Образи вірнопідданих у романі Г. Манна "Вірнопідданий"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи вірнопідданих у романі Г. Манна "Вірнопідданий"

Вступ

Дана курсова робота присвячена проблемі «вірнопідданства» у творі німецького письменника ХХ століття Генріха Манна «Вірнопідданий». У критичній літературі, яка стосується даної теми, висловлені різні думки, але основна їх ідея одна - причиною появи «вірнопіддансва» є історичний розвиток країни і сама влада, якій вигідно, щоб підлеглі були «холопами» і володарями. Адже у Німеччині ХІХ століття були особливі історичні умови, зокрема, неухильно йшов процес об'єднання країни, і імперія дедалі розширювала сферу свого впливу. Із нагнітанням мілітаристської політики зростала могутність прусської вояччини. Внаслідок цих історичних обставин розвиток капіталізму в Німеччині відбувався шляхом пристосовування до дворянського укладу. Звідси і благоговіння перед титулами навіть на початку XX століття, коли збідніле панство втратило своє значення, і насамперед - перед прусською вояччиною, яка зміцніла за Бісмарка, про що і зазначає І. Ю. Журавська у своїй книзі «Генріх Манн».

Усе це блискуче розкрито в трилогії «Імперія», і особливо в романі «Вірнопідданий», у якому Г. Манн створив яскравий образ дрібного бюргера. Саме такі, як Дідеріх Геслінг що сліпо схилялися перед владою і зневажали підлеглих, стали тією масою, на яку міг спертися Гітлер та його поплічники.

Кіра Шахова у своїй критичній статті «Борець проти деспотизму» висловлює думку що в основі психології таких вірнопідданих передусім лежать власницькі інтереси. Саме вони зумовили їхній цинізм, відсутність будь-яких моральних засад, цілковиту зневагу до вимог обов'язку й сумління. І все це прикривалося високоморальними сентенціями, фальшивою благонаміреністю та добропорядністю. Отож, «вірнопідданство» - це не лише типова риса гітлерівської Німеччини ХІХ століття, але й проблема деградації людини. Адже вірнопіддані обожнюють свого «володаря» і у всьому підкорюються йому, незважаючи більше ні на чиї інтереси. Можемо з упевненістю сказати, що «вірнопідданство» у даному творі має фанатичний характер.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб детальніше розкрити суть проблеми, а саме на основі огляду відповідної критичної літератури та особистих висновків описати проблему вірнопідданства у творі «Вірнопідданий», детальніше розглянути підтекст твору, довести, що суть даної проблеми лежить в основі характеру особи і розвивається ще з раннього дитинства.

Я вважаю, що проблема «вірнопідданства» досить таки важлива і в деякій мірі, актуальна навіть у сучасному суспільстві. Проте не слід забувати, що «вірнопідданими» не народжуються, а стають в процесі виховання.

1. Дані з біографії Генріха Манна

Генріх Манн народився 27 березня 1871 року, тобто був ровесником «Паризької комуни, а помер - 13 березня 1950 року, звідавши все, що випало на долю людям першої половини нашого бурхливого століття. Його життєвий і творчий шлях не був легким і простим, були на ньому свої труднощі, зупинки, шукання і помилки. Та тепер, коли ми маємо можливість оцінити все зроблене митцем у цілому, коли з вершин часу перед нами розкривається весь краєвид його творчості, можна з цілковитою певністю сказати, що Генріх Манн завжди йшов дорогою прогресу у великих випробуваннях часу гідно ніс високе звання письменника, змагався на боці сил, яким належить майбутнє.

Мабуть, не багато родин за всю історію людства можуть похвалитися тим, що за життя двох генерацій вони дали світові аж п'ять письменників і серед них двох таких всесвітньовідомих, як брати Генріх, і Томас Манни. В родині Маннів художній хист був притаманний майже всім її членам, навіть тим, хто за юнацьких років обрав шлях, далекий від мистецтва, як, наприклад, Віктор Манн, молодший з братів, учений-агроном, що написав цікаву історію своєї обдарованої родини. Рід Маннів, бюргерський з діда-прадіда, належав до тієї великої торговельної буржуазії німецьких портових міст, яка мала свої давні культурні традиції ділові і культурні зв'язки за межами відсталої, провінційної Німеччини. В романі Томаса Манна «Будденброки» яскраво відбиті важливі етапи піднесення й упаду таких буржуазних родин, як Маннівська, протягом дев'ятнадцятого століття, наприкінці якого стара ліберальна буржуазія змушена була поступитися місцем новій, агресивній імперіалістичній буржуазії вільгельмівської доби. Батько братів Маннів був останнім, хто ще займався в сім'ї торговельними справами, синів вабило інше життєве покликання.

Для долі Генріха Манна-письменника те, що він народився в час незабаром по утворенні єдиної Німецької імперії, мало чи не вирішальне значення. Об'єднання Німеччини відбулося в рік франко-прусської війни, коли шовіністичний чад змішувався з вірнопідданчим фіміамом на честь кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка, які «залізом і кров'ю» згуртували німецьку націю. Те, про що довгими десятиліттями мріяли кращі сини німецького народу, те, за що боролися революціонери на барикадах 1848 року, відбулося не завдяки переможній народній революції, а внаслідок реакційних маневрів правлячої верхівки. Новопостала буржуазно-поміщицька Німецька імперія семимильними кроками рушила шляхом імперіалістичного розвитку, намагаючись у короткий строк надолужити все те, що було втрачене за століття державної роздрібненості. Вільгельмівська Німеччина, від моменту свого створення найреакційніша капіталістична держава, марила про перерозподіл світу, завоювання ринків збуту, загарбання колоній. Зовнішня і внутрішня політика монархії була войовнича по відношенню до інших держав, антидемократична, спрямована проти прогресивних сил власного народу. Останні десятиліття XIX віку в кайзерівській Німеччині минули під знаком бурхливого розвитку капіталістичного виробництва, запеклих класових боїв, посилення репресій з боку уряду проти трудящих, нарощування воєнного потенціалу і підготовки до загарбницьких воєн [2].

