Творчість Олени Теліги

Размещено на http://www.allbest.ru

Васильківський коледж НАУ

Реферат з української літератури на тему:

«Олена Теліга»

Роботу виконала Осичнюк А.Г.

Студентка 511-ої навчальної групи

Вчитель: Бабало О.В.

2010

Олена Iванiвна Шовгенiв-Телiга (1907-1942) - видатна поетеса i Громадянка України, якiй вона, не вагаючись вiддала своє життя.

Трагічні сторінки історії

21 липня 2007-го року виповнилося 100 лiт з дня народження славетної киянки, видатної української поетеси та громадської дiячки Олени Телiги. Автори публiкацiї - науковi працiвники Держархiву м. Києва розшукали цiкавi документи про перебування Олени у нашому мiстi. Пропонуємо увазi читачiв лише невелику частину їхнiх дослiджень.

Олена Телiга-Шовгенова (таким було її дiвоче прiзвище), вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч українськоi культури, народилася в iнтелiгентнiй напiвбiлоруськiй - напiвукраїнськiй родинi. Мати її була дочкою православного священника. Батько Iван Опанасович знаним фахiвцем, гiдротехнiком-практиком: працював на головних водних артерiях - Москвi-рiцi, Волзi, Клязьмi, Сiверському Донцi, був одним iз авторiв проекту зрошення 500 тис.десятин Голодного Степу поблизу Ташкента.

1918 року родина мешкає у Києвi. Змалечку вабила Олену природа мiста, його сади та парки. Цвiтiння дерев зачаровувало дiвчину i можливо саме природа пробудила у неї поетичну уяву. Зазначимо, що i молодший iз синiв Iвана Опанасовича став росiйським поетом. У Києвi Олена вчить у жiночiй гiмназiї Дучинської українську мову поряд з росiйською, нiмецькою, французькою. Вона вивчає й такi дисциплiни, як Закон Божий, росiйську граматику, iсторiю, арифметику, географiю, чистопис, малювання та креслення; ми вiднайшли оцiнки юної Олени тих рокiв. Треба сказати, що вчилася вона посередньо. Незабаром влада згортає приватну освiту: всi дiти повиннi навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є вiдомостi, що Олена потрапляє саме до такої.

...1921 року починається голод. Iван Опанасович розумiє, що тим, хто вiдвiдував рiзнi країни, пiд час пошукiв шпигунiв та iмперiалiстичних агентiв буде несолодко... Обирає для себе Чехiю i зникає з Києва. Архiвнi матерiали свiдчать, що навеснi 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергieм вирушили з мiста до Подебрада у Чехiю, де на той час ректором Української господарської академiї був її чоловiк. Саме в Чехiї Олена спочатку отримує "матуру" - атестат, а потiм закiнчує iсторико-фiлологiчне вiддiлення Українського педiнституту в Празi.

Тут вона знайомиться зi своїм вiрним другом, з яким i пiде на розстрiл - з Михайлом Телiгою. Саме тодi, пiсля гучного весiлля, вона i стає Оленою Телiгою. В Чехii вiдбувається її становлення як поетки, публiциста-лiтературознавця.

З 1929-го, коли у Варшавi померла її мати, Олена Телiга жила у Польщi. Тодi ж настали злигоднi та нестатки. Є вiдомостi, що їй доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре i навiть манекенницею, але потiм вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. Проте, якесь нездоланне тяжiння до Києва жило в її душi постiйно.

Трагiчний Київ чекав її, i коли почалася Друга свiтова вiйна, не зважаюючи на небезпеку, вона вирушила разом iз Уласом Самчуком i кiлькома друзями до мiста своєї юностi. 22 жовтня 1941 р. на автомашинi через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом i щемить її серце поблизу КПI i тих мiсць, якi вона колись залишила. У Києвi Олена Телiга органiзовує Спiлку українських письменникiв, вiдкриває пункт харчування для своїх соратникiв, спiвпрацює з редакцiєю Українського слова Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявськiй вулицi, видає тижневик лiтератури i мистецтва "Лiтаври".

У своєму останньому листi вона напише: "...ми йшли вчора ввечерi коло заснiженого унiверситету, самi бiлi i замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного примiщення Спiлки до холодного дому... Але за цим снiгом i вiтрами вiдчувається вже яскраве сонце i зелена весна".

Зi слiв очевидцiв дiзнаeмось, що жила О.Телiга в Києвi "в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсi. Вiкна з усiх кiмнат виходили на подвiр'я. Господинею була похилого вiку бабуся... На двох стiнах - суцiльнi картини, портрети й iкони. Дуже багато словникiв - українських, росiйських, чеських..."

