Поети "шістдесятники"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти й науки України

Колледж Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського

Реферат

На тему: “Поети шістдесятники”

Виконав студент:

Факультету ”ОВ”

Кучинський А.А.

Сімферополь 2012

Зміст

Вступ

Вплив «шістдесятників» на процес розвитку суспільства

«Шістдесятники» - нове покоління літературно-творчої інтелігенції

Прагнення «шістдесятників»

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

При розкритті даної теми важливо підкреслити, що після смерті Сталіна в радянській історії почалася нова ера. Виснажливі, нераціональні, марнотратні диктаторські методи правління, засновані на терорі і масовому примусі, не могли існувати нескінченно. Необхідність змін усвідомлювала навіть радянська еліта. Назріла нагальна потреба в загальному, ослабленні жорстокого сталінського контролю над усіма сферами життя суспільства. Колосальна економічна та політична міць, накопичена радянською державою, повинна була, нарешті, почати служити людям, їх благу.

Однак у міру того як Кремль послаблював свою хватку, на поверхню суспільного життя спливали проблеми, що здавалися раніше дозволеними, і спроби спадкоємців Сталіна впоратися з ними нерідко породжували нові проблеми. Хоча відхід від основних рис сталінізму і пошук нових підходів до будівництва комунізму відбувалися у всіх республіках Радянського Союзу, в Україні ці зміни були особливо численними й вартими уваги ...

Вплив «шістдесятників» на процес розвитку суспільства

У 1961 р. Хрущов почав новий етап десталінізації, піком якого стало вилучення мумії диктатора з мавзолею. Будь-яка дія, спрямоване проти Сталіна, завжди було хорошим знаком для українців. Їх впевненість в собі підкріплювали й інші події. Урожай, зібраний республікою в цьому році, був виключно багатим, що дало партійному керівництву України підставу вимагати від Кремля нових поступок. Намагаючись якось зменшити тертя, що виникли між ним і українцями через проблеми сільського господарства, Хрущов здійснив у травні 1961 р. широко розрекламовану поїздку до могили Шевченка. Тим часом культурна «відлига» досягла найвищої точки, коли російські письменники наважилися на такі кроки, як публікація за кордоном «Доктора Живаго» Б. Пастернака, який стверджував загальнолюдські, а не радянські цінності, або видання в СРСР «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина, детально описувати жахи сталінських таборів. Ці факти створювали враження, що, незважаючи на сердиті окрики з Кремля, можлива подальша лібералізація літератури і культури в цілому.

Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби використовувати десталінізації для розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін завдав українській культурі. Письменники старшого покоління, як і раніше наполягали на реабілітації своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати «Бібліотеку великих 20-х», щоб оприлюднити твори Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. І всі разом виступали проти тривала русифікації.

Однак самим примітним явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушене в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди». Не в силах бути спокійними свідками непослідовною десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи чільну роль української мови в освіті і культурному житті республіки. На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримав назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання в свою творчість партійних бюрократів, але й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег. Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, передбачені хрущовської лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції.

У Радянському Союзі з'явився примітно невеликий, але постійно зростаючий коло людей званих шістдесятниками, який став, відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав. Як же після многоліття терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю і постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові? В значній мірі шістдесятництво було результатом десталінізації, процесу ослаблення «паралічу страху», розпочатих Хрущовим. Дозовані викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно інших сторін режиму. В результаті, коли Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо інтелігенції.

Рух шістдесятників, в СРСР умовно можна розділити на три течії, які, втім, часто зливалися. Завдяки своїй наближеності до західним кореспондентам найбільшу популярність одержало правозахисний, або демократичний, рух, що базувалося в Москві. Більшість його учасників представляла російська інтелігенція, а серед його лідерів були такі світила, як романіст Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. В Україні та інших національних регіонах шістдесятники викристалізовувалося навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємозалежних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.