Імперіалістичний характер Німецької держави помітно позначився в царині ідеології. Якщо в першій половині XIX століття на яскравому ще й раніше небосхилі німецької філософії засяяли імена Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, то в другій половині віку Німеччина дає світові реакційну філософську систему Фрідріха Ніцше з її ірраціоналізмом та культом індивідуалізму, вченням про «надлюдину» і «мораль панів». Саме в Німеччині і саме тоді розквітає література, яка апологетизує динамічного промисловця, цього, мовляв, «Фрідріха Великого» в галузі індустрії, або оспівує сталеву волю і безмежну рішучість гордовитого аристократа-офіцера, героя франко-прусської кампанії, який уособлює кращі риси германців - «народу панів». В сентиментальних історіях про кохання аристократа і буржуазки, із щасливим шлюбом під завісу, масова белетристика відбивала опосередковано характерний для країни альянс буржуазії та юнкерства, утворення єдиного правлячого класу, що поєднував у собі найреакційніші риси земельної аристократії та промислово-фінансової буржуазії.

2. Літературна діяльність письменника

Генріх Манн почав свою літературну діяльність у дев'яностих роках як новеліст. Його новели вельми розмаїті за своєю тематикою, описуваною країною чи добою позначені й різнорідними стильовими шуканнями автора, і багатьма літературними впливами. Що їх об'єднує, так це глибокий інтерес письменника до складної і тонкої сфери людської психіки, його велика спостережливість і нахил до драматичної напруги, динамічного розвитку дії. Та сам автор уважав їх лише за підготовчий етап, учнівські спроби і справжній початок своєї літературної творчості датував 1900 роком, коли вийшов у світ роман «Земля обітована». За перші десять років нового століття Манн написав шість романів. Це крім уже згаданого, трилогія «Богині, або Три романи герцогині Д» Аосі» (1903), романи «Гонитва за коханням» (1904), «Вчитель Унрат» (1905), «Між расами» (1907), «Маленьке місто» (1909).

Ще 1897 року Г. Манн опублікував новелу «Викрадений документ», де вже виявилася творча манера майбутнього автора «Вірнопідданого». Твір побудовано у формі щоденника таємного радника міністерства внутрішніх справ Глюмкова, який бере участь у заходах міністерства проти соціал-демократії. Г. Манн замислюється над проблемою, що хвилює його найбільше. Німецький бюргер або чиновник - передусім машина, створена для того, щоб підкорятись і діставати вказівки згори, а водночас переслідувати й утискувати нижчих за себе. Все ґрунтується на страху та покорі. А жоден суспільний організм не може бути здоровим, коли в основі його лежать боягузтво й підозріливість, нездатність мислити, сліпе підкорення[3].

У міністерстві зникає документ особливої секретності: план провокацій, спрямованих на остаточне знищення соціал-демократів. Чиновники обвинувачують у його викраденні один одного, кожен тремтить, бо й на нього може впасти підозра. Врешті-решт Глюмков перестає вірити самому собі, в нападі безумства переконує себе, що сам міг украсти той документ, і накладає на себе руки.

Отже, ця новела - перший начерк роману «Вірнопідданий», хоча його герой належить до іншого середовища. Твір своєрідний своєю формою: він починається із звернення родичів самовбивці до редактора журналу з проханням опублікувати щоденник небіжчика, щоб зняти пляму з його пам'яті: «Бажаючи обілити пам'ять пана Глюмкова, цього з усіх поглядів бездоганного урядовця, від незаслужених підозр, ми, його близькі, визнали за належне передати Вам для обнародування його щоденник, який дає змогу судити про справжнє ставлення пана Глюмкова до цієї справи» [1].

Чого вартий стиль цього звернення! Вся зашкарубла, міщанська, вірнопідданська душа дрібного урядовця - одного з численних Геслінгів - прозирає в цих рядках. А далі йде сам щоденник, де нарікання на те, що обминули нагородою, заздрість до тих, кого удостоєно уваги начальства, змішане з дедалі більшим нестямним страхом. Підлість, угодництво, готовність піти на будь-який злочин, на будь-яку провокацію - ось сплав якостей, що з них і формувались «вірнопіддані».

3. Подальші викриття «вірнопідданства» у творчості Г. Манна

Ще на початку століття Манн задумує новий твір, головною постаттю якого мав стати буржуа доби Вільгельма II. Невеликий фінансовий магнат, як Туркгаймер, не «столична штучка», а типовіший на той час середній капіталістичний діяч провінційного масштабу, який ще має стати «фігурою». В січні 1907 року він пише оповідання «Гретхен», котре можна розглядати як підготовчу роботу до роману «Вірнопідданий», своєрідний начерк характеру і середовища, що стануть у центрі уваги письменника в наступні роки. Манн довго не друкував цього оповідання, мабуть маючи намір зробити його одним з епізодів майбутнього роману. На схилі віку він згадував в автобіографічній книзі «Огляд століття», що безпосередньо наштовхнуло його на задум «Вірнопідданого». Одного разу він спостерігав, як буржуазна публіка палко й улесливо вітала кайзера Вільгельма II на Унтер ден Лінден. Водночас хазяїн кав'ярні, де сидів письменник, брутально вигнав із зали якогось чоловіка лише за те, що той був робітником і йому не місце було серед «чистого та добромисного» товариства. Цей разючий соціальний контраст, як блискавка осяяв саму сутність Німецької держави, але, як писав Манн по сорока роках, «мені було потрібно шість років все сильніших переживань, поки я був підготовлений до того, щоб написати «Вірнопідданого» - роман про буржуазію доби Вільгельма II». Розглядаючи творчість письменника в цілому, можна сказати, що більшість написаного ним за перше десятиліття творчості, передусім «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», були ніби ідейно-художньою підготовкою до написання цього сатиричного шедевру[5].