Пiсля арешту редакцiї "Українського слова" О.Телiга не брала до уваги постанов нiмецькоi влади. Iгнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. На що сподiвалася вона? "Лiтаври" заборонили, 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзi її попереджали, що гестапо готує засiдку на вул. Трьохсвятительськiй, де розмiщувалася Спiлка. Але вона знала на що iде, тiкати не збиралася. У приватнiй розмовi з М.Михалевичем вперто пiдкреслила : "Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду! Не можу..."

lЦе був її свiдомий вибiр, це був її шлях, який вона гiдно пройшла до останнього подиху. Олена пiшла на стовiдсоткову загибель, з нею пiшов i її Михайло. Пiд час арешту вiн назвався письменником, щоб бути разом з нею. У київському гестапо О.Телiга перебувала у камерi N34. Тодi ж вiдбулася її зустрiч iз сестрою Лесi Українки, з якою обмовились кiлькома фразами. На сiрiм гестапiвськiм мурi залишила вона свiй останнiй автограф: вгорi намальовано тризуб i напис: "Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга". За даними iсторикiв, 22 лютого 1942 р. українська письменниця-патрiотка наклала на себе руки, і тіло її було скинуто в Дніпро, разом з розстріляними чоловiком та соратниками.

Нiби передчуваючи долю, колись вона пророче написала:

I в павутиннi перехресних барв,

Я палко мрiю до самого рання,

Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

За публiкацiями в газетi "Київ Шевченкiвський", серпень 1997 р.

Дуже мало ми знаємо про неї, випiрнувши з тих рокiв, коли пiд темною завiсою вiд народу приховувалося багато iмен його героїв. Почитаємо ж, що писали про неї тi, хто її знав добре. Звернемося до збiрника "Олена Телiга" виданого 1977 року Українським Золотим Хрестом в Америцi, а 1992 року перевиданого видавництвом ім. О. Теліги фундацiї iм. О. Ольжича (+).

"Вона стала одною з чи не найбiльших постатей, якi започаткували нову добу в життi українського народу. Пiсля Лесi Українки Олена Телiга найбiльша жiноча постать в українськiй лiтературi. Своiм творчим життям i героїчною смертю вона стала новим символом невмирущостi українськоi нацiї.

Як тип нової жiнки-героїнi, вона не замкнулася у рамки великої поетеси, але рiвночасно зi своєю творчiстю, стала в ряди українського полiтично-революцiйного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу українськоi нацiї. Олена Телiга була i згинула як дiйсний революцiонер в рядах Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв"

Iз вступного слова до збiрки "Олена Телiга"

Маючи можливiсть рятувати своє життя, вона свiдомо пiшла смертi назустрiч, добровiльно вибрала шлях на Голгофу... Чи ж оцiнила українська громадськiсть всю велич цiєї добровiльної жертви? Чи усвiдомила, кого втратила морозної лютневої ночi 1942 року? Чи знаємо, хто зник назавжди в самому розквiтi сил i таланту?

Олена Звичайна, "Гаряча смерть"

"Перед роками, не знаючи особисто Олени Телiги i натрапляючи на її поезiї, я, зацiкавлена, запитала раз одного знайомого: хто Телiга? Мiй знайомий, який нiби належав до елiти i вважав себе знавцем лiтератури, вiдповiв :

- Як вам сказати? Провiнцiяльна панночка, закохана в берiзки...

Бачучи моe здивування i недовiр'я, додав:

- Ну, вона не вiд того, щоб не пiддаватись дiянню добрих впливiв...

Обурююче!

Я запитала знайому письменницю:

- Хто Телiга?

Менi вiдповiли:

- Досить амбiтна особа. Iнодi уявляє себе пiфieю. В її поезii можна прослiдити впливи... - далi я нарочито не дочула.

Я запитала юнакiв-революцiонерiв:

- Хто Олена Телiга?

I вони в один голос вiдповiли:

- Вона прекрасна!"

Це пише Оксана Лятуринська у статтi "Поезiї Олени Телiги". А далi вже її власне враження: "Люблю в нiй животворчiсть, чиннiсть, вiдвагу, щедрiсть. Жити, жити й не мiняти життя за мiдяки. Роздавати усмiхи, розсипати усмiхи, розсипати перли. Як крилата Нiке, поривати за собою...

Це не пустi слова, iй були вiдкритi iстини, що й тепер не даються до сприймання многим. Це штовхало пливти "крiзь темнi води й полум'янi межi".

