Теоретико-естетичні погляди Ф. Прокоповича та їх вплив на українське літературознавство ХVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра літературної творчості, теорії літератури та компаративістики

Реферат

Теоретико-естетичні погляди Ф. Прокоповича та їх вплив на українське літературознавство ХVIII ст.

Студентки І курсу магістратури

спеціальності «літературна творчість,

українська мова та література»

Ус Юлії

Київ - 2012

Спадщина вітчизняного релігійного діяча Феофана Прокоповича (1681-1736) - представника і, водночас, реформатора києво-могилянських мистецьких традицій - справедливо вважається чи не найяскравішим прикладом носія нових літературних тенденцій, зокрема, тенденцій у сфері проповідництва. Естетичні ідеї Ф. Прокопович розвивав, головним чином, у курсах поетики, риторики, логіки, фізики тощо, а також безпосередньо в своїх літературних творах. Цей релігійно-культурний діяч засвоїв і творчо переосмислив естетичні здобутки античності, Відродження, раціоналізму XVII ст. і на їх основі зробив чималий внесок у розвиток вітчизняної естетичної думки. Як теоретик і як письменник, він добре розумів суспільне значення мистецтва як засобу активної пропаганди ідей Просвітництва, морального виховання людей, критики неуцтва та обскурантизму, ворогів нововведень Петра І.

Прокопович тлумачить мистецтво широко, передусім як вмілість, майстерність, винахідливість, досконале ремесло. Мистецтво пов'язується зі здатністю митців надавати предметам нову якість на основі їх природних властивостей. Тому важливим для створення штучних предметів є знання правил математики. У різних сферах людської діяльності мистецтво, з цього погляду, виступає як певний вищий рівень майстерності, досконалого створення не тільки предметів естетичного споживання, а й будь-яких речей. Водночас до мистецтва він включає не лише письменство, живопис, архітектуру, а й навіть граматику та логіку.

У Ф. Прокоповича залишалося нерозв'язаним питання про співвідношення мистецтва в широкому значенні як високої майстерності і як особливої естетичної діяльності. Він недооцінює силу естетичного впливу творів мистецтва на людину порівняно з творами природи. Розглянуті естетичні ідеї Прокоповича висловлюються у зв'язку з розв'язанням проблем гносеології та логіки. Основна ж естетична концепція викладається в курсах поетики та риторики, представлених працями «Про риторичне мистецтво», «Про поетичне мистецтво» та «Слова і речі повчальні, похвальні и вітальні».

Як і в його попередників по Київській академії, основний зміст «Поетики» Ф. Прокоповича складає вчення про літературні роди і види. Але жоден з авторів поетик XVII -- XVIII ст. не приділив так багато уваги проблемам власне філософії поезії, як Прокопович. Він не раз підкреслював, що сама філософія породжена або виплекана поезією і що, з іншого боку, поети нерідко виконували функцію філософів. У цих питаннях найбільш помітне прагнення Прокоповича вийти за межі рецептивної поетики в галузь власне естетики. Питання, що стосуються поезії як мистецтва, він розглядав вже у вступному розділі. Це дало змогу авторові набагато повніше розкрити загальноестетичні та науково-методологічні проблеми, що й робить поетику Прокоповича надзвичайно вагомою як пам'ятку історії вітчизняної естетичної думки.

Як зазначав радянський дослідник О. Соколов [10, 65], «курс Феофана Прокоповича в цілому є стрункою системою літературно-теоретичних понять, що склалася в результаті самостійного засвоєння традиційного матеріалу». З цим можна погодитися, якщо взяти до уваги не тільки західноєвропейську, а й вітчизняну традицію. Про це ж пише і польський дослідник Р. Лужний [5].

Курси Прокоповича вигідно відзначаються прагненням по-філософськи осмислити ті або інші нормативні положення, практичні настанови поетики. Так, аналізуючи різноманітні пояснення походження поезії, він приходить до висновку, що, «крім тайної щедроти бога, якщо придивитися до природи, саме людські почування, а передусім любов, були її першими творцями» [5]. Це відчутно і в його прагненні історично підійти до розуміння поезії, її родів і видів. При цьому Прокопович постає як мислитель гуманістичного спрямування.