Є підстави гадати, що перший варіант роману був написаний ще 1910 року, але авторові знадобилося ще понад три роки, щоби вважати книгу завершеною. Жодний з попередніх творів не вимагав від нього таких великих зусиль, не забирав стільки часу.

Уривки з роману, присвячені дитячим літам героя та його перебуванню в Берлінському університеті, з'явилися в сатиричному журналі «Сімпліціссімус» в 1911-1912 рр. Та повністю твір зміг бути надрукований німецькою мовою лише по листопадовій революції 1918 року та поваленню монархії. Тільки ці історичні події зняли заборону публікації «Вірнопідданого». Цікаво відзначити, що вперше роман було видано 1915 року в Росії, причому перекладено його було просто з рукопису. «Я виступив з романом «Вірнопідданий» раніше ніж це було можливе… Лише в кінці 1918 р. його могли читати і справді читали: позірно він мав великий успіх серед усіх німців, котрі після програної війни спершу вкинулися в роздуми про своє становище. Та скоро вони покінчили з цим і поводилися далі так, наче нічого не сталося».

«Вірнопідданий» - перша частина трилогії «Імперія», наступні томи якої, «Бідні» та «Голова», були створені в 1917-1925 рр. Але це водночас і цілком завершений, самостійний роман, до того ж, безумовно, найкращий у трилогії, а можливо, і найкраща книга Генріха Манна взагалі.

На відміну від попередніх творів із досить складною, а подекуди й плутаною структурою «Вірнопідданий» вражає простотою і стрункістю побудови. Письменник використовує архітектоніку роману - виховання, історії життя та історії кар'єри, але надзвичайно широко розсуває межі цієї традиційної і трохи старомодної в XX столітті форми, ще раз доводячи, яка вона гнучка і містка. Сюжет роману тісно пов'язаний з постаттю головного героя, «вірнопідданого» Дідеріха Геслінга. Але перипетії долі цієї малопочтивої особи допомагають письменникові показати основні конфлікти політичного та соціального життя кайзерівської Німеччини передвоєнних десятиліть, виявити докорінні суперечності цілого періоду в розвитку капіталістичного суспільства. Даючи узагальнений образ імперіалістичної держави та її керманичів, апостолів експлуатації і мілітаризму, Манн напрочуд виразно і переконливо змальовує національні особливості німецької держави та її буржуазії, ті вкрай сприятливі для реакції умови, за яких міг сформуватися тип «вірнопідданого». Саме досконале знання цих умов дає письменникові можливість зазирнути в майбутнє, не раз стати прозірцем прийдешніх подій. На останніх сторінках роману він змалював символічну сцену зливи, яка змиває з лиця землі весь монархічний накип, весь бруд кайзерівського рейху. Революція 1918 року в Німеччині була ніби справдженням пророчої метафори митця. Так само пророчими були попередження Генріха Манна про небезпеку націоналістичної істерії та сліпого схиляння перед «залізним вождем». Всім відомо, до чого ці тенденції, що їхній зародок він так проникливо помітив, призвели німецький народ пізніше, за років панування Гітлера та його зграї, які незліченні жертви та тяжкі страждання принесли народам світу[1].

4. Сюжет твору «Вірнопідданий»

В перших же рядках роману «Вірнопідданий» Генріх Манн знайомить читачів з маленьким Діделем Реслінгом, хворобливою і заляканою дитиною. Основний метод виховання, який застосовують його батьки, це биття. Страх перед батьковою караючою десницею, озброєною міцним ціпком, - перше найглибше почуття малого. Цей страх в'їдається в його душу назавжди, набуваючи протягом Дідеріхового життя різних форм: поваги до авторитетів, учителів, старших студентів, командирів; схиляння і плазування перед владою, солодкого тремкіту від споглядання сильних світу цього. Зроджений насильством, цей ляк занапащає добрі задатки дитячої натури, спотворює її; пробуджує в свою чергу нахил до насильства, мстивість; вчить брехати, викручуватися, підлабузнювати. Жорстоке й нерозумне виховання - не приватний принцип Дідеріхових батька й матері. Це норма німецького життя, яка панує в родині, школі, казармі. Письменник постійно підкреслює нормативність чинників, що впливають на формування Геслінгової особистості, показує типовість етапів і методів виховання вірнопідданого бюргера. Автор загострює цю думку і тим, що залюднює роман численними Дідеріховими духовними близнюками, покликаними до життя специфічними умовами імперії[3].

Спершу був страх. Але зразу ж за цим дитина з багатої родини навчається розуміти і свою силу, яка випливає з багатства. Щойно побитий батьковим ціпком Дідель увесь у сльозах, уже розмахує кулаком і показує язика робітникам батьківської фабрики, які наважилися сміятися з нього, хазяйського сина. Він швидко розуміється на тому, де слід бути покірливим, а де можна дозволити собі зухвалість і брутальність. Так складається роздвоєна вдача майбутнього вірнопідданого, рабська і тиранічна водночас.