"Чи дiйсно вже немає цiєї барвистої постатi, великої доньки свого народу, й передусiм - великої поетки, яка свою поезiю органiчно пов'язала з чинною боротьбою за долю свого народу й умiла, як мало з її сучасникiв, в поезiї не зрадити революцiю, а в революцiї - поезiю; її поетичне слово не лише вело iнших, але й вело її несхибними дорогами аж до самої смерти."

Iрина Падох, "Остання постанова Олени Телiги"

"Оригiнальна в образах та iдеях, цiлiсна як рiдко хто iнший, елегантна у формi своiх вiршiв, елегантна у своiй статурi "прудконогої Дiяни" ("кругом панi" - казав Шевченко), горда в наставленнi до життя, вона лишила нам взiр справжньої панськоi поезiї в найкращiм значеннi слова, поезiї, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула i згорiла на тяжкiм та сiрiм, потiм криваво-червонiм небi вiйни й революцiї, неначе блискуча звiзда, лишаючи, хоч згасла фiзично, яскраве свiтло по собi, яке палахкотiтиме нащадкам."

Дмитро Донцов, "Поетка вогненних меж"

"Розумна, палка, невтомний борець за свободу України i украiнського слова, талановита поетка, вона мала велику особисту привабливiсть й чисто жiночий чар. ...У нiй бачили нову Лесю Українку. Скромна, дуже проста в поведiнцi, дуже товариська, вона легко здобувала симпатiю."

Н. Павлова, "Невтомний борець за свободу України"

Дуже мало ми знаємо про неї, випiрнувши з тих рокiв, коли пiд темною завiсою вiд народу приховувалося багато iмен його героїв. Почитаємо ж, що писали про неї тi, хто її знав добре. Звернемося до збiрника "Олена Телiга" виданого 1977 року Українським Золотим Хрестом в Америцi, а 1992 року перевиданого видавництвом ім. О. Теліги фундацiї iм. О. Ольжича (+).

"Вона стала одною з чи не найбiльших постатей, якi започаткували нову добу в життi українського народу. Пiсля Лесi Українки Олена Телiга найбiльша жiноча постать в українськiй лiтературi. Своiм творчим життям i героїчною смертю вона стала новим символом невмирущостi українськоi нацiї.

Як тип нової жiнки-героїнi, вона не замкнулася у рамки великої поетеси, але рiвночасно зi своєю творчiстю, стала в ряди українського полiтично-революцiйного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу українськоi нацiї. Олена Телiга була i згинула як дiйсний революцiонер в рядах Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв"

Iз вступного слова до збiрки "Олена Телiга"

Маючи можливiсть рятувати своє життя, вона свiдомо пiшла смертi назустрiч, добровiльно вибрала шлях на Голгофу... Чи ж оцiнила українська громадськiсть всю велич цiєї добровiльної жертви? Чи усвiдомила, кого втратила морозної лютневої ночi 1942 року? Чи знаємо, хто зник назавжди в самому розквiтi сил i таланту?

Олена Звичайна, "Гаряча смерть"

"Перед роками, не знаючи особисто Олени Телiги i натрапляючи на її поезiї, я, зацiкавлена, запитала раз одного знайомого: хто Телiга? Мiй знайомий, який нiби належав до елiти i вважав себе знавцем лiтератури, вiдповiв :

- Як вам сказати? Провiнцiяльна панночка, закохана в берiзки...

Бачучи моe здивування i недовiр'я, додав:

- Ну, вона не вiд того, щоб не пiддаватись дiянню добрих впливiв...

Обурююче!

Я запитала знайому письменницю:

- Хто Телiга?

Менi вiдповiли:

- Досить амбiтна особа. Iнодi уявляє себе пiфieю. В її поезii можна прослiдити впливи... - далi я нарочито не дочула.

Я запитала юнакiв-революцiонерiв:

- Хто Олена Телiга?

I вони в один голос вiдповiли:

- Вона прекрасна!"

Це пише Оксана Лятуринська у статтi "Поезiї Олени Телiги". А далi вже її власне враження: "Люблю в нiй животворчiсть, чиннiсть, вiдвагу, щедрiсть. Жити, жити й не мiняти життя за мiдяки. Роздавати усмiхи, розсипати усмiхи, розсипати перли. Як крилата Нiке, поривати за собою...

Це не пустi слова, iй були вiдкритi iстини, що й тепер не даються до сприймання многим. Це штовхало пливти "крiзь темнi води й полум'янi межi".