Джерело слави поезії, на думку Прокоповича, полягає в важливості того предмета, яким, звичайно займається поезія. Тому він згідний з положеннями моральної філософії, «яку Арістотель поставив суддею над мистецтвами і науками» [8, 5; 8, 9] і яка не допускає в число муз вірші, що поширюють шкідливі ідеї. Звичайно, ідея зв'язку естетичного почуття з моральними принципами має прогресивне значення, адже поезія таки справді не повинна бути аморальною і повинна сприяти утвердженню морального начала. Оскільки ж поезія повинна приносити не тільки користь повчанням, а й бути джерелом насолоди, то Прокопович визнає можливість розважатися комедією, якщо це не шкодить моралі.

Прагнення зрозуміти природу поезії спонукає автора не лише з'ясовувати її походження, а й розглядати специфіку її предмета й змісту, призначення та суспільних функцій. Виходячи з того , що поезія відображає загальне, Прокопович приходить до висновку, що «перша і найдавніша філософія була поетичною», тобто, що всі ті істини, які вдалось відшукати прадавнім філософам, вони подавали їх «іншим під оболонкою пісень і міфів» [8, 6; 8, 11].

Прокопович поділяє думку Арістотеля, що історичні та філософські твори Емпедокла чи Геродота, навіть викладені віршами, не стануть поетичними здобутками. Визначальною рисою поезії він вважає наявність поетичного вимислу та наслідування, що зумовлює й появу у поезії сюжетної структури (звернення до подробиць), літературної композиції, стилю, і, головне, своєрідного показу дійсності. Якщо історик говорить про події так, як вони відбувалися, то у поета вся розповідь має вигаданий характер і побудована на принципі правдоподібної вірогідності (цим Прокопович стоїть ближче до істинних арістотелівських принципів, ніж середньовічні теоретики поезії). Особлива увага, в поетиці приділяється вимислові. Вимисел може бути двох видів: вимисел самої події чи способу її здійснення. В першому випадку зображується подія, що не відбувалася, а в другому -- дається вигадана інтерпретація того, як відбувалася подія. Причому вимисел події в одному випадку подається як правдоподібний, в іншому -- саме як вимисел.

Поет, зображуючи окремих людей, вигадує різноманітні події, вчинки і переживання, індивідуалізує своїх героїв. Дії поділяються на випадкові, не обов'язкові для особи, і такі, що відповідають природним і соціальним властивостям даної особи. Перші вважаються окремими, другі -- загальними. Своєрідність відображення загального і одиничного в поезії полягає в тому, що, змальовуючи вчинки й властивості окремих осіб, вона розкриває загальні чесноти або вади. Художній образ, відтак, набуває узагальнюючого значення. На думку Прокоповича, кожен вид мистецтва має специфічні Засоби передачі творчого вимислу за принципом вірогідності. «На мою думку, -- пише він, -- творчість поета і живописця взагалі однакова, вони відрізняються лише засобами, бо один передає думки на картині фарбами, другий -- за допомогою образів та віршів на папері. Від цієї спорідненості поезії з живописом і походить, звичайно, відоме прислів'я: поезія є живопис, який говорить, а живопис є німа поезія» [8, 46].

Поряд з вимислом для розуміння естетичних поглядів Прокоповича важливим є поняття наслідування, яке розробляється в його поетиці і риториці. Процес творення при цьому розглядається як наслідування події чи предмета, образ чи подоба яких відтворюється поетом за принципом необхідності або ймовірності. Вимисел і наслідування, таким чином, є найважливішими засобами відтворення дійсності.

Урівнюючи поняття наслідування і художнього вимислу, Прокопович багато в чому збагачує їх новим змістом. Його концепцію поетичного вимислу можна оцінити «як зародок, з якого з бігом часу виросло вчення про поезію і мистецтво взагалі як специфічну форму відображення дійсності і вчення про художній образ» [10, 446]. З поняттям вимислу пов'язане й уявлення Прокоповича про сутність художнього образу як певного узагальнення у формі конкретного, індивідуального. Слідом за Арістотелем, Прокопович твердить, що поет виходить із загального, завдяки чому поезія ближча до філософії, ніж історія.

Головна функція поезії, за Прокоповичем, -- це прославлення героїв з метою виховання читача на їх прикладах. Тому найголовнішими її жанрами визначаються епічна поема та трагедія. Звідси й вимога репрезентативного мистецтва, що бере для себе широку матерію і відповідну прикрашеність та експресивну піднесеність стилю.