В школі Дідеріх проходить через руки вчителів, подібних до Унрата. Він радо скоряється паличній дисципліні, легко пристосовується до схоластичних методів навчання, стає вірником і шепотинником для найжорстокіших наставників. Беззастережне схиляння перед силою і владою занапащають звичайні моральні критерії. Моральним стало те, до чого заохочує влада. І Дідеріх виказує своїх товаришів; «зраджує і провокує їх, а потім, як справжній Іуда, висловлює покараним своє, фарисейське співчуття» [2]. Зрадництво стає його другою натурою. І він може заради власного зиску зрадити будь-кого, починаючи від однокашників і кінчаючи рідними, ба навіть колишніми кумирами.

5. «Схиляння перед сильними світу цього» головним героєм твору

Весь твір присвячено історії дрібного буржуа Дідеріха Геслінга (прізвище співзвучне німецькому слову hasslich - «огидний, відворотний») сина провінційного паперового фабриканта. Його життєвий шлях типовий для багатьох подібних Геслінгів. Він закінчує гімназію, навчається в Берліні, здобуває звання доктора, повернувшись до рідного містечка, вступає у володіння спадщиною.

Найхарактерніше для героя - це принижене схиляння перед сильними світу цього, перед владою, яка стає вже якимось абстрактним поняттям, і цілковите перевтілення, коли йдеться про слабших і тих, що стоять нижче за нього. Ще змалку Дідеріх почував священний трепет перед батьком, що уособлював собою владу, учителем, поліцейським і, звичайно, перед богом. Він завжди благоговів перед суворими вчителями і дошкуляв дрібними каверзами добрим і поступливим. Точнісінько так він зневажав свою добру, сентиментальну матір і знущався з малих сестричок. Доноси стали невід'ємною частиною його вдачі й дуже сприяли його подальшій кар'єрі.

Письменник підмітив у своєму герої ще одну дуже істотну для подальших подій рису. Вірнопідданий прагне стати часткою якогось знеособленого організму. Спочатку це була школа, потім студентська корпорація «Нова Тевтонія», армія і, нарешті, вся маса вірнопідданих, що сповідувала одні й ті самі угодницькі ідеї і тремтіла від страху та невимовного захвату, стикаючись з владою: «Бо така вже була його вдача, що належність до безликого, цілого, до цього невблаганного, зневажливого і, людини механізму, яким була гімназія, його і ощасливлювала, і влада, холодна влада, до якої він був причетний, нехай лише як потерпілий, була його гордістю.» [2]. У день народження класного наставника кафедру і дошку обвили гірляндами. Дідеріх прикрасив і палицю, якою били учнів.

Знаменно, що таке містичне обожнювання караючої десниці, часто набуваючи мазохістського характеру в поєднанні з бузувірським садизмом, спостерігатиметься згодом у багатьох творах, де розкрито вдачу фашистських діячів, - наприклад, у «Мефістофелі» Клауса Манна (сина Т. Манна) або в романі Л. Фейхтвангера «Брати Лаутензаки».

По-справжньому добре почував себе Дідеріх коли потрапив у «Нову Тевтонію». Він розчинився в корпорації, що думала за нього, надавала йому ваги й самоповаги. Найголовніше, що тут не доводилось нічого вирішувати самому: «Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати - все це здебільшого залежало не від нього. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом… Йому було так солодко й затишно сидіти… в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж сама вдихати запах пива й пітних тіл» [4].

Зрозуміло, що для такого вірнопідданого, як Дідеріх, найвищим щастям є служба в армії. Та це, так би мовити, в ідеалі. А насправді вій скуштувавши не тільки радощів підлеглості, а й жорстокої муштри, досить швидко знаходить привід ухилитися від виконання цього обов'язку. Г. Манн з дивовижною майстерністю показує, як поєднуються в одній людині беззастережне служіння монархії та схиляння перед вояччиною із здатністю спритно влаштовуватися, використовувати будь-який недозволений хід для власного блага. Він до кінця розкриває цього бюргера з його боягузтвом, дрібним себелюбством, корисливістю, з його вмінням завжди і скрізь дбати тільки про свої інтереси.

Усі ці огидні якості проявляються і в особистому житті Дідеріха. Питання обов'язку й порядності його не обходять. Одруження з Густою - дівчиною з посагом - вигідніше, ніж шлюб з Агнес. І хоча Дідеріх сам має до Агнес якесь почуття, проте, як і слід було сподіватись, гору беруть корисливі міркування, замасковані лицемірною мораллю. Дідеріх до того ще сентиментальний. Бездушність поєднується в нього із слізливістю, що проявляється, звичайно, в слушний момент. Сльози навертаються Дідеріху на очі безліч разів протягом усього роману. Це завжди відбувається тоді, коли він не впевнений у собі, коли не знає, яку в тій чи тій ситуації прийняти позицію.

Змальовуючи різні моменти, автор зумисне користується однаковими словами, немовби нагнітаючи певні риси в характеристиці героя.

Але далеко не завжди Дідеріх розчулюється. Здебільшого обличчя його стає грізним, а очі починають метати блискавки. Все спрямовано на знищення слабшого: на придушення своїх робітників, усіх тих, хто не прилучений до «монаршої благодаті». У поєднанні із закрученими догори кайзерівськими вусами та суто арійською поставою цей гнів покликаний страхати та пригнічувати. Додамо до зблиску в очах Дідеріха руку, підкинуту догори у вітальному жесті, змінимо фасон вусів - «а-ля кайзер» на «а-ля Гітлер», - ми зрозуміємо, як далеко сягав прогноз Манна, його художнє передбачення[1].