"Чи дiйсно вже немає цiєї барвистої постатi, великої доньки свого народу, й передусiм - великої поетки, яка свою поезiю органiчно пов'язала з чинною боротьбою за долю свого народу й умiла, як мало з її сучасникiв, в поезiї не зрадити революцiю, а в революцiї - поезiю; її поетичне слово не лише вело iнших, але й вело її несхибними дорогами аж до самої смерти."

Iрина Падох, "Остання постанова Олени Телiги"

"Оригiнальна в образах та iдеях, цiлiсна як рiдко хто iнший, елегантна у формi своiх вiршiв, елегантна у своiй статурi "прудконогої Дiяни" ("кругом панi" - казав Шевченко), горда в наставленнi до життя, вона лишила нам взiр справжньої панськоi поезiї в найкращiм значеннi слова, поезiї, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула i згорiла на тяжкiм та сiрiм, потiм криваво-червонiм небi вiйни й революцiї, неначе блискуча звiзда, лишаючи, хоч згасла фiзично, яскраве свiтло по собi, яке палахкотiтиме нащадкам."

Дмитро Донцов, "Поетка вогненних меж"

"Розумна, палка, невтомний борець за свободу України i украiнського слова, талановита поетка, вона мала велику особисту привабливiсть й чисто жiночий чар. ...У нiй бачили нову Лесю Українку. Скромна, дуже проста в поведiнцi, дуже товариська, вона легко здобувала симпатiю."

Н. Павлова, "Невтомний борець за свободу України"

Олена Теліга -- пані в капелюшку

«… В хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу»

О. Теліга

Справжнє ім'я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)

Народилася 21 липня 1907 року (за іншими даними -- 8 липня 1906) в Іллінському, неподалік від Москви (Петербург як місце народження поетки -- містифікація)

Освіта: історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі

Діяльність: поетеса, редактор, літературний критик, громадський діяч

Літературне об'єднання: «Празька школа»

Збірки: «Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; «Олена Теліга», 1977 (всі видані посмертно).

Сімейний стан: одружена, чоловік -- Михайло Теліга, музикант (бандурист) Політичні погляди: антикомуністичні, відстоювала ідею незалежності України

Смерть: у лютому 1942 року розстріляна у Бабиному Яру разом із чоловіком і соратниками

Що заважає відомій українській поетесі, чиї твори вважаються «класикою», а сама вона -- зразковим борцем за незалежність, котрий віддав життя за ідею, підробляти, скажімо, манекенницею? Або танцювати під бандуру в кабаре? В принципі, якщо Олені Телізі щось і заважало, вона не скаржилась. І, якщо вірити спогадам її знайомих, була дамою веселою і трохи ексцентричною.

Чомусь говорячи про неї, більшість біографів та літературознавців роблять акцент на смерті поетеси: «Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга». Проте не можна сказати, що смерть була найяскравішим фактом її біографії.

Петербуржанка Лєночка Шовгенова

Допоки дочка інженера Івана Шовгенова Лєна стала, власне, тією самою Оленою Телігою -- письменницею і громадською діячкою, пройшло досить багато часу. Спочатку дівчина мало кому показувала свої вірші, до яких тоді не ставилась серйозно, адже поетом у сім'ї вважався брат Олени Сергій, відомий під псевдонімом Налянч (перша половина дівочого прізвища матері). Та й писала Олена свої тодішні твори російською мовою, яку вважала рідною. У школі навчалась посередньо. В товаристві привертала увагу природним шармом (колись за це її порівнюватимуть із актрисою Гретою Гарбо) та манерою бесіди. «Інші жінки майже завжди її критикували, а нецікавих жінок інші жінки не критикують», -- зауважував у спогадах Станіслав Гординський.

«Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча,- згадувала Галина Лащенко, українська емігрантка, що близько спілкувалась із Шовгеновими під час перебування в Подєбрадах. -- Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, -- вибухово».

Олена Теліга

Оця її здатність -- раптово перейматися якоюсь ідеєю та запалювати нею інших -- і зіграла вирішальну роль у подальшій біографії Олени.

«Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка, -- розповідала потім вона Уласові Самчуку. -- Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов'янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Історія про те, як Олена Шовгенова публічно висміяла на вечірці емігрантів-українофобів, стала притчею і закінчувалась здебільшого словами: «І з того часу вона розмовляла виключно українською». Тут біографи трохи перебільшують, забуваючи врахувати той факт, що українська-то була для поетеси іноземною мовою. Яку вона, одначе, опановувала завзято і старанно. Це, в принципі, дивиною не здавалось. «Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови, -- писала Наталія Лівицька-Холодна, поетеса і Оленина подруга. -- Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».

