” показано, що до 2001 р. Росія проводила стосовно конфліктів на пострадянському просторі політику консервації “статусу кво”. Залишаючись прихильником політичного врегулювання конфліктів при дотриманні територіальної цілісності Грузії та Азербайджану на основі вироблення особливого, надійно гарантованого статусу Абхазії та Південної Осетії, РФ виступала в переговорному процесі за збереження механізмів забезпечення стабільності в регіоні, включаючи діючі миротворчі операції. Подібна тактика зберігалася Росією до 2008 р. Косовський прецедент створив передумови для корегування політики РФ стосовно невизнаних державних утворень на пострадянському просторі. Москва, фактично відмовившись від “пакетного” підходу щодо врегулювання етнополітичних конфліктів, розподілила їх на три типи: молдовський (Придністров'я), грузинський (Абхазію й Південну Осетію), вирішення яких Росією пов'язується із стримуванням інтеграції Грузії в НАТО й посиленням позицій США на Південному Кавказі; азербайджанський (Нагірний Карабах), який російська сторона спробує використати для підвищення свого іміджу як країни-миротворця та підтримки свого статусу регіонального лідера. Таким чином, російська дипломатія активно використала “прецедент Косова” для визнання державної самостійності Абхазії та Південної Осетії. Однак подібні кроки Росії в питанні врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі не сприяють їх вирішенню, а лише консервують цей процес на довготривалу перспективу.

У підрозділі 3.2 “Ключові ініціативи Євросоюзу та ОБСЄ стосовно вирішення етнополітичних конфліктів у Південно-кавказькому субрегіоні” йдеться про те, що довгий час позиція Євросоюзу щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні обмежувалася заявами про застосування мирних засобів. Однак прагнення ЄС створити зону стабільності та безпеки вздовж нових європейських кордонів підштовхнуло до активізації його політики у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Зацікавленість Європейського Союзу у процесі врегулювання регіональних конфліктів також можна пояснити необхідністю європейських країн забезпечити потік енергоносіїв з Каспію та Середньої Азії, а також безпеку торгових комунікацій у рамках проекту ТРАСЕКА. Показано, що події російсько-грузинського конфлікту серпня 2008 року змусили ЄС розпочати роботу над виробленням цілісної чорноморської політики та створенням власної стратегії щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі. Зокрема, згідно плану “Медведєва-Саркозі” було відкрито наглядову місію ЄС у так званих буферних зонах, що прилягають до Південної Осетії та Абхазії. Завдяки цьому встановився додатковий контроль з боку Євросоюзу над процесом врегулювання конфліктів на території Грузії. ЄС також ініціював міжнародне обговорення питання статусу сепаратистських республік та пошуку забезпечення стабільності та безпеки в субрегіоні Південного Кавказу. Разом з тим, сучасна європейська політика пов'язана з врегулюванням конфліктів на пострадянському просторі, є слабко вираженою. Нові ініціативи на кшталт “Чорноморської синергії” та “Східного партнерства” наразі перебувають на стадії становлення і не є інструментом стримування агресивної політики РФ у регіоні. Додаткові ж механізми впливу на процеси врегулювання південно-кавказьких конфліктів були витраченні внаслідок ліквідації Місій ООН та ОБСЄ в Грузії.

Підрозділ 3.3 “Особливості позиціонування Сполучених Штатів Америки та Північноатлантичного Альянсу щодо проблеми врегулювання конфліктів на Південному Кавказі” розкриває специфіку політики США та НАТО у процесі врегулювання південно-кавказьких конфліктів. Проблема вирішення конфліктів на Південному Кавказі стала актуальною для американської адміністрації разом із зростання її інтересу загалом до Чорноморсько-Каспійського регіону, який набув особливої ваги у зв'язку із оголошенням США “глобальної війни з тероризмом”, пошуком нових шляхів енергопостачання та наближеністю регіону до “гарячих точок” Близького Сходу. Безпосередньо до процесу врегулювання конфліктів на Південному Кавказі США долучилися у 1992 р., коли стали ініціаторами та однією з країн-очільниць Мінської групи ОБСЄ, створеної з метою пошуку механізму вирішення нагірно-карабаського конфлікту. Показано, що США прагнуло вирішити проблему сепаратистських утворень на Кавказі одночасно з визначенням статусу краю Косово, однак з кардинально інших позицій. Зокрема, у грузинських конфліктах американська сторона переслідувала принцип відновлення територіальної цілісності країни. Щодо нагірно-карабаського конфлікту і нормалізації відносин між Вірменією та Азербайджаном, то слід констатувати, що по сьогодні у Вашингтона не існує чіткої позиції з цих питань. Політика Білого дому формується як під впливом провірменских симпатій, лобістами яких виступає вірменська діаспора в США, так і з намірами скорегувати свою зовнішньополітичну лінію з точкою зору такого важливого для Вашингтону союзника в регіоні, як Туреччина, яка підтримує в карабаському питанні Азербайджан. Російсько-грузинська війна 2008 р. засвідчила неадекватне сприйняття у Вашингтоні процесів, що відбуваються в Чорноморсько-Каспійському регіоні, політичну кон'юнктуру і заангажованість при визначенні стратегічних пріоритетів у регіоні, який динамічно змінюється. В сучасних умовах слід очікувати, що США й надалі буде втримувати свої позиції у субрегіоні Південного Кавказу, однак стає реальністю зменшення конфронтації з Росією та налагодження співпраці з нею на окремих напрямках.