«Шістдесятники» - нове покоління літературно-творчої інтелігенції

шістдесятник літературний творчий інтелігенція

Спочатку ядро українських дисидентів сформувалося в основному за рахунок «шістдесятників» - нового покоління літературно-творчої інтелігенції, зовсім недавно став відомим. До нього ставилися Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Пізніше до них примкнули Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор Ірина Калинець, Микола Горбаль, Іван Гель, брати Горині. Вражаюче, проте, спільною рисою лідерів цієї групи було те, що всі вони являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й виховання і починали робити багатообіцяючу кар'єру. Деякі взагалі були переконаними комуністами. Зосереджені в основному в Києві та Львові, вони були вихідцями з різних регіонів республіки (більшість - зі Східної України, однак багато були тісно пов'язані з її західними регіонами, де свого часу працювали або вчилися). Ще однією примітною особливістю українських дисидентів є їх соціальне походження: в основному вони були вихідцями з села і ставилися до першого покоління міської інтелігенції. Можливо, цим пояснюються наївний ідеалізм та ускладненість аргументації, нерідко характерні для їх заяв. В цілому вони представляли собою дуже нечисленний, погано організований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше 1 тис. активних шістдесятників. Правда, кількість співчуваючих їм, цілком ймовірно, досягала багатьох тисяч.

Проти чого і за що боролися шістдесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значне розмаїття та суперечливість у поглядах. Один з найвідоміших шістдесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную ... тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку і в першу чергу повинна бути свобода на дискусію і незгоду ». Націонал комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією та практикою, особливо в галузі прав націй, і він закликав власті ліквідувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу. Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував свого відрази до радянської системи та надію на її загибель. І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію або відділення України. Вони були проти національного гноблення в Україні та за громадянські права в СРСР.

Західні дослідники розходяться в думках щодо мотивів і умов, що спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль вважає, що в Україні, як і в цілому по СРСР, це була зміна, політичного курсу радянського керівництва: хрущовську «відлигу» змінили брежнєвські спроби повернути цей процес назад - в результаті виникло дисидентський рух. Звичайно ж, відкрито проукраїнська лінія Шелеста стала додатковим стимулом для української інтелігенції висловлювати своє невдоволення. Всеволод Ісаїва і Богдан Кравченко стверджують, що шістдесятниками, в першу чергу було викликано соціально-економічними негараздами. Враховуючи підтримуваний Москвою колосальний приплив росіян в Україну, вони вважають, що конкуренція за «місце під сонцем», возраставшая між привілейованими російськими і заявляли про свої права українцями, підштовхувала останніх до підтримки вимог про. більшої самостійності України. У будь-якому випадку дисидентський рух явно було новітнім варіантом протистояння української інтелігенції і російської імперської бюрократії, що тривав з покоління в покоління.

Перші прояви активності припадають на кінець 1950-х - початок 1960-х років, коли в Західній Україні виникло декілька невеликих підпільних груп. Найвідомішою стала так звана «група юристів», очолена адвокатом Левком Лук'яненком. Члени групи готувалися до агітації за використання Україною її конституційного права на вихід з СРСР. Розкривши ці організації, влади розправилися з ними, провівши серію закритих судів, що закінчилися жорстокими вироками.

Однак інерція десталінізації продовжувала сіяти неспокій серед інтелігенції. У 1963 р. спочатку офіціозна конференція з проблем української культури і мови в Київському університеті, що зібрала більше 1 тис. учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей же час традицією стали щорічні збори інтелігенції і студентів біля пам'ятника Шевченку в Києві (офіційно, - для того щоб читати вірші поета, насправді - з метою критики культурної політики режиму). Підозріла пожежа 1964 р., що знищила зібрання українських книг і рукописів в бібліотеці Академії наук, викликав бурю протестів серед провідних діячів літератури. Побоюючись, що ситуація вийде з-під контролю. Кремль вирішив покінчити з шістдесятниками у всьому СРСР. В Україні результатом цього рішення стали арешти в кінці шістдесятих років двох десятків найбільш активних шістдесятників. Розраховуючи залякати співчуваючих, влада вирішила провести відкриті процеси, Однак цей прийом вдарив по них самих, оскільки викликав нову хвилю протестів.