В полоні ідей

Уроки української від кубанця бандуриста не пройшли дарма. «Любов свобідна, Михайлику», -- писала Олена в листі до коханого, однак незабаром пішли чутки про їхнє майбутнє весілля. Святкування було пишним: знайомі і напівзнайомі гості, православна церемонія… Довелося, щоправда, відмовитись від весільної подорожі (фінансову підтримку надавав батько нареченої Іван, чиї ресурси були далеко не безмежні).

Одруження пішло на користь і Михайлові Телізі. Він заховався в тінь своєї дружини, що з часом стає дедалі популярнішою, як равлик у мушлю. Олена друкує свої поезії і критичні статті в часописах, свариться із карикатуристами, що (який жах!) посміли пожартувати з неї, активно листується із письменниками-емігрантами з України, готує до видання свою першу збірку…

Олена і Михайло

Пройшли часи, коли для допомоги хворій матері Теліга то виступала в кабаре, то демонструвала нові моделі одягу. Коли друзі поетки потай відправили її вірші редакторові «Вісника», які пізніше були надруковані, Михайло втратив будь-які ознаки власної автономності. Його тепер знали як Олениного чоловіка. В цьому статусі Михайло пізніше й приїде до Києва на дружинине прохання, щоб супроводити її в останню путь.

«Вона померла за ідею, її чоловік -- за неї», -- скажуть потім друзі поетки.

Творчу спадщину Олени Теліги тепер порівнюють то зі здобутками Срібного віку, то із українськими літературними традиціями Лесі Українки та Івана Франка. Вчені й досі сперечаються, що саме зі згаданих чинників найбільше вплинуло на світогляд Теліги. Захоплення ідеєю українського суверенітету переповнювало пані Олену, як і більшість її колег- «пражан», навіть не так сама ідея державності, як процес боротьби за державність.

Письменниця нелегально перебралась до Києва, жила на конспіративних квартирах, займалась напівпідпільною видавничою діяльністю.

Ідею фашизму, що її спочатку Теліга розглядала як один із шляхів розвитку держави, було пізніше відкинуто. Поетка розуміла: те, що так прекрасно й світло звучить у теорії, часом виявляється смертельно небезпечним на практиці. Про можливий арешт Олену попередили. Було абсолютно ясно, що раз упіймавши, окупанти не відпустять її. «Коли мене заарештують, і я загину, то знайте, що сповнила свій обов'язок до кінця і скажіть про це іншим», -- сказала Теліга колегам у Спілці письменників.

Достеменно невідомо, коли відбувся розстріл і де конкретно поховані митці. Країна Рад забула про «пражан». Ні слова про Олену Телігу не сказано в Українській радянській енциклопедії, що виходила під редакцією Миколи Бажана. Практично всі збірки віршів Олени вийшли посмертно, за кордоном і вже у незалежній Україні.

Лишились тільки листи, опубліковані спогади друзів і знайомих. На світлинах, зроблених у різний час, видно: Олена зовні майже не змінювалась. Була висока і тонка, у неодмінному капелюшку.

Так жила і такою ж пішла на розстріл Олена Теліга.

«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»

«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»

«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната -- кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами -- їй тоді було вже понад тридцять, -- вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов'язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»

«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав'янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»

Олена Теліга про…

… дитинство:

«Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду. Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть за водою. І так дитина вчиться жорстокості, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті».

… любов:

«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір'я. А я вам вірю безмежно. З листа Михайлові Телізі

… гендерне питання:

«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу „сонної весталки“, „простої земної мадонни“. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору -- в перерві». «Якими нас прагнете?», 1935

«Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». «Сліпа вулиця. Огляд жіночої преси», 1938

… творчість:

«Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати образ, а лише передати настрій». З листа Д. Донцову

«Книжка -- духовна зброя -- сміливо стає поруч залізної зброї. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку духовною зброєю, мусимо пам'ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвідчених руках вона може скалічити, а то й знищити не ворога, а її власника». «Книжка -- духовна зброя», 1941

Олена Теліга

Надпис у київській в'язниці гестапо: "Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга". Зверху - намальований тризуб...

У нашій історії немало яскравих жінок. Але мало в кого така біографія. Найсильніший із віршів Теліги -- це життя її самої.

Очі в неї були зелені. А голос -- альт. Такий голос у поєднанні з такими очима -- вибухова суміш. На світі ще є мужчини, колись закохані в неї. Ці 90-літні діди досі гордо згадують ту пригоду своєї юності. А вони ж тоді були на добрих десять літ молодші за неї!