Автор прагне зобразити свого героя і на тлі типових явищ його часу: зміцнення монархічного націоналістичного духу, впровадження мілітаристських і націоналістичних ідей, поєднаних із зневагою і ненавистю до людей іншої нації, іншої раси та й просто до тих, хто дозволяє собі мати відмінний від войовничих націоналістів спосіб мислення.

Роман «Вірнопідданий» мав стати першою частиною тритомної епопеї. Виконуючи свій задум, письменник і пише реалістичний твір начебто у звичайній оповідній манері, у формі сімейної хроніки, типової для буржуазного роману кінця минулого століття. Але оповідна манера тут - не більше як прийом, і точність у деталях та трактовці характерів підпорядкована ширшому завданню: створити образи, що символізували б собою найтиповіші для імперії явища. Сам вірнопідданий, при всіх реалістичних рисах, - це типовий бюргер, користолюбець, кар'єрист, - образ збірний і змальований гротесково. Та, можливо, саме завдяки гротеску й деякому зміщенню ракурсів, виразній сатиричній загостреності письменникові вдалося досягти узагальнення, що виходить далеко за межі зображуваного суспільства й несе в собі риси всього того страхітливого, потворного, з чим зіткнулося людство в роки третьої імперії.

Геслінг одночасно і сміховинний, і страшний. Пригадаймо першу зустріч вірнопідданого із своїм кайзером. «Там, під склепіння брами, яка бачила стільки переможних в'їздів, з лицем скам'янілим та блискучим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо. Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в наc у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми - атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами - «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об'єднання і могутні організації - конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона скам'яніла та блискаюча!» [2].

Зіткнувшись лицем до лиця з цією владою, Дідеріх неначе знавіснів. Прорвавши кордон поліцейських, він кинувся навперейми, щоб ще раз побачити кайзера, який випередив свій почет. Його могли прийняти за зловмисника, але кайзер розпізнав свого вірнопідданого. «Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це - монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота» [3].

Не менш сміховинний Дідеріх, коли переслідує свого монарха в Італії під час власної весільної подорожі. Забувши про молоду дружину, він зранку вирушає чатувати, прагнучи Щораз опинитися в полі зору імператора. Він навіть потрапляє в газети, викривши злочинця, У якого, щоправда, при собі замість бомби - лише коробка зубного порошку. Та все одно наміри в Дідеріха надзвичайно войовничі, і бідолашного перехожого заарештовують.

Але в тім-то й річ, що сміховинне тут межує а жахливим. Бо Дідеріх не лише беззаперечно підкоряється будь-якій владі, але й сам є часткою цієї влади та її носієм. Він мислить і почуває так само, як і кайзер, угадуючи наперед його наміри.

Згодом Геслінг почне відчувати це в собі, немов особливий дар, - адже все, що пов'язане з «суто німецьким» духом, пахне містикою. Цікавий з цього погляду такий епізод. Вартовий при штабі військового округу в мирний час убиває ні в чому не винного робітника, якого напередодні Дідеріх за «порушення моральності» вигнав з роботи разом з його дівчиною. Це вбивство викликає обурення ліберальної опозиції, і Дідеріх, що насаджує націоналістичний і монархічний спосіб життя, йде на ризикований вчинок: передав місцевій газеті телеграму нібито від його величності, в якій схвалюється «патріотичний подвиг» вартового. Офіціозна газета наступного дня підтверджує автентичність цієї телеграми. Дідеріха неначе й справді прилучено до влади. Та це не додає йому потрібної впевненості у собі. Адже влада - не тільки містична сила. Влада вимагає жертв, до того ж відчутних. За ласку, виявлену до нього регірунгспрезидентом Вульковом, Дідеріху доводиться терпіти знущання. Чого варті його поклони на адресу президентової спини, тим часом як йому не дав ступити і кроку вульковський пес. Дідеріх залюбки зніс би моральні приниження, вони навіть видаються йому почесними й приємними, бо йдуть від самого Вулькова, але ж доводиться зазнавати й чималих матеріальних збитків… Усе воно, щоправда, сплачується. Після інспірованого ним судового процесу проти зятя старого Бука, ліберального фабриканта Лауера, Геслінг стає помітною персоною в рідному Нецігу [1].

Тут герой розкривається в усій своїй ницості й підлості. Він змінює свої свідчення в міру того, як змінюється громадська думка, тобто думка можновладців, присутніх на засіданні суду. Сам спровокувавши процес, він спочатку принижено, мало не зі слізьми на очах, доводить, що він ліберал аж до самих кісток і ніколи й не думав у чомусь звинувачувати Лауера. Але досить було з'явитися в залі регірунгспрезиденту Вулькову в своїй пропітнілій мисливській куртці, у супроводі страшного пса, і, гримлячи владним басом, зайняти половину лави, як Дідеріх Геслінг, який щойно, по суті, відмовлявся від своїх звинувачень і шанобливо потискав руку старому Букові, знову взяв слово, щоб рознести вщент того ж Бука та його оточення.

На суді зустрічаються двоє людей, що уособлюють різні світогляди: з одного боку, вірнопідданий Дідеріх Геслінг, з іншого - молодий Бук, що приїхав з Берліна, щоб виступити в суді як адвокат. Вольфганг Бук тверезо оцінює все, що відбувається. Характеристика, яку він дає Геслінгу в своїй промові на процесі, справді блискуча. На його думку, це людина пересічного розуму, яка залежить від обставин та середовища і відповідно до цього переходить від жалюгідного самоприниження до неймовірної самовпевненості. «Таких, як він, завжди були тисячі, - говорив Бук. - Вони робили свої справи і мали політичні погляди. Єдине, що додалося тепер і створило новий тип, - це жест, хвалькуваті манери, войовничість удаваної індивідуальності, бажання справляти враження за всяку ціну, хоча б платити за це довелося іншим» [2].