Наголошуючи на відмінності предмета поезії і предмета ораторського мистецтва, Прокопович підкреслює, що прагнення до однієї насолоди так само шкідливе для справжньої поезії як і прагнення тільки до користі, позбавленої насолоди. За часів Прокоповича ще зберігався старий розподіл мистецтв, згідно з яким провідне місце посідало красномовство, ораторська проза. Тому у теоретичній спадщині Прокоповича важливе місце посідає риторика, викладанню якої у Києво-Могилянській академії надавалося важливого значення. До речі, не існувало тоді й чіткого поділу сфер науки і. мистецтва, і до мистецтв відносились як мистецтва (музика), науки про мистецтво (риторика, поетика), так і власне науки (логіка, астрономія, арифметика тощо). Що ж до, риторики, то вона у ті віки розглядалася як універсальна наука про слово взагалі. Але як наука про словесне, вираження і про способи переконання за допомогою слова в умовах, коли уявлення про поезію пов'язувалось з вимислом, а про прозу -- з реальними явищами, риторика регламентувала і власне ораторське (світське і церковне) красномовство, і філософську та історичну прозу. Як і в риторичних посібниках попередників по Академії, у лекційному курсі Прокоповича є слушні вказівки для характеристики літературної ерудиції та світогляду автора, його соціально-політичних, філософських і зокрема естетичних поглядів. Хоча не всі з десяти книг риторичного курсу Прокоповича однаково цінні як історико-естетичне 68 джерело, та в них сформульовані естетичні положення, які сприяли дальшому розвиткові понять і категорій естетики.

В центрі уваги київського професора риторики, у повній згоді з традицією, знаходяться такі питання: про риторичну матерію, її особливості; про композицію, або розподіл; про словесне вираження; про запам'ятовування та виголошення. Майже завжди центральною частиною курсів риторики була розробка способів словесного виразу, метою якого є досягнення ясності, точності, відповідності предметові і красі. Що ж до Прокоповича, то він деталізує свій риторичний курс і після вчення про розподіл розглядає стиль, способи збудження душевних почуттів, методи писання історичних творів та листів, судові та дорадчі промови та їхні різні вади. Принагідно зауважимо, що церковне красномовство розглядається майже останнім (перед міркуваннями про запам'ятовування і виголошування промов).

Риторику Прокопович вважає царицею мистецтв. Визначаючи предмет риторики і подаючи її визначення різних авторів -- Арістотеля, Платона, Ціцерона, Квінтіліана та інших, Прокопович приходить до висновку, що найточнішим із них є визначення риторики як вміння добре говорити. Позбавлена специфічного предмета, риторика охоплює всі речі, які цікавлять людину і можуть бути предметом інших видів мистецтва. І мета риторики полягає в тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова і мови дати відповідь на важливі питання й переконати, що ця відповідь є правильною. Цінність красномовства він бачить в майстерному вираженні думки та почуття про важливі справи, чим воно приносить людині приємність. Поряд з суспільною користю красномовства не менш важлива і його приємність, здатність викликати почуття насолоди у слухачів. Прокопович підкреслює соціально-організаційну та культурно-освітню функції красномовства. Риториці, вважає він, багато чим зобов'язана і «сама дослідниця речей -- філософія», яка без її допомоги «не змогла б вийти на денне світло, і ховалася б у закоморках самої думки» [8, 6 - 7]. У риториці передусім підкреслюється позитивна функція красномовства як під час миру, так і війни, як засобу агітації, згуртування народу, армії тощо. Тому й темами красномовства мають стати передусім питання життя країни і народу. Основну функцію красномовства Прокопович бачить в досягненні певного знання, збудження почуття і взагалі суспільної думки для впливу на неї. Тому оратор, на відміну від історика, ставить своїм завданням не тільки інформувати, а й зворушити слухача. Оратор повинен мати незрівнянно більший від історика арсенал засобів впливу на почуття, тому в риториці відводиться чимало місця характеристиці таких почуттів, як любов, ненависть, радість, сум, страх.