Свідок процесів, що відбувалися у Львові, молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл, щирий комуніст, розповсюдив викривальний збірник статей і документів «Лихо е. розуму» (на Заході він був виданий під назвою «Записки Чорновола»), в якому розкривалася вся таємниця незаконних і цинічних маніпуляцій правосуддям з боку влади. Дзюба у свою чергу засудив арешти в палкій промові, зверненій до великої аудиторії в київському кінотеатрі «Україна». З метою перешкодити владі ізолювати шістдесятників, один від одного і від суспільства, а, також маючи намір інформувати про радянських репресіях. Світову громадськість, українські дисиденти у 1965 р. почали таємно друкувати журнал «Український вісник». КДБ зумів припинити розповсюдження цих матеріалів в Україні, проте запобігти їх проникненню на Захід не вдалося. За допомогою українських емігрантів вони були опубліковані і набули широкого розголосу, що викликало замішання радянських властей.

Прагнення «шістдесятників»

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу -- свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965--1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості. дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вірменії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко -- політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко -- кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, такі правого ґатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати. 60-і роки породили менше літературних феноменів, але більше феноменів літературно-народознавчо-політичних. Вони намагалися відтворювати, відроджувати, а до певної міри і герметизувати усе національне, що ще можна було зберегти - такою була ідея фікс 60-х років.

Для 80-х років ідеєю фікс була українська культура як елемент загально-европейської культури або й загальносвітової. Але, для того, щоб така думка чи система оцінки з'явилася, досить добре попрацювали шестидесятники, а особливо - яскрава, феноменальна група спротиву, найвидатніші представники якої лежать на Байковому цвинтарі в Києві: Стус, Литвин, Тихий. Василь Стус був найвиразнішою, найзнаковішою постаттю покоління шестидесятників, у тому сенсі, що він, як і Шевченко, не відділив власне життя від літератури - як писав, так і прожив, на відміну від своїх дещо старших колег.

Висновок

Після прочитаного матеріалу я можу відмітити те, що хрущовська епоха, абсолютно очевидно, була перехідним періодом радянської історії. Незважаючи на численні провали, розчарування, нездійснені мрії і несподівані результати, принесені експериментами і реформами, вона перетворила радянське суспільство з царства драконівських порядків і терору часів Сталіна в систему, керовану більш раціональними методами, наближену до розвиненого індустріального суспільства. Особливо глибоко цей період відчувався в Україні, де сталінізм сягнув своїх екстремальних форм.

Що ж змінилося (і не менш важливо, що не змінилося) в результаті хрущовських реформ? Найбільш очевидним було те, що припинилися масові арешти, чищення і терор. Репресивні органи, чиї прерогативи помітно звузилися, тепер викликали «небезпечні елементи» для бесід «по душах», давили їх погрозами позбавити роботи або перекрити дорогу до здобуття вищої освіти їхнім дітям. Тільки в тому випадку, якщо така «профілактика» не давала бажаних результатів, слідував арешт (правда, вже не розстрілювали). Трудова дисципліна стала менш суворою. На деякий час розширився простір для самовираження письменників, поетів, інших діячів культури. В Україні до вже згаданих змін додався зростання почуття самоцінності українського комуністичного керівництва, «ґрунтується на визнанні економічного значення республіки в СРСР. І все ж найбільш вражаючим, якщо взяти до уваги страшні втрати, понесені українською інтелігенцією у 1930-і роки, було виникнення нового, багатообіцяючого покоління культурних діячів.

Однак багато основоположні риси радянського життя залишилися без змін. Зберігся жорстокий диктат цензури, вказує, що писати, читати і слухати. Абсолютну монополію на політичну владу продовжувала утримувати комуністична партія. Економікою і раніше управляла бюрократія, а всі громадяни працювали тільки в державних підприємствах і установах та купували товари тільки в державних магазинах. Незважаючи на відносне посилення позицій України в СРСР і політичні успіхи окремих українців, інтереси республіки, як і раніше, були підпорядковані інтересам всієї радянської імперії.

Список використаної літератури

1. Антоненко - Давидович. Б.Землею український. Львів,1995р.

2. Гавриленко И.К. Оттепель. Харків,1994р.

3. Шумук Д.За східним обрієм. Київ, Вища школа.1996р.

4. Парфёнов К.С. Шестидесятники. Москва.1994г.

5. Костишин А.Історія 60-70-х років. Київ.1995р.

Размещено на Allbest.ru