Тепер її вивчають у школі.

Олена народилася під Москвою, де служив батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів. Далі жили в Петербурзі. Хрещена мати Олени -- російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Отже, родина належала російській культурі.

1918 року вони переїхали до Києва, де батько завідував департаментом водних шляхів уряду УНР, викладав у Політехнічному інституті. Там і жили -- в парку на Брест-Литовському проспекті. В еміграції батько став ректором ”петлюрівської” Української Господарчої Академії в Чехії. Олена й там почувалася петербурзькою панночкою, бувала серед білоемігрантів. Якось при ній хтось згадав про ”собачій украінскій язик”. Вона сказала: ”Ви хам! Я вас більше не знаю!”. І відтоді перейшла на українську мову. Полюбила батькового студента Михайла Телігу, колишнього сотника армії УНР, родом з Кубані.

Вони побралися, виїхали до Польщі, де жили в казковій бідності. Він був землеміром, вона іноді підробляла моделькою й писала вірші.

Після вбивства Коновальця 1938 року ОУН розкололася на бандерівців і мельниківців. Теліга обрала останніх, бо бандерівці не довіряли поетам.

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал ”Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.

Лишилося чотири десятки віршів, серед них ”Поворот”. У ньому Теліга, за 10 літ до того, передбачила свою загибель. У неї була натура Кармен. А Кармен -- це азартний флірт зі смертю.

Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин -- навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї, з підписом: ”А за мною молодою ходять хлопці чередою!”. Вона сердилась -- не за ”череду хлопців”, а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона носить капелюшок як справжня варшав'янка! А щодо мужчин, то згадаймо тих, ким була заворожена вона.

Першу любов 15-річна Лєна Шовгенова пережила в Києві. Далі -- Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля: ”Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого? Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”.

Пізніше з'явився Дмитро Донцов, старший за неї на 23 роки. Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов -- ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате, як у Леніна. Вірші Теліги вперше опубліковано у ”Вістнику” вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш ”Подорожній”, присвячений нібито Донцову. Цей вірш тепер проходять у школі.

Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова: ”Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання? життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання”?

Чому саме -- вона і Донцов?

Поет Євген Маланюк казав про Телігу, що вона хотіла від життя радості в королівському значенні цього слова. Коли вона свого часу, в Празі, ”вибрала” для себе Україну -- то був саме королівський вибір: моя земля, я хочу її любити! Але як її здобути?

І ось -- Донцов, який зумів це сформулювати. Формула була варта її любові. Але те, що Донцов сформулював словами, Теліга зробила в житті. Вона повернулась в Україну -- у найгірший для повернення час.

Це був смертельний флірт з долею. Той самий Маланюк, колишній офіцер армії УНР, умовляв Олену не їхати. Казав: люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть. Та вона таки поїхала до міста своєї першої любові.

У липні 1941-го Олена, разом з письменником Уласом Самчуком, таємно од німців, перейшла вбрід Сян. Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі -- сама. 17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові: ”Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам'ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю”. Михайло приїде до неї в Київ -- трохи згодом.

Улас Самчук був одним із багатьох, зачарованих Оленою. Вони удвох перебродили Сян -- ця мимовільна інтимність зблизила їх, і Самчук не забув цього. Він усе життя страждав, що не зміг врятувати її. У нього в Києві була наречена, Таня. Таня й Олена ждали, що Самчук вивезе їх з міста. У Самчука був старий ”фіат”. Він ламався щоразу, як виїжджав на київську дорогу. Потім здох зовсім. А в Рівному служив німець Ганс Кох. Він безнадійно любив одну нашу дівчину. Вона сказала: ”Як привезеш із Києва тих двох дівчат -- я подумаю!”. Кох поїхав. Скоро повернувся з Танею -- без Олени.

Що там сталось? Українці в Києві набридли німцям, і вони добивали тут тих, кого не добили більшовики. А поети, які вчора славили Сталіна, носили до Теліги вірші про Гітлера. Вона викидала це в кошик. Хтось доніс. Тікати в останню мить вона відмовилась: я не можу писати вірші про одне, а чинити інше. Німці арештували всіх у Спілці. Потім відпустили тих, хто не належав до Спілки. Михайло Теліга, колишній сотник, бандурист і землемір, до Спілки не належав. Але залишився й був розстріляний разом з Оленою.

А Донцов жив довго -- аж до 1973 року.