Відомо, що зворушення почуттів людини є однією із функцій мистецтва, абсолютизуючи яку, пізніші автори і пропонували визначити мистецтво як спілкування за допомогою почуттів або як спосіб емоційного зараження. Але, впливаючи на розум слухачів, ораторське мистецтво справді надає вирішального значення збудженню почуттів, тому Прокопович присвячує одну із книг саме їх характеристиці. За часів Феофана естетика як наука все ще перебувала в періоді свого становлення. Центральними категоріями естетичної концепції Прокоповича є вимисел, наслідування та стиль. Кожна з них посідає неоднакове місце в поетиці і риториці. Хоча вимисел і наслідування -- в центрі уваги в поетиці, вони мають істотне значення і для риторики, оскільки є засобом пізнання деяких особливостей красномовства. І Прокопович надає принципового значення ролі вимислу й наслідування у красномовстві, порушуючи у зв'язку з цим чимало актуальних для його часу естетичних проблем. Хоча предметом красномовства є не вигадані, а реальні або мислимо реальні предмети, та вимисел посідає певне місце і в риториці.

Передумов красномовства, згідно з Прокоповичем, є три: природа, мистецтво (тобто талант, освіта) та тренування наслідування. Без природного таланту мистецтво не допоможе, однак і талант без мистецтва не може розвинутися, щоб дати плідні твори, а щоб досягнуте не втратити, необхідно наполегливо тренуватись у наслідуванні.

Вченню про наслідування в «Риториці» відводиться особливе місце. Прокопович спершу повчає, як не варто наслідувати, а вже потім говорить про способи гідного наслідування. Оратор, на його думку, повинен бути добре підготовленим, «перечитувати і істориків, і поетів, і знайомитися з вченнями філософів, і перегортати священні книги, і тлумачити їх та досліджувати закони грецького і римського права...» [8, 37].

Всі дослідники творчості Прокоповича звертають увагу на його полеміку з проповідниками стилю бароко, яких він звинувачує в нестриманості фантазії і у надуживанні домислами і жартами. Заслуговує на увагу його погляд на місце гумору, жартів і дотепів у мистецтві, зокрема ораторстві. Професор підкреслює, що дотеп як несподіваний і неочікуваний, але правдоподібний вислів або приклад здатний викликати здивування. На його думку, об'єктом гумору можуть бути і особа оратора, і слухач, і місце, і час, і відповідна нагода, все, що тільки можуть охопити наші природні здібності, бо «талант жартувати має небагато людей і навіть люди великого розуму не мали цього приємного дару природи» [8, 35]. Важливо, що тут підкреслюється роль саме таланту, а не знання правил складання дотепів і жартів. Тому Прокопович вважає, що свідоме використання засобів мови (фігур, метафор) може лише спрямувати думку, а більш корисним є перечитування дотепів Салюстія, Курція, Тіта Лівія, Таціта, Сенеки, Ціцерона та ін.

Найвищими авторитетами красномовства для Прокоповича є Ціцерон та Иоанн Златоуст. У нього є цікаві оцінки творів визначних античних поетів з погляду їх внеску в мистецтво красномовства, наприклад, Вергілія, Овідія, Горація, Плавта, Теренція, Сенеки та ін. З представників новолатинського красномовства він визнає Ю. Мельхіора, Кипріана (Соарського), Лактанція та ін.

І в риториці, як і в поетиці, Феофан Прокопович критикує схоластичні традиції в словесному мистецтві, спираючись на провідний для класичної риторики принцип відповідності стилю предметові промови. В риторичному курсі Прокоповича він конкретизується у вченні про специфіку видів і жанрів і про стиль.

Маючи стиль за засіб поетичної виразності, Прокопович висуває вимогу його відповідності предметові викладу: звичайному предметові повинні відповідати звичні слова, піднесеному -- високі і т. п. Висуваючи вимогу лаконічності й ясності, Ф. Прокопович осуджує нагромадження синонімів, довгих перифраз, багатьох слів в одному реченні. Він не визнає поезією витвори віршомазів, твердячи, що тільки твори, позначені гідністю вимислу і наслідування в поєднанні з віршовою формою, ? справді поетичними (він називає при цьому твори Т. Таосо, П. Кохановського). На думку Прокоповича, впровадження поетичного стилю в промову є відступом від природності і правдивості промови, незалежно від того, чи стосується це слів, речень або ритму.