Ця екзальтація призводить до того, що суспільне життя набуває характеру клоунади. «Світогляд одягнений в театральний костюм; виголошуються пишні, наче заклики хрестоносців, промови, хоч виголошують їх люди, що продукують бляху або папір…» [4] - але справжні інтереси гендлярів і фабрикантів аж ніяк не сягають сфери високих почуттів та ідеалів. Разом з тим такі ділки зовсім не безневинні, і Бук тут висловлює думку самого автора: «Фальшиві ідеали тягнуть за собою безчесні звичаї, за політичним ошуканством громадське ошуканство…

Може статися, що в країні пошириться новий тип, який у жорстокості і гнобленні бачить не сумну перехідну стадію до людянішого стану, а зміст життя». Хіба ці слова не є справжнім передбаченням фашизму?

Передбаченням стали міркування Бука про тяжіння вірнопідданих до лицедійства. Театральними були й виступи самого фюрера, який, до речі, свого часу брав уроки акторської майстерності, й нескінченні демонстрації, що перетворювались на суцільну буфонаду, - весь цей парад гучних фраз, безглуздих вигуків.

6. Засоби і образи в творі Г. Манна «Вірнопідданий»

В ідейному розвиткові героя, як і в ідейній концепції роману взагалі велика роль припадає на блискуче змальовану сцену демонстрації безробітних. Тоді на Унтер ден Лінден і сталася перша зустріч Геслінга і з переможним приборкувачем народного протесту, молодим кайзером Вільгельмом II. Перед масою голодних, змучених важким життям людей молодий буржуа переймається жахливим нападом ляку, якого він уже ніколи не зможе позбутися. Тим сильніше спалахує в його тремтячому серці боягуза віддана любов до того, хто спромігся потлумити тисячоголову гідру бунту, хто розігнав знедолену бідноту і, спираючись на своє військо та поліцію, поновив порушений порядок, зміцнив буржуазну світобудову, що, здавалося, вже похитнулася і погрожувала впасти. Кайзер стає для Геслінга запорукою стабільності і моці власницького світу; прикладом, гідним наслідування, взірцем незламної волі та рішучості в боротьбі з ненависною демократією. Віднині молодий, буржуа в усьому наслідуватиме свого героя. Він відпустить вуса, що стирчатимуть догори, як два багнети, рішучо блискатиме очима, навчиться уривчастого тону й солдатських слівець, якими послуговується вояка-кайзер. А головне, він перебере собі кайзерову шовіністичну і мілітаристську ідеологію, візьме на озброєння його антинародні гасла, його рясні войовничі «афоризми». З метою сатиричного викриття письменник дуже вдало використовує характерне для Дідеріха мавпяче наслідування кайзерових учинків і слів. В Дідеріхових устах слова Вільгельма II щоразу звучать яскраво пародійно, і це гостріше розкриває їхню реакційну сутність, так само як духовний зв'язок між вірнопідданим та монархом, неодноразово підкреслений в романі, показує всю нікчемність коронованого володаря, так прикро схожого на свою зменшену, карикатурну копію - бридкого міщанина, сіру посередність Геслінга [1].

Сцена демонстрації на Унтер ден Лінден важлива і тому, що в ній читач уперше чує в авторовім голосі не іронію, а співчуття і симпатії, з якими Генріх Манн ставився до знедолених трударів. Через увесь епізод проходить один зоровий образ - образ моря. Сіре море бідності, народного горя погрожує затопити чистенькі береги - тротуари берлінської парадної вулиці. Як щогли затонулих кораблів, гойдаються над цим морем держална прапорів. Як крики чайок, злітають над натовпом високі голоси жінок, що вимагають: «Хліба! Праці!». Море - це могутня стихія, перед якою безсила будь-яка влада, навіть влада королів. Розгніване море може розтрощити скелі. Мабуть, саме таким є підтекст цього образу. Сцена демонстрації написана як симфонія. Кожне слово сповнене звучання, кожна окрема мелодія підпорядкована гармонії цілого. Із стилістичного погляду ці сторінки можна вивчати як зразок майстерно довершеної прози, котра раптом починає звучати могутньою музикою, набуває поетичного ритму, вбирає в себе барви живопису, стає динамічною, як драматичний твір.

Генріх Манн широко вживає в романі засіб контрасту. І в цьому розділі за трагедійно суворою сценою розгону демонстрації йде буфонадний епізод другої зустрічі вірнопідданого і кайзера на мокрій від дощу доріжці бульвару. Спітнілий, розхристаний Дідеріх, з несамовито роззявленим у захопленому «Сла-а-ава!» ротом, плюхається в калюжу перед імператоровим конем, а кайзер, розпізнавши в ньому свого вірного підданця, б'є себе долонями по стегнах і голосно регоче від утіхи. Ці двоє варті один одного! Так розшифровується глибший зміст однієї з найяскравіших сатиричних сцен роману.

Наступні розділи присвячені нецігському періодові в Гесдінговому житті. Він повертається до рідного міста у всеозброєнні «мужнього світогляду», набутого в Берліні. До старосвітської атмосфери провінційного міста, в якому подекуди ще верховодять ліберали на чолі з героєм революції 1848 року старим Буком, Дідеріх приносить брутальні методи політичної і конкурентної боротьби. Не в останню чергу під його саме впливом Неціг швидко втрачає свій патріархальний характер і набуває рис капіталістичного міста нової доби, з усіма його соціальними контрастами. Звичайно, така обмежена людина, як Геслінг, ніколи не спромоглася б сама спричинитися до таких радикальних змін. Справа в тому, що зусилля фабриканта паперу дістають підтримку більшості буржуа міста, він швидко знаходить однодумців і спільників. Зерно падає в добре підготовлений грунт. До того ж вигідне одруження з мільйонеркою Густою Даймхен робить з Дідеріха найбагатшого громадянина міста. Особисті інтереси капіталіста Геслінга перегукуються з імперіалістичними інтересами вільгельмівської Німеччини, і він може сказати про себе: «Держава - це я». Все це й допомагає йому швидко набрати сили в рідному місті, стати впливовою особою, провісником лінії кайзера [5].