У підрозділі 3.4 “Проблема вирішення південно-кавказьких етнополітичних конфліктів у зовнішній регіональній політиці Туреччини” показано, що турецька сторона, дотримуючись принципу вирішення конфліктів на Південному Кавказі виключно мирним шляхом, не порушуючи при цьому територіальну цілісність Азербайджану та Грузії, свою позицію щодо процесу врегулювання південно-кавказьких конфліктів будує так, щоб не погіршити стратегічні відносини з Російською Федерацією. Згідно сучасної зовнішньополітичної стратегії Турецької Республіки для забезпечення власної безпеки та стабільності Анкара повинна відігравати активнішу роль у формуванні безпекового простору навколо себе, тобто проводити багатовекторну регіональну політику. Активізація політики Анкари на Південному Кавказі відбулася внаслідок російсько-грузинської війни 2008 р. Події в Грузії викликали появу турецької ініціативи “Платформи стабільності та безпеки на Кавказі”. Таким чином, Анкара висунула власні претензії на регіональне лідерство. Разом з тим, значення турецької сторони у процесі врегулювання південно-кавказьких конфліктів часто носило деструктивний характер, що пов'язано із застосуванням Анкарою політики подвійних стандартів (цю тенденцію можна простежити на прикладі грузино-абхазького конфлікту 1992-1993 рр. та російсько-грузинської війни 2008 р.).

У підрозділі 3.5 “Участь України у врегулюванні етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі як чинник забезпечення її регіональних зовнішньополітичних інтересів” показано, що існуючий механізм вирішення південно-кавказьких конфліктів, а також додаткові обмеження пов'язанні із втратою дипломатичних можливостей у результаті закриття Місій ООН та ОБСЄ у Грузії, присутністю лише одного українського спостерігача у Мінській групі ОБСЄ з врегулювання нагірно-карабаського конфлікту, слабкою активністю українських агентів впливу в економічній сфері країн субрегіону, невпливовістю української діаспори на Південному Кавказі тощо, ускладнює безпосередній доступ української сторони до процесу їх врегулювання. Це пояснює той факт, що Україна обмежується виключно декларативними заявами в сторону підтримки територіальної цілісності наших стратегічних партнерів на Південному Кавказі. Зазначено, що пріоритетними напрямками активізації участі України у врегулюванні етнополітичних конфліктів на Кавказі можуть стати: по-перше, використання українською стороною існуючого європейського інструментарію конфліктного врегулювання, скористатися яким можливо завдяки Європейській політиці сусідства та низці угод, підписаних між Україною та ЄС; по-друге, ініціювання українською стороною оптимізації безпекової співпраці між регіональними організаціями Чорноморсько-Каспійського простору (ОДЕР-ГУАМ та ОЧЕС); по-третє, застосування можливостей інститутів громадянського суспільства, які потенційно здатні відігравати суттєву роль у посиленні продуктивності української влади на міжнародній арені. Співпраця держави та інститутів громадянського суспільства, поєднання методів “народної дипломатії” та інструментарію державної зовнішньої політики може позитивно вплинути на реалізацію українською стороною важливих проектів та ініціатив у країнах Південного Кавказу, зокрема, на активізацію участі України у процесі врегулювання етнополітичних конфліктів субрегіону.

ВИСНОВКИ

У дисертації теоретично узагальнено та запропоновано розв'язання ключового наукового завдання, що полягає у встановленні впливу південно-кавказьких етнополітичних конфліктів на формування системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні та розробці рекомендацій щодо активізації участі України у процесі врегулювання міжетнічного протистояння на Південному Кавказі. Основні наукові й практичні результати полягають у наступному.