“це, можливо, була одна мить”

У її сім`ї спілкувалися російською. Брати Лев і Сергій були зациклені на політиці великодержавності. Останнього вважали відомим російським поетом. Очевидно, й перебування в Києві суттєво не змінило Олениного сприйняття національних ідеалів. “Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Києва до Польщі, - розповідала Олена Уласові Самчуку. - Ніч, дощ… Мені п`ятнадцять років… Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність… Така собі Богом дана Русь”.

Та Оленине сприймання українського кардинально зміниться після однієї вечірки у середовищі …ненависників України. “Сталося це дуже несподівано й дуже швидко. Це, можливо, була одна мить, - згадувала вона, розмовляючи з редактором “Волині” та автором однойменного роману. - Це було на великому балу в залах Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь добродійний комітет під патронатом Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописня”… Всі з того реготали…У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”.

Відтоді вона спілкуватиметься лише рідною. А в когорті найближчих ідейно будуть і Дмитро Донцов, й Олег Ольжич, і Євген Маланюк. Із Михайлом Телігою, з яким стане на рушник, єднатиме не лише інтим, але й переконання.

Письменник Борис Рогоза констатуватиме: ”У Чехії знайомиться з українським козаком, бандуристом Михайлом Телігою. Тоді вже вона й стає - після гучного весілля - Оленою Телігою”.

Їм вестиметься нелегко. Михайло зароблятиме після 1929-го працею інженера-землевпорядника у Желязній-Жондові (Польща). Коли в дружини не було можливості вчителювати, співала під акомпанемент чоловікової бандури у ресторанах і кабаре. За версією згадуваного Аркадія Горняткевича, Олені доводилося пробувати себе й у ролі манекенниці, аби отримати якийсь гріш. Звертаючись до чоловіка, вона зазиратиме в прийдешнє: “Не цвітуть на вікні герані - сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів майбутніх”.

І все-таки їх єднало з Михайлом велике почуття. За чотири місяці до завершення свого земного шляху Олена напише чоловікові: “Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!.. Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, що ти не їдеш зі мною… Рушай, рідний!” (Рівне, 17 серпня 1941 року). І він приїде. А коли заарештовуватимуть письменників на Трьохсвятительській, і сам назветься літератором. І піде в останню путь разом із дружиною, яка на стіні камери №34 залишить свій останній автограф: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.

“Хоч їхнє подружнє життя, можливо, не було достатньо щасливим, - констатував Аркадій Горняткевич, - але Теліга залишився вірним своїй дружині аж до її смерті”.

Олена Теліга познайомилася з Олегом Штулем у Варшаві. Вона вчителюватиме, він студіюватиме філософію. “Оригінальна в образах та ідеях, цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі “прудконогої Діяни”, як казав Дмитро Донцов, вона не могла не сподобатися Олегові. Очевидно, їхні стосунки були настільки щирими, що він запрошує Олену на Волинь, у Заліси, де проживали батьки (це село неподалік містечка Заболоття). Тамтешню православну парафію очолював отець Данило Штуль.

Доктор філології, професор Іван Денисюк, уродженець Залісів, був свідком перебування в цьому селі Олени Теліги. “У 1938 році мені було чотирнадцять, - згадує вчений. - Олену Телігу я бачив неодноразово й досить добре запам`ятав… Щось непереможно тягло дивитися на неї, вдивлятися в її обличчя. На обличчі була вона не вродлива, але досить висока й струнка. Одягнена в елегантний бежевий плащ… Капелюшок, як тепер мені здається, бронзової барви. Але та її постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу і чару. Якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний. Інколи бачив їх учотирьох - її, Антоніну Штуль (дружина отця Данила. - В.В.), Олега й Василя (молодшого брата, який згодом працюватиме в Самчуковій “Волині”. - В.В.). Пані в капелюшку - неначе королева”.

Навіть за зовнішніми ознаками в них було немало спільного. Про Олега Штуля згадуватиме поетеса Марта Калиновська: “Такий погляд його синіх очей, які завжди світилися усмішкою”. Нашому землякові судиться пройти і бути поряд з Тарасом Бульбою-Боровцем, і пройти крізь пекло концтабору. Про силу почуттів до Олени свідчить і факт, на якому акцентує увагу Василь Михальчук, дослідник життєпису Штуля-Ждановича: “Він ніби під силою магнітного притягання прямуватиме (1941 року. - В.В.) разом із Телігою, Ольжичем та іншими до Києва”. Так, головним мотивом у цій ситуації могли бути політичні орієнтири. Але звернімося безпосередньо до поезії Олени Теліги: “Коли приходиш ніжний і шумкий, і дзвоном слів перетинаєш спокій, мені здається - весняних потоків пливуть бурхливі і ясні струмки… Так радісно тримать твої долоні у цій кімнаті, де в низькім поклоні схилились айстри на овальний стіл” (“Напередодні”). У присвяті - лаконічне (і промовисте!) : Олегові Ш. Своєю чергою, переконує професор Іван Денисюк, “Олег Штуль обожнював пані Олену”.