Характеристиці різних мовних стилів Феофан Прокопович відводить чимало місця у своєму лекційному курсі. Так, найвищий стиль, на його думку, використовується для опису дуже важливих чи врочистих подій або справ і вимагає широкої, величавої форми слів і речень, ампліфікацій, метафор та алегорій, які почерпнуті з величних речей, численних фігур тощо. Середній стиль придатний для середніх речей, і мова тут -- поміркована. Найнижчий, простий, фамільярний стиль використовується в промовах про буденні справи; хоча форма й найнижча, вона повинна відрізнятись від розмовної мови. Високий стиль -- це стиль церковних та світських ораторів, що трактують про поважні речі, середній -- істориків та панегіристів, найнижчий -- епістолографів. Всі стилі заслуговують однакової похвали, коли вживаються за призначенням, і навіть можуть застосовуватися в одній промові, залежно від того, про що йдеться.

У риториці проявилися не тільки літературно-естетичні погляди Прокоповича, а й його публіцистична пристрасть, прагнення до ясного і цілеспрямованого красномовства, головними ознаками якого він вважає майстерність прикрашання, дотепність, силу, важливість і плинність промов. Дбаючи про красномовство, Прокопович закликає гнати тих, які полюбляють «несмачні безглуздя, приховані думки, вишукані алегорії» і з цих позицій судять про оратора. Він і викриває вади фальшивого красномовства, до яких, в першу чергу, він зараховує «пишномовний, мавп'ячий, дитячий і манірний стилі» [8, 14; 8, 17].

Зразками найгіршого красномовства Прокопович вважає панегіричні промови польського проповідника, єзуїта Т. Млодзяновського. Саме з ними він пов'язує курйозний стиль, який виявляється в потягові до чогось дивного, несподіваного, хизування ерудицією, в намаганні пояснювати що завгодно за допомогою чого завгодно. Критикуючи Млодзяновського, Прокопович спрямовує свій удар проти його послідовників в Києво-Могилянській академії. Справа в тім, що «велеречіє» та «хитрословіє» знайшли було тут прихильників. У листі до Я. Маркевича, датованому 1716 р., Прокопович відзначає, що на початку XVIII століття були в моді «чудернацькі хитросплетіння» та прийоми, що грунтувалися, наприклад, на міркуванні про те, що означають п'ять літер імені «Марія» і на які силкувалися дати поважні відповіді.

Важливою заслугою Ф. Прокоповича є критика стилістичних надмірностей бароко з позицій раціоналізму і розробка на цій основі вчення про стилі. З огляду на розвиток естетично-літературної думки в Росії і на Україні вченню Прокоповича треба відвести важливе місце.

Заслуговують окремої уваги погляди Ф. Прокоповича з питань теорії драматичного мистецтва. В його творах дається визначення художнього характеру і типу в драмі, підкреслюється необхідність розкриття в особистостях загальних чеснот. Теоретичні міркування Прокоповича про драму оцінюються істориками літератури відносно високо. Так, О. Білецький, порівнюючи погляди Прокоповича з тогочасними західноєвропейськими естетично-драматичними теоріями, приходить до висновку, що «концепція Феофана Прокоповича ... підноситься над сучасною їй західноєвропейською теорією драми» [1, 45--46].

Теоретичне розуміння природи драматичної поезії Прокопович реалізує у своїй п'єсі «Владимир» (1705), яка принесла йому найбільшу славу як літераторові. Вона була першою у вітчизняній літературі історичною драмою, зверненою, однак, до сучасності, до часів Петра І. На першому плані в драмі -- боротьба двох начал -- сил реакції, носіями яких є неосвічені, користолюбні жерці, та сил прогресу і просвітництва, які втілює Володимир і його соратники. Цей твір Прокоповича був спрямований проти реакційного духівництва і боярства, тому викликав невдоволення та доноси церковників. Тим більше, що в трагедокомедії гротескно підкреслюються найбільш негативні риси тогочасного духівництва, якими автор наділяє поганських жерців -- Жеривола, Піяра, Курояда. Прокопович протиставляє цим темним і ненажерливим персонажам образ Володимира як представника просвітництва, яке перемагає сили реакції. Таким чином, розкриваючи боротьбу християнства з поганством в Київській Русі, Прокопович водночас виступав як виразник цілком певних політичних тенденцій, як прихильник Петрових реформ.