На підставі аналізу вітчизняних та зарубіжних доробків, присвячених аналізу феномену “етнополітичного конфлікту”, зроблено висновок про те, що жодна з існуючих етнополітичних концепцій щодо причин появи конфлікту та побудовані на їх основі підходи до їх врегулювання не дають переконливої універсальної відповіді, чому виникає етнічний конфлікт. Існуючі підходи корисні для пояснення окремих причин зародження міжетнічного протистояння, однак не можуть бути застосовані для розробки та моделювання зниження інтенсивності конфліктів у цілому. Основними перемінними, які слід брати до уваги при встановленні причин етнополітичних конфліктів, є чинники економічного розвитку, інтенсивність дискримінації за етнічними ознаками, рівень освіти та ін. Але навіть за умови, що всі ці фактори належним чином проаналізовані, подекуди важко передбачити, який з них стане домінуючим і наскільки він впливатиме на схильність етнічної групи до активної участі в конфліктному протистоянні з владою та конфронтації з представниками інших етносів. У цьому сенсі очевидно, що сукупність декількох чинників збільшує ймовірність та інтенсивність конфлікту.

Авторський підхід до вивчення етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі полягає в акцентуванні уваги на історичних передумовах їх виникнення. Він передбачає необхідність розгляду соціально-економічних, політичних, культурних та релігійних передумов появи міжетнічного протистояння у субрегіоні. Зазначене дозволяє точніше виявити процес зародження та тенденції визрівання південно-кавказьких конфліктів. Зокрема, на думку автора, причини міжетнічного протистояння були штучно закладені владними структурами Російської імперії, що мало на меті використання у майбутньому існуючих конфліктів як інструменту дезорганізації суспільства та загострення відносин між сусідами. Етнополітична боротьба була свідомо посилена в радянський період, коли влада довільно встановила кордони новостворених республік, не враховуючи при цьому їх етнічний склад. Підвищена конфліктогенність Південного Кавказу дозволяла радянському керівництву застосовувати принцип “ручного управління” політичною ситуацією у країнах субрегіону.

Ще однією особливістю південно-кавказьких етнополітичних конфліктів варто назвати їх довготривалість (основи етнічних суперечок на Кавказі були закладенні ще у період існування Російської імперії, розвивалися та посилювалися в радянський період, загострилися внаслідок розпаду СРСР та переросли в активну фазу розвитку - збройну боротьбу, по сьогоднішній день відбувається процес їх врегулювання). Довготривалість конфліктів сприяла урізноманітненню їх прояву та трансформації. Виявлено, що збройна боротьба на етнічному ґрунті в субрегіоні Південного Кавказу спочатку виникала як міжетнічна внутрішньодержавна конфронтація, що з часом переростала у міждержавний інтернаціоналізований конфлікт.

Затягування процесу врегулювання південно-кавказьких конфліктів вплинуло на підключення до цього процесу великої кількості міжнародних акторів. Зіткнення національних інтересів провідних світових країн на Південному Кавказі, що викликано посиленням боротьби за енергоресурси зазначеного субрегіону (очевидним його свідченням стали серпневі події 2008 р. у Грузії), не сприяє ефективному врегулюванню регіональних етнополітичних конфліктів. Якщо в період активної (відкритої) фази конфліктів на Південному Кавказі, силами міжнародного співтовариства були припинені військові сутички між конфліктуючими сторонами та укладені договори про незастосування сили, то у ситуації загострення відносин між Росією та Грузією у серпні 2008 р., що призвело до “п'ятиденної війни”, було продемонстровано неефективність існуючих інструментів уникнення ескалації конфлікту (Місії наглядачів ООН та ОБСЄ, миротворчі сили СНД), а також бездіяльність міжнародних посередників.

На прикладі південно-кавказьких конфліктів можна чітко прослідкувати протиріччя сучасної міжнародної системи - суперечність між принципом непорушності кордонів та правом націй на самовизначення. Безпекова політика геополітичних акторів в контексті врегулювання конфліктів на Південному Кавказі свідчить про тенденцію вкорінення практики застосування провідними суб'єктами міжнародних відносин принципів подвійних стандартів до вирішення регіональних етнополітичних конфліктів, що створює передумови для їх ескалації та поглиблення міжетнічного протистояння (підтримуючи територіальну цілісність Вірменії та Азербайджану, РФ визнала незалежність сепаратистських утворень в Грузії - Абхазії та Південної Осетії; відстоюючи цілісність Грузії, США надають фінансову підтримку сепаратистському Нагірному Карабаху). У роботі також обґрунтовано, що “замороження” етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі є неефективним рішенням проблеми. Затягування врегулювання конфлікту своїм об'єктивним наслідком має поглиблення протиріч інтересів сторін, а відтак трансформується в тенденцію до його ескалації. Таким чином, “замороження” конфлікту у зв'язку з припиненням військових дій визнано таким, що не відповідає реальному змісту цього поняття. Об'єктивно, що етнополітичний конфлікт не може бути повністю “замороженим”, він продовжує розвиватися, але у латентній (прихованій) формі. Ця обставина зумовлює необхідність суттєвої корекції самого механізму врегулювання етнополітичних конфліктів: замість традиційної маргіналізації після закінчення бойових дій, конфлікт має стати об'єктом концентрації перманентних зусиль з боку усіх зацікавлених сторін. У разі не реалізації такого підходу конфлікт набуває незворотного характеру.