Слід сказати про живучість типу вірнопідданого, особливо яскраво втіленого в постаті Дідеріха Геслінга. Упад монархії на таких, по суті, не відбився. Вони швидко знайшли свій ідеал в особі фюрера, а потім, у шістдесятих роках XX століття, «геслінгівгцина» є поживним середовищем для відродження в ФРН фашизму, з духовних родичів і нащадків Геслінга рекрутуються керівники НДП - партії неонацістів. Буржуа, подібні до героя «Вірнопідданого», не переведуться, поки існує світ всевладного капіталу, насильства і аморалізму.

Від інших сатиричних образів Генріха Манна Дідеріхова постать відрізняється своєю особливою багатогранністю, багатством соціальних зв'язків, місткістю і, не в останню чергу, справжньою універсальністю при безумовній індивідуальній неповторності. В образі «вірнопідданого» ми бачимо велике узагальнення соціально-політичних і духовних рис цілого класу, реакційних особливостей німецької національної буржуазії. В романі Генріха Манна за переконливо реалістичним сюжетом, образами і сценами постає ще другий, символічний план, який надає нових вимірів постаті вірнопідданого, дозволяє в епізодах життя міста Неціга побачити віддзеркалення життя всієї країни, всього капіталістичного світу напередодні першої світової війни.

Розмаїття сатиричних прийомів, використаних раніше в прозі Манна, стає у «Вірнопідданому» ще повнішим і багатшим. Карикатура і клоунада, сарказм та інвективи, солоні жарти і гірка іронія поруч із сатиричною гіперболізацією, контрастами, нагромадженням близьких, але не однакових образів та ситуацій - це лише деякі засоби з багатющого арсеналу Манна. Кожний із цих способів, кожний з тропів суворо підпорядкований загальній меті, тому роман справляє в стильовому відношенні таке цілісне враження. Цей сатиричний твір, в якому немає жодного по-справжньому позитивного героя, в якому таврується огидний світ імперіалістичної Німеччини, не залишає, проте, песимістичного враження. І це тому, що в ньому все ж таки наявний і позитивний герой, і позитивна суспільна сила. Позитивним героєм є сам автор з його демократичним та гуманістичним світоглядом; позитивною суспільною потугою є народ, котрий хоч і не виступає в романі як сила активно революційна, здатна перетворити світ (цієї ролі народу Манн у роки написання «Вірнопідданого» ще не розумів), але самим своїм існуванням загрожує бездуховному світові кайзерових вірнопідданих.

7. Ставлення письменника до німецької інтелігенції у творі

манн вірнопідданство творчість інтелігенція

Письменник не жалує і самого Вольфганга Бука. Для нього це тип інтелігента, якого з'їдає скепсис. Він позначений хворобою часу - душевною в'ялістю, цинічним ставленням до всього, нездатністю вірити, обстоювати себе. Висміюючи театральну буфонаду, розігрувану вірнопідданими, він сам схильний розглядати людське життя як театральне дійство і себе як актора. Не випадково згодом він змінить професію адвоката на акторську, в якій, дроте, також не знайде себе. Але закінчить він дуже буденно: стане служити тому ж таки Геслінгу в обмін на забезпечене існування. Таким чином, образ Бука, як бачимо, не однозначний. Своє ставлення до німецької інтелігенції, яка нездатна до активної дії і схильна до запроданства, Г. Мани висловлював не раз і в художніх творах, і в публіцистиці.

Справді, невичерпним стає письменник, коли йдеться про висміювання ідеї величі німецького духу та Німецької імперії. Кожне його зауваження, будь-яка сценка вражають гостротою і злободенністю. Досить згадати епізод, коли Дідеріх та його дружина присутні на виставі опери Вагнера. Хіба Зігфрід, що виблискує не тільки очима, а й усім своїм лицарським обладунком, не нагадує йому імператора? Хіба весь отой люд на сцені, що співав гімн па славу конунга, не схожий на тих-таки бюргерів, тільки в залізних латах?

Автор гострокритичного роману виходить за рамки викриття приватновласницьких відносин. Йому вдається показати й справжню роль німецької соціал-демократії, яка ще у 1875 році Прийняла опортуністичну Готську програму. Згадаймо таємну змову між підприємцем Дідерііхом Геслінгом і його механіком, соціал-демократом Наполеоном Фішером, за обставин, коли Геслінг хоче повернути замовлений ним новий голандер. Зрозуміло, що Фішер іде на обман не задарма: послуга за послугу. Фішер забезпечує своєму хазяїну голоси соціал-демократів, коли той балотується на гласного, а Дідеріх, у свою чергу, забезпечує Фішерові підтримку націоналістів. З допомогою Геслінга Фішер навіть проходить у рейхстаг від соціал-демократів, сприяючи йому за це у здійсненні суто монархічного починання - спорудженні пам'ятника Вільгельмові [1].