З точки зору становлення драматичних жанрів та стилю, п'єса Прокоповича належить до жанру трагедокомедії, поєднуючи зображення високого і піднесеного з комічним викриттям потворного і нікчемного. Як зазначалось, трагедокомедія пов'язана з теоретичними настановами, викладеними в курсі поетики, що відбивається і в побудові п'єси, в її композиції, характері розкриття дії. Трагедія стала помітним явищем у розвитку драматичної поезії. В критичній літературі, присвяченій літературній творчості Ф. Прокоповича, встановилася думка, що в трагедокомедії «Владимир» відбилися ідеї, які випереджуівали його час, що він там висловлює думки, про які в той час боялися навіть говорити пошепки [7, 110].

У поетичних творах Прокопович виступав як поборник просвітництва, проти «сумасбродов и неуков», користолюбців, ворогів прогресивних реформ.

Як поет-публіцист Феофан відгукався на події свого часу -- одні з них він, як прихильник прогресивних перетворень, рішуче засуджував, інші навпаки -- гаряче вітав, -- наприклад, бій військ Петра з турками на річці Прут, відкриття Ладозького каналу тощо. Деякі вірші Прокоповича були покладені на музику і виконувались школярами як пісні. Він створив також кілька гумористично-жартівливих віршів, які свідчать про життєлюбну вдачу автора. Хоча літературно-художня спадщина і не була добре відома широким масам, але в своїх віршах Прокопович виступив як видатний майстер силабічного віршування, що збагатив і зміст і форму вітчизняної літератури кінця XVII -- початку XVIII ст. Один з реформаторів російського віршування В. Тредіаковський говорить, що Прокопович, «поистине как другой Гораций, толь благородно и высоко, славно и великолепно вознесся в предражайшей своей оде, сочиненной им на латинском языке...» Він підкреслює при цьому притаманний Феофанові ентузіазм і майстерність [6, 46].

Як письменник, Прокопович впливав на сучасників: Татіщева, Кантеміра та ін. Так, Феофан відразу відгукнувся на першу сатиру Кантеміра, закликаючи його викривати неуцтво та вади. Дослідники відзначають, що дев'ята сатира Кантеміра «На состояние света сего» є, можна сказати, переспівом у віршах проповідей Прокоповича. Закиди Кантеміра на адресу реакційного духовенства майже цілком повторюють висловлювання Прокоповича. П. Морозов твердить, що «навряд чи можна брати під сумнів, що саме бесіди з Феофаном найбільше сприяли розвиткові переконань молодого письменника і остаточно визначили напрям його літературної діяльності», і робить загальний висновок, що, можливо, саме йому Кантемір зобов'язаний тим, ким він став для російської літератури.

Розглядаючи стилістичне вчення М. Ломонбсова в контексті історії літературної мови, радянський дослідник В. Вомперський віддає належне стилістичній теорії Феофана Прокоповича. «Основний зміст стилістичної теорії Прокоповича, -- пише він, -- становить вчення про наслідування як естетичну і стилістичну категорії, про стилі літературної мови, про функціонально жанрові різновиди, про експресивне забарвлення виражальних засобів». І справді, в курсах поетики і риторики питанням естетичних основ поетичної і ораторської мови приділяється багато уваги. Свої теоретичні положення Прокопович формулює в боротьбі проти сліпого наслідування традицій барокко. Посилаючись на це, деякі дослідники (Д. Благой, О. Смирнов, Л. Кулакова, Н. Кочеткова та ін.) вбачають є особі Прокоповича виразника тенденцій естетики класицизму. Н. Кочеткова вважає, що Прокопович «поривав з традиціями барокко і готував грунт, на якому розвивались «високі» жанри класицизму» [4, 76]. Відмічаючи спільність образів і стилістичних прийомів проповідей Прокоповича і од Ломоносова і прози Сумарокова, з одного боку, і сатир Кантеміра, з другого, дослідниця робить висновок про те, що ораторська проза Феофана стала цінним і багатим джерелом для письменників російського класицизму, що зверталися до різних жанрів. Ця точка зору, однак, не стільки свідчить про спорідненість вчення Прокоповича з вимогами класицизму, скільки про його приналежність до попереднього стилістичного напряму -- бароко, для якого і було характерне змішування жанрів, яке Ломоносов і Сумарков вважали за недосконалість стилю.