Сучасні механізми вирішення конфліктів на Південному Кавказі майже унеможливлюють доступ української сторони до процесу їх врегулювання. Разом з тим, у ході дослідження було розроблено пропозиції щодо покращення ефективності участі України у цьому процесі. Зокрема, пріоритетним визнано залучення до врегулювання південно-кавказьких конфліктів механізмів інститутів громадянського суспільства. Запропоновано на базі новостворених або існуючих в Україні традиційних громадських організацій (втілення медіативних проектів у конфліктних регіонах), незалежних аналітичних центрів (проведення науково-практичних та теоретичних досліджень у сфері вивчення міжетнічних конфліктів), мережі громадянських ініціатив (встановлення клімату довіри між конфліктуючими сторонами), сприяти відкриттю нових напрямків із дослідження етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

У наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України:

Котелянець О. О. Ґенеза етнополітичних конфліктів у вітчизняній та зарубіжній історіографії / О. Котелянець // Стратегічна панорама. - 2009. - № 1. - С. 166-171.

Котелянець О. О. Позиції країн Чорноморсько-Каспійського простору щодо визначення місця Південного Кавказу у формуванні регіональної системи безпеки / О. Котелянець // Стратегічна панорама. - 2009. - № 2. - С. 64-71.

Котелянець О. О. Південний Кавказ у зовнішньополітичних та безпекових стратегіях ЄС, США та НАТО / О. Котелянець // Стратегічна панорама. - 2009. - № 4. - С. 45-53.

Котелянець О.О. Україна - Південний Кавказ: перспективи співпраці в рамках регіональних організацій та ініціатив / О. Котелянець // Стратегічна панорама. - 2010. - №1. - С. 42-47.

Тези доповідей у наукових збірках за результатом міжнародних науково-практичних заходів:

Котелянець О. О. Етнополітичні конфлікти в Грузії та їхній вплив на національну безпеку України / О. Котелянець // Актуальні проблеми міжнародної безпеки: український вимір: Матеріали круглих столів та конференцій, проведених Національним ін-том проблем міжнародної безпеки впродовж 2008-2009 рр. - К. : ВД “Стилос”, 2010. - 688 с. - С. 88-91.

Котелянець О. О. Можливі ініціативи України щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі в рамках об'єднань Чорноморського регіону / О. Котелянець // Актуальні проблеми міжнародної безпеки: український вимір: Матеріали круглих столів та конференцій, проведених Національним ін-том проблем міжнародної безпеки впродовж 2008-2009 рр. - К. : ВД “Стилос”, 2010. - 688 с. - С. 138-141.

В інших виданнях:

Політика провідних світових гравців у зонах “заморожених” конфліктів та інтереси України / В. Кулик, О. Котелянець, О. Чабала, Є. Шаров // Україна в системі міжнародної безпеки: колективна монографія; за заг. ред. О. С. Власюка / Національний інститут проблем міжнародної безпеки. -- К. : ПЦ “Фоліант”, 2009. -- С. 138-154 (1,22 ум. друк. арк., з яких автору належить 0, 17 ум. друк. арк.; автором окреслено політику Європейського Союзу щодо врегулювання конфліктів на пострадянському просторі - на Південному Кавказі та у Придністровському регіоні).

АНОТАЦІЯ

Котелянець О. О. Врегулювання етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі як чинник формування регіональної системи безпеки. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 21.03.02 - регіональна безпека держави. - Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України. - Київ, 2010. Дисертація присвячена дослідженню впливу південно-кавказьких етнополітичних конфліктів на становлення системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Основу етнополітичних конфліктів на Південному Кавказі було штучно закладено в процесі реалізації російської імперської політики, спрямованої на зміну етнічної карти субрегіону. Показано, що в основу еволюції південно-кавказьких конфліктів закладено процес політичного дозрівання залежних націй з перспективою їх державотворення.