Здавалося б, такий письменник-гуманіст, як І Г. Манн, повинен симпатизувати лібералам. Але він добре знає, що ліберальна фразеологія приховує такі ж здирницькі інтереси. Виняток він робить лише для старого Бука. Треба вірити в людину, в «дух людства», стверджує він: «Ти повинен вірити в нього, мій сину. Коли катастрофа, якої вони гадають уникнути, буде позаду, будь певен, людство визнає наші звичаї за ще безсоромніші й безглуздіші, ніж ті, які передували першій революції…» [2].

8. Символічний фінал твору

Останні сторінки твору мають справді символічний характер. Вони присвячені церемонії відкриття пам'ятника кайзеру Вільгельму. На Дідеріха покладено почесне завдання - виступити з промовою. Але спектакль де відбувся - знялася небачена буря. Почесні гості рятуються втечею, мало не збиваючи з ніг одне одного, причому доблесні офіцери прокладають собі дорогу в тисняві холодною зброєю. У повітрі літають зірвані вітром з трибун чорно-біло-червоні прапори. Паркан, повитий чорно-біло-червоними полотнищами, завалюється під натиском і утікачів: «Стихії вимітали все це сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп'янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, стовпів суспільства і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!» [2].

Усе це стовпотворіння Дідеріх пересидів у темному закутку під трибуною. Коли громи небесні вгамувалися, він пересвідчився, що кайзер височить на своєму місці і що то була тільки репетиція судного дня. Справжній судний день ще попереду. Та Дідеріху ні до чого замислюватись про далеке майбутнє. А тим часом усе, в що він вірить, - непохитне, він одержав орден нехай і далеко не в урочистій обстановці, але орден лишився при ньому, і на сьогодні він процвітаючий промисловець і фактично представник кайзерівської влади в своєму місті.

Йому випадає ще раз зустрітися віч-на-віч із старим Буком. Проходячи повз будинок Буків, який давно вже належить йому, він помічає, що всі двері розчинені навстіж, і розуміє: сталося нещастя. Якесь темне, ним самим не усвідомлене почуття примушує його востаннє поглянути на людину, перед якою всі схилялися за часів його дитинства, - поглянути на старого Бука.

Обличчя старого вражає Дідеріха, воно осяяне якимсь незвичайним світлом… Неначе він вітає когось - мабуть, цілий народ. Та в останню мить Бук помічає Дідеріха, який випростався в дверях, випнувши своє черево, оперезане чорно-біло-червоною стрічкою. «Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старого брата закричала здушеним від страху голосом:

- Він щось побачив! Диявола побачив!» [2].

Висновок

«Вірнопідданий» завершує собою перший період творчості Генріха Манна. Новий етап починається в роки імперіалістичної війни і проходить під знаком зрослої політичної активності письменника. Він стає автором не лише таких широко відомих творів, як «Бідні», «Голова», історична дилогія про короля Генріха IV («Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV»), але й великої кількості гостро публіцистичних статей та книг, спрямованих проти війни і фашизму, на захист демократії, миру, людини.

До кінця своїх днів, до останнього подиху великий німецький письменник шукав шляхів до щастя всього людства, боровся за викорінення зла і за перемогу добра.

Г. Манн не мав ніяких ілюзій щодо тієї ролі, яку відігравав Дідеріх Геслінг і такі, як він, в історії свого народу. Набагато пізніше Л. Фейхтвангер напише роман «Успіх» (1930), де покаже послідовників Дідеріха, учасників мюнхенського фашистського путчу. Але, створюючи свій твір, Фейхтвангер був схильний думати, що в Німеччині переможуть демократичні свободи й здоровий глузд. Це було викликано тим, що так званий пивний путч зазнав поразки. Через те письменник і змальовує Гітлера та його поплічників у такому гротескному вигляді. Те, що він висміює їх, закономірно можна знищувати й сміхом. Але навіть такий проникливий письменник, як Фейхтвангер, не зрозумів тоді небезпеки цього явища в усій повноті.

У 1914 році Г. Манн бачив більше і набагато далі. Минуть десятиліття, і той же таки Л. Фейхтвангер, видатний письменник-антифашист, автор «Успіху», «Лже-Нерона», «Сім'ї Оппергеймів», «Братів Лаутензаків», віддасть належне своєму великому товаришеві по перу, і в 1946 році, до сімдесятиріччя Г. Манна, він напише: «Серед видатних німецьких письменників, які в своїх книжках не лише зображували нашу добу, але й змінювали її, - він найбільший».

Г. Манн витримав найсерйозніший іспит: час, історичні події підтвердили непохитність його художнього прогнозу. І сталося це тому, що митець непохитно йшов по шляху войовничого гуманізму.

Сатиричний роман «Вірнопідданий» - твір і справді геніальний з погляду осягнення типових рис німецького бюргера. Зрозумівши, що являла собою імперія, збагнувши характер буржуа, ми, можливо, якоюсь мірою відповімо на запитання, що могло привести країну до ганьби третього рейху. Питання, що й сьогодні хвилює всіх чесних людей.

Нажаль вірнопіддані існують і в наш час, вони також фанатично поклоняються владі і безжально принижують народ. Проте, надіємось, що наслідуючи сучасний принцип демократичності, вони незабаром зникнуть. І цього повинен прагнути кожен справжній гуманіст.

Список літератури

1. Журавська І.Ю. Генріх Манн: життя і творчість. - К.: Дніпро, 1985

2. Манн Г. Вірнопідданий / стаття Кіри Шахової «Борець проти деспотизму» - К.: Дніпро, 1969

3. Манн Г. Верноподданый / предисловие Л. Миримского. - М.: Гослитиздат, 1952

4. Манн Г. Верноподданый. - М.: Худож. лит., 1982

5. Манн Г. Учитель Гнус. Верноподданный. Новеллы. / статья А. Дмитриева. - М.: Худож. Лит., 1971

Размещено на Allbest.ru