У Києві вони мешкатимуть в одній квартирі - Олена, Михайло, Олег… Та Штулеві вдасться уникнути арешту й розстрілу. Згодом він присвятить поетесі нарис “На зов Києва”, а його дружина Катерина Кобилко, з якою візьме шлюб 1945-го, присвятить Олені Телізі п`єсу “Поворот”. Олег Штуль-Жданович, не вникаючи в деталі, зізнається, як нелегко жити спогадами йому, людині, “для якої Олена Теліга була цілим світом - блискучим, високим, сонячним, як мрія”.

Вірші

ЖИТТЯ

Василеві Куриленкові

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,

І жах ночей, що покривають плач,

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?

Заквітли квіти? Зараз чи давно?

О, як байдуже все, коли душа зім'ята,

Сліпа, безкрила, сунеться на дно…

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!

Греби скоріше і пливи, пливи!

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним: "Живи!"

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, як нитка провідна,

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!

Його пізнавши глибоко, до дна!

***

ЛИСТ

Л.Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

А в мене світло і вікно наростіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя -- холодний світлий став

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки -- спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні -- безжурні юнаки

Вбігають швидко, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин --

Ясне вино на золотавім лезі

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув залека листа

І кличе десь -- без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук…

Для тебе ж захід -- завжди тільки захід!

Чергують ночі -- чорні і ясні --

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів --

Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть -- не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів --

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі --

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

***

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -

Без металевих слів і без зідхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

***

БЕЗСМЕРТНЕ Упало світло ліхтарів

На день конаючий і тихий,

Та перед смертю він зустрів

Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув

Той сміх, як переможну силу,

Як перенесену свічу

За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,

Пішла серединою вулиць

І очі зустрічні, ясні,

Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,

Мов світло не своєї брами,

Бо чула: ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами.

***

Махнуть рукою! Розiллять вино! Махнуть рукою! Розiллять вино!

Хай крикне хтось -- хай буде завiрюха, --

Ах, як я хочу вiднайти вiкно

У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить

Чиєсь обличчя -- вперте i смiливе,

Щоб знов життя -- надовго чи на мить --

Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,

Переплеснувся найсвiтлiшим плином,

Де очi iнших, очi ворогiв

Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости

Така дитинна й божевiльна мрiя:

Що задля мене хтось зумiє йти

Крiзь всi зневаги -- так, як я умiю!

***

Не треба слів. Хай буде тільки діло "Не треба слів. Хай буде тільки діло.

Його роби -- спокійний і суворий,

Душі не плутай у горіння тіла,

Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".

Але для мене -- у святім союзі

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,

І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце -- в хуртовині сніжній,

Купати душу -- у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Фотоальбом Олени Теліги

теліга поетеса вірш

Олена Шовгенова. Подєбради, поч. 1920-х рр.

Олена Шовгенова. Подєбради, 1920-ті рр.

Олена Шовгенова (Теліга). Подєбради, сер. 1920-х рр.

Олена Теліга. Подєбради, 1927-1928 рр.

Олена і Михайло Теліги. Подєбради, 14.02.1928 р.

Василь Куриленко, Михайло Теліга, Олена Теліга, професор УГА Леонід Грабина. Подєбради, 1927-1928 рр.

Олена Теліга і Зоя Равич-Маланюк. Подєбради, 15.09.1929 р.

Олена і Михайло Теліги. Варшава, поч. 1930-х рр.

Олена Теліга. Желязна Жондова, 5.05.1932 р.

На звороті: "Величний Мум терпить експерименти початкуючого фото-мужа".

Олена і Михайло Теліги. Варшава, 1932 р.

Олена та Михайло Теліги. Желязна Жондова, літо 1933 р.

Олена Теліга. 1936 р.

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 р.

Встановлення дерев'яного хреста в Бабиному Яру на місці розстрілу гестапівцями Олени Теліги, її чоловіка Михайла Теліги, членів Спілки українських письменників та співробітників газети "Українське слово". 21.02.1992 р.

Размещено на www.allbest.

...