Тому інші дослідники вдаються до поняття «передкласицизм». Порівнюючи поетики Дж. Ч. Скалігера і Ф. Прокоповича, О. Смирнов прийшов до такого висновку: «Ф. Прокопович розвивав свою теорію поезії в системі понять, накреслених поетикою Відродження. Але його трактовка питань наслідування, вимислу, ролі віршової форми, результатів і цілей поетичної творчості засвідчує самостійність у визначенні їх внутрішнього смислу, в обмеженні або розширенні сфери їх застосування, в ряді істотних модифікацій».

драматичний поезія прокопович художній вимисел

Висновки

Таким чином, при всій неприязні до барочної алегорики та емблематики в церковній проповіді і в поезії Прокопович і сам значно зазнав впливу цього панівного стилю, багатьом рисам якого він дав і теоретичне обґрунтування, і художньо-практичний вираз. Наявність протилежних концепцій стилю у Ф. Прокоповича свідчить про суперечливий характер його творчості. В ній риси бароко поєднуються з елементами раціоналістичного стилю -- класицизму. Основне вістря полеміки Феофана Прокоповича спрямоване все ж проти стилю бароко, який вже не відповідав новим запитам і вимогам мистецтва. Його естетичні погляди і творчість відбивають тенденцію переходу від бароко до класицизму.

Творчість Прокоповича є важливим етапом на шляху секуляризації суспільної думки, в тому числі й естетичної. Він визнавав важливе значення естетичного чинника, але, в основному, залишався митцем і мислителем, далеким від розуміння мистецтва як специфічної галузі духовно-практичної діяльності людини. Його оди й вірші мають переважно прикладний характер творів, що пишуться «з нагоди». У зв'язку з цим головною функцією творчості він і вважав повчання. Принцип естетичної насолоди залишався на периферії його теоретичної концепції.

Цар прагнув використати мистецтво для обгрунтування своїх реформ та престижу самодержавної влади. Цій меті мали служити повчальна і розважальна література та театралізовані видовища, -- фейєрверки. Зрозуміло, що властивий естетичним поглядам Прокоповича певний утилітаризм зумовлений саме цим.

Однак естетичні ідеї Ф. Прокоповича відбивали в основному інтереси прогресивних сил, а його естетична позиція була важливим кроком на шляху секуляризації естетичної думки і мистецтва. Незважаючи на історичну обмеженість, естетичне вчення й літературна практика Феофана Прокоповича сприяли розвиткові вітчизняного літературознавства й естетичної думки.

Література

1. Білецький О.І. Поетика драми // Теорія драми в історичному розвитку. ? К., 1950.

2. Вомперский В.П. Стилистическое учение М.В. Ломоносова и теория трех стилей. М., 1970.

3. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. Т. 2. ? М., 1964.

4. Кочеткова Н.Д. Ораторская проза Феофана Прокоповича и пути формирования литературы классицизма // Проблемы литературного развития в России первой трети XVIII века. Вып 9. ? Л., 1974.

5. Лужный Р. Поэтика Феофана Прокоповича и теория поэзии в Киево-Могилянской академии // Роль и значение литературы XVIII в. в истории русской культури. Вып. 7. ? М. --Л., 1966.

6. Морозов П. Феофан Прокопович как списатель // «Журнал Министерства народного просвещения», ч. CCCXI, № 9--10.

7. Письмо М.И. Гнедича к графу М.П. Румянцеву. -- У кн.: Морозов П. Феофан Прокопович как писатель. -- «Журнал Министерства народного просвещения», ч. CCVII, № 3--4, с. 110.

8. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво / Ф. Прокопович // Філософські твори: У 3 т. / Ф. Прокопович. - К. : Наукова думка, 1979. - Т. 1. - С. 101-221.

9. Прокопович Ф. Слова и речи поучительные, похвальные и поздравительные / Ф. Прокопович. - СПб: Сухопутный шляхетный кадетский корпус, 1761. - Ч.2.

10. Соколов А. О поэтике Феофана Прокоповича // Сборник статей в честь 70-летия акад. В. В. Виноградова. ?М., 1964.

11. Procopowicz Th. De arte poetica... anno 1705. ЦНБ AH УРСР. Відділ рукописів. Шифр ДА/П417, арк 4. Скорочена назва рукопису «Поет.»

Размещено на Allbest.ru